ло закладає листя в медове волосся
і як желатин в її тілі гусне вода
легка й невагома неначе у космосі
сьогодні навмисне чиста така й бліда

і під землю повзуть каскадні гірські хребти
і лорині губи як стіни у чорних вігвамах
стискаються небу нікуди буде текти
і небо нарешті залишиться там

щойно добитись, кінчати цей танець
під нами повільно холоне підлога,
коханці давно сказали добраніч
і проковтнули свій втомлений стогін

і в коридорах запахло снодійним
так, ніби їм вже не вдастся прокинутись
так, ніби їм розтікатись по стінах
на брундершафт обмінятись судинами

так, ніби в тому вся їх романтика
час наче гроші на марне тринькати,
а ніч пахне зіллям і лубрикантами
і до дверей підповзає навшпиньки

тож скільки тобі любов така коштує?
«тиждень на дибі» — з останніх інстанцій?
іще один твій… у мені буде поштовх
так, ніби ми не прокинемось вранці

я знаю, ти спиш, а твоя постіль…
стирає тонку забілену шкіру
за ніч росте… наскрізь пророщує
на тОбі м*яке, невагоме пір*я
ти довго живеш, вростаєш руками
в триколірне небо, йому мовчиш
так ніби знаєш… вивчив на пам*ять
кожну із тих довжелезних тиш
стукаєш в двері, заходиш у очі
наче у дві переповнені ванни
я знаю, що слідчі впізнають твій почерк
не-без-до-ган-ний

у грудях холодне повітря арктики
на кожному небі його фактура
лінії тоншають на контурних картах
витягують тіло неначе струни

не дихай — тобі, закриваю клапани
легені луснуть неначе бульбашки
щоночі під шкірою повзає вакуум
ти ніби морфій. ти таки був важким

через ліве плече знов до тебе повернеться
чорною кішкою чи забитою п*яткою
тепло в свому тілі ще носиш, як в термосі
тепло в мому тілі лишаєш на згадку

кров циркулює...і вище
по тілу пальцями водиш
небо під одягом кришиться
вмре від удару об воду…

проціджений крізь наперсток
колір в твоєму оці
руки заламуєш… терпне
і зупинятись не хочеться
(...)

поміж вІкон так порожньо. слизько
і цей дім мною (чуєш?) дихає
від твого — його — мого тиску
зі своїх капілярів тихо нас…

стіни-спинки тонкі. плавні вигини
обіймають-цілують-спи давай
наче бісів із себе виженуть
на холодну воду сновидами

на підлогу сповзає пліснява
голим стінам стає трохи соромно
наче лампочці в роті, тісно нам
йти слідами углиб — коридорами

так волого в потилицю дихають сутінки
стали кісткою в горлі пустих вокзалів
не долоні, а карти твоїх маршрутів
обернутись, а потім — втікати далі?

залишайся дивитись в здивовані вікна,
бо інакше хто в мені кров штовхатиме?
моє серце із горла до тебе крикнуло
і розпалось на безліч маленьких атомів

зішкрібай свої погляди з побитих люстерок
ребром монети, зубами, нігтями
цього не відмолиш, це треба стерти
тобі ще годину, а я мабуть бігтиму

поки небо ще вище. висОко. так вИсоко
я своїх птахів розкільцьовую вдосвіта,
а ти в групі високого тиску чи ризику
знову згадуєш всує ім*я свого господа

ми могли б народитися заново,
як чума ходити цим містом,
а серце битиметься… і стане
на смак… як сливова кістка

та Єва плакає, Єві сумно і…
кожна ніч забирає своє,
а фюрер надто багато думає,
й відповідно — багато п*є

коли захочеш відчути цей дощ
і ще раз загубитись в цих стінах,
снігом липнути до підошв
у пустих містах з пластиліну…

притулись до моєї щоки,
(луки пнуться з-під шкіри ніжно)
як македонські бойовики
я носила під серцем ніж твій

коли зверху хтось скаже… «пора»
мою шкіру стріли розкроять
як сніг зійде земна кора
і сама поросте корою