Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Гєник / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

холод окраїн

гучномовці в метрополітені кажуть, –
у центрі міста –
неспокій –
ліпше їхати на
окраїни,
але й там на всіх чатує цей бісів холод.
на низесенькому підвіконні,
коло виходу зі станції,
намагається грітись вона –
втомлена й безнадійно твереза
чи хвора
жіноча подоба.
безпритульна зсутулилася,
позирає на люд з-під зморщок лоба
та
невимовно смердить,
її запах
кілька місяців немитих членів
перетворює всіх навколишніх
на
трьох відомих макак:
одні затуляють рукавицями писок,
інші — очі,
хтось натирає замерзлі вуха.
лиш ніхто не сидить –
всі біжать та біжать.
але
навіть на вулиці
їх переслідує її сморід,
їх охоплює холод,
сповнює незадоволення.

а

( Читати далі )

мультикультура

присв. С.В.

синя пташка, що летить
звідти, звідки тече вода — здається, так звали
цю фінську білявку,
здається, так.
їй було під сорок, доволі вродлива, але — вона читала свої вірші,
як казав перекладач:
про сни, — і ні хто ні чорта не розумів,
присутні намагалися її про щось питати,
та синя пташка,
хоч і не була синьою,
не розуміла навіть перекладача,
хоча той теж її не розумів,
і розмова перечіплялася, мов
пияк, котрий, пензлюючи додому,
раз у раз перечіпляється через власні ноги,
і ніяк,
ніяк
не в'язалася:
западали тривожні мовчанки,
зблискували фотоспалахи
і зуби в натягнутих посмішках.

холодно в Фінляндії, — думав я,
тручи долоні об свої джинси, —
мабуть, таки холодно,
і пальці мерзнуть восени
ще дужче, ніж в Києві.
і
от тоді,
наче у відповідь на мої думки,
синя пташка
впустила напіввідкорковану пляшку
освіжаючого напою «Sprite»,
і та
почала оскаженіло шипіти
під ногами у фінки
й плюватися,
освіжаюча солодка вода
забризкала білою піною
й без того біляве волосся
та світлу сукню з сірими жовтоокими совами.
хтось поспішав закордонній гості на допомогу,
та було вже запізно —
мокра білявка підвелася,
розвела руками
і розсміялася — й усі присутні засміялись у відповідь.
я теж посміхнувся їй і підморгнув,
вона усміхнулась мені — всі все зрозуміли без
будь-яких слів
і віршів,
наступного дня вона полетіла з самого ранку.
мабуть, — подумав я, —
лише так
можливо спілкуватись з птахами.

--

вони продиралися крізь нетра міської підземки
уперед, нагору
і невідомо,
точніш не зрозуміло було хто
насправді кого веде.
він її чи вона його,
чи спершу він, а тоді вона його,
чи спершу вона його, а вже потім він її.
так і йшли.
він — високий і статний, і п'яний в дим,
в одних трусах та з шарфиком вболівальника на плечі,
вона — вдвічі нижча за свого обранця і товстувата,
зношене обличчя, сама напідпитку,
вчепилася в його руку сильно,
чи то як потопельник у рятувальника,
чи навпаки,
і так
удвох вони, хоч і хиталися маятником,
проте йшли,
уперед, нагору,

( Читати далі )

оголений

оголений чоловік сидить у маленькій кімнаті,
оголений чоловік мучиться,
пальці давно вже відвикли від дотику клавіш,
від ладів та від їх відсутності,
пальці тремтять і шукають
недобитих недопалків, ніби чуда.
язик б'ється з сухим піднебінням
і проклинає себе, мов Юда,

язик часто вистукує брудну лайку.
горло гарчить, мов голодний пес,
горло харкає кров'ю, співає мантри,
роздирає себе, мов гнійний абсцес.
серце збивається з ритму танця,
серце танцює дико, ламано,
очі втомились від нот і літер,
очі відмерли, мов м'якуш мамонтів.

на дні порожніх пляшок дим та попіл,
острови крапель, піт зморених дум,
на дні порожніх пляшок прихистився
давно не святий, хоч і ще добрий дух,
десь чи то поруч, чи за стіною стукає,
б'ється, мов серце, глухо,
десь циклічно лунає гліссандо чужих,
можливо кохання, рухів,


( Читати далі )

Метафори

після одного з поетичних читань
один порядний юрист порадив мені
висловлюватися більш метафорично — мовляв, через десять років у цій країні
вже ніхто не розумітиме про що я пишу, бо
вже ніхто не пам'ятатиме, хто такі:
в'єтнамські нелегали,
водії напханих людьми маршруток,
безпритульні волоцюги,
юні наркомани,
старі пияки,
багатодітні самотні матері,
безробітні,
неповнолітні повії,
самогубці.
так — казав цей порядний, ввічливий,
пристойно одягнений юрист,
так, молодий чоловіче, — казав він. –
Вам варто б писати про вічне.

І тоді
я пильно подивився в його сині очі й білі зуби — в них саме відбивалися образи тих майбутніх днів,
коли порядні огрядні юристи
в добре напрасованих сорочках
комфортабельними чартерними рейсами прибуватимуть
у бездоганно збудовані суди
і вже там віддано служитимуть своїй чудовій країні:
чесні прокурори звинувачуватимуть лише порядних,
непідкупні адвокати захищатимуть честь лише гідних,
неупереджені судді виголошуватимуть справедливі вироки
виключно достойним громадянам сильної й незалежної держави.

щоправда, в той день,
я нічого не відповів ані його очам, ані його зубам,
по дорозі додому
я постукав у віконце кіоску з випивкою,
де, як виявилося, свою матір підміняла 12-річна дівчинка,
я придбав у неї чвертку горілки, залишив малій решту,
і рушив далі
сподіватися, що через десять років у цій країні
ще пам'ятатимуть, хто такі порядні юристи.

7:45

я прокидаюся від світла,
від сонця, що крізь розбите вікно
ліпить мені просто в очі.
це — знак, — щоранку думаю я. — потрібно купити штори.
я підводжуся
йду до ванної
я вмиваю обличчя
мені чути, як поверхом нижче
раз у раз блює в унітаз людина.
цікаво, а в неї є штори?
я вмиваю руки
я йду на кухню
запалюю плиту
з розчиненого вікна чути,
як десь унизу
лають одне одного
чиїсь батьки,
як плачуть чиїсь діти,
вирішується їх доля,
вирішується хто
сьогодні везтиме їх до школи.
цікаво, а в них є штори?
я заварюю каву
виходячи на незашклений балкон,
зустрічаю обличчям це бісове сонце,
я дістаю цигарку,
палю,
там, унизу
низенький чоловік марно намагається
завести двигун свого «Москвича»,
той лише чхає, а все ніяк
не заводиться,
на сходах супермаркету,
навпроти кіосків,
куняє сивий старий, одягнений у картататий светр,
можливо, ще зночі чекаючи
на Танюху, котра наливає у тутешній наливайці
під скромною назвою «Кафе»,
трохи далі, посеред дороги
білий «седан»
наздогнав на світлофорі маршрутку,
і люди виходять із неї,
по-дурному вимахуючи руками,
розкривають роти,
вочевидь, наливаючи
в порожнє вранішнє повітря
нечутну мені міцну лайку,
дістають свої телефони,
комусь дзвонять,
зляться,
запізнюються на свою роботу.
можливо, всі вони прокинулися
від страшного дзижчання годинника,
і штори тут ні до чого
я стою під сонцем,
на балконі шістнадцятиповерхівки,
у подертих трусах,
нерухомо,
один, як Бог,
і лише мій недопалок,
кружляючи, довго й повільно летить
до землі,
зганяє з насиджених місць вороння,
і я
плюю йому вслід.
сьогодні у мене — вихідний.
  • +7
  • 17 квітня 2013, 09:39
  • ZmiNA
  • 1

Перерва

я саме заливав теплим пивом
гарячий жир шаурми
в кебабниці навпроти заводу,
коли
спокій і мир
обідньої перерви
порушив різкий
та огидний дзвінок.
телефонувало чергове видавництво
з офісом
на центральній вулиці міста:

кажуть, давайте, ми видамо
Ваші твори книжкою.
що ж, кажу я, влучно мислите.
на які кошти Ви розраховуєте? — питають.
чим більше, тим краще, відповідаю,
як на мене,
ліпше, щоб їх було до холери.
Ви не зрозуміли, певно,
нас цікавить скільки Ви заплатите нам?
Не в'їхав, Ви що —
пропонуєте видати
мої тексти за моє ж бабло?
як вже дзвоните мені,
то давайте, мабуть, навпаки.
ну… — з'їжджають вони,
Ви ж зрозумійте, економічна ситуація
в країні така,
що коштів у нас наразі нема.
що ж, кажу, мені вас шкода.
але, не вгавають вони,
ми можемо допомогти
надрукувати 50-100 примірників, а тоді…
як знайдете спонсорів…
Ви
подумайте. в будь-якому разі
спеціально для Вас у нас є два варіанти —
два типи
обкладинки:
м'яка кольорова
і
м'яка чорно-біла,
звісно ж, на Ваш вибір…

От бля… — подумав я,
вимкнув телефон, запалив.
крізь вікно кебабниці,
привітно всміхаючись, визирав молодий турок,
я подякував йому за пиво, східну гостинність,
і
перебираючи в кишені дріб'язок,
а в голові ситуацію,
поволі посунув назад —
повертатись на працю.

кримінальна хроніка з прикрасами

жінка сорока дев'яти років,
на свій день народження
вночі, коли ті спали,
зарізала кухонним ножем
свою стару матір
і двох малих дітей — хлопчика й дівчинку.
на одному з кількох допитів,
хоч здебільшого верзла
непов'язані між собою нісенітниці
про роботу в хімчистці,
рецепти смачних пирогів із вишнею
та чоловіка-далекобійника,
котрий ніколи її не бив
і вже 5 років тому сім'ю покинув,
зізналася сумно: «бридко».

тиха
скромна
сумирна

( Читати далі )
  • +13
  • 7 лютого 2013, 00:58
  • ZmiNA
  • 2

НА ПЕРОНІ ПАЛИТИ ЗАБОРОНЕНО

середнього зросту й літ чоловік
у чорному й дещо брудному ззаду плащі
сивого буднього ранку
вийшов на перон міської електрички,
котра згідно обіцянки міського голови
з одного берега Дніпра на другий
мала б перелітати
усього лиш за сім хвилин.

його кров не підганяла
ані розчинна кава,
ані нікотин.
в його напівзаплющенних очах
не грілися залишки снів,
та й очі у нього, власне, були холодні,
як і сам ранок,
й широко розплющені.
він не купив газету «Сегодня»
не дізнався останніх новин
і усе б нічого —
не всім же
робити щоранку одне й те саме,
хай там як, а кожен із нас
має право
по-своєму
повертатись до тями.

усе б нічого,
але
цей виродок
почав співати романс
дівчині у котрої в вухах,
стирчали навушники від плеєра,
аби,
як усім довкола
він безсоромно пояснював,
узяти цю кралю
і склеїти.

романс дівчина,
на відміну від
половини перону
не почула,
тож чоловік у чорному,
нахилившись їй до вуха,
почав цитувати
Мандельштама,
Блока
і Андрєя Бєлого.
у нього був різкий
хриплий голос
і огидний тембр.
електричка затримувалася на п'ять хвилин,
я, як і решта,
стояв,
палив
і хотів я того, чи не хотів,
поволі прокидався
під російську поезію
Срібного віку.

зрештою черговий міліціонер
попросив чоловіка
полишити перон,
той намагався пручатися
й висловлювати свій протест ямбом,
коли ж нарешті правоохоронець
заспокоїв декламатора
коротким ударом по нирках,
усі зітхнули
з полегшенням.

під'їхав потяг
і натовп,
невпевненно працюючи ліктями,
попер
усередину.

ось це

на зупинці міського транспорту
стоїть вагітна –
чекає тролейбуса,
поряд – онука з бабою –
роблять те ж саме,
троє чоловіків середнього віку
зосереджено палять
свої цигарки,
під сусіднім кіоском –
веселий гурт підвипивших підлітків –
і всі,
всі вони дивляться на дорогу,
стоять і виглядають,
чекаючи на той тролейбус, як на месію,
адже
на лавочці зупинки
лежить безпритульний,
і
в жодному з випадків:

він – не невизнаний геній,
не бореться проти системи,
і не мандрівник–дервіш,
він – не старий гіпарь,
не носить затертий до дір левайс,
і ніколи не грав у рок–гурті,
він – не має вищої освіти,
не відвідує богемні кафе,
і не пише за чарку портретів,
він – не цитує класиків,
не нотує вірші у записники,
і не пише акварелі
пейзажів, яких дістався б,
якби не лежав зараз на зупинці
і не чухав свої яйця.

він – лежить горілиць,
має чорні руки, шию й обличчя,
він – міцно смердить
дешевою пальонкою
і гівном,
до того ж, гівном – сильніше,
і
він – ніколи й ні з ким
не ділився останніми крихтами,
і якби ти щось йому й дав,
він ні за що тобі б не подякував,
він – ось тут
лежить,
чухається,
відригує
і пердить,
дрімає –
адже
сьогодні
він вже здав усі свої пляшки,
а можливо, за разом ще й твої,
і навіть якби ти
спитався його ім'я.
він не розповів би тобі про те,
що коли Бог вигадував усьому імена,
то забув назвати
ось це.
  • +26
  • 17 листопада 2012, 13:04
  • ZmiNA
  • 10