Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Брєд / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Червона шапочка

Шановчий читачу ти тримаєш в руках найрідкісніше та найкраще видання відомого триллеру сучасності
де зло перемогло під кричучою назвою «Справжня історія Червоного Капелюшка»…
Жила-була в одному маленькому далекому від цивілізації селі дівчинка, і жили там так старомодно, що імена
досі давали на манеру первісних людей, як в давнину гарних мисливців називали Пильне Око чи Влучний Постріл, так і
досі в цьому селі дітям давали імена, які зрозуміло описували їх самих, так от нашу героїню називали Червоний
Капелюшок. Ім`я її пов`язане було з дивною звичкою, завжди з`являтися на людях в ядучо червоному капелюсі. Сім`я у
нашої героїні була досить таки дивна, батько який майже постійно 300 днів на рік був на полюванні, хоча дичини
майже ніколи не приносив, та мати яка постійно пекла пиріжки невідомо з чого. А ще була старенька загадкова бабуся,
яка чомусь жила далеко від села, наодинці і всі жителі навколишніх сіл часто-густо ходили до неї за порадою, але як
тільки Червоний Капелюшок хотіла краще дізнатися про свою бабусю, мати казала, що нічого хорошого про ту стару
відьму сказати не може, бо сама бачила її всього декілька разів. Однак нашій героїні завжди хотілося більше
дізнатися про свою стареньку та загадкову родичку, скільки не питала вона, скільки не просила, ніхто так їй нічого
і не сказав. І от одного разу коли Червоний Капелюшок зробила чергову пакість своїй матуся, не має значення яку,
тому що, вигадувати різноманітні пакості було її талантом, матуся вирішила відправити свою дочку, яка вже і так їй
остогидла до загадкової бабусі, дорогою через ліс де могли чекати на дівчинку багато різних небезпек та захоплюючих
пригод… Напекла, зовсім не зла, але і не зовсім добра, мати пиріжків з невідомих нікому інгрідієнтів, тому що
в домі вже давно не було зовсім ні муки на тісто, ні з чого зробити начинку, і відправила нашу героїню в небезпечну
подорож до родички через старий-престарий ліс. Ліс той був настільки давній, що якби дерева вміли розмовляти, то,
мабуть, розказали ще про те, як між ними неквапливо прогулювалися динозаври, були ті дерева чорні та покручені, як
буває в всіх дивних місцях, та зовсім без листя, без єдиного листочка. І була через той ліс одна-єдина стежина, яка
постійно петляла між деревами, зовсім не йшла по прямій, незручно було йти нею, але в селі казали, що хто зійде з
цієї стежини той залишиться в лісі навіки, тому ніхто не користувався прямою дорогою, а постійно ходили колами.
Після кількох годин ходьби, наша героїня достатньо таки стомилася, а від села відійшла зовсім недалечко. Присіла
Червоний Капелюшок на пеньок, який був порослий зеленим мохом і сидіти на ньому було дуже м`якенько, та вирішила,
що якщо вона перекусить пиріжками, то бабуся зовсім не образиться, витягнула дівчинка кілька різнокольорових
пиріжків з своєї сумки в синю клітину (спитаєте чому різнокольорових, та тому, що вони були спечені з невідомих
інгрідієнтів) і почала їсти. Поснідавши, тому що, вдома її зазвичай до захлду сонця не годували, та посідівши трохи
та такому м`якому мосі, вирішила наша героїня зійти зі стежки та піти навпростець, чого дарма час гаяти, петляти
між деревами коли і так все зрозуміло, і видно куди йти. Вирушила вона далі, після декількох годин ходьби, вийшла
Червоний Капелюшок на галявинку, гарну таку, яка дуже сильно контрастувала з навколишнім чорним лісом. Зелена
травичка, джерело біля одного з країв галявини ну і всі риси, які притаманні саме таким галявинам. Тут щось
поворхнулося на іншому краї галявини, дівчина притихла, тільки тепер їй стало моторошно, що може ховатися там,
в тих дивних і таких неприродних, ніби пластилінових, кущах… Вона навіть не встигла злякатися, коли одразу за
звуком з`явився кінь, чи то була кобила, зараз вже не відомо, дивної краси, чимось схожий на стандартного
єдинорога, тільки без рога. Червоний Капелюшок вийшла назустріч цьому дивовижному створіння, і тільки підійшовши
ближче, роздивилася що та конина жує в роті маленького пушнастого зайчика, злякавшись дівчина хотіла втекти, однак
вже було пізно, тварюка її помітила, наша героїня, в цей момент піддалася паніці і почала голосно кричати, та так
що аж дерева навколо загули. Тут нізвідки вискочив, страшенний, волохатий вовк, він був дуже великий разів у п`ять
більший за звичайних вовків, очі його горіли полум`ям, а на шерсті тут і там були великі клубки пожовклої трави та
багнюки, щей на додачу в нього страшенно смерділо з пащеки, так, що більше ніде в світі не почити такого страшного
смороду. Вже коротеньке життя нашої героїні, а було їй всьго 19 пролетіло, в неї перед очима, швидко це відбулося,
бо спогадів у Червоного Капелюшка було катма… Отже, вискочив той вовк на галявину і здавався там зовсім чужим,
ніби домальованим, пробіг між дівчинкою та конем який швидко наближався, став на задні лапи, закривши собою сонячне
проміння, передніми підхопив коня і вкинув собі у пашеку, ковтнув не жувавши. Потім повернувся до нашої героїні,
підхопив її і запхав собі під праву переднб лапу, в ліву взяв її сумку-кравчучку та діловито пішов по лісу,
колупаючись час від часу в зубав і голосно відригувати. Під час цієї прогулянки наша героїня декілька разів
втрачала свідомість і оклигала тільки тоді, коли хтось плеснув їй холодної води в обличчя. Відкривши очі дівчина
побачила перед собою древнє створіння, істоту яка мала померти ще декілька стоіть років тому, свою бабусю, вона її
одразу пізнала, бо чула як її описували односельчани, а повернувши голову вліво побачила вовка, який сидів і гриз
величезну кістку, мабуть і у слонів кістки менші, подумала героїня. А що сталося далі? Далі стало зрозуміло, що
бубуся нашої героїні досить непогано обізнана в магії, а той страшенний вовк, це її маленький песик, який одного
разу, під час досліду, відбив з каструльки чарівного зілля для відлякування тарганів. Залишилася Червоний Капелюшок
жити в бабусі, з часом перейнявши всі її вміння, тому що, повертатися додому їй не хотілося… Отак і закінчується
наша повість, а кому цього не досить, той цілком може вигадати, як жили дивні родичі глибоко в лісі і годували
зачарованого вовка чарівними конями…

Мені щастить на божевільних

Мені щастить на божевільних
я стільки їх передивився
і перетрахав
що ООН повинні заснувати
премію імені Фройда
і присудити особисто мені.
За позбавлення від комплексів
за прищеплення любові
до абсенту і кунілінгусу.
Я би став тоді рок-зіркою
і міг би бити дівчат,
як говорив один хлоп,
і мріяти про грошову премію
і кар’єру сексотерапевта.
  • +8
  • 29 січня 2012, 15:47
  • urmak
  • 7

Якщо б

Якщо б дощ був тортом
ми б його розрізали
і віддали по шматочку
друзям
батькам
водіям тролейбусів
бабусям біля під’їзду
дітям що ходять за ручки на екскурсії
школярам
веселим офіціантам
тупим таксистам і розумним таксистам
касиркам
і викладачам
навіть тим яких не поважаємо
Шматочок залишили б собі

Якщо б дощ був тортом
то кожен зберігав би собі шматочок
щоб поливати вазони і маскувати сльози
коли закінчиться вода у крані

Але поки ми не можемо роздавати шматочки дощу
Тому він тільки наш із тобою

кричи

Кричиш.
і сонце плавилось в тумані,
й коли тіла в смертельнім стані,
кохали нас, неначе п*яні,
ти зник.
і знов тепер мовчиш.

кричиш.
і доля рве як шмаття,
всі наші сни й кида в багаття.
та ти незнав,
ти будеш спати.
кричи,і я тепер засну.

мовчи.
мовчи як можна голосніше,
і серця скло склади на нішу,
й мене убогу десь повішай.
ту що мовчала.
тихше всіх.

Залишитися в тобі

Я Хочу залишитися в тобі,
Гарячим криком розколоти звуки кілогерців.
Забудь про все на світі і мене втопи
У радості екстазу, в ритмі серця…

Зупинка на секунду й знову в бій,
Твій подих палить все до самих іскор,
І байдуже на всих, бо зараз мій,
Твій блис очей тепер так само близько.

Краплинки крові на твоїх губах,
Червоні плечі, що роздерли нігті,
Бо зараз я в тобі, в твоїх руках,
Впущу під шкіру лезоподібні кігті…

Останній подих, почекай, ще трохи залишилось
Ще дві секунди я знаю, можеш, молодець,
Я розумійю, сил вже зовсім не лишилось,
А зараз все. Всим дякую. Кінець.
  • +3
  • 25 листопада 2010, 15:12
  • Ameli
  • 1

з новим роком

А я зустрічаю Новий рік під пластиковою ялинкою, яка не пахне «лЄсною свЄжостью». Замість СовЄтского шампанського в мене є маленькі шматочки льоду в пляшці, по телевізору йде реклама шампуню. Плавиться мозок від радості і ейфорії. Навколо літають сріблясті метелики. Весь світ в цей момент міцно спить. Без снів. Без барв.
А я їду. Разом з дахом. В Гваделупу. Автостопом.

четвер, 21:55, "цереу проігнорувало"

— оператор не зміг мені допомогти, тому я вирішив звернутися до вас… над моїм будинком знову літає… може ви маєте якісь версії?
— хрущі?
— ні, об'єкти явно техногенного походження… ви чуєте музику?
— так…
— я слухаю радіо!
— може ви зробите трохи тихіше?
— ні. мені подобається музика…
— як вам завгодно…
— а ви не підкажете, чому літає?
— уявлення не маю…
— розумієте, я телефонував до оператора… кажу, над будинком літає… вони там сміялися і називали мене дурнем… але ж тут літає… знаєте, спеціалісти ніяк не можуть визначити, в який бік мої вікна… ви зараз в києві?
— так.
— ви в києві, я — в дніпропетровській області, тут літає. я вас вітаю! шахтар взяв кубок… але ви, мабуть, за динамо вболівали?
— ну таке…
— ну да… то як, ми з вами врятуємо планету?
— ясно, шо так. наша планета — нам рятувати.
— саме так… я вам не казав? я передбачив цунамі в індонезії в дві тисячі четвертому, але цереу проігнорувало…
— (тут я мало не ляпнув на тему всепланетної міжурядової змови)
— цереу проігнорувало… хоча наса теж спрогнозувало… ви мене розумієте?
— так…
— ви маєте щось зробити… у вас же там комп'ютери, потужності врешті-решт… ви ж не можете цього так просто лишити… давайте рятувати планету. хоча б україну давайте врятуємо. хоча я рускій, мені має бути всеодно… давайте разом щось робити?
— давайте.
— в разі чого я телефонуватиму. добре?
— будь-ласка.
— хай вас береже бог.
— вас також.
— робіть щось…
  • +3
  • 28 листопада 2009, 12:10
  • IrekMoor
  • 5

Лимони

В кімнаті аромат лимону.

Це аромалампа так активно поширює свої благовонії по моїй кімнаті. Маленькі лимончики діляться, хапаються за повітряні бульки і летять, летять, летять…Стоп! це вам не «крылатые качели»! Це… моя нервова система не витримує і потребує перезавантаження. Ту-ду-ду-ду..(мелодія Windows)

А в кімнаті досі лимони… розплодилися тут!!!

Медики запевняють, що аромат лимону заспокоює. Щось не помітно…Швидше-збуджує, бо галюцинації вже заполонили всі шухлядки в моїй голові...(не варто було їсти стільки шоколаду…не варто..)

А мої скроні вже розриваються від напруження. Кожної секундочки в них пульсують мільйони мене, намагаються вирватися з хаотичного павутиння думок, кричать, страйкують… На палубі бунт, а капітан при всій своїй владі і волі не може запхати своїх підданих у потрібне місце! Це ж повна анархія! А що далі?! Руйнація?…деградація?…пустота...і великий світ нескінченності…

…фіолетово-сріблясті вогники…яскраві спалахи…відгуки…відлуння…знову вогники…иии)))
нірвана)))…



Все, вистачить на сьогодні лимонів і благовоній. Задуваю свічку.

Вибач, свідомість...

Свідомість офф-лайн.
Вирубили світло. Саме тому фрази типу «Relax.Take it easy», «забий», «просто посміхнися у відповідь» не працюють. Немає доступу. Вибач, свідомість, вона просто не заплатила за цей місяць. Вона останнім часом взагалі ні про що не думає! Просиджує годинами перед бездушним ящиком металобрухту, шукаючи у безмежній павутині нової дози ендорфіну, і чекає, поки почне вилазити мозок. Коли мізки потрошку просочуються крізь вуха, вона їх зупиняє, запихає назад своїм мініатюрним пальчиком, поки вони не порозбігалися в пошуках їжі. Бреде до холодильника, набиває свій другий мозок доповна, щоб той не скаржився, що йому не платять за роботу...і знов до гіпнотичного квадрату, поки остаточно не знесилить свій розумовий центр.
Так вже сталося, що ці два мозки не вміють працювати разом… Разом-вони вибухова суміш…Тому змушені існувати відокремлено заради безпеки свого хазяїна..і свого життя. Якби не мама, яка в дитинстві забороняла їй одночасно читати і їсти, всі нутрощі давно б вже порозліталися по різних кутках її свідомості…