Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації vitaliy_kelemen / Рожевий Слоник - творчість без рамок

***

в твоїх протоках гусне молоко і на губах твоїх лишився мій тютюн,
і саундтрек що шепче радіо, у спогадах лишився мов небув,
а поміж нами ще стоїть стіна, між нами йобаний автобусний маршрут,
між нами місто, два його кінця й будинки що упялися у грунт.

в твоїм тіві лиш чорно-біла тінь, в твоїх рядках лиш розділові знаки,
без зайвих слів і непорозумінь, ми вже навчились один одного чекати,
ми вже набрали в рот води і напустили у легені диму,
врятуй мене кохана — докури, до фільтра моє серце з нікотину.

***

Як би хотілося взяти це все і зникнути, сховатися за безліччю жіночих сердець,
Як би хотілося до твоєї відсутності звикнути і вірити у перспективний кінець.
Хочеться забрати свої слова назад, створити ілюзію в простирадлах білих,
Але цей сірий життєвий яд, прижився в твоєму молочному, невинному тілі.

Поставити надію на нещасний випадок, програти душу з друзями в карти,
Лягти під поїзд, також, не виняток, але чи вартий ти смертельної ставки?
Чого ти вартий в цих клятих скляних вітринах, у сигаретах без думки скурених?
Твій Бог цього бачити більше не в силах, твій Бог забив на покидьків скурвлених.

Не читай цього я тебе прошу, не слухай людей, які про таке говорять,
Ненавидь мене я цього хочу, я більше не претендую на твоє море,
Що бурхливо хлюпоче у сонних вікнах – для мене це нейтральна місцевість,
І те що хтось бреше у своїх віршах, я вимовляю, як впевненість.

***

Перший десяток гірких слів, перші тенденції болю — знайомство,
Зелені вогні, шоколадний Львів, і дощ на бруківку лягав монотонно,
Як п’яне тіло на місце сумління, з ударом приємним впадає,
Боже, я хочу від тебе спасіння, а вона мене провокує й зникає.

І наче у книзі кидає погляд, на недбало написані розділові знаки,
Як би ж ти тільки була поряд, як ж би ти бачила як вбирає мряка,
На мене мантію чорного крою, з зеленими язиками смерті,
Спасіння приходить з твоєю любов’ю, спасіння немає, якщо відверто.

І ліхтарями в мені проростає, бажання світити у центрі міста,
Аби не казала що не помічає, ніхто і нікого на фоні насильства.
Зібравшись у згустки червоної крові, стяги підняла громада,
Кому потрібно почуття любові, усім потрібна просто відрада.

«Квінтдецима»

Мені завжди подобалось, як ти мовчиш — харизматично і голосно, аж кров на очі,
Мені завжди подобалось, як ти ідеш, мов в дешевому фільмі — по мокрій дорозі,
Ідеш від мене на фоні міста, воно ще ніколи не було таким до болі прекрасним,
І ти — королева мого насильства, здавалась на ньому крилом неосяжним.

Мені ніколи не снилися сни, я не бачив проблем, точніше, я їх уникав,
Тепер мені снишся ти, і серце в подвій октаві тримає важкий інтервал.
Гарячим повітрям дихаєш в спину постійно, як вітер рве парус мого корабля
І від цього маразму я почуваюсь спокійно. До болю спокійно, як мокра земля.

І все здається чудовим і чистим, після вчорашнього жорсткого тріпа,
Ти попрощалась коротко й стисло, перейшовши на бік Божого світла.
І кроком повільним в асфальтний серпанок, ти входила, як сонце у простір
Як добре що ранок, осінній ранок, накачаний спиртом і оцтом.

***

липке небо липня чіплялось за лікті
й розпечений камінь у нирках
і память скалічена що живиться спиртом
в провінційних кафешках на забльованих ринках

топилась як залишки жиру на тілі
в спекотну погоду крізь пори
крізь шрами й порізи на спеченій шкірі
і серця солоно — гірчичний колір

наповнював кераміку вушної раковини
витікaв протоками і стікав до очей
потім детально керуючись знаками
вливався в горлянки знайомих людей

і в ту мить вони помирали
втрачали матеріальну цінність і впадали в інфляцію
на поламані ребра сахари
на постійну присутність болю при менструації

till the day i die

якір створено для потопельників аби було за що вчепитись
аби було куди віддати останні сили і прикласти щось холодне до ран
він як відданий поводир аби ти не зміг загубитись
і спокійно та плавно стікав до самотнього дна.

***

І розмови про чорне небо ніби шматочки твоєї сукні
Лишаються на моєму ліжку на моїх липких руках
І благаєш в бога аби почув тебе абонент відсутній
Та немає вхідних дзвінків і відсутні вхідні слова

І немає кольору в чашках з яких ми пили вино
Немає нічого крім гірких кавових зерен у роті
Ніби я в окулярах від сонця і не бачу твоє тепло
Не чую як ти вдихаєш іржавий кисень злості

Не дихай цими специфічними прянощами без мене
Не говори нікому що ти пережила за останні роки
Не давай нікому можливості різати твоє серце
Бо лишаться соковиті шрами і сукні твоєї шматки.

***

Вже за хвилину вулиця стікала дощем
І будинки набравшись вологи тьмяніли
Мокрі хмари ховали у собі людей
Як ми ховаємо в серці тих кого любили

Червоне небо здавалось за надто близьким
Наче смерть під час епідемії грипу
І вдихаючи вітер ротом вузьким
Ми закриваємо доступ денному світлу

Ми падемо у глибоку сезонну депресію
І вкривається тіло холодними красками
Ми втратили віру любов і ерекцію
До простих речей під сталевими масками

І заллята вулиця була нам за море,
Із сильним штормом зі всіма його діамантами
Бо хтось кричав «там більше солі
білого золота» і керуючись картами

Наші авто покидали порти-тротуари
Підіймаючи якір і набираючи повні вітрила повітря
Та марно шукати в асфальті корали
Коли в наших серцях солена вода, а не прісна.

світле, тепле і зелене

Я інколи боюсь відповідальності боюся наслідків мною же вигаданої вакцини
Яку я вводжу під твої ілюстрації деформуючи структурну цілісність тканини
Мені так страшно навіть просто думати я хочу втрати цю знадність назавжди
Я хочу вижити або придумати як в серці свому розбивати вітражі

Мені так соромно за слово списане за всю його безглуздість і плагіат
Немов з чужого тіла вирване неначе стрілки на годиннику вертаються назад
І не зважаючи на пройдений відрізок не дивлячись на те що збитий механізм
На стерту шкіру змучених кінцівок лягає самокритика й жорстокий вандалізм

Бо страх замучив він цинічний він надто переймається за мене
Я втратити боюся дещо вічне заннадто світле тепле і зелене
Занадто по дитячому красиве занадто справжнє і в реальності гірке
Я дякую за те що досі вситачає сили мене стерпіти й усміхнутися на те.