Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Капеліст / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Чарльз Буковскі. Люди як квіти.

такий галас нині на
вулиці —
люди виглядають як квіти
нарешті

поліція викинула свої
значки
армія знищила свою уніформу
і зброю. тепер немає потреби в
тюрмах газетах чи божевільнях
чи взагалі замикати двері.

жінка вбігає в мою кімнату.
ВІЗЬМИ МЕНЕ! КОХАЙ МЕНЕ!
кричить.

вона дивовижна наче сигара
після стейку що з’їв на обід. я
беру її.

але коли вона йде
я почуваюсь дивно
я зачиняю двері
йду до стола та беру пістолет
із шухляди. у нього свій сенс
кохання.
ЛЮБОВ! ЛЮБОВ! ЛЮБОВ! співає натовп на
вулицях.

я стріляю прям у вікно
скло ріже обличчя і
руки. впольовую 12-річного хлопчика
бородатого діда
та чарівну дівчину схожу на
квітку сирені.

натовп спиняє свій спів аби
подивитись на мене.
я стою в розбитому вікні
кров на моєму
обличчі.

«оце» я кричу до них «це самозахист
власної ницості та права на
НЕ любити!»

«облиш його» каже хтось
«він несповна розуму, в нього занадто довге і
кепське життя»

я йду на кухню
сідаю та наливаю
віскі.

я вирішую, що єдиний сенс
Істини (що є змінна)
це те, що це річ чи дія чи
віра які натовп взагалі
відкидає.

грюкіт у мої двері.
знову та сама жінка.
вона прекрасна наче
зелена та жирна жаба
що знайшов зненацька
в садку.

у мене лишилось 2 кулі і
використовую
обидві.

в повітрі нічого крім
хмар. в повітрі нічого крім
дощу. кожне життя є занадто коротке аби
знайти сенс а
всі книжки то є майже
мотлох.

я сиджу і слухаю їх
спів.
я сиджу і слухаю
їх.



( Читати далі )

Чарльз Буковскі. Відпустка по хворобі.

от я лежу на пузі, Хем уже мертвий, Шейк уже мертвий
риби що я спіймав та з’їв та висрав всі уже мертві
і док всаджує в сраку мені скляну трубку
скляну трубку з вогником на її кінці
і я сподіваюся отримати довідку по хворобі
ще на два дні
і ось док вступає: «ну в тебе тут красотєнь
треба тебе би порізать...» ну, Біляки-Росіяни колись
вирізали в животі мужика діру, хапали кінець кишок
і придовбували їх прям до дерева а потім змушували того мужика
бігать довкола дерева.

він витягає скляну трубку з моєї сраки
і частину мене разом з нею
у нього лице як волоський горіх а коли сестра
нахиляється (а це відбувається часто)
її срака наче велика м’яка подушка чи
пончик припудрений, без крові, лиш хмари
і я кажу: «Док, додайте ще день до відпустки,
у мене болять здається аж яйця...»
«звісно», каже, «звісно, я знаю багацько хлоп’ят
з Поштамту, всі — добрі хлоп’ята».

вдома я витягую корок із пляшки
і випиваю добряче; дощило доки він длубався мені в сраці
дощ засів на екрані виблискуючи
наче цукрові мушки що сни поїдають
я розкрив Рейсін Форм більшим пальцем
і подзвонив букмекеру:
«… постав 2 на Індійську Кров,
5 на перемогу Леді Фанфари, 5 став на Лють».
я повісив слухавку та м’яко подумав про Кафку
що спить під ховрашими пазурами
коли леді через велику залу співає своїй канарці

кохання клацнуло викл та вкл
як запальничка
тепер її кохання це
пташка.

так буває коли мало чого трапляється
і ти змушений грати на малій сцені
і я приколюю мою довідку до
одного з моїх давніх малюнків
трохи змащую сраку маззю
і наливаю ще.



( Читати далі )

-8-

стара що у переході
мовчазно сіра стоїть
як кам’яний надгробок
з піщанику

в її руку вкарбовано кілька
сірникових коробок
мабуть продає

як камінь який обтікає
бруднуватий річковий потік

де вона їх взяла
може
бережно витягнула із старого серванту
перевірила чи горять ще
горять
значить можна продати

паралізує думки про
все що завгодно окрім
неї
та її сірників
унеможливлює біг
всього що навколо
у неї ніби врізаються звуки
кроки сміх і слова
загрузають
стають шершавими і німими

я б обійняв її
та зігрів тим чим можу
з обличчям якого б

злякався

якщо б
сам себе я
побачив
у дзеркалі

проводив би додому
де скло старе
як кристал
з її посмішок та думок
додуманих вже давно
у далеких семидесятих

ми б разом сиділи
як два скам’янілі пси
біля брами японського храму
один рота відкрив у німому звуку
другий рота закрив
у німому
мовчанні

ми б плакали разом
але в нас
всередині нас
не зміниться вже нічого
тільки лиш
трохи ворухнеться попіл
як зотліла давно
цигарка

clemastine

тексти перед очима
букви — як борозни
на хитрому лиці світу
відчуваю, що час іде
лише з часом
як пройде час

не знаю, як опинився у цьому місті
де світ, здається,
перегорає лише для мене
як жінка
скидує з себе мільярди листків
оргазмічно здригається тремором хмар

сотні людей, що
ніколи не озирнуться
дорогою на роботу чи на навчання
в точці, що вони не побачать
стежу за ними та світом,

втікаючи з вулиць,
втікаючи з місць проживання,
втікаючи з магазинів,
з квартири на п’ятому поверсі
витікаючи із свого тіла
в сон.

Чарльз Буковскі. Свобода.

він пив вино всю ніч у ніч
28го. і все думав про неї:
як вона ходить, розмовляє і любить
як вона розповідає штуки, що схожі на правду
але неправдиві, він знав колір кожної
з її суконь
та пар її черевиків — він знав підйоми та вигини
кожного із підборів
як і ніжок, ними окреслених.

її знову не було, коли він повернувся
і вона точно прийде і буде тхнути так специфічно
і вона прийшла. і тхнула.
вона повернулась о 3ій ранку
паскудна як свиня-говножерка
і
він взяв різницького ножа
а вона кричала
спершись на стіну будинка
і досі чимось приваблива
не зважаючи на сморід любові
і він допив свою склянку вина.

це жовте плаття
його улюблене
вона знову закричала.

а він взяв ножа
і розстібнув пояса
і відтягнув перед нею труси
і відрізав свої власні яйця
і поніс їх в руці
наче персики
і змив їх
у дірку сортира
і вона все кричала
а кімната ставала червоною

БОЖЕ О БОЖЕ!
ЩО ТИ НАКОЇВ?

а він сидів з трьома рушниками
поміж ніг
вже не цікаво було, чи пішла вона чи
залишилась
носила жовте, зелене чи
взагалі щось носила.

звільнивши одну руку
від рушників він
налив собі ще вина.



( Читати далі )

сьогодні раптом згадав, що вмію писати вірші

сьогодні згадав, що вмію писати вірші
я курив на сходах в під’їзді, де єдине вікно
настільки вкрилося кіптявою
що здавалось
надворі ніч
так, зрештою, і було.

я дивився на стіну в полущеній фарбі
і лиш чулося, як
б’ється хтось на майданчику
і врізається спиною в гойдалки
а ще було чути цикад
і шурхіт автомобілей.

через добрих півроку
на сходах в під’їзді, де видно лиш стіну
в полущеній фарбі
я дійсно згадав, що вмію писати вірші
і в ту ж саму секунду здалося
що хтось помер.

так, зрештою, десь і було
та на сходах
цього не побачити.

Чарльз Буковскі. Душі мертвих тварин

поряд із бійнею
за рогом
був бар
я там сидів
і дивився на захід сонця
в вікно,
повне сухого бадилля.
вікно що достатньо бачило.

я ніколи не мився із хлопцями
на бійні
після роботи
тож пах потом та
кров’ю.
запах поту потроху вивітрився
а запах крові дедалі посилювався
та посилювався.

я курив та пив пиво
допоки не стало добре
достатньо
щоб до автобуса влізти
з душами всіх мертвих тварин
у себе за плечима
хтось озирнеться
жінки встануть й пересядуть від мене
подалі.

від зупинки
пройти лиш один квартал
і сходами
до моєї
кімнати
я вмикаю радіо
та закурюю
і зовсім ніхто
мене
не помічає.



( Читати далі )

Чарльз Буковскі. Вечірня школа, 20 років потому.

пристрасний ривок у запізнення;
мережива голок,
ті ж самі дерева;
і трава росте на траві
але обличчя тепер молодіші
і коли йдеш через кампус задуманий
«пам’ять — не те виправдання для зараз»
ноги хочуть вронити тіло в той час, як
старі картинки липнуть до тебе медузами
і зникли дівки вже, що якось
претендували на твоє єство
звішувалися як жалюзі ламані
на вікнах твоєї думки;

— тут колись
все було лиш моїм —

тепер молоді леви тримають цю територію
і зиркають неприв’язані
крізь свої лапи
і вирішують
милосердно
дати цій дрібноті тягтися повз. той, звісно ж,
не пара ніяк молодим левицям
чи Весні у досвітньому небі.

тут колись —
якось —

я входжу в кімнату і стою під стіною
і чую своє ім’я, і
ні, воно не те ж саме:
мій старий професор виглядав наче морж
коли випльовував моє ім’я
у плювальницю світу
і я казав ТУТ!, відчуваючи
як сонце світить мені крізь волосся
як дроти, що вганяють життя у життя:
білий дощ, дике море;

але цей новачок моє ім’я шепотить (і тому воно — темне);
і наче пазур встромляє мені десь у тіло,
в оточенні стін як в могилі я відповідаю смиренно
тут,
а він йде до наступного імені.
я старший за нього
але точно не щасливіший
бо левиці повиваються круг його ніг та натхненно муркають,
і одна стара сіра кішка
викручує свою шию
і питає мене: чи ви були тут колись?

так, так, так, так
я вже
був тут
колись.

04.02

я крокую по місту
я зазираю в кав’ярні
я відвідую виставки
я дивлюся фільми у кінотеатрах
я сьогодні — публічна людина
ясний свіжий морозний день
голуби мерзнуть в підземці
а сніг на сонці падає якось
особливо дзвінко

люди навкруг посміхаються
я говорю з ними
я молодий впевнений у собі
до міри приємний до міри привабливий
до міри успішний молодик
весь день — як званий обід
хтось підносить напої
та наїдки на великих столах
та люди навкруг посміхаються

я говорю з ними
як відомий дизайнер
чи художник визнаний
чи просто класний «нормальний» чувак
і все нібито смачно ніби в порядку

але

в горлі моєму осідають
рештки думок
як смоли до бронхів липнуть
як накип у чайнику
після бурління розжареного
рештки слів осідають
десь між адамовим яблуком
та язичком
в глибині рота
осідають рештки
пережувати не можу виплюнути
не можу виплюснути я рештки
що до слів щось ніяк не липнуть
а тільки до горла присмоктуються
повільно летять назовні
зупиняються
осідають

у мене з’являється зоб
друге й третє підборіддя
я здаюся собі потворнішим
і потворнішим і дедалі ще більш потворним
рештки вже з рота звисають
як у індика ця штука смішна
під губою
а хустинкою не можу їх витерти
рештки слів та думок
я взагалі не люблю товстих
а тут моє горло власне настільки роздулося
що рештки звисають з губи нижньої
і люди ще й не помічають цього
бо це ж мої власні рештки
за решіткою
мого власного зоба
рикаю я спазматично
шиплю як астматик
каркаю аби корок
з горла вибити словом
але корку ж власне немає
тож тільки ще більше решток
осідає і осідає
рик шип карк
рррррик
шшшшип
ккккккарк

я думаю
люди вішаються
горло взрізають
та перебирають з валіумом

саме від цього
зоба
рештками риштованого.

15.01

смотри-ка
а я сегодня ведь только и делал
что ужас
перелицовывал.

брал его в голову
ничего не беря толком в голову
и перелицовывал.

не заметил никто ничего –

словом,

хорошо получилось:

словом скользил нажимал я
расковывал
сковывал
в комнате стужа
в ногтях ковыряюсь шилом
и для работы мелкой настолько
сужен

зрачок –

я ведь
ужас

перелицовываю.

цок-цок –
то ли зубы
постукивают

то ли часы на запястье моём
взаимодействуют с ухом

полно и пусто и глухо
как у боженьки в пасти.

а на запястье часы ли?
моё ли запястье?
моё ли лицо?
полно ли пусто ли глухо

ли?
цок.

напасти
как волны

а я одинок
только иглы есть у меня

да скальпели
да и те проржавели

по карманам пальто
хоть бы не заболел
под волнами не вымок
но я ещё в матке до нитки промок.

когда-то я сожалел
но высохшей луже
уж

в пальто

ведь уже не нужен?
ужас, и вправду не нужен.

слушай, друг

выпить по сто –
вот что горько на деле
а не то, что ты – это ты

(хоть на деле совсем не очень)

и при этом заставлен
быть с нами.

пережевал ужас я сколько было его вокруг
утомился на простынь повален

ослепительно чёрной ночью.