Гале Лысеевой

все происходит по мере прочной своей непродуманости:
книжки теряют смылы, вагонничают, тлеют и залетают
в окна случайных домишек из сахара и розмариновых веток,
меняют знакомые лица на совершенно-спонтанно случайные
придавая значения нежности, грусти и неуклюжей угрюмости

мы сидим, свесив ногу, вторую поджав под грудь,
на лацканах рыбьи ребристые спинки спичкой приколоты.
куда отправляться на поиски нового мира, пожоще?
небо раскинулось картами и клонит на сон. мы голодны.
вопрос о сущности времени временно не дает уснуть.
мы так ослаблены, что из нас можно давить сок,
ломить кости, как хворост, растить послушных граждан,
гладить по голове, учить улыбаться и с улыбкой махать рукой,
дарить награды, зарабатывать деньги и выписывать наряды,
называть наши взгляды назойливыми, как в почках песок

все происходит, все чаще негде таким пристроиться
с каждым годом понятней: я не апостол петр, разучилась ходить по воде
ты не становишься кем-то, сочиняя из нас законы своей страны
переносим болезни, болеем, никем, лишь собою, не где-то — нигде
нас найдут в океанах, с волосами ниже достоинства,
с волосами обвившими трюмы с запасами нежности, господи,
нас спросят, были вы кем-то кому-то, были ли кем-то себе
были ли, главное? столько вопросов, мы становимся необъятными,
таем, теряем мыслы, все происходит по мере своих дней.
были. и растворяемся полностью

щось у стінах однієї квартири
вилилось кранами на забруднені гріті кахлі
ми ж спинами їх не витерли
ми ж долонями їх не гладили
коридором мокрим босоніж по них не хляпали

щось у межах твоєї квартири
приклеїло нас до землі що і встати не хочеш
і кусаєш обвітрені губи
і дивишся в вікна прозорі
як сусідські балконні бійниці прижмурили очі

двері закриті і ми на різних підлогах
водиш рукою по місцю колишніх моїх локацій
а я непомітно і тихо ногами голими
сухими як листя повіками
відстукую такти цвітіння-вмирання акації
ми з облуплених шкір батерей
заощадили фарби і зшили одне простирадло
зробили конверти із залишків
наслинили й вклеїли марки.
в поштівки з проханням притулку й поради
щоб не залишитись зовсім без ніжності
і не продатись іудам кімнат
ти мені щось порадиш?

Нащо ти вилив молоко на руки собі й на дорогу
Люк під ногами скрутився від цього в зволожену кульку
Облизуєш з пальців своїх поблідлу розм’яклу водичку
Зі смаком асфальту й заліза іржаво-старого

Ти кажеш, майн медхен, сядь, заспокойся, все буде добре
Світ пахне противно як гіркий пожовклий коньяк
Заплетені снігом столи, пішоходи, шосе, бомжі і таксі,
Із приторним запахом брехні, любові й негоди

Сідаю.
Ковтаю.

Практично оркестри виштовхують мене зсередини назовні
Це страшно, як білі халати, як вибиті ребра й побиті зап’ястя
Як тридцять жовтеньких таблеток лише посміхають
І ріжуть під корінь волосся ножем у чиїхось руках

А потім ховають себе під одяг як палестинські жінки
Застеляють очі лінійними простирадлами хіромантів
Стань на цій дорозі паралельною магістраллю
Тільки… Я боюсь твого погляду. Не дивись.

Сколько их было, с запекшейся кровью коленок?
Умножить на полтора – с веснушками грязных мордашек.
Пятки сверкали, как треснувшее полено,
Увидят в трамвая окошке – сразу руками машут…
Кривляются, прыгают, тут же — с разгону в лужу.
Качелям уже нужны таблетки, бинты и микстуры,
Слушай, голос у них простужен и дыры наружу,
Кожа просит покраски и ацетон-процедур.
Сколько корицы осыпалось с нежных ручонок,
Пальцы нервно царапали зерна в сочном арбузе,
Стопка журналов в картинках, только прочтенных,
Яичный песочек лопатка в машинку грузит…
Первое капитанство, листочек из дневника —
Эсминец з крылаткой клена ушел в плаванье на восток.
Кто-то же должен в этой стране счастья пытать,
Кто-то – перетереться в ладошке, как чайный листок

…Кораблик
дневничьего прошлого
свяжется
с кем-то
в небе…

долоня стане зовсім і зовсім прозорою
через неї на світлі можна побачити
сині прожилки
як в медузи між пальцями
зроблю стіни такими ж небесними
ніби ще ж не вмираємо
ніби ще трохи можна
походити, потріскати кісточками в долонях
повіяти волоссям проти вітру
давай, давай, давай
обмалюєш руки і скажеш
так було
і є
так буде, коли ми побачим нарешті схід сонця
і люди сходять щоранку
правда, уже з розуму
і ми на світанку легкі мов прозорі долоні
із синіми прожилками
на вершині чи зверху
але в будь-якому разі не знизу
слухай слухай
ти бачиш кінчиками плечей
торкаєшся неба
в хмільному автобусі гірською дорогою
такі ж стуманені
такі ж літні
як вода, яку ставлять нагрітись
я колись думала, що то на чай
можна напитись, а можна втомитись
або втратити розуміння
або сказати, що цього не було
плюнути тричі через ліве плече
мікросхеми, виїджені кислотою
злегка припаяні
каніфоль димить
як перегрітий транзистор
як в мене в голові

цеглини подолають закони тяжіння
тоді круги з води піднімуться на небо
тоді велетенський дзвін маритиме
неоднозначно обійматимуться дівчата
їхні плащі і пов’язки понесе вітер
їхню чорноту вигризе богомол
замкові щілини наповняться сонцем
ти сидітимеш на даху автомобіля
і казатимеш, що Амон нарешті почув тебе
сміятимешся від логічності того
ЩО твій мозок насмілився впустити
і нарешті навчився не вважати лишнім
оборона знята,дорогою летітиме полова
маленькі руки тремтітимуть від стискань
а дівчата продовжуватимуть летіти далі
все нижче опускаючись у люк каналізації
прагнучи пошвидше сісти в коло
їхні ніздрі роздуваютимуться від напруги
від натиску,яким вони хочуть зірвати дах
ти не бачитимеш,але знатимеш,що все котиться
і ніщо не має розміру чи наповнення
навіть ця коробка, повна дешевого вина
в ньому мала б бути істина чи хоча б колір
але все обмежується звуком і коливанням
велетенське колесо бігтиме дитячими ніжками
ти сидітимеш на даху не автомобіля, а світу
і знатимеш, що для того, щоб приручити кошеня
потрібно всього подолати закони тяжіння
і змусити воду стати небом

чуєш, стара, там, де ми були вчора,
пили високоградусні напої з кавою,
курили на двох одну,
там, де ти помітила два зуба в калюжі крові
і фіалку серед пляшок пива,
там де ми мовчали і було холодно,
двоє школярок побились за цигарку,
а ми грілись вогнем в кишені,
де вода, як в Рейні, а небо як у Франкфурті,
де дешево і сердито,
де вночі навіть собаки не можуть спати,
бо зорі б'ють чиїсь шибки,
де моторошно від того, як капає вода з ринв,
де ніхто нікому не дає підкурити,
де варто спинатись на пальчики, щоб бачити
як сходить сонце, і ніяк не може дорости до полудня;
і коли чиясь сусідка, якій вже за сорок,
смажить млинці, в її фартусі завжди,
абсолютно завжди, лежить пакетик кориці
і пакетик куркуми, якми вона лікує хронічний нежить.
чуєш, стара, там чути франківський потяг,
вечорами, перед дощем чи снігом,
там навіть дахи багатоповерхівок скошені,
як населення бідних африканських країн від холери,
там цілодобова ніжність наелектризовує до болю,
болять руки, як від електротерапії в психіатричних лікарнях,
там біля старого клена стоять маленькі дверцята,
це там той хлопчик копав ямку для померлого кошеняти,
а потім плакав і збирав квіти.
стара, там, де ми були вчора, пахне асфальтом після дощу
і можна доторкнутись долонями до теплих поручь під'їздів.
там де ми були вчора,
сьогодні нас вже немає…

не останню роль в цьому відіграла польська преса.
красива листоноша, яка підпільно продавала зброю,
жила в зеленому провулку.
вставала щодня о пів на п'яту ранку.
снідала кавою з сиром.
готувала яєшню своєму маленькому братику.
брала пошарпану шкіряну сумку,сідала на велосипед і різала колесами повітря.
свіжі газети, які отримувала в видавництві на вулиці пшепшинського,
пахли дитячим теплом і капустою з діжки.
музика, яку слухала дорогою, мала щось спільне з косичками
маленьких школярок і шкірою боба марлі,
свободою в капілярах че і битим склом.
молоко, розлите чиїмись синами, піднімалось до неба
разом з росою.
надпитою чи недопитою, здебільшого, надбитою.
листоноша любила чорні значки ранкової преси,
пропахлі міцними напоями, якимим грілись сторожі видавництва,
і надіялись колись піти до магазину і побачити на прилавку
щастя.
купити за пів ціни, бо воно ж їм ПОТРІБНЕ.
і їй.
поштарці, яка розносить польську пресу і має братика
в якої щастя — ніч і дві хвилини: поки він спить,
і коли несміливо подає свіжу газету вибОрчу молодому пану
в блакитній сорочці, пані якого ще лежить

( Читати далі )

пишите письма
на крыше неба
остались деревяннные игрушки
расписанные сальвадором стены
чья-то кружка
почетная доска больных шизофренией

чернила в щелях
углубляясь
в буддистских позах заростают к черту
смотри вверху направо
доказательства абортов
а ниже слева только зачатые дети

не сбитый пепел
желтой сигареты
в углу под стенкой неваляшка
качается, поджав коленки к горлу
на бумажке
повествование о жертвах даунизма

эпизодичность
печатных знаков
простуженных в тумане голосов
бесстыжесть фотографий
спряча ночью под засов
тихо болели счастьем и писали письма

…За десять дванадцята…

…ти у каюті

канати і якір…

…уже відіпнуті

за десять перша…

…хочу спитати

чи ми назавжди…

…чи ще будем вертатись

за десять друга…

…твої пальці в мені

може досить…
…ніч…

…місяць вповні

за десять третя…

…рембо і верлен

намагаються знову…

…розпити мене

за десять четверта…

…вмикаєш кіно

проектор горить…

…тобі всеодно

за десять п'ята…

…ми в македонії

розвиток дії…

…не спроектований

за десять ранок…

…потрібно пробитись

і втертись в довіру…

…як кава й кориця

за десять життя…

…ми усі втікачі

зникати за десять…

…потрібно
…вночі