Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Любов / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Зневіра

Ненавиджу цей день, ненавиджу цю ніч.
Тут зустріла тебе і подумала в мить
Якщо спробую знов полюбити когось,
Може все перейде і забудеться те, що колись називалось любов.

Я щаслива була, що зустріла тебе
Зрозуміть не могло, як так, склалося все
Де блукав стільки днів, поза моїм життям?
І як сталося так що ти серце забрав?

І я знову мов та ідіотка була.
Я повірила знов в ту безмежну любов, в беззмістовні слова, що лилися без дна.
Я хотіла тобі дати частку себе
Ти пішов і сказав не потрібно оце.
Я залишилась знов на одинці в пітьмі.
Проклинала той день, проклинала ту ніч
Коли вперше зустріла твої очі ясні
Коли серце забилось, у грудях моїх.

Любитель класики

Казав: «Така любов буває раз в ніколи».
Дорогою до дому — розлюбив.
Здавалося, що сірий мир довкола,
Коли ти почуття мої ганьбив.

Твоя любов померла майже зразу.
Моя — ще довго мучила мене.
Прощаючись, тобі сказала фразу:
«Я маю два крила, а ти — одне».

Тобі...

Протягни мені руку і я візьму тебе з собою… спочатку буде важко, але… сподіваюсь, ти втримаєшся…сподіваюсь ти не зупинишся тільки почав…сподіваюсь ти не зійдеш з маршруту… не потягнеш мене вниз…не змусиш проходити все знову…я покажу тобі все в інших кольорах… я покажу тобі, як Я живу… ми дійдемо до Всесвіту… до МОГО Всесвіту….Я обіцяю!.. а там вже можна й перепочити… можливо я покажу СВОЮ зірку… адже до тебе нікому не вдавалось її побачити… та ніхто і не намагався… якщо захочеш ми покатаємось на астероїдах думок, а схочеш сходимо в гості до Великої Медведиці… сьогодні вона частує молоком… я знаю, ти любиш молоко… я покажу тобі світ з іншого боку… можливо з більш жорстокого… можливо тобі і не сподобається, але дороги назад вже нема… це моє життя і я хочу показати тобі його сповна… мабуть ти змерзнеш і ми вирушим до сонця… Я буду гріти тобі долоні, обпалювати їх подихом… злегка торкнуся сухими вустами твого зап*ястя… ми полетим на Сатурн?.. кататись на його кільцях… Можливо я побачу посмішку на твоєму обличчі..? я покажу тобі ще більше… ти тільки розповідай мені казки на ніч… по більше, по довше… я хочу слухати тебе… я хочу уявляти те, що і ти… я хочу бути головною героїнею… я хочу переживати кожен поштовх, кожну радість …
Будь ласка, розповідай мені казки…
  • +1
  • 18 лютого 2013, 16:00
  • Asja
  • 16

Червона сукня

Якщо ви вирішили поїхати з Токіо на кілька днів, то найкраще це зробити саме сьогодні, тому що і в цю суботу, і в наступні кілька днів жителі цього міста не відчують тепла сонця, так як безсердечні метеорологи обіцяли дощі і хмари.
Суботній весняний ранок був дійсно холодним. Небо було вкрите срібними кучерявими хмарами, від чого на пероні було трохи темно. Гуляв сильний північний вітер.
Так безглуздо з боку Еми було вдягтися в такий день в тонесеньке червоне плаття, ще й з величезним вирізом на спині. Після цієї суботи вона точно приляже з грипом мінімум на кілька тижнів. Крім того, кожен, хто проходив повз неї, просто змушений був обернутися, про себе пожаліти дівчину і усміхнутися до себе, в думках радіючи, що йому в голову сьогодні вранці прийшла ідея подивитись прогноз погоди. Але брюнетка в червоній сукні вдягнулась так не тому, що сподівалась на гарну погоду і не для того, щоб звернути на себе увагу перехожих, які постійно кудись поспішали. Ні, в цієї дівчини була зовсім інша мета.
Вже кілька годин вона стирчала на цьому злощасному пероні, встигнувши за цей час здивувати своїм виглядом не одну сотню пасажирів. Такими стражданнями вона зобов’язана забудькуватому юнакові, який навіть не здогадався повідомити їй час свого від’їзду.
Один за одним зникали потяги, а з ними й надія побачити коханого перед від’їздом.
Цей юнак і був причиною такого вигляду дівчини. Вже п’ять років пройшло з їх знайомства, а вона й досі зберігає те червоне плаття, яке так подобалось йому колись. Як добре, що вона досить струнка, щоб влізти в нього сьогодні! Ще вчора, коли Сергій повідомив, що повинен поїхати у справах, дівчина, ні секунди не задумуючись, вирішила, що одягне саме цю сукню. І навіть холодний вітер, страх захворіти і пильні погляди незнайомців не змогли стати їй не заваді.
І тепер вона, така горда і красива, рахує секунди до його приходу. Якою ж буде його реакція?
— З глузду з’їхала? – Почувся розлючений голос позаду. Не так вона уявляла собі цю зустріч.
Хлопець поклав важкі сумки на землю, швидко зняв з себе чорну шкіряну куртку і накинув на дівчину, залишаючись у тоненькій футболці.
— Це такий прояв турботи? – Усміхнулась брюнетка.
— Моя совість не дозволяє мені залишатись в куртці, коли ти світиш тут перед всіма своєю спиною.
— То це звичайні ревнощі? – В голосі чулись нотки розчарування, яке швидко зникло, коли хлопець, взявши Ему за підборіддя, доторкнувся губами до ї губ. Щоки швидко пофарбувались в колір сукні і дівчина усміхнулась наймилішою усмішкою на Землі. Це все — і посмішка, і сукня, і взагалі все її життя – тільки для нього.
Вона досі вірила в диво. В те, що він передумає, що потяг не вирушить, що він обов’язково залишиться з нею і вони проживуть довге і щасливе життя разом. Вона вийде заміж тільки за нього і тільки йому народить дітей. Серцем вірила, а розумом знала, що він поїде.
І навіщо було ризикувати своїм здоров’ям, одягаючи цю сукню? Вона все одно прекрасна для нього в будь-якому одязі.
— Одягнеш її, коли я повернусь? – Саркастично спитав хлопець, дивлячись як Ема трясеться від холоду.
— Тільки не приїжджай взимку. – Засміялась Ема.
Прощальний поцілунок. Найніжніший і найкоротший. Дівчина без вагань віддала би життя, щоб тільки цій момент тривав вічно. Щоб тільки він завжди був поруч.
Потяг їхав занадто швидко. Червона жіноча постать, яка усміхалась, витираючи сльози, віддалялась і згодом зникла з поля зору.
Їм не варто знати, що ця зустріч остання. Що насправді він ніколи не повернеться і вона дарма чекатиме його. Що вона ніколи не вийде за нього.
Надія – занадто оманлива річ. Ти бачиш тільки те, що хочеш бачити. Ти сподіваєшся на краще, коли доля вже давно все вирішила за тебе.
Але, що ще залишається Емі? Тільки крихітна надія, що має право на життя в її серці. Надія, що зовсім скоро стане сенсом її життя…

причини ідуть

А скільки ще буде таких от написаних
Таких наболілих, відвертих віршів…
І стільки ж ночей, таких не заколисаних
Незнаних тобою, бо не захотів…
Та море причин, як би не зарікалася,
Казала, що сталь, що воля і все.
І знову оте «блін, ну знов закохалася»,
Знову зламалася, знову несе…
Віршами — схилами, горами, ріками
Серця, душі, традиційних метеликів.
І, як завжди, затремтять під повіками
Сльози під музику львівських генделиків.
Згодься, у цьому ти геть невиправна,
Любиш — пече і зализуєш рани.
От дочекаєш якогось там травня, —
Ті ж самі граблі. Пізно чи рано.
Скільки ще буде таких от написаних
Слів, що кульгають, які спотикаються;
Різних ночей чомусь не заколисаних…
Причини ідуть, а вірші залишаються.

Весна

Весна за вікном
А я чикаю ще на тебе
Що ти прийдеш або подзвониш
З такою усмішкою і з квітами в руках
Але це просто казка
Казка в тім
Що мене нема в твоєму серці
Що ти навіть не здогадуєшся про моє існування
Так легко людину образити своїми почуттями
Що навіть не помітивши що ти їй зробив боляче
Люди живуть чекаючи на нові почуття
А вони не приходять і не приходять
Кожної ночі на вікні під зорями
Загадувати бажання про кохання
І вірити що воно збудеться
А воно не збувається
Ти залишаєшся на самоті
І думаєш що весь світ проти тебе
Але це не так
Треба підніматися і не падати
А якщо впав то ще раз підніматися
І підніматися до тієї миті
Пока не дойдеш до вершини
Ти стаєш сильнішим з кожним днем
Ти піднімаєш тих людей які на межі зриву
А може і смерті
І одночасно твоє серце тане
І ти дізнаєшся що таке кохання
І яка буває любов...!!!
  • 0
  • 30 березня 2012, 20:24
  • Anya
  • 5

Я и моя беда

Иду по тихой улице и вдруг, из ниоткуда
Твоя улыбка… Я не видал прелестней чуда
От страсти задыхаюсь, но бегу к тебе, бегу!!!
Ты исчезаешь… приходит понимание — я сплю.
Ну почему??? Ну почему…

Открыл глаза.В окне горят огни
И только тараканы на столе
И в голове и в сердце и в душе… везде…
Дают понять, что пролетели мои дни
Одни они… одни они…

Один и я… один и я, моя беда
Всегда сопутствует предательски.Как пес…
Сквозь бесконечные поля увялых роз
Он приведет меня — несчастного слепца
В обитию свободы, до конца! Рывок с моста…

Дама з горностаєм

Він вийде з хурделиці, схопить її за рукав:
Господи, як я чекав на тебе, як зупиняв
безнадійно розкритих жінок у квадратах кімнат,
крик – у горлі, щоб не зависнув над
тою, чужою. А пелехатий сніг
я зупинити ніяким теплом не зміг.
І вона, вириваючись, гляне йому в нутро
так беззахисно байдуже, і не розкаже про
те, як міцно можна любити чужих малят
і порожні вокзали, коли назад
значно важче, ніж потягом – уперед,
коли кинутий виклик ніхто не бере.
Він струшує зиму з її волосся, просить іще
пару хвилин, підставляє життя, плече
ненадійне… а хоч би один ковток…
Єдиний, хто не здається – її квиток.
І вони попрощаються без усяких «прощай».
І у ній ворухнеться поранений горностай.
09.2011

image of the girl

дивно, як ми, люди, створені. ми придумуємо собі проблеми, насолоджуємося ними та плачемо через них. ми прикидаємося ображеними і плачемо, не маючи змоги підійти і все змінити. ми молимося на фото, соромлячись цього та мріючи, щоб хтось про це дізнався. ми даємо собі обітницю утримання, щоб випробувати себе. ми кохаємо і кохані, але й це не робить нас щасливими. ми думаємо, що виняткові, але наші вчинки не відрізняються від чужих. ми дивимося на зорі та думаємо, що створені для іншого життя, вранці ж продовжуємо жити буденністю. ми прагнемо змін, а коли вони приходять, ми – боїмося. ми боремося із своїми страхами, поки не розуміємо, що насправді боремося із життям. ми вчимося плавати і спеціально запливаємо в глибину тривог. ми вчимося літати і тому втрачаємо голову від свисту вітру у вухах. ми цілуємо свої рани, милуємося своїми шрамами, згадуємо, як ми їх здобували. ми довго плекаємо свої мрії, а убиваємо їх різко, мов нерв зуба. ми співаємо, насолоджуємося. ми кричимо та плачемо. ми блукаємо одні. ми ховаємося в тіні. ми фантазуємо і стискаємо губи.
  • 0
  • 2 вересня 2011, 20:27
  • Ceyvo
  • 2

Сни

Я так давно не бачив снів,
тих незабутніх, чистих, як її білизна,
тих мелодійних, як дівочий спів.
Мені не сняться сни, пробач Вітчизна,
я не солдат тепер без сновидінь,
спонтанних тих, як куля в скроню.
Тіла невбитих ворогів, я заховав у тінь,
а ті серця що бились, я стиснув у долоні.
Та сни, мені не сняться й досі,
я втратив їх, йдучи шляхом війни,
всіма забутий, як краплі дощу у її волоссі.
Мені не сняться, ті прекрасні сни,
де та єдина й неповторна.
де кров, гаряча від любові,
і пісня лине миротворна,
і ніжність, є у кожнім слові.