факфакфакфак!!!
шо тут відбувається таке????
матриця якась…

це на мені розійшлося по швах
твоє щойно написане книжкою
все чим дихаєш і чим пахнеш
так легко в тобі самознищилось

не холодні, а довгі, не дні а
пальці рук на перилах, не грудях
щоб триматися разом ввісні нам
пальці рук відпускати не будемо

місто знаючи, місто слухає
все про в тебе і в мене всередині
про плаксиві розмови на кухні і
наших тіл хаотичні перетини

на мільйонних мільйонних видихах
на найвищих порогах реакцій
все ще важко дивитись і кидати
знову погляд тобі на знак цей

сонце знайдеться, світло вимкнути
поки я не почала танути
заколисуй свої інстинкти
хай тебе береже знаєшсАмхто

>

я вмію мовчки дивитися в суп
і в нім ростити лаврові дерева
у тебе пальці голосно стукають
коли в них лоскочуться нерви

ти б ніколи цього не помітив
і носив би в кишені замість
усього-усього на світі
велику і чесну пам*ять

чи не міг би ти? — я триваю
в передсердях і рисових зернах
не могти знову кинути камінь
якщо той тобі не повернуть

ліричне продовження:

знову палиш і вся ця знаковість
з нами на необмежений термін
курці часто кінчають раком і
це для тебе теж характерно

ло закладає листя в медове волосся
і як желатин в її тілі гусне вода
легка й невагома неначе у космосі
сьогодні навмисне чиста така й бліда

і під землю повзуть каскадні гірські хребти
і лорині губи як стіни у чорних вігвамах
стискаються небу нікуди буде текти
і небо нарешті залишиться там

щойно добитись, кінчати цей танець
під нами повільно холоне підлога,
коханці давно сказали добраніч
і проковтнули свій втомлений стогін

і в коридорах запахло снодійним
так, ніби їм вже не вдастся прокинутись
так, ніби їм розтікатись по стінах
на брундершафт обмінятись судинами

так, ніби в тому вся їх романтика
час наче гроші на марне тринькати,
а ніч пахне зіллям і лубрикантами
і до дверей підповзає навшпиньки

тож скільки тобі любов така коштує?
«тиждень на дибі» — з останніх інстанцій?
іще один твій… у мені буде поштовх
так, ніби ми не прокинемось вранці

я знаю, ти спиш, а твоя постіль…
стирає тонку забілену шкіру
за ніч росте… наскрізь пророщує
на тОбі м*яке, невагоме пір*я
ти довго живеш, вростаєш руками
в триколірне небо, йому мовчиш
так ніби знаєш… вивчив на пам*ять
кожну із тих довжелезних тиш
стукаєш в двері, заходиш у очі
наче у дві переповнені ванни
я знаю, що слідчі впізнають твій почерк
не-без-до-ган-ний

у грудях холодне повітря арктики
на кожному небі його фактура
лінії тоншають на контурних картах
витягують тіло неначе струни

не дихай — тобі, закриваю клапани
легені луснуть неначе бульбашки
щоночі під шкірою повзає вакуум
ти ніби морфій. ти таки був важким

через ліве плече знов до тебе повернеться
чорною кішкою чи забитою п*яткою
тепло в свому тілі ще носиш, як в термосі
тепло в мому тілі лишаєш на згадку