Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації olik / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Камі білого лотосу

А можливо, ти будда…
і прийдеш в мій світ,
наче камі білого лотосу,
щоб любов'ю, безмежною в просторі
і своєю напівбезтілесною святістю
вбити моє ненароджене его,
єдине зі мною навіки віків.

Просто слова

Ледь чутним зітханням осені
розсипаються в хмарах уламки неба.
Зима вкриває памороззю
втомлене обличчя сонця.
І тільки місяць, незмінно байдужий,
повільно мандрує навколо Землі.

А дощ минув...

А дощ минув.
Залишив після себе
сліз найчистіших міріади скрізь.
Як дивовижно, що безкрайнє небо
може вміститися в найменшій з них.
  • +4
  • 7 грудня 2009, 18:35
  • olik
  • 6+6

Останній вальс

Тремтить від вітру лист кленовий
і з тихим стогоном зривається з гіллі.
Летить, кружляючи між смертю і життям, додолу.
І розчиняється у спокої,
торкнувшись до землі.
  • +2
  • 7 грудня 2009, 18:28
  • olik
  • 1+1

Мить

Є тільки мить, одна-єдина мить…
В ній обертається наша планета.
У ній нестримна круговерть світів,
Безмежний Всесвіт наш завмер у цім моменті.

Спокон-віків був тільки цей момент,
Як відзеркалення всього, що було, є і буде.
Немає вчора, завтра — лиш тепер,
Що розтягнулося у нескінченнім «всюди».
  • +1
  • 25 листопада 2009, 18:23
  • olik
  • 2+2

У пошуках себе

Мабуть, найтяжче в житті пізнати себе. Оточення невідступно чіпляється за нас довгими лапами, заковує у свої кайдани, вішає ярлики і намагається впхнути у певні шаблони. Звичайно, так зручніше – коли всі дотримуються однакових правил, стають керованими і передбачуваними, втрачають свою природжену неповторність, зливаються з сірою масою. І більшість все ж їх дотримується – так легше. На тебе не дивляться як на білу ворону, не вдовблюють в голову кожного дня правильні (за чиїмись мірками) манери поведінки. Тебе не рухають і ти тихенько сидиш у відведеному куточку.
Ти можеш стати для всіх добрим і милим, загнати по-глибше обурення, гнів, образи, робити те, чого від тебе чекають, тримати свою думку завжди при собі (а то ще, не дай Бог, когось образиш) і потрохи наповнюватися огидою до оточуючих, до себе, до їхньої і власної фальші.
Можеш стати циніком, таким собі др. Хаусом, налаштуватись скептично на все довкола. Забути, що в цьому світі є щось хороше. Перестати довіряти людям, захоплюватися ними, любити і прощати їх, а отже – і себе. Що не кажи, це простіше. Ти страхуєш себе від розчарування, оберігаєш в такий спосіб від болю, черствієш помаленьку… Нехай так, можливо ти прийматимеш удари долі легше: товста шкіра захищає. Але вона ж не допустить до серця ні любові, ні щастя.
Є лише один вихід – плюнути на умовності і стати собою. Де шукати себе? Всюди, де збреде в голову: у магазинах, музеях, на ринках, вузьких темних вуличках, на пляжах, в горах… Поки не зрозумієш, що знайти можна лише в собі. Але не без допомоги інших людей. «Пізнати себе можна тільки пізнаючи інших» (забула, хто це сказав). Пізнавай їх, спробуй зрозуміти, полюбити, прощати їхні помилки і недоліки, відчути чи перебувають вони в гармонії зі собою чи пристосовуються до нав’язаної суспільством ролі. Тільки тоді пізнаєш, зрозумієш, полюбиш, пробачиш себе і лише тоді побачиш ким ти є насправді й сприймеш себе без вагань.

Вікно

Я бачу нуль, великий нуль багряний
на «лайфівській» неоновій рекламі,
маршрутки, ліхтарі, трамваї
і пиво в сигаретному димку.
Львів, ніч і темна Привокзальна,
і шум людських усюди голосів,
навколо наче сцена театральна,
спектакль поставлений на зло усім.
Картини, люди, штучні квіти
й бруківка мокра за вікном…
А я сиджу і думаю про когось.
Навіщо? Може це все сон?
Мигають світлофори на тлі неба,
зірок нема і дика пустота.
Я думаю про тебе і про себе,
про нас усіх і про людські серця.
Мене вбиває вакуум навколо
у натовпі численному людей,
і душу обійма самотній холод
із чорним поглядом пустих ночей.
Автомобілі, колія трамвайна,
моя маршрутка їде скоро вже,
я залишаю друзів із ваганням
вже котрий вечір повторяю це.
Попереду знайомий шлях додому,
дорога — десь освітлена, десь ні,
і все ж я, не зважаючи на втому,
прокручую події в голові.
Нехай наприкінці цього маршруту
мене чекає дім у рідній теплоті, — у мене відчуття, що я забута
кимсь в просторі безмежнім і пустім.
Звідкіль це все тепер у мене?
Не знаю… От цього не знаю я…
Минають дні і змінюються сцени
в театрі, що поставило життя.
Людина нестандартна я, признаюсь,
й від інших не ховаю цього я,
та я — це я, я іншою не стану,
і це моє, і лиш моє життя.
Знак «Стоп» — мабуть потрібно зупинитись,
а я, я завжди лиш кудись біжу.
Але чому не можу опинитись
я в тому місці у яке спішу?
Проте, куди біжу я теж не знаю.
Мабуть, лише тому спинитись слід…
Та я надіюся на щось, чогось чекаю.
Чого — не зрозуміти теж мені…

P.S.
Мабуть така людська природа —
спішити й гальмувать в останню мить.
Чекати від життя хорошої погоди
й собі самому заважати жить.

І падав дощ

І падав дощ,
І розсікали небо
Відсвіти платинові блискавиць,
Звивались візерунком чудернацьким
І линули як феєрверки ввись.

І грім гримів —
Розкотисто, широко,
І клекотав, що аж дрижало в вікнах шкло.
І сповнене тяжким далеким рокотом
Повітря глухо і обурено гуло…