Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації salatolive / Рожевий Слоник - творчість без рамок

шидьовра знову: заціняй, хлопи

Добродії,
я помираю й гину.
Я написав нечувану картину
але мене вже
інший чоловік
паскудно випередив,
тоте змалювавши
і десять раз на сотбісі продавши
назвав моє творіння
«Крик».

Такий-то я, ви
бачте, неборак.
Ніщо не йде,
чому ж усе не так?
Хіба ж то ми усі не божі люди,
що нас образив тут і схарапудив
хтознаколизапам'ятний мудак?

Є в мене камера,
є в мене об'єктив.
Я ладен вас
знімати на мотив
настільки щастя,
скільки накрутив,
нехай мені паскудно та противно.
А це — воно ще каже — суб'єктивно.

Пішов у місто — місто сколотив.
Кінотеатер «Київ», матка-боска.
Де ти похований був, дядько Феодосій?
Куди я, допитАючи, ходив?..

Але нехай воно святе було чи темне,
куди нема коли напевне відійти
або коли сховатися таємно,
ба не спрацьовують
які б іще
гвинти.

Перехрестився, а він каже
в інший бік.
Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку — від'їхав
в Палестину.
І так собі життя — ні смик ні брик.

Але нехай воно святе було чи темне,
куди нема сховатися даремно,
нема куди напевно відійти.
А він мене питає
скілько врем'я,
то я сказав що
десять без п'яти.

шидьовра

у нас було вікно. ми пили каву
та говорили в хмарі тютюну
про те куди тікав григорій сава
про те як наша влада лове гави
про москалів і певно про війну
слова свої печатаючи міддю
майбутнім поколінням на покОн
аби не забувало те поріддя
про те які сумні які ми бідні
неначе двічі компостований талон
як сильно щастя їм намолотили
боргів собі набравши наперед
чогО збулось і чОго нам кортіло
як ми живемо тут в одному тілі
і як у нас буває тет-а-тет
і пальці розчепіривши по-панськи
ми в розумовий грали коркотяг
напилися заради бідолах
немов Бальзак та Евеліна Ганська
та вийшли в місто наче проповідник
що все кричить на іноземній мові
про щось важливе. Певно про Христа,
вважаючи, що тут земля поганська

скарабеї котять мозок (1)

я хочу вполювати
мамонта
але…
вже мамонта немає

я хочу вийти на форум
я – місто
але я
не маю значення,
коліщатко

орда
вершники
зорі

Сонце – річ
генетика
різні люди — не люди…

і тільки маленька україна
…пливе……

велике болдіно

вулиця Калініна
вулиця Гагаріна
вулиця Чапаєва
вулиця Колхозная

Тракторная уліца
уліца Строітєлєй
уліца Цвєточная
уліца Совєтская

уліца Центральная
уліца Московская
уліца Зельоная
Заводская уліца

вулиця Дзержинського
вулиця Базарная
вулиця Пархоменко
вулиця Беззубова

вулиця Слєсарний Овраг
вулиця Красний Флот
уліца Классовий Враг
уліца Гуйтєврот

вул. 324-ї Стрілкової Дивізії
вул. Патріса Лумумби
вул. Полковника Валькевича
вул. Космонавта Ніколаєва

вулиця 50-ліття СРСР
вулиця 60-ліття СРСР
вулиця 70-ліття СРСР
вулиця 80-ліття СРСР

вулиця Леніна
вулиця Маркса
вулиця Енгельса
вулиця Крупської

Устакаси
Хурынлых
Василькасы
Ільбеші

вулиця Кукшумська
вулиця Шота Руставелі
вулиця Свободи
вулиця Перемоги

(Засноване це на іменах із Чебоксарів, де живе мій найліпший дизайнер. А ви, недолітні казли, навчайтеся поки чого можливо, то десь через років 15-20 ми з вами зустрінемося, може, на доларовій основі.)

Вавілон-XXI

Та й вже,
як то сказав Бубела.
Пірнасті комунарики летять,
дудукаючи в труби тарантелу,
і тільки залишається чекать

гірких подій останнє
розгортання,
яке відоме нам заздалегідь.

Зоря у небі спалахне й розтане
зоря дрібна розтане та мигне
і згасне, мов піщина в колбі.
немов піщина жалюгідна.
Та за мить,

усе що досі міниться й болить
не буде більше та піде до Пана,
безвидну землю залишивши на воді
без кола рятівного.

На дорогу
нам хочеться, далеку, як і решта,
аби кінець — кукУ мені нарешті — і видиво криваве Курукшетри.

Такий собі позаторішній герць.
Таке-бо вештання чуже межи століть
не те що вдягнене, але не зовсім голе — якщо є мить,
тоді питаю — де ж ти? — де на землі влягає льодовий
щит із прорубаним хрестом –
мов океаном — і плеще
у безодню водохрещі,

і тільки серце висне на краю.

Пасквілі

***
приїхав на роботу зарано й
зайшов погрітись у
книгарню

між відділом любовних романів,
які читають лише жінки,
та відділом театру,
де повно п'єс, які
ніхто не читає,
сиділа на підлозі дівчина й гортала

романси й драма,
між ними звичайно
знаходиться
поезія

вони займали
перші чотири літери алфавіту — хіпарка на підлозі
та рюкзак

тож до 10
раз виданого Бодлера
та 20 раз перевиданого Данте
було не дістатись і
я почав із
стокротно переперекладеного
Райнера Марії,
та інших, що
психіатричні негаразди
вирішували засобами рими та катрена

на «Ша»
в «Біб-ці класики»
мушиними голівками
на газетному папері
розпинався пацан:

«Яка чарівна — Смерть
і Сон, її близнюк!»

пацан,
його, звичайно, звали
Персібіші
і безсумнівний
кандидат на медкарету

але настало тікать і до «Я»
не дійшло — і 8 годин не було ні
сну ні смерти а
тільки холодно і
дим у грудях

***
Кожен,
уже тільки за те,
що народився,
гідний кулі.

Так і повелося.
Дитина ще й народитися
не достигла
а на неї вже
сталять кулю.
Це зручно.

З першим криком
немовляти
в нього
стріляють.
І воно біжить.

Тікає що є духу.
Та, звісно.

І тоді кажуть:
Загоряється куля — народжується людина.
Падає куля — вмирає людина.

Скажуть,
пригнуться до теплої
землі — і вперед,
а все небо
у трасерах.

***
Коли ми не могли більше
блукати,
то падали
й каменіли сном.

Коли тварина показує
зуби
це значить, вона хоче
впасти на вас і рвати
ваше м’ясо зубами.

Коли звіря
робить рух у твій бік
це значить, воно голодне,
чи знелюблене
і хоче.

Коли тварина хропе
це нічого не
значить,
хіба що тільки,
що вона
знесилена й безборонна
здобич.

Інколи,
буває,
я згадую час,
і гадаю
що, а що, що тоді
значили мої несамовито
кольорові сни, від яких я
прокидався на солоній подушці?

***
Сказавши всі слова
у тім порядку,
в якому їх сполучили
батьки батьків батьків батьків,
що зробити мені,
щоб не згоріти з сорому?

Чи повторити всі
слова ще раз у тім же
порядку? Чи
вимовити їх
тій
людині,
що впорядковує
порядок порядку, щоб вона
сказала:

“Все не так.
Все неправильно.
Губи твої кривляться і
горло народжує гарчання
замість мелодичного
співу
прадавніх слів.
Не роби так більше.”

Я став
так робити менше.
Але як же хочеться мені
відкусити свого язика й виплюнути
в миску для пожертви,
наче людожеру,
що наминає капусту.

***
шматок за шматком
імпортний одяг
привезений з за кордону
змінився
імпортним одягом
нізвідки не привезеним
все
поступово зносилося
продерлося
вигоріло на сонці

яка у тому глибина
філософізм
задума і
зажура
андрій тарковський
та юрко тарнавський

і якщо дозволити
собі пафос
нехай уже в
останній раз
виправдовуючи
втомою о 4 ранку
після роботи

неначе п”яний за
кермом цього тіла
що чхає й кашляє,
старий автомобільчик
моделі енно-го року.
і це не просто факт.
усе це дуже факт,
якщо дозволити собі
ще й каламбур,

такий заїжджений,
що ніпелі свистять
і це в часи
коли немає камер…

***
всю ніч
ішов дощ і я
писав вірші
про дощ уві сні
прокидаючися час од часу
чув лопотіння маленьких ніг
по калюжах у темряві
та водяні гами
у трубах
усю ніч

і знав
що назавтра виявиться
не буде роботи, бо
яка ж робота в дощ
а значить увесь
день я не
буду писати вірші
а натомість воюватиму за
галактичну домінацію України
що справа вже, по суті,
вирішена й
механічна

поки
вода шуміла й крутилася
будуючи басейни та дзеркала
я починав новий рядок
доводив його до строфи
тьмяно вважав
що непогано
й занурювався у сон
випускаючи слова
що розкочувалися й розпливалися
бісеринами та краплями парфумів

вранці
так само дощило
я взяв у кишеню дві цигарки й
вийшов на ґанок. Лежав
сніг, хоча дощило так само
та сонце не сходило
хотілося спати
мені весь час хочеться спати
в цьому місті, що
supposedly
ніколи не спить а
бігає по колу з очима
Івана Грозного на лиці

догоріло до фільтра
який я підставив під краплі
що зривалися з даху
перед лицем
“Чи ти дійсно хочеш і другої?”
спитав я себе й риторично
доводячи до абсурду
відповів
“Не хочу”
налапуючи в кишені
потрібного ключа

Із
набудованого вночі
пригадувалася вже
тільки
фраза ні про що
з якої борщу не звариш:

“… а десь під Києвом є
містечко, таке мале,
що й живе
там тільки
одна летюча мишка…”

***
коструля на картоплю
вона ж коструля
на каву
по черзі
в залежности

у вдалі дні до шостої
варену
для економії часу
у погані
до шіснацятої
для грошей

по роботі
ввалився на кухню:
на плиті
рідина прозора що
нічим уже
не нагадує
де плаває одинокий
тарган потопельник

спершу вийняти
а потім налити чи
налить
а вже потім

налив

***
о дев’ятій ранку
було темно
як о сьомій
вечора
й
можна було налити ще кави
з кострулі в якій я
варю її поперемінно з картоплею
в залежности

день
приємно безробітний бо
дощовий ніби
земля як відвернулася лицем од
сонця, так і пішла
пішла геть по
вулиці не
озираючись на.

можна було
писати вірші довгі
наче струни дощу й
водянисті
як тридцять третій день
народження, в який якщо
сам себе не розіпнеш, то
ніхто й не
візьметься
можна було й
не писати

пити натомість
теплу каву
темну, як рахунки за електрику
та уявляти, як десь у
висотних будинках
клопотливо рахують прибуток
нащадки того, що в 30 000 р. до РХ
винайшов вогонь
і того, що
в 29 000 р. до РХ
придумав горнятко
того чи іншого

і писати вірші
з яких ніякому нащадку
зиску не витиснути
танцюючи пальцями Раймонду
перед теплим екраном
на якому вистрибують
такі чисті слова
вільні від човгання
по чорнозему чернеток

шикуються
винищуючи за собою євгенічно
невдалих
і тільки темно й
нарешті тепло на мить
і дощі за вікном
і дощі

Місячні тромбони

***
Київ! Київ! Київ! І батогів!
Вареників! І з ними ворогів!
Львів і кутів, прямих і волохатих.
Мені шляху до спаленої хати,
або хоча би в Павлівську шляху.
Образи й образи чи образи й образи
цілком в одно мішаються одразу
і цигарки гвоздикові,
і запах Київгазу.
Цнотливих поцілунків! І до них — розбещеного бембання! І книг,
де все це розбебехано художньо,
або малюнків, коли слів не можна.
Желізних баб! Потрухлих островів!
Безумних візій! Папуасів! Телевізій!
Виск архімедом витиснених тіл,
трамваї з рогами, що їдуть на Поділ
і з-під подолу діти безупинні.
Чиновники в оновленому чині.
Князь на горі. Княгиня під горою.
Рядами недоріки в одностроях.
Ба заваливши браму в зоопарк
біжать по вулиці, здіймаючи тривогу
важкі слони, трембіти штириногі,
і з банкомата Банківської пан
на Бреслитовський сумно визирає
й оголосивши надзвичайний стан
лепече про дванадцять бібізян.

***
У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.

Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,

але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.

А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться…

Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.

Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
хтось тіло їв і божу кров,
і споглядав господнє діло.

Вона пройшла, за рогом зникла,
немов ніколи й не була,
мене — як паперову квітку
серед камінного села…

***
Не потрібно зітхання та ляменту.
Ти мені відійти — дозволь
в час, коли пташиним парламентам
тонко пахне скрипкова каніфоль.

Я до неба дверцята виявив.
Я словами хмарки сколотив
над високим склепінням Києва
де блискавки негатив.

Змахни навздогін. Яблуневими
пелюстками палають чагарники
і з п'яненькими гувернерами
спускаються студенточки до Ріки,

бо Дунаю повинне з'явитися
дивне видиво у воді. А старим
накрапає у вербових китицях
свічок заповзятливий стеарин.

***
Який з мене до біса класицист!
Я рвати ладен голими руками
цей вірш, щоб виючи вовками
рядки у світ тікали через міст
кленовий… До сонета, бач, заліз,
і в нього душу вклав, неначе камінь
мертвотно магнетичний. Заарканив
я зграйку рим. І вбив їх до заліз.

Як тиші хочеться поглухлому мені
від плачу й стогонів, коли вони одні
зі мною Чорним шляхом шкутильгають…
Такої тиші — аж кричить вона
і б’є крилом врата закриті Раю…
А бог на неї лається з вікна.

***
Втомився я, чи радше — ся втомив.
Втомив, як дівчину стомили солов’ї,
немов дружину чоловік обридлий.
Немов дощі втомили безкінечні,
які ідуть у землю, скрипалі,
та плачуть гірко. Утомив я
немов Герасим утопив Муму,
наслухавшись собачої розмови.
Я так сказав утомлено собі:
“Якби ми не були такі знайомі,
якби людина зовсім ти чужа,
напевно, не погидив би та видав,
тебе у руки влади. Поліцай,
на публіку би винес, що шахрай,
і взагалі, нестерпний ти зануда.”
На ті слова нічого не сказав,
промовчав я до себе, покивавши.
Так ся втомив, що ладен би здуріть,
у дурку сісти, де би лікували
такими ліками, що певно б одурів
і вже себе не помічав у коридорі.
Проходив би повз себе, не вітався
до себе навіть, так я ся стомив.
“Ніколи ще тобою так не гидив, — я не вгавав, і сам себе клював. — Мені ти наче революцьонеру
міщанка — вабить тим, яка огидна,
неначе біль зубний коли почавсь,
але іще болить не в повну силу,
приємно до нудоти… Що мовчиш?"
А що на правду можна відказати…

Насправді
То байдуже, коли орда знавців
Рве на рядки сонети злототкані й
Вимацує мені сердечні рани
З потіхою тяжкою на лиці.

Тобі цей вірш. Одній тобі. Єдиній.
Та блякнуть кров'ю писані слова
і замок вогняний, що я зладнав,
перед тобою кришиться і гине.

Тобі я на шанобливу офіру
низав намисто вишуканих рим,
але любов моя не знає міри.

I що — тих язиків бляшаний грім,
як ти мені сама складаєш вирок
У погляді, поблажливо сумнім…

Ранкова пастораль
Собаки півні люди риби миші
допитливо прокинулись і вуха
взаємні звуки гучно зрозуміли
та очі колективові проміння
підставили гарячому. В землі

пісний пухир через полоску кида зливу
кипить не знаючий аскольда монастир
з яких молочних кухонь рибопір
куняють хрещено на розпити козливі

Чи нас так важко з розуму зіпхнуть?
Кільце свідомості сліпе годує слово.
Хай переплутається тільки — і в очах
і страх, і біль, і щастя довгождане
любове, це найкращий твій рецепт!

ковбаня ліпиться оскалом глухоти
тож глухарям повинно брунькуватись
коли на світлі колба хихотить
неначе Аспер — Чагас — Аттіс


Я бачу срібні інею цикади!
В сухому дереві дзвенить душа моя.
Це — я — думки стартуючих церков
ловлю в — моїх — думках чужого світу…

Ісідор Дюкасс
Я не хотів, щоб за мене вмирали
але виходить наперекосяк.
То бог вивішує на небі чорний знак,
то мама покидає, наче мало

без неї люду на тім світі — і вона
душею виповнить нарешті порожнечу.
Так говорити гидко і негречно.
Стою один. У черепі — війна.

Я не хотів твоєї смерти, мамо.
Я сам за тебе вмерти би хотів.
За тебе я б на бога руку звів,
аби не їхала ти з ним у синь незнану.

Я всі дороги склом позасипав
і вказівки зірвав на перехрестях.
Але цей бог без сорому і честі
з моєї муки тільки ся сміяв.

Я завалив деревами дороги.
Я трав насіяв заросли стежки.
Даремно все. І крок його тяжкий
все далі від життя. Чавунні ноги

пробили скрізні ями у землі.
Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,
за богом чорним, мертвим богом, лячним,
на інший бік твої сліди малі…

І я стою стовпом посеред шляху,
запізно битись, сліз мені нема…
Бридка блакить, висока ця тюрма,
на мене налягла чавунним дахом.

І я стою, немов дурний лівкут,
якого правою примусили писати.
Я незборимий вал хотів побудувати,
і ось стою із жменями піску…

Дві жмені часу в мене залишилось
і віршами заповнений мішок.
“На що мене ти проміняв, синок?”
я чую голос. Як у мозок шило.

Я серед пустки бовдуром стою.
Ліси повалено. І засклено дороги.
Пісок у небі й місяць однорогий.
Рогачиком я душу, як змію,

із грудей закривавлених виймаю.
А бог городить цЕркви на церквИ,
і лізе на хреста серед мокви
і на хресті — ногами чеберяє?..

Каїн, брат Авеля

На устах замок, на серці камінь.
Вітер обриває листя книг.
Сяду я сумний, неначе Каїн,
біля ніг оперених твоїх.

Почитай мені про що завгодно.
Про кохання наше почитай.
Хай на землю сурмачі зіходять,
небеса заломляться нехай — ти слідкуй уважно й невідривно,

як закохані по літерах ідуть
урвищами на високім рівні
у тривку та нетривалу путь.

Хай падуть на землю чорні води
і сто двадцять днів по них пливуть
звірі невідомої породи
у недовідому каламуть.

Хай несе на збуреному плині
на спасіння може й на загин
кораблі в оточенні дельфінів
мов церкви у колі домовин.

Хай на небо янголи зіходять
рвати штемпельовану зорю — це ніяк не може нам зашкодить
поки я з тобою говорю.

І тому на зведених колінцях
у поемі про життя та рай
ти гортай зачитану сторінку,
вільної сльози не витирай,

щоб у слові серце відпочило
і себе забуло хоч на мить.
А коли, нарешті, споночіє,
світло ми не будемо палить.

Мікроскопус

ми перейшли з віконця до вікна.
шубовснули з люстерка до люстра й
акваріумну рибку до відра
жерстяного впустили тимчасово

але тепер не можемо зловить.

ми вже для неї поміняли воду
у кришталевій колбі, що стоїть
на стовпчику високім і вигіднім.
але ж вона не хоче в рідне море,
яким прозорим не було б воно.
плавцями мелючи, зигзагами на дно
ховається від сітки навісної.

і потім, виловлена все-таки, вона,
до скла холодного торкаючись губами,
розкішним віялом тропічного пера
здригається неначе їй пора
неначе кличуть ручаї далекі

в передчутті останнього дніпра

лабадабада

Пора блаженства проминула
прийшла — замішань і тривог.
Я йду від вас туди, де небу
дерева роблять хендехох.

Де ми колись із вами вперше
гуляли та без заковик
у срібнім світлі обіймались,
немов дружина й чоловік.

Тепер же йду від вас. Розбилось
чуття мого яйце-райце
і ви поета не спиняйте,
а повертаючи лице

простежте, як рушаю в далеч,
свій закінчивши перекур,
бо мене кличуть і співають
вогні далеких амбразур.

Не можу я у вашім дзоті
плекати мертве почуття,
тому в далеку путь рушаю,
в далеку путь рушаю я.

Мене забудьте на 101-й,
згадавши в день разів по сто.
Я камінь, вкрадений Війоном,
з «Роману про чортяче бздо».

Піду, допоки є ще сили,
піду я, поки ще не здох
і понесу в пістрявій торбі
цілунок ваш, загорнений у мох.

У мох — бо він бактерицидний
і називається сфагнум.
А ви, моя кохана, цитьте,
що душу вашу не збагнув.

Забудь, що був такий поетик,
якого так любила ти,
сплітаючись у тет-а-тетах
серед міської суєти.