Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Капеліст / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

02.01

возьму свою правую руку
правой рукой за пальцы
как шиллер в холодном тазу
как руссо под солнцем палящим
плавиться
говорить со столами
как Schumann
спиться скуриться солгаться
состариться
нельзя стариться
говорил нам Э. Х.
“ха-ха!”
говорил нам усатый один
что боялся никуда не отправиться.

опять пригодятся слова на улице
немного
я с них оборву
их канву
чтоб стали пригодны они и пологи
для моей канвы
вот один, что сутулится:
“конечно, конечно, а вы?”
другая: “да, монастырь, двадцать два”
вплету я эти слова –
горящие солнцем куски –
в моей правой руки
пальцы.

эй, кто угодно, взгляни
говоришь, что мне двадцать один
но знаешь ли ты, что мне – восемнадцать?
но знаешь ли ты, что мне – двадцать один?
на что уж теперь
полагаться
не слиться не спиться не спаться
возьми меня за ладонь
моей правой руки
возьми за ладонь
не бери мою руку
за пальцы.

перспектива поїздки до Львова

я застопив машину десь о третій поночі
в цей час, кажуть, Будда дає те, що схочеш —
вічне життя чи безкраї небесні далі
я ж хотів лиш машину та їхати далі.

трейлер був здоровезний, водій — десь такого ж розміру
«залазь», сказав він басом могутнім ковша від бульдозера
і ось ми вже несемось сто двадцять крізь тьму
«ти кермо потримай, я там пивка ще візьму».

він їхав один як раптова Північна зірка
крізь застави мєнтів, морок ночі, асфальтові дірки
він мав велику мету, що всім серцем дістатись прагнув
здається, що то був Рахів.

його міцний профіль дихав робочою примою
сам собі бог, відпочинок, радість, життя і стимул
під «Бутирки» мотиви, входячи в транс чи раж
все накручував кілометраж.

він напоїв мене пивом і раптом щось стукнуло в бампер
«ох піздєц», сказав він, «бери монтіровку і лампу»
я там і лишився; він — поїхав кудись уперед
пробивати дорогу; я пробив його сигарет

як заставу того, що колеса будуть і далі йти
як заставу того, що всі сірі ранішні мости
відкриються; щоб мені пройти потроху, постýпом
мені і двом за моєю спиною трупам.

андерс брейвік

світ стає одним цілим, вростає у себе
з себе самого робить велике видовище
стріляй у всіх, такі уже справи, бейба
ми ж бо — останні люди, нічого вже не поробиш

причини — тільки існують в причинах
кожному хресту — по Ісусу, ковчегу — по Ною
і якимсь дивним, істотним повністю чином
весь світ — з водою, із небом — росте із тебе самого

набуває визначених їм самим невизначеностей
застрягає у тебе в тілі склом перебитим
і аж до самого у собі прийдешнього прŭшестя
будеш питати в себе: а що ж робити?

а що ж
робити?

unn1

мої друзі потроху стають голосами
в телефонних слухавках
віспою літер на тусклих екранах
дехто з них так ніколи й не стане
живим
насправді живим
як живе людина прям перед смертю.

життя зводиться до переміщення
між кількома точками
в доволі умовних координатах
асфальтові вени сходяться
в одну істоту
у змія
до уробороса

мешканці міст не витримують цього
їхнє життя — це суцільне зіткнення
що закінчиться тільки зі смертю
чи то як вже сказано вище
зі справжнім
життям

я закінчу писати, бо слова –
це не музика
і не зброя
і не одкровення
і навіть не щось точне
як вістря мого олівця
осипається
зточується
вростає повільно
у сутінки паперові.

19 августа

мир потихоньку сводится к единице
процессам просто незачем длиться
ищут пожарные, ищет милиция —
забыл погасить кредит

из мёртвых друзей набиваю чучела
буду возле вокзала всучивать
новым друзьям; перьев в карманах куча
ножницы, формальдегид

выйду тело впаяю в улицу
моё отражение мною любуется
в витринах; лица вокруг — как ступицы
не ускоряю шаг

жизнь — это медленное умирание
глубоко в землю вросшими когда-нибудь станем мы
но не могу обратить я на это внимание
как-то никак.

Чарльз Буковскі - 24 грудня 1978.

я тут на кухні
присмоктався до пивка
і думаю, як би мені
нігті почистити
й поголитися
і слухаю
по радіо
класику.
грають святкову
музику.
люблю слухати різдвяну
музику в липні
коли мене переслідує
одна баба
й погрожує смертю.
ось
коли це — те, що треба
ось
коли те, що треба —
Бінг Кросбі та
ельфи та
оленятка маленькі.

і ось я тут сиджу
слухаю ці
соплі слащаві
краще б вже катнув партійку
в настольний теніс
з воскреслим духом
Гітлера.

алкаші-початківці розбивають свої
веселі машини
одне об одного
швидкі співають
одна до одної
десь на моїй
вулиці.

Bob the Bob

частково — Джону Лурі

маленький Боб прокидається рівно о шостій
коли за вікнами лиш метушаться пантерами
примарні тіні машин та нічні метелики млості
у чорній, наче терпкий шоколад, чорній темряві

маленький Боб допиває в шумній гримерці
свої п'ятдесят коньяку, як завжди — для сміливості
всі хлопці вже в зборі, перевіряють струни по терціям
продувають востаннє мундштуки, у труби дивляться


він чисто голиться, по-холостяцькому скромно снідає
вдягає дешевий костюм і шляпу — надійне убрання
його маленька червона машинка як завжди під вікнами
вкрита росою, як лезо, холодною, вранішньою

він бере свої палички, збиті, але надійні
квапливо поправляє на шиї хустку червону
за хвилину якусь він руку поволі здійме
і ритм поллється, прудкий, як стукіт вагонів


маленький Боб — працівник консервної фабрики
конвеєрна лента залізницею в'ється на захід
бляшанки — краш, райд, хай-хет і літаври
бляшанки — том-томи, бочка, сплеш, малий

на сцені ніхто на твій зріст не буде зважати
просто грай чітко в ритм і теми підхоплюй
маленький Боб — це гігант боп-клубу «Аґата»
хедлайнер концертів та об'єкт щирих оплисків


о п'ятій — сирена, пробиваєш талон свій на виході
машинка крихітна прудко довозить додому
на вечерю, як завжди — сніданок вже вихололий
маленький Боб засинає, вкутаний ковдрою-втомою.

мелодія — як змія, як струна, як постріл
як пташка, як радість, як гордість за націю
маленький Боб помирає, сцена — його віковічна постіль
як тільки закінчується
бопова
імпровізація.

епіфанія

дівчинко, що живе на березі моря
твоє волосся, здається, засмагло від вітру
що несе із собою літо, лише місяць літа
та сіль
що в’їдається в твої пальці.

сонце як жовтий величезний паром
у шляху від того берега до іншого того берега
перевозить на своїй спині твої очі
кутаєшся у смугастого светра
вмикаєш мотора
та полишаєш
своє узбережжя
на краще.

συνεργία

колись я мав одну знайому
молоду і привабливу, з русим волоссям
що на життя заробляла дивним чином:
лежала на газоні міського парку
слухала один і той самий трек у плеєрі
курила полегшені цигарки
здавалося б — що особливого?

та дим з її горла
рвався на волю стрімко, як рвуться протипіхотні міни
і, вивільняючись з лабіринтів гортані
набував форм, що вона їх хотіла сама
або ж що їх хотіли навколишні

моя давня знайома дихала квітами
напівзгорілими від сильного літнього сонця
тонкими лелеками, що прямують клином на південь
холодними водоспадами з африканських тропічних лісів
криками немовлят, щойно народжених
найчарівнішими нотами та наймудрішими піснями
і навіть мертвими — чи то живими — душами
вміла дихати моя давня знайома

люди збирались навколо неї, лежачої
діти бавились та в долоні плескали
старші вдивлялись у її вузькі очі
намагаючись знайти там її таємницю
кидали їй срібні монети з дірками посередині
а вона все на небо мружилась,
посміхалась і знову робила затяжку.

я не бачив її вже з декілька сотень років
та нещодавно хтось розказав мені:
одного теплого дня вона як завжди лежала на газоні
і замість звичних речей
раптом видихнула себе саму із димом
перехожі в заціпенінні спостерігали
як вона з клубів сірих летить догори
якнайвище
до Сонця
мружиться
і нарешті в повен голос

сміється.

К.

напиваться поодиночке — это довольно мило
мы делаем всё, что может быть в наших силах
берём на все, оставляя чуть-чуть на проезд
и может, но вряд ли — на что-то поесть

слушаю то Криса Корнера, то Тома Уэйтса
пытаясь от себя самого и от мира куда-то деться
и получается, пока я по крайней мере поддат
и пока я один — как-то мне некого ждать

мимо закрытых кафе, мимо домов, которых уж нету
медленно прохожу, курю крепче всегда сигареты
тут была моя Мекка, здесь — моя Стена Плача
там с сотки за пиво не нашлось у бармена сдачи
где мечтал жить, теперь стоят голые сваи
но свая — и я, теперь я не мечтаю.

ты прорастаешь в себя в четырёх душных стенах
становясь жидкой, тёплой водой постепенно
в каплю за каплей идёт грамм за граммом
тебя, может, и нет, потому не знаю кем станешь

потому не знаю, кто для меня каждый вечер пишет
оттуда, где солнце на час к горизонту ближе
и не знаю, кто после читает мои ответы
был человек, и есть, и тут человека нету

между лицом и маской точка существования
ты не станешь собою, как и собою не стану я
на после смерти оставим разные почести
давай просто и дальше
пить в одиночестве.