Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Обране / Профіль Anna-Maria / Рожевий Слоник - творчість без рамок

ЗУТВЦ

Звідки у тобі все це
Навіть коли так важко як вчора
Навіть якщо так складно як завтра
Ти заколисуєш ніби море
Ти зігріваєш неначе ватра
В твоїх обіймах безпека печерна
У твоїх словах м'якість травнева
З ними, адаме, дожила б до червня
Навіть твоя горезвісна єва
Попри сумне і безпомічне вчора
Попри сумнівне завтра з безодні
Ти — неосяжні гірські простори
В яких найкраще кожне сьогодні
Звідки у тобі все це
Дивне тремтіння пронизує тіло
Коли ти торкаєшся мого зап'ястя
Ось в чому щастя
Скільки б не планувалось шалених змін
Ми складаємось із повторення ритмів і рим
З затерплих плечей і розбитих колін
Світ залишається тим самим
І коли ти заснеш нічого не зміниться
Хіба що ватра затріскає, а море запіниться
Хіба що знову майне — звідки у тобі все це
Тихіше заб'ється моє схвильоване серце
Щоб не сполохати твоїх снів

Я не знала

Я ж не знала, що так буває.
Що то не лише сюжети, сценарії, фікція.
Що світ справді може змінювати колір
В залежності від найрідніших для тебе очей.
Що пісні справді часом знають про тебе більше,
ніж твої найближчі друзі.
Що боротися важко, але постійно-постійно треба.

Я ж не знала: жити у зграї
Можливо цілком затишно, навіть без імені,
можливо серед своїх також залишатись безлицею.
Я ж не знала, що все, що навколо
— таке нетривале, крихкіше від часу, тимчасове як клей,
— то про це й пишуть вірші.
Що немає світлих і темних смуг,
що життя не подібне до смуги.
Ламана, круг, ламана, круг — можу сказати про себе.

Я ж не знала, що вірити треба не кожному слову,
краще просто не вірити, не чекати.
Що справжня віра — то вміння залишатися.
Що любити можна знову і знову,
щоразу сильніше і щоразу назавжди.
Що усе може трапитись не з кимось і колись,
а з тобою і вже.
Напевно, коли до фарисея зненацька прийшов Чоловік
з якимось своїм Законом,
він розлютився, бо теж був розгублений.
Я ж не знала, що усі судять одне одного.

Я не знала, що іноді губиш себе, або взагалі не знаходиш,
або знаходиш вже когось зовсім іншого.
Що самотність — це нормально, і страх — теж.
Що біль може бути таким необхідним,
а щастя — таким безпідставним.
Я ж не знала, чесно, не знала, що так буває.
Що дихати без тебе може бути так важко,
але постійно-постійно треба.

Місяцю

Клич мене, зберігай дистанцію,
Вище, вище веди.
Зайві кроки в моєму танці,
У моїх словах зайві тонни води.
Лийся на мене, лий своє світло,
Вплітай у моє волосся,
Бери мене в жертву, нагу та засліплену,
Хижу, чужу і босу.
Пий мене, ти ж так любиш мій смак,
Залишай мене на десерт.
Я приймаю як добрий знак
Те, що ти — моя смерть.
Хай між нами небесні тіла
І неземне тяжіння,
Доторкнись до мого чола
— Будь моїм воскресінням.
Запам'ятай мої сковані ноги
Й запах осіннього снігу.
І видихай. Вбирай мою вологу,
Дуже незріло-стиглу.
Стягуй із мене ім'я за іменем,
Тонучи в молоці.
Ковзай пальцями, ковзай, місяцю,
Вниз по моїй щоці.

В-ва

на жаль, нікого немає вдома.
залиште повідомлення після короткого гудка:
розкажіть, як вас наздоганяє втома
і яка ця погода гидка,
розкажіть про бездомних і жебраків,
що озираються на мерехтливе світло
ваших вікон,
замріявшись, як напів
вкоротити б собі віку,
про дівчину у метро в четвер,
яка дивиться крізь ваші порожні легені,
розкажіть про генія, що помер,
так і не народившись у мені.

розкажіть власникові цього пустого дому
про незайманість ваших підлог,
розкажіть йому, як це — одному
увесь час вести діалог,
як це — дихати зорями і піском,
і спрямовувати свої вістря
так, щоб знищити його цілком,
щоб пісок залишився замість повітря.
розкажіть йому, моєму, що у пошуках,
як і в ногах, правди немає
— хай повертається і складає в кошики
позичені мною книги
і покинуті рештки раю.
розкажіть йому, що минуле — не історії,
а запахи і синці,
відчуття, що залишили люди й події,
океани блакиті, зануреної в свинці,
розкажіть. може, хіба що тоді зрозуміє,
як воно — бути приреченим на свободу,
з даху відстежувати жовтого молодика,
як вперше, за руку вбігати у воду
і знову, як вперше, наповнювати змістом
слово на літеру ка.

коли усвідомиш швидше, ніж з'явиться причина,
коли погодишся на «йдемо тонути рАзом»,
коли добереш синоніми до «причинна»,
коли забудеш свої завчені фрази,
сядь на власні незаймані підлоги,
перестань відкидати погляди з-за вікон,
книги мої відкрий і зберись в дорогу
туди, де обожнюють чай і цілують повіки,
чшшш, почуй у своїй голові «так треба»
і заспівай:
Варшава сумна без тебе.

ви

ми не ви.
у наших руках порожнеча,
як згадка про втрачений час.
на наших плечах хрести,
на ваших — шкура овеча.
срібні монети, весла, кохані жінки
— ось що в руках у вас.

не ви.
на наших вустах зневіра,
як найдревніше з проклять, хоча
на ваших — жива, як світ тисячі років тому,
неприхована радість звіра
зі знову стиснутим у кулаці
валькнутом на руків'ї меча.

у наших очах тьмяна бліда тривога
за те, що буде і що нам судилося,
ми панічно кидаємо власні інстинкти за ґрати.
у ваших — полум'я і дорога,
і віра у те, що судилося вам самим
обирати.

у наших грудях пригнічення і приреченість
— здобиччю обертаються ті, що її не вполювали.
а з ваших лунає оглушливий крик
переможця, шлях якого натомість
пролягає у єдиному напрямку
— до Вальгалли.

нашим келихам відсихають ноги,
наші вина снують нам тунель,
укінці якого, кажуть, є світло.
ваші чаші наповнені розбурханим життям
гримають і дзвенять одна об одну,
а ваші підлоги
вмиває пролитий ель.

ми боремося з нашими пристрастями
і отримуємо ворогів. це як плями
синців від своїх пальців на своїй же шиї.
ви ж поклоняєтесь їм і вони вам
за вірних союзників, зісланих богами.

ми не ви.
наші боги — безпека і затишок,
ваші — дарують вам нагоду
випробувати себе.
знайти себе.
стати великим.
і врешті-решт
сісти за одним бенкетним столом
з ними.

ми не ви.
нам не стати вами.
ви воздаєте хвалу їм битвами,
ми воздаємо віршами.

у нашій цивілізованості
ми себе обманюємо,
у вашій здоровій дикості
ви зі собою відверті.
і близькі з природою,
в якої не боїтесь просити більшого.
яка не боїться давати більшого.
ми не ви.
ви значно кращі за нас.

ми як ви
хіба що в одному,
бачить Фрейя,
іноді відчуваємо, як воно
губами, руками, волею
у когось пускати корені,
цілувати чиєсь лице,
проклинати свою підкореність
і кохати його за це.

і все ж.
як смертні ніколи не стануть вічними,
як істина праведників ніколи не перетвориться у правду рідновірів,
так і ми ніколи не будемо вами

триматися у твоїх межах

триматися у твоїх межах
обіймати твою спину
тулитися між лопатками
залишатись на тобі латками
залишати по собі провини
я за тобою стежу
хай це тебе дратує
жити тобою наполовину
наполовину тобою вмирати
без застережень
ненавидіти це ім'я
до нашої зустрічі
а тоді ним назвати
свого єдиного сина
*
не мати у списку пропущених
твого номера
бо, якщо трапляється диво,
він лише у прийнятих
боятися твоїх настроїв
не боятися нашої залежності
від алкоголю
тобто боятися не там, де треба
не застрягати на ніч
спішити щоразу додому
всюди шукати двозначності
бути нестерпно прямою
бути відверто нестерпною
це я вмію
*
дивитися на тебе
як на минуле
яке ніколи не настане
вбивати усе, крім надії
посміхатися
коритися
бунтувати
плакати
*
слухати серце нон-стопами
милуватись твоїми стопами
а ні, в першу чергу
руками. пальцями. тааак…
ненавидіти. ненавидіти усе це
тулячись між лопатками
зрікаючись останніх крапель
власної ницості
робити дурниці
і не вибачатися
дозволяти собі ревнувати
до кожної дверної ручки
за яку ти хапаєшся
до води, яку п'єш
до води, якою вмиваєшся
я теж хочу так розтікатися
твоїм тілом
*
якби ти знав, яка це каторга
твоя мовчанка
якби ти сказав
все було б по-іншому
помирати з усвідомленням правди
легше
*
вдавати байдужість
щоб не гнітити
вдавати прихильність
щоб не вирізняти тебе з-поміж них
ускладнювати все дурницями
це я можу
*
катувати нас обох
тебе надувагою і скаргами
претензіями
себе запитаннями
чи це все ще любов
чи може полювання
на заборонену здобич
на плід, занесений до червоної книги
стараннями щось змінити
очікуваннями на непрочитаний лист
якби ж твої стіни могли говорити
вони давно усе збагнули
вони пожаліли б мене
і попросили б вийти
за твої межі
бо сам ти цього не можеш
сам ти собі не межиш
сам ти мені не межуєш
*
впадати у крайнощі
з цим у мене як з дурницями
дуже добре
довести себе до повного безладу
коли вже не допомагають
ані спорт, ані молитви
кинути вчитися
розійтися зі здоровим глуздом
розпрощатися з найдорожчим
з їжею
множити на нуль те
що між нами
і отримувати ніщо
або ділити
і не отримувати
нічого
*
не знати, що буде завтра
тільки бути впевненою
що ім'я для нашого сина
вже обране.

МиНе

Мине весна. Мине дорога.
Минуть роки. Мине усе.
Минає вічність сиво-строга –
Мине й мене. Мене й несе.
Минає запах, колір, пісня,
Думки в забутому есе.
Минають титри, щоб опісля,
Як і завжди, минуло все.
Твоя печаль, скажені ціни,
Епоха джазу, каберне
Минуть, як і китайські стіни,
Як спогади, усе мине.
Минають повені і повні
Утіхи лиця немовлят.
Минучість місяцем уповні
Мине над світом снів і свят.
Мине усе. В старий сувій
Затихли джаз і каберне.
Прощальний поцілунок мій
Тебе болить. І це мине.

mon cher

я позбудусь тебе,
як спартанці позбувалися немічних.
як хрестоносці позбувалися невірних.
як інквізитори позбувалися відьом.
відьми позбувалися власних душ.
диктатори позбувалися політв'язнів.
а цвинтарі — чужої пам'яті.
знищу тебе, як остання любов
знищує великого полководця.
жаль, медуза з василіском не перестрілися.
знищу, як контрабандисти на митницях
знищують незаперечні докази,
як нато знищило югославію тоді
і як сирія знищує сирію тепер,
як браконьєри знищують китів,
як азартні гравці знищують
залишки власної совісті.
жоден з них так, як я,
ще не знищував тебе.
так, як я, про тебе
ще ніхто не писав.

чужі холодні

тілом тут, а душею деінде
— у чужих мовчазних містах,
у своїх внутрішніх війнах
я програ́ю один до ста.
про чужі і холодні вулиці
я ніколи тобі не казала,
недоторкані щоби були ці
завжди пізньоосінні вокзали,
до яких мимоволі звикла,
до яких закликають втечі,
на яких я знаходжу зниклі
на своїх територіях речі.
чужі тихі і лагідні стіни
перешіптують наші секрети,
видихають мені у спину
дим з дешевої сигарети.
неминучий кінець неминучий,
де зіпсута невинність збуджує
і ніхто за тобою не скучив,
і птахи відлетіли застуджені.
ми вростаємо в темні пальта,
а вологі дерева — у тишу.
піднімаю каштани з асфальту
і приймаю неправильні рішення.
за безцінь занадто дорого
впустити в життя знівечене
відвертість, залежність, приреченість,
самій собі стати ворогом.
за знехтувану довіру
до себе і свого болю,
зухвало-горде та щире
лунає твоє «доволі».
сидячи на вокзалах
в осені непересі́чні,
хочу без сліз, без жалю
просто відчути вічність.
ховатися від безмежності
і від постійної втоми,
без зайвої обережності
програвати усьому святому
у боротьбі за ніщо.

13.08.13.

***

Ми неминучі, як схід і захід,
Ми розминаємось, як дійсність і сон,
Нас не існує на мапі дахів,
Нам не звучати разом, в унісон.
В чомусь помилку вбачає система,
Щось відбулося не так при зачатті.
Я ж обирала сама, окремо,
Ставлячи підписи і печаті.
Я ж бо насмілилась мріяти, сонячні
Міряти промені, сонячні відстані.
Що, коли солодко замість боляче
І не «зрікаюся», а «воістину».
Ми неминучі, як стелі й підлоги,
Як протоколи убивств і викрадень.
Ти пророкуєш легкі пологи
– Я спровоковую викидень.

16.04.13.