Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Очман / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

я ніколи не цікавилася авіацією

Я ніколи не цікавилася авіацією,
Але тепер я напевне знаю:

Коли отака-от
Холодна осінь
Непристрасне небо
Нежваві мітинги

Коли довкола купа кленів,
але вже немає того, єдиного…

Коли в легенях туман, а тобі ще й заклеюють вікна
І чим же дихати?

Коли затикають рота, мовляв, «Тут тобі не Європа»,
Коли рівнь мудацтва в країні перевищує рівень інфляції,
А рівень інфляції наздоганяє температуру мого бідолашного тіла.

Коли навіть спам-боти розчулюються,
натрапивши на деякі статуси в соціальних мережах…
От тоді-то і вчаться літати.
паперовими літачками.
З мостів у нікуди.

теоретикам

Прочитані тексти, невизнана першість,
Я усміхаюсь як ввічлива гейша
Книжковим запиленим мишам — затаскана тактика

Сиджу в кабінеті, затравлена дура,
Начинена цукром і літературою —
Теорії — морфій, затори — ніякої практики

Розмите, замріяне — не моє
Я бачу хто воду у вічність ллє
Якби замінити болота цілющою зливою!

Я хочу стріляти у кожного з вас!
Ви знаєте, як описати екстаз —
Я знаю як можна відчути і вмерти щасливою.

чоловікові, який завжди повертається - 2

Ти блукав собі красень такий, Паріс!
А знайшов чомусь нічию дружину:
Соковита я як кіло ожини,
а в руках тремтіла як кіпарис…
Ти цілуєш раз, і іще на біс,
А я протидію цьому режиму!

Я відбивалася все життя,
Я ненавИділа ці тенета,
Я позбувалась його як корсета,
Того причмеленого почуття!
Впоралася! І нема вороття:
Квітнуть тіла у духовнім гетто.

Секс наш в думках зазвичай бережу,
Наче вервицю пальцями перебираю.
Як потрапив диявол до нашого раю?
Як позбавитись яблучного муляжу?
Я зі спогадів шалик тобі в'яжу,
(Приготуйся, милий, я знов збрешу)
Я тебе люблю, але не кохаю!

24.03.10

чоловікові, який завжди повертається.

Поспіхом в губи цілуєш — і знов у мандри,
Шкуру стару залишиш як саламандра,
я обіймаю коліна, шепочу мантри.

Нюхаю ранком светри твої, краватки,
Згадую наші вина і шоколадки,
Мрію тобі за вухом чухати п'яткою…

Десь потопають виклики і рингтони.
В мене тіло Венери і очі мадонни,
В іншої — суп і смажені шампіньйони.

Вдома оселяться протяги і комахи,
Тліють давно забуті жіночі лахи,
Я поливаю квіти і їду дахом.

Кохана і мила, але геть дурна істото!
Опік від хрестика — то не найкраща мода.
В раю точно є фейс-контроль, також є дресс-коди

Я не хвилююся, що там розкажуть люди…
Врешті, здолає обох нас нудьга і застуда,
Вірю: попереду гори і спокій Будди.

депресовірус

Чорні заручники кволого неба
Талон паркувальний купують на кризі,
Дерева згинають замучені стебла
І я підхопила депресовірус.

Пофарбувала кімнату в жовтий,
Пляма за плямою, крок за кроком,
Колись розітнули нас леза жовтня,
Від жовчі слів захмелівші, змоклі

А кровотечу спинили в січні,
Ти — вдруге в ріку, а я — на сцену,
Ти знову в чиюсь свідомість сієш
Псевдораціональні зерна

Я в черепи набиваю волю,
Кричу, що існує життя без сексу,
Ти забуваєш мої паролі…
Ми доживемо до наших пенсій

Тільки застуджені ендорфіни
В мізки не йдуть до кінцевих станцій
Так божевільно і так безвинно
Можна кохати лише в шістнадцять.

26.02.10

Постіталійське

Клавіш торкаюся поглядом, граю симфонію.
Душі тосканські злетілись співати/лаятись…
Намотуй на палець тонку немов шовк іронію,
Смійся, кохай, гортай сторінки Свєтонія,
Ми не втомились жити — зарано каятись.

Станемо струнко — білі скульптури в мармурі,
Нас не забудуть! Ми з ідеальним вишколом.
Хай я помру в руках з італійським прапором,
В небо музейним вирушу ескалатором,
Я приросла до капел і взуття за знижками.

Чорною кішкою ластиться смуга злітна,
Змінена я залишаю свою Флоренцію.
Трошки поплакати плюс пережити літо,
Щастя в бокали домашнім вином розлите…
Я виправдовую чортову екзистенцію!

18.02.2010

мрак

Ґави повісились в небі на місячних променях —

Душі як дрантя колись недешевого одягу.
Скільки б століть не були ми у рай закохані,
Все ж боїмось фатального колообігу

Зорі в моєму сузір'ї зріють вагітністю,
Я відправляю додому порожні конвертики:
Тато, дивись, насолоджуюсь кожною миттю!
Щоб народити(сь) треба спочатку померти.

… Досі живе десь з волошками у очах
Хлопчик північно-білявий чемний і скромний,
Хтось надиктовує хлопчику правильний час…

Ґави повісились в небі на місячних променях.

выбираю бесчисленные кабаки

Просвистел жизни смысл где-то рядом с виском,
И опять не задел молодые мозги…
На развилке меж церковью и кабаком
Выбираю БЕСЧИСЛЕННЫЕ кабаки.

Ничего не неся в обожженных руках,
Я с упорством Икара лечу к очагу,
Обнажая хронический свой недотрах,
Одевая в меха нелюбовь и мечту.

На щеках топчет грим перепачканный дождь,
Пересоленный, с тушью моей пополам,
Не хватает двух пар очень прочных галош,
Мы промокнем и вымрем на зависть Богам

Они любят на ужин Ницше и ром,
Так же лень им с утра на работу плестись,
Не один ты висишь запыленным ковром
Между полом и небом у стен на груди.

з циклу "емоційна географія"

епіграф: «Харьков лечит одним бокалом одиночество и простуду» (с) С.Варламова

Сніг залітає в роззявлену пащу трамваю,
Я зустрічаюся з сонцем десь на Коперника.
Пальці повільно у середньовіччя вмерзають,
А я зареклася зі Львовом бути відвертою.

Літо встає з-під землі як скелет покійника,
Лізе до шафи моєї знайомитись з іншими.
Я не забула, хоч загубились свідки:
Спогади-гади лагідні мізки знівечать.

Я — на вокзал, щоб розчинитись в натовпі,
В потяг стрибнути, розтанути в теплім келисі!
З кимось чужим розділити полицю навпіл
Столиком з шоколадкою посерединці.

І говорити весь день, розсипатись бісером,
Долю свою жартома ухопить за барки…
Я повернуся швидше за все ненавмисне,
А зараз — в Харків!

ці рядки переповнені криками "SOS"

Я плюс ти не дорівнює вічний екстаз,
Замерзає за мить підліхтарне «люблю»
Я плюс ти — це нескладений праведний пазл
Всі рецензії тіла мого нівелюй!

Затискай у поняття «нескорена хіть»
Я ховаю засилля своїх відчуттів,
Ти ж бо сильний, тобі ОЦЕ не болить,
Не виходь немов Прип'ять із берегів

Не катуй мене запахом стріляних гільз,
Переміг — то святкуй, розпивай коньяки!
Моя ніжність нарешті виходить з куліс,
Віддаю, віддаюсь із легкої руки.

Не властиві мені такі правила гри,
( Я коварна, і зовсім не твій ідеал),
так нечасто, тому що даю — те бери,
Ця поезія — мрії моєї вокал,

Ці рядки переповнені криками «SOS»,
Але пізно дзвонити в «швидку»,«МНС»
Цей союз — як на глиняних литках Колосс,
Але на обережності ставимо хрест.

10.12.09