Березневий ранок тихо крався до порогу, його ледь-чутні рухи видавав лише свіжий ранковий вітерець. Він так довго спав у полах пальта весни, що просто не міг стримати свого норову та все рвався й рвався на свободу. Йому так кортіло ринути щодуху у цей безмовний простір, розбудити сонний світ своїм дужим подихом, змусити все стрепенутися та нарешті ожити.

З двох мандрівників, здається, саме вітру найбільше кортіло пустувати. Весь шлях Березень йшов поруч та просто посміхався. Ні, це не була ані поблажлива, ані насмішкувата посмішка стосовно вітру. Здавалося, Березень зовсім його не помічав. Він посміхався всьому, що бачив на своєму шляху. По-дружньому тепло, він, неначе розлите молоко, огортав собою все, та ширився далі й далі.
На порозі Березень зупинився. Він справді вагався, адже з людьми усе було не так, як з природою. Легше розбудити вербу чи смереку. Набагато простіше вдихнути життя в замерзле каламутне озерце, ніж подарувати людям можливість лише відчути, що щось змінилося поза їхнім створеним власноруч «світом клопотів та проблем». Поки Березень міркував, вітер жартуючи, шмигнув у щілину та з зник у хаті. Березень важко зітхнув і подався слідом за ним.

У домі стояв важкий дух. Він назбирався не лише за останню ніч, а й за усю зиму. Березень мовчки снував кімнатами, йому так хотілося зазирнути в людські обличчя. Адже колись дуже давно йому розповіли, що по лицях сплячих людей можна прочитати їхні мрії. Проте скільки років він не вдивлявся би в ці обличчя – ніколи нічого не міг розгледіти.

Вітер гасав між меблями, гортав сторінки книжок та журналів, перекидав одяг та загравав до фіранок, але і він не був задоволений – занадто мало місця йому було для забав. Він вже хотів вилетіти надвір та Березень чогось барився. Вітер нетерпляче позирав у вікно на лінії електропередач – ох, як він за ними заскучився…

— Та ходімо, вже! Скільки можна тут стирчати?
— Не поспішай, ти знаєш, як для мене це важливо. Це лише перший будинок, в який ми зайшли.
— Як ти вибираєш кому давати це… ну…це відчуття?
— Не знаю. Просто, навмання.
— Але це несправедливо. І зазвичай ти завжди помиляєшся, його знаходять зовсім інші, не ті, кому ти даруєш його під подушку.
— Чому? Не завжди.
— Завжди! Воно у шелесті листя, у легенькому дощі, у теплому промінні, навіть у радісній посмішці, якщо на те пішло. Але ніяк, не у ліжку!
— Добре…здається я придумав. А ну ж я заховаю його у капці? Може людські ноги краще відчувають, ніж самі люди?

тот кто хочет, делает вид что плачет. она была этим кем-то, уже не могла иначе… она платила ренту не задерживая, но было видно, что не хочет. она была прилежной домохозяйкой и дочкой…
Джери вываливалась наизнанку, чтобы быть в форме ночью. как легкий шелк она надевала пончо… она хотела много чего в облачном «фьюче», но пока она уезжала, чтобы работать «тиче».
он ей звонил приговаривая:
— Джи, останься. Джи, как же твоя собачка, как же я, как же ланчи на Елисейских полях и наряды Гучи.
Джи горько плакала.
она не знала вернется ли… те, кто хотели понять, давно уже поняли… те кого она любила, давно уже вымерли…
Джери уехала туда, где всегда дождливые тучи, чтобы не заливать слезами полы и без того скрипучие.

Вкусный-вкусный сметанник на честь день рождения брата… И пусть заест меня совесть, что ела после шести… будь моя воля, я бы стала горами и не смотрела новости, потому что они глупы.
Я приходила бы домой после полуночи, целовала бы мужа, купалась, пила мартини… а ты говорил бы мне:
— Что же ты, девочка, себя мучаешь, за что калечишь, зачем ругаешься с охранниками в холле…
а я бы отвечала:
— Вилли, помоги, потому что холодно… Вилли, ты же такой добрый, такой талантливый повар, что приготовил бы мне сейчас блинов в подливе… приготовил бы…
и Вилли готовит…
а утром просыпается муж, идет на кухню, видит ночную работу, гладит меня по голове спросоня:
— Милая, спасибо… Ты такая заботливая, такая умная, такая веселая… Но мне пора на работу.
За ним защелкивается замок, Вилли вылазит из платяного шкафа, держит в правой руке револьвер, левой держит курок…
Вилли был бы полковником, если бы не был в меня влюблен… Вилли уходит, оставляя после себя сладкий привкус приправ и клена…
А я совсем недолго помолчав, в который раз говорю себе: Никогда! Больше никогда я не буду есть по ночам.

якшо захочеш тьолочку в постєль —
не довго думай — є коньяк «Кастель»
його ти жваво лий в бокал, дружок
вона тобі оддасть свій пиріжок

її ти в світ диванів й килимів
веди хуччій і там знайди постєль
ти з нею там роби все що хотів
та не забувадь — тобі поміг «Кастель»!

ло закладає листя в медове волосся
і як желатин в її тілі гусне вода
легка й невагома неначе у космосі
сьогодні навмисне чиста така й бліда

і під землю повзуть каскадні гірські хребти
і лорині губи як стіни у чорних вігвамах
стискаються небу нікуди буде текти
і небо нарешті залишиться там

— Ой! Це вже втретє за сьогодні, — почувся голос і сміх. – Дуже слизько… – посеред вулиці в снігу лежала дівчина. До неї підійшов хлопець, він подав їй руку і допоміг піднятися.
— Сьогодні такий сніг. Навіть не віриться, що вже почався новий рік, новий період нашого життя.
— Ой, яка філософія. Хто б міг подумати, що в цій голові народжуються такі думки, — хлопець засміявся.
— Ха-ха. Як смішно. Можна подумати, я рідко говорю розумні речі. Ти думаєш я хто?
— М-м-м… дай подумати.....- хлопець усміхнувся і обійняв дівчину ,- найчарівніша і найпрекрасніша.
— Ой, не підлещуйся, — вона вирвалась з його обіймів і пішла вперед.

Si vis amari ama
Хочеш бути коханим, кохай сам

— І що це таке? – вона прочитала напис на мармуровій плиті обабіч дороги.
— Це пам*ять, пам*ять про вічне кохання, яке втрачаєш, якщо не встигнеш оцінити.
— Тобто? І що це означає?
— Ти не знаєш цієї історії?
Дівчина заперечливо похитала головою.
— Може розкажеш.
Хлопець сумно глянув на засніжену вулицю.
— Була тепла, але сніжна зима. Уся округа була засипана снігом, нічого не було видно, лише самотні вогники мерехтіли у вікнах, наче іграшкових будиночків.
— У-у-у!!! Який сніг! Я обожнюю зиму, — це була дівчина, вона проїхалась по снігу і впала. Її сміх луною розійшовся по пустій вулиці. До неї підійшов хлопець, він знуджено глянув на цю картину, а тоді простягнув їй руку:
— Вставай, а то простудишся.
— Нічого мені не буде. Я обожнюю зиму, сніг…
Він просто стояв і дивився на неї. Дівчина підвелась і глянула на нього, мить помовчала, а потім сказала:
— Невже тобі не подобається? Невже ти до цього байдужий? Невже тобі не подобаються сніжинки, які падають на гарячу щоку і тануть… Вони ж тануть, як наше життя, спочатку приносять радісь, а потім про них ніхто і не згадає.
Він просто дивився на неї. Люди дивувались, як вони зійшлись. Вона – завжди весела і він – похмурий і задуманний. Та ніхто не знав, що відбувалось у його душі. Він жив нею, кожного разу, коли дивився у ті блакитні очі, то потопав у них, а виринати не хотілось. Але він до смерті боявся, що все це колись закінчиться, що він більше не відчує її дотику, не почує її голосу, що не пролунає більше її сміх.
— І що ти там побачив? Ангела?
Він повернув голову і зрозумів, що вже давно її не чує.
— Ні, ангел завжди зі мною, — він відчув її холодну руку на своїй щоці і посміхнувся.
— Отак набагато краще, — вона усміхнулась у відповідь, — а то ангел може образитись і піти від тебе.
Сніг посилився.
— О, як добре. Наздоганяй, — вона побігла вперед по вулиці, а він подивився їй вслід і тихенько сказав:
— Я кохаю тебе! Ти моє життя.”
-Ось така історія.
— А далі?! Невже це кінець? Що сталось далі?
— А далі був скрегіт коліс та звук удару. „Він підбіг до неї, тримав її за руку, сльози котились по його щоках, але він не міг дивитись на неї, серце розривалось від болю. Нарешті він зважився і гляну у ті голубі очі і зрозумів, що це востаннє. Вона ледь чутно промовила:
— Я так люблю, коли холодні сніжинки падають на гарячу щоку і тануть, тануть…
— … як наше життя, — договорив він. – Я люблю тебе.
Сльоза скотилась по її обличчю.
— Ангел іде, але завжди буде поруч.”
— І з того часу, в Новорічну ніч іде сильний сніг. Це він дарує їй ті сніжинки, які вона так любила, а сам до кінця життя приходив сюди і дарував троянди, дарував свою любов.
Дівчина поглянула на нього, поцілувала і промовила:
— Я люблю тебе.
— І я тебе.- він взяа її за руку і вони пішли по вулиці, а сніг все падав і падав, засипаючи білі троянди біля мармурової плити.
— Просто казка, — пролунав тихий голос, почулось рипіння снігу нід ногами, і чиясь темна постать зникла у сніговому вихорі.