Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації kisyusha / Рожевий Слоник - творчість без рамок

замерз

Малюючи дерево, я додала червоне зарево…
То ти — мій синочку, шкода, що тебе не стало.
Вибач за біль, я, навіть, не виправдовуватимусь.
Я втратила тебе, бо так сильно боялась зустріти!
А тепер, я не можу позбутись думки,
Що ти міг подарувати мені радість
Яку шукаю вже 26 років.
Вибач… але ти тепер лише малюнок,
Який я змалювала в червоному,
… немов та кров, якою ти виходив з мене.

Нехай болить поки може...

Коли тебе пронизує самотність… ти сидиш і грієш недопалки кави.
У тебе холодні руки, від гарячих цілунків ночі.
І ти вже не віриш, що пройдеш цю пустелю!
Тебе занесло далеко не у вирій… і тут навіть спогад не допоможе дитинством.
У всьому бачиш гіркоту та біль поразок, не сприймає ніхто, ніхто не бачить справжноти тебе.
І з часом ти звикаєш, починаєш їм вірити, що ніхтом можеш бути ти..!
А втекти від цього всього неможливо, бо ти вже в болоті, яке по горло обступило тебе брудом! Твої думки запеленані мерзотою та страхом.
Не піднятись, не обійти, а найстрашніше… не вірити!!! Не вірити в свою справжність! Хто ти? Де ти? Для чого я?
Думки підіймають тебе, але то сон, і ти швидко падаєш долу, де тебе добивають пороховиці.
Страта себе не вихід. Вихід на тому боці, куди тебе не пустять…
Не прорвершся… здохнеш в буденності і забереш з собою самоту.
Отам, в чорноті, вам двом буде добре…
Ви пізнаєте один одного та залюбите рани.

Нехай болить поки може… замри…

нічному

Ти знову застилаєш стіл моїми блідими мізками, що так ретельно витягував з хворої голови…
Ставиш тарілку супу, заправлену рудою повією, вечеряєш…
Далі книга, в якій не написано про мене…
Затуманений погляд, ноги в капцях, ти в кімнаті…
Тут має місце безнадія… вона отруїла все повітря, моя тінь помирає…
Ти знову без сну, міцна кава, серце просить алкоголю, та магазини давно зачинені…
Не спиш, але в тобі засинає щось дуже важливе…

Спогадів більше не буде…

А ви умієте дотримуватись тиші..?

Я ще досі маю сили прокидатися зранку, снідати, вмиватись та жити…
Не втомилась від нудоти та монотонності, що створила сама собі…
Постійно прокручую думки, моменти, щасливі та не дуже, згадую свої руки, що пророкували мені любов… своє волосся, яке охрестила кульбабою…
Мені не потрібні крила – я маю книги…не потрібна їжа – я маю твої вуста…
Я маю купу орденів та премій…маю повну голову соломи, та я не маю найголовнішого, я не маю тиші… Ти вмієш чути тишу? Якщо вмієш – поділись зі мною…
Роблячи черговий обхід містом я чую все: плач дитини, стогін машин, стукіт монет в касах…я чую розмови, шелест паперу, брязкання чарок… Що не так… Чому в цьому місті не має місця тиші…?
Галас та крик пожер кожну людину, кожну бардюрину на дорогах…
Можливо, це було б пережито мною як ще один етап в житті, перед яким потрібно привстати, але ці нахабні створіння лізуть до моїх покоїв, до моєї кімнати, де вже все розплановано, та поставлено на свою поличку… еее шановні, це не моє замовлення, віднесіть назад..!
Я ж бажаю тиші… бажаю свого панцира…сховку, де буде одне єдине віконце – фото, що ти зробив для мене…

Майбутньому...

Слів не потрібно…все чого я бажаю – ніжного погляду та теплих обіймів…
І я не повірю, що ти спраглий поки не відчую твоїх цілунків…
Хочеш отримати віру? Прямуй, прямуй та не зупиняйся…ти ж знайдеш мене?
Тебе стрічатимуть хвойди, розпусні дороги, а ти йди, йди…не поспішай…я ж чекатиму.
Сидітиму слухняно в кімнаті, щось читатиму, замість кави буде чай (ти ж знаєш…))

Не сонет

Якщо тобі справді цікаво знати який він…….
Хм…
В нього теплі руки, тому він постійно гріє мій холод…
Він любить ігри, коли я з конвертів виймаю сонечко, відгадує загадки, шукаючи по кімнаті кохання…
Ввечері він приносить мені молитву, а зранку ми сперечаємось хто краще проживе цей день…
Він подарував мені перших сніг, закидавши сніжками)
Раптові сльози зустрічає цілунками …
Він любить горіхи, бо його очі мають такий самий колір…
Постійно нарікає на мою дитячість, але бачить в мені жінку…
Його посмішка ніжна, м’яка, бо все ще приховує в собі веснянки…
Він вищий на зріст, про що свідчать помітки на стіні…
Любить футбол, а я його…
Постійно гріємось чаєм та розмовами…
Не зберігає листів та не пам’ятає дат…
І якщо тобі справді цікаво знати який він… То ось тобі відповідь – він не мій…

в серці

Ти знаєш як це вити від самотності…
Стрічати сміх сльозами та істерикою….
І бачити присутність невідому…
Ти знаєш як це!
Ти віриш, що все зміниться на краще…
Коли посмішкою прийде обійнявши щастя…
І чути буде лоскіт у долонях… Ти віриш…
І як боятись насміхів та слів…
Ти знаєш як це,
Ти все це відчув….

І заспокоюючи сни,
Ти зачекаєшся весни….

д...

Знову стояла й слухала як ти гнобиш моє серце, витрушуючи його з грудей.
Згадала, який ти буваєш жорстокий та злий.
Вкотре розчарувалася в тобі, собі, комусь.
Гіркота відчувалася не лише в роті, вона дісталась до колін. Поділитись би з тобою та ти вже маєш свій шматок.
Потребувала цього нагадування, що не все так просто і нам не в один бік…
Ну що ж, я йтиму не за тобою, я йтиму обабіч і нерівно, а може й проти течії.
Головне, щоб не зустрітись… не відчутись, не торкнутись…

Щодня в молитві бажатиму тобі добраніч.
Подумки ніжитиму уста, оберігатиму твій слід на руках…