Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Шубєнков / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

LyriC

Вечірнє проміння крізь немите вікно,
Набуває кольору бурштину.
Від чого виникає бажання заварити
Міцний чай з мелісою
Ліжко та стіл видовжують свої тіні,
Предмети завжди так реагують на сутінки.
В повітрі ти чуєш луну, далеку,
Можливо з іншого краю міста.
З тих районів, де пил має колір
Березового соку. Такий невагомий
Листопад, забирає відчуття тривоги.
У деяких вікнах, навпроти, ще
Можна застати відблиски літа,
З іменами давніх знайомих.
Щоб ти не забував їм дзвонити
Опівночі. Я знаю, що ти не любиш,
Такі дзвінки, віддаєш перевагу листам
Та соціальним мережам. Читаєш книжки
Лише у трамваї, а після пишеш мені,
Щоб я не дзвонив тобі так пізно вночі.
Окрім звичайно державних свят і
Дня народження…
Я засинаю в бурштиновій кімнаті,
Тіні стають неймовірно довгими, огортають
Мене в кріслі, промовляючи колискову.
«Спи поет. Спи. Її голос створений для
Тебе, Її шкіра — це твій персональний наркотик,
твоє екстазі, Її волосся залишається на
Твоєму ліжку разом з Її запахом,
Її кольором, подихом. Спи поет,
Сон — це єдине, що ти не втратив цього
Року… Спи».
Я прокидаюсь, за вікном ніч.
По радіо — Portishead.

Мне уже 22

*Продовження російської серії*

Мне уже 22, помнишь,
Мы стояли тогда на причале
В Одессе под мягким, холодным
Солнцем конца января.
Обнявшись как два близнеца
Последние месяцы в материнской
Утробе. А сейчас мы на взлёте,
Прожигаем года, для меня
Поезда заменили слова о
Далёком доме, в тон
Мыслям приходят перроны, вокзалы,
Буфеты, переходы в метро,
Случайные связи в постели.
Как жаль, что не первым
Просыпаюсь в отелях, и сон
Беспокойный под феном!
Мне уже 22.
А в детстве мечтал стать пожарным,
Буквально вчера вспоминал
Это лето. С высоким небом,
Закатом в цветах апельсинов,
На крыше, что стала трамплинном
Мечтам о тебе!
Красиво! Когда птицы возврощаются
С юга. Друзья говорят о войне.
В голове создаются портреты и
Иней покрывает цветы на
Могилах поэтов.
Мне уже 22, и я не верю
Когда обещают вечную жизнь
На страницах журналов.
В романах рисуя сцены любви.
А так бы хотелось гулять до зари.
Нелепо стрелять сигареты,
Курить
Растворяясь в лучах твоего
Рассвета.
Где то.

Стань для меня этой ночью блядью

*Вперше спробував написати щось російською, довго працював, вийшло ТАКЕ:*

Стань для меня этой ночью блядью.
Без имени и без прошлого.
Чтобы губы твои нежно ласкали губы мои
И наплевать что за деньги любовь твою покупаю.
Опоздай на все рейсы, отключи мобильный,
Нахами проводнику, таксисту, уборщику, мусору!
Продай мне себя этой ночью,
А взамен попроси то, что не просят,
Возьми меня целиком, до последней
Капли крови солёной, багровым
Ручьём расплывусь по твоей комнате,
Вечером? Помнишь, мы были так молоды,
Ещё вчера при попытке оторвать
Друг другу головы. В сердце выстрелить и
Залить всё колой, без сахара, без калорий,
Без боли разойтись, жаль что не актёры,
В театре, на сцене, так бы вышли
На бис, поклониться учтивому зрителю.
Стань для меня этой ночью блядью.
Чтобы я мог душить тебя, кусать тебя,
Слизывать слова с груди и шеи твоей.
Останови этот миг, по моей прихоти,
Сними его на чёрно-белую плёнку,
Осторожно потом отложив в сторонку,
Спрятав под плинтусом в ванной комнате.
И всё это для памяти, ревности, неизбежности,
В отношениях строятся крепости, из камня
И ракушек мёртвого моря. Со дна подними
Мои стихи, письма написанные в зимние дни,
При свете луны, что оставалась на небе.
Стань для меня этой ночью блядью.
А утром проснись не той — святой,
Забери меня избавив от имени,
От жизни без ярлыков, наивный Я!
Ведь знаю, что выдумал, что сам
Сочинил тебя! По буква кусочки души выписывал,
Чернила заменив пикселем. Ты слышишь!
Как стучит сердце процессора?!
Я тоже не слышу.
Лишь капли с холодного крана,
В коридоре ночной больницы.
Тише.

***

Наші життя сплітаються, як магістралі
Між старих автостанцій і хронічним безсонням.
Наше народження було осяяне світлом комети
І травневими парадами, оспіване в маніфестах,
Проголошене партійними лідерами на останньому
З’їзді комуністичної партії.
Наша смерть записана в кримінальному кодексі
І розмножена по райвідділах та кімнатах
Дільничних інспекторів.
На наших кордонах стоять не митники,
А католицькі священики з томливими,
Як води Нілу промовами.
Вони прославляють великого та справедливого інспектора
Податкової служби, що наділив нас тілом та
Ідентифікаційним номером, порахувавши нас, як своїх овець
В теплих хлівах Єрусалиму.
Ми славимо наші традиції, а харчуємось
В Макдональдсі, клянемось в вірності
Та любові жінкам з темних окружних доріг.
На пам'ять вчимо класиків, одночасно
Складаючи свої заповіти в передчутті нової інфляції.
Продаємось кредитній системі, замикаємось в телебаченні
І до ранку кохаємось зі всіма, окрім тих,
З ким насправді хотілось би.
Наші друзі блукають пустелями, та
Все рідше з них повертаються, бо в наших містах
Не завжди є електрика і міліцейські кордони,
Затуляють шляхи для відступлення.
Ми розмножуємось, як вірусна інфекція,
Читаємо одні і ті самі книжки,
Розглядаємо відображення у вітринах
Скляних магазинів, вірячи в геніальність власних творів,
Всіх до єдиного.
Ми – це ті, що працюють в дві зміни коло брудних під’їздів,
Втискаються в землю у шахтах Донбасу,
Цінуємо справжню чоловічу дружбу, таку, як в серіалах
Мексики чи Коста-Ріки.
Ми – це ті, хто ніколи не вірить в програш, та
Ставлять останнє на свій улюблений футбольний клуб,
Одразу після фіналу.
Ми – це ті, кого колись назвуть геніями і вивчатимуть
В школах та університетах, правда вже посмертно.
Наше натхнення завжди приходить під ранок,
Мов коханка, що втекла від чоловіка.
Наші вірші, ще ніким не визнані, а проза вважається
Страшним наркотиком – завжди приємним,
Але можуть посадити довічно.
Бо нас – не шукатимуть там.
Взагалі, якщо хтось шукатиме.

Святковий квартирник "в червоних стінах" - Львів, 27.12.2010, 20.00.



Квартирник — літературні читання або концерт в квартирі.
Цього разу будуть і читання, і концерт.

Читатимуть:

Альбіна Позднякова (Львів)
Грицько Семенчук (Львів)
Влад Шубєнков (Львів)
Андрій Шийчук (Фран)

Програма може тим не обмежитись.

Все питне, їстівне і штирне брати з собою.

Вхід вільний.
Старт 27 грудня о 19.00.
Місце — квартира Альбіни.
Хто не в курсі — пишіть в приват, скажем.

івент:
vk.com/event22489937

Чи є зміст зробити щось таке, що, наприклад, на городоцькій чекає людина, скажімо, від 19 до 19.30 і відводить групу гостей, які зібрались, на хату?
  • +2
  • 23 грудня 2010, 11:41
  • Andy
  • 2

Твої авіалінії

Провулки спогадів, що наближають до стоянок
Поблизу аеропортів, переповнені жовтим світлом
Розбитих ліхтарів міст, що пам'ятають твою ходьбу
Їхніми порожніми вулицями.

Дощ грає свою симфонію по ринвах,
Дотримуючись ритму серця.
За кілька місяців почнуться сніги.
Переповняться кав'ярні людьми та
Ароматами медових глінтвейнів.
І подих щомиті вбиратиме нашу
Веселу розмову.
І офіціант чекатиме свої чайові,
Десь коло кухні приймаючи нове замовлення.

Наші шляхи до нічних квартир,
Як завжди скрасять роботу таксистам.
Одинокі літаки, мов птахи,
Вирушатимуть на південь.
І тихо, ледь чутно, їм в слід співатиме
Земля, відчуваючи, що з їх поверненням
Прийде нова, зовсім нова, весна.

Ми обов'язково зустрінемось ще Команданте


Ми обов'язково зустрінемось ще Команданте,
Десь у маленькому барі, на червоному пляжі Гавани.
Ти питимеш ром і поволі будеш пускати дим своєї сигари.
Я ж мовчатиму і довго вдивлятимусь в ці сірі нікотинові хмари.

Так ми вперше зустрілись, це була Мексика, така автентична,
Спрагла від втоми та денної спеки,
Пам'ятаю, довго грала гітара на розі вулиці
Святого Педро.

Знаєш, тоді я був на перехресті,
Шукав у собі нові маршрути.
Твої слова тоді, запалили моє серце,
І я ступив на піски Куби!

Пам'ятаєш ту ніч, з теплим морем навколо?
Коли ми ішли на ворожі пости,
В ту мить я забув про те, що я лікар,
І підібрав військові бойові списи!

Ти став для народу новою надією, немов герой
З античних легенд.
І довго трусились імперіалістичні виродки,
Коли хтось промовляв Фідель Кастро до них.

Ти спитаєш, чому я покинув наш острів Свободи?
І не будеш чекати моїх слів,
Я маю принести цей дух в інші народи,
Як ти колись приніс у свій!

Друже, ти не повіриш, які тут гори!
А жінки співають, як німфи морські.
Мій шлях провів мене крізь Африканський програш,
Щоб я зійшов на ці береги!

Болівія друже! Болівія спить!
Але вже скоро ми піднімемо свої прапори!
І пуски червоних дружніх ракет,
Освітять нам наступ на Західний світ!

Фідель, ми зустрінемось разом, як я і
Обіцяв, під сонцем Гавани і запах сигар.
Ніщо не зламає нас друже мій,
Навіть та куля, що зараз в мені.

КСМ

Моментами перемикаючи канали
пультом дистанційного
керування — відчуваю, як в мозок мені кінчають.
В дорогому костюмі, присівши, як пацик
нервово дрочить нам в голови
комітет з суспільної моралі.
Консерватори, лесбіянки та підари,
закрились в його кабінетах.
Чітко собі уявивши план
по захвату планети.
І хто ж їм дав таке право,
чому мовчать профспілки,
Вони ж в народу забрали безкоштовні
онлайн порнофільми!?
Я не дивлюсь «Камеді клаб» і Аншлагу
Ще в дитинстві послав Пєтросяна на хуй!
Подавіться своїм маразмом,
від ток шоу в мене нервові спазми!
Я не буду стояти осторонь,
Я не буду так просто мовчати!
Руки геть від Redtube'у,
Руки геть від Інтернету!

Коли я зустрів її вперше

Коли я зустрів її вперше,
Її виповнилось не більше сімнадцяти і вона тільки
Починала продавати кокс на вокзалах Будапешта.
ЇЇ батьки, а точніше мати,
Зникла з якимось італійцем кілька
Тижнів перед цим,
Залишивши коханій донці нічого крім,
Самої себе і брудної квартири за 50 євро
В місяць.
Доньку звали Марі, напевно, на честь Марії Стюард,
Або іншої Марі, яка десь засвітилась
В історії.
Проте в її тендітному тілі текла не шотландська кров,
Та і очі були не шотландські, скоріш
Східнослов’янські такі, що оспівують
наші класики.
Вона пам’ятала своє дитинство уривками спогадів,
Жовтий гарячий лиман, загорілі робітники рибо ферми,
Сонце, що вибілювало глиняні дороги і
Поля до горизонту вкриті високими травами.
Пам’ятала назву міста в якому народилась,
Окремі назви вулиць, і галасливих сусідів.
Потім все круто змінилось.
Спочатку вони виїхали нелегально до Польщі,
Її приютила посткомуністична Варшава,
Потім зруйнована і зачищена Словаччина
І темна Братислава, згодом Відень, а вже потім
Зустрів їх вогнями центрального вокзалу
Нічний Будапешт.
Саме на ньому ми і зустрілись.
Вона у легкому платтячку і у високих кедах,
Запропонувала свій товар, так ніжно посміхаючись.
Звісно я погодився, чи скоріш не відмовився, важко
Їй відмовити було тоді.
Ми довго розмовляли, доки я розраховувався,
Так і познайомились,
Два чи три роки тому.
Потім вона розвернувшись пішла,
Так ніби випадково кинувши: «До зустрічі»,
І зникла у натовпі зустрічаючих.

Небо нагадувало відтінком море,
Високо в ньому кружляли птахи.
Вони повертались з земель Палестини
А ти повернулась в рідні краї.