Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації yur3 / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Олені))

II

Вічний острах падінь,
Відчуття нереальної фальші,
Прилипання до стін,
Що оздобу без шуму крадуть.

Ця струна знов не та,
Морок знову темніша,
І бажання зника
Вогник ночі безтямно шукать.

Чорна ніч – ти одна
Справжня мати – колише,
Я у тобі залишусь
До наближення ранку
Чекать.

19.11.2010

Опір

І янголи прийшли.
Коли їх кликати
не голосом, не звуком,
не шерхотом губ…

А голосом
із самого дна безодні
душі,
у яку ти впав,
розбившись дощенту,
що й не лишилось жодної
кісточки
цілої.

Звуком
страждання
тужливого,
відчаю й суму
гіркого,
приреченності
урочистої.

Шерхотом
судóм, коли
уявні сльози
зволожують
їх
очі,
а мертвий
усе ж думає
про живих

і лиш зрідка
лементом
за крок
від
прокляття
виривається
кудись
вверх…

І ніхто
їх
не бачить,
ніхто й
не впізнає…

Окрім
тебе.

Ти хотіла



Коли із тебе вихлюпується те,
що ти б нікому не сказала —
це мене «тóркає»…
Коли твоє співстраждання
зазирає у мене,
електричний струм наче
«тóркає» мене.
Коли приймаєш реальність усю —
з усіма її радощами і негараздами —
наче оболонка душі починає
плавитись!
А у центрі душі просинаються
древні символи і, наче
чорні аспіди, не спішачи,
розгортають свої кільця.
Коли уся біль та жорстокість
світу стає непереносимою,
тоді з'являються вони…
Коли ти зробила усе,
й усе ж страждаєш —
з'являються вони…
Ми не можемо врятувати цей
світ. Але коли ми поклали
усе своє життя, усю свою
сутність на вівтар цього
світу — з'являються вони.

Тільки-но

Я вперто тебе чекатиму.
І надії ж немає ‒
жодної!
Що я міг, коли ти
дивилась на мене
допитливо-вивчаючи?

Можливо, й зараз
так само
я нічого
не зможу.
Можливо, й
ніколи не
захочу ‒
здобути оцю
хоча б
яку-небудь
владу.

Ти повинна мене
зрозуміти.
Щонайменше,
ніхто ще отак
оцього не робив!
І, здається, що я
не захочу іще
когось ‒
мені б вистачило
й набагато гіршої за тебе…

Я такий невибагливий,
що мені б ‒
аби уваги. Й розуміння. Кохання…
Та й по всьому!
А ти кажеш ‒
гроші, гроші, гроші…

Давай збудуємо палац
і все у ньому буде
із кредиток та
повітряних кульок…
Жодних проблем!
Суцільне щастя!..

А я… занадто інший…
я… шукаю справжнього…
і… відвертаюсь вкотре і вперто…

І справа не в тому, наскільки
я зможу виконувати усі
твої забаганки ‒
а чи витримаєш
ти мене такого?
Ладного устрягати
у найменші нещастя
й замріяного лиш
у щастя.

Тому що ти ‒
моя дружина,
а я ‒ лиш гість
у твоєму атолі.
Я виконувати хочу
твої правила,
а не нав'язувати
власні.

Мені нескладно,
тому що правила
заохочують ‒
в особливості, коли
вони твої…
Все буде так, як ти
захочеш.
Все сповниться і
збудеться.

Ти… тільки-но
дочекайся
на
мене.

Ще "ні"



Бачиш,
картинка оживає?
І вічний спокусник,
тамуючи лють,
в пітьмі
стає на коліна
і, нарешті, молиться…
Будь-яку темряву
треба зрозуміти.
А безодню ‒
вирвати із свого серця!
Бачиш?
Просто потрібно
себе перемогти,
тому що темрява і безодня ‒
у кожному з нас
нишпорить…
Емісари пітьми
чатують на помилки,
а безодня безоднею ‒
вона обезводнює,
доки ти їй не скажеш:
«Ні».
Будь-яку темряву треба
зрозуміти,
а безодня, нарешті,
стає бездоганною
зброєю
супроти лихих.
Їх зброя ‒
розпуста і
безпорадність,
а наша ‒
впевненність
у собі
і
вічності
істини
навколо, до падіння
й назавжди,
коли грішники,
нарешті,
стануть з колін.

Дідько їм - в пеклі!..



І не кажіть мені, які
ми безхребетні…
І не тицяйте у тих, хто
при владі…
Просто мріяти також
треба вміти!..
Або
хоча б насмілитись!

Усе перевіряється власними
рішеннями.
На все дивишся крізь
власні очі.
І бáйдуже, хто там або хто
він —
Авторитети падають, навіть
горді.

Знавісніти у своїй безпомічності!
Наковтатись рабства і пристосуванства.
Колись врешті почати диктувати власні правила.
Хоча б собі — нарешті.

На усі перешкоди дивитись усміхнено.
На випрóбування — зціпивши свої зуби.
Вони, вовки, були і завжди будуть.
А хто ти — вівця чи пастух — чуєш?

Та не страшно мені — навіть вмерти.
Колись же буде — ну, зізнайтесь, нарешті!
Це також — одне із правил,
Як одна із правд — жити!

Може, я підвішений на чúїйсь ниточці?
Вже починаю розхитуватись!
Вже берусь за власне серце
І за мізки — також.

Хтось скаже — безнадійно.
Безнайдійно — це бути без надії.
А я вже краще помилятись готовий,
Аніж ховатись довічно — за кимось!

Напевно, лячно сказатись дурнем.
Як зловтішно вишкірять чорні зуби.
А я переграю навіть підлих:
Підлість — у їх же хибах!

Вони, ці правила, усюди й довкола.
Але ці правила навколо, а не
У мені — я ж бо інший.
А може, навіть, єдиний!

Тож омину усі пастки —
Хай клацають завчасно голодом.
Вони їдять когось, а ми —
З власної роботи.

Коли прúйде мій час
скидати кістки —
Мені не шкода буде
цього хламу.
Я буду жити у власних
вчинках,
А не лиш — у хоромах й
саунах.

Позасвідомість

Усе починається із новизни.
Потім йде експресія.
За ними — майстерність.
Потім розпочинається
невимовна невичерпність
усілях дрібниць та
подарункових акцій.

Потім…
Я ще не з усім розібрався.
Але…
Колись я захочу розібратись з усім,
крок за кроком —
як це було.

І невидимі деталі
мене цікавитимуть більше.
А усі слова і збіги суголосностей
стануть лише відмичкою
до причинності.

А може цього потім
ніколи не настане?
І що вхопиш зараз —
назавжди і залишиться?
Зупинись, часе,
застигни мить!

Ні! Невпинно.
Невтомно.
Майже самовбивчо.
Так пристрасно і
по-дитячому беззахисно
гра продовжується.
Не спиняючись.

У своїй екзальтації
вигинається і, займаючи
чудернацькі позиції,
заклякає поза
свідомістю.

Антигравітація

Це щось… дивовижне.
Вона вгадала усе.
Навіть не торкнувшись моєї грішності —
зцілила…

Знаєте — переконала.
Можна милуватись зовнішньою привабливістю.
Можна чаруватись дивними і загадково-омріяними словами.
Але доторку до питомої справжньості —
не замінить ніхто.

За таким «відьмацтвом» можна затужавіти.
І я так втішаюсь, що вже вмію це робити.
Залишаючись самим собою — здійму крила.
Вона — це невагомість…

Завжди

Саме головне — ніколи не програвати…
Ніколи не програвати можна, якщо ніколи у ніщо не грати…
Ніколи не програвати можна також, якщо завжди обирати найслабших або вигравати, де ти найсильніший…
Виграш, урешті-решт — це лише похідна…
А нульова показує, хороший ти чи поганий…
А перша — куди ти рухаєшся… Тобто можна бути поганим, але ставати кращим… А це уже добре…
А друга — це вже тенденція… Тобто ти змінюєшся, але пригальмовуючи, наприклад… А якщо всі біжать не туди, де треба, то це не так вже й важко… Гальма, себто…
Напевно, інших тлумачень для інших похідних не буває… Та іншого сенсу і не потрібно — принцип залишається незмінним… Залишається лише застосовувати його без обмежень…
І тоді виграш буде гарантований…
А чи не можна не взяти невід'ємний напрямок для будь-яких змін?..
Урешті-решт, хто сказав, що перемога — це не завжди (а коли)? Або будь-коли — але не хоча б замість?
Скажіть-но мені, хто коли-небудь не намагався не перемагати?

Віхи

А знаєш, віхи священні проривів
Екстазів занурень у море правічне ‒
Ми зазираєм в майбутнє, óпріч
Вибудовуєм шляхи свої мічені

Самопожертв й самовідданості струсами,
Стусанами від доль саркастичними
Прозріння в єство харизматичне
Високовольтно дротами й списами.

Дякуєм за сакральні твої потурання,
За відвертостей з неба жбурляння
В ніч, у мул, в передранкові звивини,
За гріхи й потороч провини й вигини.

А завтра?.. Всміхнеться під самий ранок,
І все опиниться там, де і було учора,
І всі озирнуться знову й довкола…
А ми одягнемось… в гарне, жартома.