Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Дощ / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Вихлюп

Буду писати у стіл…
Не чути овацій,
софіти мене не полюють.

Я — божевільний,
а може
занадто вільний?

Кому воно треба:
«Нічого не треба!»?
Або
захотіти й не мати,
не мати — і лиш
віддавати, усе
віддавати, усім
віддавати…

Знаєш, за правилами
або за канонами — маємо те,
що нам дали.
А я так вважаю —
безмежжя чекає
на нас
всередині нас,
коли привідкриються двері
і вихлюпом підуть дощі —
пустелею…

Це я так вважаю.
Та доки пустелі
іще не панують,
то нíкому до душі
спішитись із вíршами-
стелями.

Дощ

Гілля дерева
тримало на собі
грака

Легенько
повіки вітру
торкалися пір’я
птаха
І раптово з неба
запроменів рум’яний дощ

Грак відлетів
а на його місце
сів велетень
Звісивши ноги
в прірву яку протоптав дощ

коли йде дощ...

під час дощу згадую русалку,
котра зробила собі операцію.
тепер працює у звичайному барі,
стилізованому під таверну.
їй більш нічого не лишилося
від кохання в п'ятнадцять років.

під час дощу вона
залишила мене самотнього —
зробила вигляд, що заплуталась
у браконьєрські сітки, коли чекав на неї…
так, саме браконьєри допомогли
зробити їй операцію.
тепер вона легко отримує
чайові

***

Затягнулось небо сивим листям
Посмішка розбилась об асфальт
Люди мов розібране намисто
Та гудять машини наче фальш

Ми промокли біля цієї лавки
Дивимось на кволих голубів
Дощ пускає порвані уламки
Наші рухи губляться у нім

Тіло розторощеної кульбабки
Ніжиш у міцних обіймах
Біжать волоссям мертві лапки
Жовтого квітучого змія

вода

на сході обіцяють дощі
і вічно зламані парасолі
в капюшоні мокра
зачиняю двері в твою комірку
і з їх стукотом
стукоче вода по столі
по плитці по чашках
здається що стеля лусне
і рухне на нас
цементною грозою

повінь насувається
дощ намочив нас майже до колін
а там недалеко і до грудей
мені вже важко дихати
і я не вмію плавати
жадібно ковтаючи повітря
я йду на дно
тримаючи твою руку
і ти тут

ми принишкли наче черепахи
боячись поворухнутись
у своїй воді
нам ще рано до смерті
ми молоді і зелені
ми змиваємося опадами
ми інколи зустрічаємося в коловороті
і лише
слова бульбашками йдуть в стелю
вони нечутні і неважливі
ти просто
спи

Байдужість

За вікном в калюжі лежить
Безпорадне тіло бомжа

Десь в кишенях його потасканого пальта
Фотокартка дочки
Зроблена ще в Союзі

Тобі не болить за нього
Недопалки співчуття валяються під ліжком

А ти плакала
Коли показували нещасних сомалійських дітей

Ти ридала
Коли побачила в новинах смерть маленького китайського хлопчика
Його мертве тіло нагадало мені панду

Нещасний не видає жодних ознак життя
Вода ховається під його тілом

Тебе не кусають мурахи жалості
Тобі не болить за нього

По бомжу
Б’ють краплі
Як били того дивака тоді як вертався від тебе

Твоя вечеря така смачна
Ти така непорушна посеред немитого посуду

Біля бідолахи зупиняється бобік
Хтось викликав ментів
Хтось добрий
Хтось вже поховав його

Тобі не болить
Мені загалом теж

Якогось дощового дня

Якогось дощового дня

я побачила янгола

на картатій канапі

у своєму холодному домі.

А потім усюди

почала бачити їх:

на вулицях, на вокзалах,

на гойдалках, у спортзалах…

Із дня в день

янголів ставало

все більше і більше,

мов зірок на погідному небі.

І мені вже доводилося

проштовхуватись крізь них,

аби пройти стежкою.

Вони завжди мовчали —

лиш підходили і

заглядали через плече.

Їх очі були, мов зелений чай:

де на дні видно цукор.

Мене болів їх погляд —

глибокий, немов криниця,

у яку я впала

якось в дитинстві.

І я благала Бога,

щоби вони знову зникли.

Аж одного дня – прокидаюсь,

підбігаю до вікна:

і знову на площах – люди.

Тільки очі у них лишилися ті самі.

Товар

Йшов дощ. В дворик, оточений багатоповерхівками заїхав невеличкий фургон.
Зупинившись, авто стихло.
— Хуйова погода, — сказав височенний чоловяга, відкриваючи задні дверцята.
— Енрі, ти думаєш, що ми даремно приїхали? — запитав інший…
— Нє, але такого дощу ще не було за час, який ми займаємося справою.
— Енрі, злива — ніщо, головне бабки.
— Пол — ти божевільний!
— Ні, Енрі — це файна справа! Хіба ні?
— Так! О дивись!
Обоє чоловіків повернулись в бік одного з будинків. Справді такого вони ще не бачили… В їх бік рухалось велике стадо голих людей, які кричали: «Секс, секс, секс!». І байдеже, що зараз 1-а година ночі.
Люди підходять до авто.
— Пол, діставай гандони, — сказав він до свого партнера. — Доброї ночі, пані і панове. Прошу ставайте в чергу, вистачить на всіх!
«Секс, секс, секс!» — кричала розлючена юрба.
— Пол, швидше! Вони скажені. О, грошенята!!!
Але юрба продовжувала кричати своє. Вони все ближче підступали до Пола і Енрі… Продавці презервативів були незадоволені поведінкою своїх покупців. Тим часом інші вже зімкнулись в щільне кільцеі продовжували насиупати. Енрі виліз на дах авто, і з розгону врізався в юрбу, але пройти її не вдалось… Його затоптали. Пол лишився один… Його також вже душили.
— Забирайте все, тільки відпустіть! — кричав він.
Юрба забралася в авто, розбираючи гандони… Пол непритомніє. Розлючені, невдоволені сексуальностурбовані люди пом«яли авто, немав листок із зошита. Проте зробивши своє вони забули про Пола, який залишився живим.

Небо хоче впасти

Почалась злива.Та ні навіть не злива, а так маленький дощик…музика луною віддається у внутрішній пустоті. На рудувате волосся падають частинки неба і я змучено посміхаюсь. Я навіть не знаю що діється навколо мене, просто йду собі повулиці. Здається почалась злива…дивно. Дістаю з кишені цигарку, сірники… чорт промокли…напевно жити довше буду. Хоча кому це взагалі потрібно. Прохожу повз якусь вітрину і боюсь поглянути на своє відображення. Бліде і майже прозоре тіло, яке ледве тримається на ногах від морального виснаження. На мене хоче впасти небо, я відчуваю його тяжкість на плечах. Чи може то рюкзак так пригинає до землі. Байдуже…до всього, до всіх…до себе. У душі знов чується відлуння краплин неба. Так повільно і водночас караючи боляче. Неначе скрегіт по склу. На уста впала солона краплинка. Сльози? Я плачу? Якого біса? Та байдуже…а він зараз сидить в теплі, в дома…п*є гарячий чай і слухає музику. Додає до чаю шматочки серцящоб був холоднішим і п*є. Закриває очі і дивиться в вікно. Я зупинилась посеред вулиці і врешті решт найшла запальничку. Все ще стоячи, підняла головув небо. Сіре, воно от от мало впасти. Розчинитись в моїх диких очах, загубитисьв моєму палаючому волоссі і назавжди заполонити пустоту в душі…