Над всією країною лунає “Хава Наґіла” –
Це святкує Президент ювілей,
І свої трудові шістдесять –
Дискотека щастя для нього,
Заслужений, щирий цей танець.
У свої трудові шістдесять ґарант вже чимало добився:
Відзнаки, крісла, портфелі, палаци.
І зірки – хай з естради, а не із небес –
Цілком слушно спустились сьогодні до нього.
Над всією Вкраїною лунає “Хава Наґіла” –
Саме під неї Президент танцює свій танець,
І звуки цієї пісні й стукіт його каблуків
Чути під кожними дверима за Збручем
Й за Дніпром, за Дністром і за Бугом.
Пісня ця відбивається в дзвонах Святого Юра,
Стукіт його каблуків звучить на Потьомкінських сходах.
І чути його на вулицях й площах,
На провулках й майданах всієї країни.
Зачудовано дивляться на танець ґаранта
Галичина і Волинь, Київ і Крим,
Наддніпрянщина, Слобожанщина і Причорномор’я,
Єднаючись в екстазі від президентського танцю.
Проте не дивиться на нього гордий Донбас –
У цього краю власний оркестр,
І світять йому не зірки – не з небес й не з естради –
А домни печей, прожектори шахт Засядька й Дзержинського,
І грають йому не арфи, а бурові установки,
Й не скрипки, а відбивні молотки.
Щодня і щоночі вони виконують
Величну симфонію тяжкої почесної праці.
І в їхньому подвизі – немає місця життю.
Люд Донбасу у касках, неначе на фронті,
Кує щодня і щоночі добробут Вітчизни:
Лежачи, шахтарі пробиваються в штольні,
В новий пласт вугілля – ніхто і ніколи не зможе
Поставить Донбас на коліна.
Тяжко гарує цей край – люди Донбасу
Із лицями чорними як в дні скорботи
Не мають й хвилини щоб глянути вгору.
І в їхньому подвизі – немає місця життю.
І над всією країною звучить переможне “Хава Наґіла”,
Лиш над Донбасом не чути звуків єврейських мелодій,
Що пірнають й миттєво же тонуть
В величній симфонії щоденної праці цього пролетарського краю.
Промені небесного сонця
Граються у моєму келисі Закарпатського
В шестиденну містерію створення Світу.
Мій келих всотав всю міць Підкарпатськой Руси,
Велич карпатських лісів і міць підкарпатського дуба:
Моїми чарами гомункулус виріс у ньому –
В нього шкіра коньячного кольору, кольору бронзи,
В нього м’язи міцні і дубові по-справжньому,
Це гомункулус-Адам, на ймення Кадмон.
Цілий Всесвіт виріс у келисі мого золотого напою,
Сотні небесних світил загораються в ньому
Небаченим каштановим сяйвом,
Це палає в келисі полум’ям
Ґалактика Вакха – набагато краща за нашу.
В ній зорі світять яскраво
Жарким вогнем мудреців
Всім тим, хто прагне пізнання,
Всім тим, хто не злякався древніх книг і таємних заклять,
Всім тим, хто не боїться
Іти до Світла крізь Темряву!
І ось вам моє слово Чорнокнижника Підкарпатськой Руси:
Хто просидить в кав’ярні на Корзо
Шість днів – не годин,
Тому відкриється велич карпатських лісів і міць підкарпатського дуба,
І золоте сяйво Ґалактики Вакха.
P.S.: оскільки це вірш про «Закарпатський», а не про «Кастель», нехай на етикетці буде картина Бедзіра.)))
Вчора мені на мій домашній телефон зателефонував чоловік, який представився «референтом ОУН(б)», і «наполегливо порадив» перестати «пропаґувати деструктивні культи» і «займатись сатанізмом». При цьому він зауважив, що «це перше, мирне попередження».
Помітьте, люди, в цей же день пройшла інавґурація Януковича, який прийняв благолословення Патріарха Кирила. І не він, не донецькі, не російськомовні, не православні Московського патріархату, яких часто звинувачують в мракобіссі, а люди, які в телефонній розмові підкреслили свій зв'язок з церквою, в якій я хрещений — УГКЦ (в ориґіналі звучало «як Лєнін і партія»), чия орґанізація носить ім'я людини, чиє ім'я я захищав і в статті «Моралісти на згарищі» в «Критиці», і в своїй , починають мені погрожувати.
Невідомо, чи це дійсно ОУН(б). Є думка, що це провокація антиукраїнських сил саме через мої численні публікації патріотичного змісту, зокрема на «Українській правді». Хоча, з іншого, боку я не такий вже великий птах щоб на мене звертали увагу.
Проте, якщо це дійсно ОУН(б), то цим людям я зіграв на руку, президентства Ющенка! Да, все-таки, краще на власній шкірі відчути свої помилки… Це несе протверезіння. В такому випадку, ці «демократичні здобутки» обернулись небаченим рівнем мракобісся і ксенофобії.
В цей же день .
UPD: погрожували також . Судячи з всього, це погано спланована провокація, враховуючи різні підходи до нас всіх.
Лікар Час коротеньким ланцетом
Відтинає шматки плоті від тебе
І викидає ці рештки до фотоальбому,
В якому ж старі фотоґрафії –
Наче вже абортовані діти,
Ненароджені шматки плоті,
Що все ще кров’ять, кровоточать, кривляються,
І посилають прокляття живим із минулого.
Лікар Час оперативно втручабельно, операційно і операбельно
Видалить душу із тіла тіла,
І запечатає у світлини
Сімома печатями
На згадку для друзів//близьких//родичів,
На фото для надмогильного пам’ятника
//якщо такий пам’ятник буде//.
На фотозвалищі
Старі фотоґрафії,
Наче біолоґічне сміття:
Відходи життя
<<із минулого>>
У могильнику //зліва від могил мертвонароджених,
самогубців і нехрещених//.
Лікар Час ще прийде й до тебе,
Й медсестри-валькірії помчать враз
Шаленим чвалом
Не під Реквієм Моцарта,
А під звуки музики Ваґнера-Менсона,
Проте
Не до Вальґали – до морґу.
«Кровлі загострив свої ікла, зробив їх гострими,
І, коли він зустрічав жінку, то нагинався
Щоб подарувати їй „поцілунок змії“,
Кусаючи їй зап’ясток чи горло своїми іклами».
Колін Вілсон
Заквітчаний вінок
На шию ворога
Я одягну люб’язно
На знак поваги, миру і прощення.
Заквітчаний вінок
На шию ворога…
А в тім вінку –
Мій подарунок,
Мов секрет Пандори.
Заквітчаний вінок,
Із зашморгом у квітах
Я одягну на шию ворога,
Мов дар на знак поваги, миру і прощення.
І зашморг, мов змія
Хай поцілує
Ворога мого у шию
На знак поваги, миру і прощення.
І цей мій поцілунок
Хай зробить дар мій
Вінцем ворожого життя –
Вінком із квітів смерті
На його могилі.
В Пхеньяні,
В місті сонця й надії
Мужніх північних корейців колони
Проходять радісним маршем.
Палають щастям – всі як один –
Обличчя мужніх корейців,
Наче транспаранти вони,
На яких написано віру
У Перемогу Кореї.
Тисячі мужніх північних корейців
Виструнчились колонами перед вождем,
Стискаючи калаш в своїх руках рішучих
Й вслухаючись в слова вождя.
На Мавзолеї стоїть син,
Живий Дух Батька Кім Ір Сена Кім Чен Ір,
Гуркочуть його слова,
Наче танки
Народної армії КНДР,
Небо мовчить перед ними і ним.
Перед Мавзолеєм,
Перед Вождем їх і Батьком,
Мужніх північних корейців колони
Проходять радісним маршем.
І звуки тисячі полків
Зливаються
Потоком
В один єдиний клич:
«Ми їбанем по Вашинґтону наче грім,
Ми їбанем, товариш Кім Чен Ір!»
Найцинічніша і найпохмуріша сцена з усіх кіберпанківських романів,
Які я коли-небуть читав –
Це сцена з роману Філіпа Діка
«Чи мріють андроїди про електровівці?» –
Чудова ілюстрація до похмурої історія про життя
Після смерті,
Після Апокаліпсису,
Про життя на Землі,
Що вмирає
Від ядерного вибуху,
Від радіоактивної пилюки,
І випарів.
Це також епізод про жіночу підступність,
Про владу жінки над чоловіком,
Про безмежну владу,
Підкріплену стероїдами, штучними феромонами,
Владою корпорацій і кіберпростору.
Її звати Рейчел, вона належить до найвищих шарів соціуму,
Вона п’є віскі, зроблене ще з натурального ячменю,
І курить цигарки, зроблені ще із справжнього тютюну.
Його звати Декард,
Він заробляє на життя, постійно ним ризикуючи,
Дим від справжніх цигарок йому вкрай незвичний,
Він примушує його хвилюватися,
І пригадувати довоєнне дитинство…
А ще Рейчел може собі дозволити домашню сову –
Цього Декард не пам’ятає навіть з дитинства…
Це його потаємна мрія –
Він колись заробить достатньо грошей,
І, якщо його не вб’ють, – зможе купити собі справжню сову!
«Ти ж хочеш мати цю сову?» –
Запитує Рейчел, нахиляючись до вушка Декарда,
Лоскочучи його своїм язичком,
Запах її парфумів змішується із запахом віскі,
Із запахом справжніх цигарок,
І п’янить Декарда, наче довоєнне,
Ще чисте повітря… повітря дитинства.
«Я знаю, ти її хочеш,
Тоді маєш спочатку взяти мене –
Брутально і ззаду,
Як кінь бере кобилу
В котромусь
Із численних кадрів
Твого жалюгідного тесту Войта-Крампфа» –
Що поробиш,
Жінки завжди підступні,
Навіть після ядерної війни.
«Але ж я не хочу тебе!», – кричить Декард.
«Але ж ти хочеш цю сову?» – перепитує Рейчел,
Граючи на найпотаємніших мріях чоловіка, –
«Тоді маєш взяти мене. А перед цим – бо ж ти був нечемний – маєш зробити мені куні».
Декард мовчить,
Видно, що він вперше зустрічає таке,
Мовчки, він витирає піт із обличчя.
Але Рейчел вже прочитала поразку Декарда,
Вона прочитала її на його обличчі,
З якого він щойно витер піт.
«Ну ж бо, Декард, маленький куні – мужні чоловіки завжди вміють робити його –
І ми перейдемо до головної проґрами», –
Рейчел сміється, випускаючи дим,
Довгий мундштук в її руці, із жіночою цигаркою,
Робить її схожою
На героїню довоєнного фільму.
Рейчел сідає, розставляючи ноги,
Трусики її зникли
За натиском кнопки на пульті
Дистанційного керування білизною від …
Рукою Рейчел опускає Декарда на коліна.
Смак жінки такий самий, як перед ядерною війною,
Лишень після ядерної війни він став неповторним,
Якщо смак ґенетично відтвореного тунця не рахувати.
І ось справу зроблено,
Чоловік знову раб,
Єдино жива тварина
Після ядерної війни.
Рейчел вдягається, не випускаючи цигарки із пальців…
Декард мовчки лежить розімлілий.
«Але ж сова… вона справжня?», –
Перепитує Декард,
В словах його – тріумф і надія,
Нарешті він отримав те, що хотів.
Рейчел вже в дверях –
Профіль чітко видно на світлі.
Вигин її стегон приковує навіть
Фокус камер
В ультрафіолетовому та інфрачервоному спектрах,
Він зовсім не постраждав від того, що сталось,
Видно, що вона отримала те, що хотіла.
Рейчел бере кінчиком пальців
Свій довгий мундштук,
І стряхує попіл
Просто на килим.
«Ні, це підробка.
Справжні сови всі вимерли», –
Рейчел знову сміється і вдруге стряхує попіл –
«Чао, Декард!»
Прекрасна панно, що дарує спокій,
Молю,
Дозволь мені прийти,
І запросить тебе до танцю.
Зажди хвилину лиш,
Не буду я чекати,
Я перший підійду,
Я дар візьму – бо стане мені сили.
І черевиком
Рвучко
Я заради танцю
Відкину геть своє життя,
Життя дурне, безґлузде і коротке.
Я перший підійду,
І запрошу тебе до танцю,
Зажди хвилину лиш.
Прекрасна панно, що дарує спокій,
Молю,
Дозволь мені прийти,
І запросить тебе до танцю.
Я дар візьму – бо стане мені сили.
А на прощання
Залиш мені, прекрасна панно,
Свій поцілунок,
Наче доторк криги –
Най пристрасть білого савану
Прикриє втомлене моє лице.
Лиш молю,
Дозволь мені прийти,
І запросить тебе до танцю.
Заради тебе ж, панно,
Я проміняв канкан на полонез.
