Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації bis / Рожевий Слоник - творчість без рамок

На дні

На дні океану неба немає,
Зорі не світять крізь товщу води.
І темрява ця мене огортає,
Русалка за руку веде внікуди.

З тобою на дні ми гуляли веселі,
Не існувало для нас перешкод.
Щоночі кохались в підводній оселі,
Щодня ми блукали й шукали пригод.

Та потім буденність усе перекрила,
Ми вивчили кожен камінчик на дні.
Сховавшись сюди ми обрізали крила,
Хотіли тоді залишитись одні…

Інший вимір

Двоє молодих людей сиділи перед ноутами один біля одного. Сергія заворожила історія про сайт, на який можна зайти тільки один раз на рік в момент, коли ніч найдовша, а день найкоротший. Саме тоді, рівно в 00:00 відкривається доступ на сайт, а з нього в паралельний світ. І хоча Антон був скептиком, не підтримати друга він не міг.
— Чесно кажучи я сумніваюся. От уяви собі, як тоді люди дізналися про цей сайт, якщо згідно з легендою вони попадають впаралельний світ і не повертаються звідти?
Друг відповів так, наче уже цілий вечір чекав цього запитання.
— Це люди з того світу розповсюдили інформацію по своїм джерелам. невже ти думаєш, що якщо ми можемо попасти в той світ. то з нього ніхто не може вийти в наш світ?
Антон на декілька секунд замислився.
— Але чому тоді з нашого савіту «ніхто не повертався»?
— А ти не думав, що там настільки круто, що немає сенсу повертатися назад сюди, в це лайно? Уяви собі, пиво на шару, тьолки — всі кручє Памели Андерсон і купа бабла. Або ж навпаки, світ в якому кожен день ти рятуєш принцес, убиваєш драконів… Круто. правда?
— Ага. — згодився Антон, не маючисил вкотре доводити, що ця вся ідея — лайно собаче, і максимум що їх чекає, це до ранку рубити в контр страйк.

Будильник продзвонив в 23:59, перервавши їх гру.
— Ти готовий? — з якоюсь незрозумілою ейфорією в голосі запитав свого товариша Сергій.
— Так. Готовий надерти тобі гузло на іншій трасі через дві хвилини, коли ти зрозумієш що — такого сайту не існує.
Але його друг навіть не звернув уваги на відповідь, тому Антон нехотячи, все-таки ввів в опері ввв.азерлайф.ком і коли годинник пробив північ — натиснув разом із другом на ентер, щоб ввійти на сайт.

Сергій відкрив очі. Він прокинувся посеред кімнати, поруч зісвоїм ноутом. На ліжку лежав ноут Антона, проте йогодруга не було ніде видно. Хлопець прислухався, проте тиша квартири не дала йому відповіді на запитання, куди подівся його найкращий друг. Він відкрив свій ноутбук. На екрані красувався напис «Вам відмовлено». Сергій почав згадувати вчорашній вечір. Спочатку вони зайшли на сайт. Там на білому фоні було запитання «Ви хочете потрапити в інший вимір?», і кнопки «так» «ні». Він вибрав «так» і отримав у відповідь «Ваш запит прийнято. Зачекайте будь ласка». Те ж саме було і на екрані Антона, після чого вони вирішили що це дійсно чийсь невдалий жарт і продовжили грати контр страйк. Грали вони не довго, тому що раптом їм дуже захотілося спати.
Щось почало тривожити Сергія, і він ривком підбіг до ноута Антона та подивився на екран. Там красувався напис «Вас прийнято»
  • +1
  • 15 березня 2012, 20:35
  • bis
  • 2+2

Люди не слухають Музику

люди не слухають Музику,
люди не дивляться Фільмів,
люди не вірять у Правду,
Людей немає.

люди не ходять по Світу,
люди не плавають в Морі,
люди не сплять серед Квітів,
Людей немає!

люди вбивають за Гроші,
люди придумали Зброю,
люди створили Політику.
Людей немає!!!

люди існують у Просторі
люди обмежені Часом
люди не владні над Розумом
Людей немає…
  • +4
  • 23 серпня 2011, 19:39
  • bis
  • 4+4

Кіно

Ми граємо ролі людей,
Інтриги, прикраси, обмани.
Ми вірим, що щастя прийде,
Усі подола океани.
Що більше не буде обману…
А щастя просто прийде…

Раніше ми ще не боялись,
Стрибати щасливо у грози,
Дощем безперервним вмиватись,
Від болю пускатися в сльози.
Раніше такі були грози…
Що гріх було в них не вмиватись…

Та пізно вже стало давно,
Щоб вчитися бути собою,
Ми граємо просто в кіно,
І ми головні там герої.
Так важко лишитись собою…
Коли все навколо — кіно…
  • +3
  • 23 серпня 2011, 19:32
  • bis
  • 1+1

Мій алкоголь

Мій алкоголь розтікається по венах,
Мій алкоголь просуває в мозок пальці,
Мій алкоголь не існує у продажі.
Мій алкоголь не розвішений на стендах.
Мій алкоголь не світився у рекламі,
Мій алкоголь залипає час від часу,
Мій алкоголь без каміння теж прекрасний,
Мій алкоголь весь як кольорова гамма.

Мій алкоголь такий.
Мій алкоголь… така…
Мій алкоголь… не мій.
У інших такого нема…
  • 0
  • 23 серпня 2011, 19:30
  • bis
  • 2+2

Тиша без кольорів

У тебе оранжеві светри,
Колючі коричневі гетри.
У тебе малиновий спів
От тиша, та без кольрів

А очі у тебе — зелені,
На светрі там білі олені.
Десь серед червоних лісів.
У тиші нема кольорів…

В руці в тебе чорне намисто,
Згадаєш рожеве дитинство,
І сірих дві тисячі днів.
Бо в тиші нема кольорів.

ТіВі крутить жовту рекламу,
Живеш золотими думками,
І мрії з смарагдових снів.
А тиша..? без кольорів
  • +1
  • 23 серпня 2011, 19:24
  • bis
  • 1+1

*С*

С

Божевілля. Втрачаю свідомість
Крок за крок. За ріг, в невагомість.
В невгамовність іскринок. Я худну.
Я тіснюся у темряві грудня,
Світанкових промінь. Це неволя.
Паперові кайдани до болю
Тиснуть горло, я скоро зомлію.
Я стою на краєчу. А мрія
Відлітає у вирій. Сміється.
Лиш од вітру там скоро зімнеться,
І впаде. У асфальт затопчеться
Серце мрії давно вже не б'ється
У калюжі під натиском шпильок
Вона мертва до дір. Вже без нирок.
Без легенів вона й без печінки.
Мертва мрія лежить наче жінка,
На столі у хірурга-маньяка,
Що продав середину варягам,
А собі залишив просто «одяг».
Шкіра завжди залишиться в моді.
Шкіра тіла, неначе резина
Запах поту, неначе бензину
Що розлив на сусідськім подвір'ї,
Щоб спалити чужинське насіння,
Щоб ломакою дати по пиці,
Всім чужим: і жиду й москалиці,
Негру, чурці, чучмену та п*дору,
Прославляючи метрвого лідера,
Що вже згнив при житті божевільному.
Дисципліною криєм свавілля ми.
Зберігаєм в матрасах ми золото,
За яке були інші заколоті.
Добуваєм корали, есенції
Та озвучуєм нові тенденції
Світу моди. А десь в мікроспокі,
У поважній бабусі Європі.
Разом з тим, хто за море йде срати,
Нас примусять рідню убивати.
Бачить ворога в кожній людині,
Щоб забули, хто ми є нині.
Щоб забули, щоб вмерли як стадо,
Лиш такому єднанню всі раді.
Щоб були ми дурніше єнота,
А вони зроблять світ Пола Пота.
«Комунізм» вони свій тут збудують,
З наших трупів. А ми все зруйнуєм
Власноруч, власноніж, власносерцем.
Треба випить горілочки з перцем,
Пива літрів як мінімум десять,
Ніч в Дніпрі, вранці бачиш Одесу.
Тут для тебе і Гала і Тайд,
І вставляє він так, просто вайт
Хауз знов стане блю.
«Я за дозу що хочеш зроблю»
У всі дірочки дам, руки маю умілі,
Тільки дай Аріель. Будем знову «при ділі»
Витиратимем бруд із чужих ми батонів,
Кришки ці не прості, зі стола мільйонів.
Ми прийдем побухати, побитись, поржати,
Як зіграли, то нам абсолютно плювати.
Тільки щоб кулаки, не висіли без бою.
«Да я їх завалю однією рукою».
А коли є у мене ще й «стимул» з резини,
Начуваються всі хай, бо тоді кожен винен,
Що попався під руку міцну та гарячу.
Я поб'ю інваліда, і дівку що плаче…
Закує всіх система в кайдани з паперу.
І лежить той папір на асфальті. Химера.
Це спотворення образу, стать невідома
Ти людина, чи просто ти щось невагоме?
  • +2
  • 5 грудня 2009, 13:28
  • bis
  • 3+3

Ромашковий чай

Іван:
Сьогодні до мене прийшла якась дивна жінка і спробувала сказати, що це все моє життя насправді вигадка та сон. От ви можете собі це уявити? До вас приходить хтось і каже: «Прокинься, Ваня, це все сон!», хоча ви уже 39 років живете і ваша пам'ять чітко може принести вам спогад з дитинства, коли вам було 5 і ви з'їли пів черв'ячка. Ця жінка довго пробувала щось мені довести, але коли мені це набридло, то довелося викликати охорону, щоб ті кремезні хлопці вивели її з залу.

Ліра приготувала чай, як вона це вміє робити. Ось за що я її люблю, так це за її ромашковий чай. Хоча іноді мені і здається, що я ніколи терпіти не міг ромашки, але все ж ромашковий чай — це щось фантастичне.

Мені дивно як це більшість людей можуть не помічати плюсів в роботі менеджером. Я маю, в принципі, вільний робочий графік, плюс стабільний заробіток. Вистачає і мені і дружині з дітьми. Маю власне авто, власну квартиру. Чого ж іще потрібно? Ну не з парашюта ж стрибати в кінці кінців. хоча..?

Знову прийшла та ж сама жінка. Знаєте, такі мають викладати якусь художню спеціальність в художній школі. Довге кучеряве та світле волосся, затемнені окуляри в стилі тих, кому за 40, аби всі вважали її епатажнішою, чи що. зазвичай за цими окулярами ховаються якісь стомлені очі. Мені, за час моєї праці в готелі, таких довелося побачити чимало. зазвичай це жінки. котрих б'ють їхні чоловіки, і вони тікають на одну-дві ночі в готель, щобне показувати синяки нікому зі знайомих. Вони телефонуютьна роботу і кажуть там, що захворіли, а потім повертаються ддому, де получають черговий втик за те, що дарма викинули на вітер купу грошей і просять Бога, аби той більше не знущався і не бив їх. Таке їхнє життя від ранку до вечора прожите в очікуванні стану, в якому повернеться їхній чоловік-тиран з роботи, і від вечора до ранку у загоюванні ран від злості чоловіка, до ледве прихованої ейфорично-істеричної радості в ті моменти, коли їхній чоловік ліг спати ніразу не приклавшись до них, а, можливо, навіть дставивши їм декілька секунд задоволення (яке вони приховували в собі) перед тим як облити їхні стегна своєю спермою і мирно заснути, забивши на власну дружину. А ще у неї було довге пальто, наче якогось французького типу. Ті пальта довгі, і трішки ширші ніж зазвичай, проте все ж добре підкреслюють розмір грудей та сідниць, в той же ж час інтригуючи тим, а які все ж, ті груди та ті сідниці?

Було холодно. зима уже закінчувала своє панування, проте все ж дала прочуханки тим, хто передрікав швидкий прихід теплих днів. А я знову бачив ту жінку. І на цей раз вона теж не пробувала заговорити зі мною, просто проходила декілька разів повз вхідні двері і дивилася на мене. Наступного разу я піду поговорити з нею.

Зустріч:
Вийшовши з готелю, Іван натягнув на губи шарф і пішов в ту сторону, куди пішла та жінка, що уже декілька днів не дає йому спокою. Чи то дивне відчуття близькості, котре він відчував при думці про цю жінку, чи раптова апатія до усього, що навколо (чи не така уже і раптова, а постійна, але непомітна?), але щось та й побудило його все-таки відугкнутися на її запрошення, відіслане не по інету, а телепатично, і, відчуваючи себе якось піднесено. Ваня зараз йде по засипаній снігом доріжці в напрямку кафе «Дзвіночок у хаті»., там підіймається на другий поверх і бачить, що його уже чекають за столом із двома порціями вегетаріанської піцци (відколи він вегетаріанець?) і двома стаканчиками апельсинового соку (чому уже б не пива?). Проте є щось у цьому рідне та наче б то давно забуте. наче крізь чари проривається щось справжнє, природнє!

Вона йому нічого не сказала; ні коли він прийшов, ні коли здивувався, чому коло піцци немає ножика. Жінка просто взяла піццу в руку і почала її їсти, і Ваня зробив те ж саме, наслідуючи її приклад. Він їв цю піццу, запиваючи соком і розумів, що сок має оранжевий колір, що помідор на піцці червоний, що йому завелика його обручка, хоча вона і тисне його палець, наче боячись з нього злетіти, що йому не подобається його гель для душу, що він ненавидить свого сина і не любить свою дружину, що йому начхати на дочку і на авто, що лампочка над ним не горить рівномірно а ледь-ледь помітно мерехтить з частотою, мабюуть, тисяча мерехтінь в секунду, що ретро музика в цьму закладі насправді зовсім не ретро, а пісні, котрі він чує, вийшли нещодавно, як от 21 Guns від Біллі Джо Армстронга та його Зелених Днів, чи Rise and Fall від у виконанні старих та добрих Offsping. І Ваню уже перестало цікавити, звідки він знає ці назви та ці гурти, чому стало так жарко. що він залишився в одній футболці, адже все навколо нього сатвало настільки іншим, що жодна клітина його мозку не могла сприйняти і осягнути сповна всі ці зміни. здавалося, що скоро створиться новий всесвіт від великого вибуху, який рознесе його голову. Його уже не чоловічі, а зовсім хлопчачі руки протирали очі і… нічого не змінювалося… Тобто змінбвалося усе і зміни продовжувалися. замість пари доволі солідних дядьок в костюмах сиділи два хлопця, що ледве тягнули на грошовитих. Столик, де сиділо дві сестри взагалі був порожнім, та головне, перед ним сиділа не жінка, що ходила навколо готелю, в якому він працював, а брюнетка з карими очима та щирою посмішкою, котра настільки була милою та рідною для нього, що все інше відступало на задній план. Як же ж це усе можна було забути? Як же ж це усе можна було втратити? Що з ним було? І чому у нього таке відчуття, наче він колись був одружений, адже йому тільки 19 і попереду ще все життя. Іван не хочек дітей і ненавидить зелений чай! Він ще встигне повести свою чарівну дівчину під вінець, а на разі йому більше кортить закінчити зі святквим обідом, в честь того, що вони уже 6 місяців разом і повести Катю в своє ліжко, де вони зможуть продовжити свій бенкет.

Іван:
Я не думав, що повернутися на сцену було вдалою ідеєю, адже в сучасному свіі інді-музика сприймається як якийсь пережиток. те, що було можно років 20 тому і буде модним ще через 20 років. Проте і зараз є люди, котрі готові жадібно вдихати кожен звук, кожну ноту, кожну інді хвилю! І повний зал все-таки дав мені внутрішнього драйву та енергії, аби продовжити грати: не для себе, для них! Відколи Катя померла, я ще жодного разу не виходив на сцену, проте через 5 років біль ущух, руки просились до гітари а язик горлав усьому тілу, що він хоче лизнути мікрофон, запалити мене, або ж спалити, якщо я не передумаю і не вернуся на сцену. В залі переважній більшості людей було під 40, що й не дивно. Зустрів там і Крика, і Мітрія, котрі колись допомагали мені. Приємно що люди допомагають, що не забувають. Завжди в такі моменти стає трішки сумно, адже вони для мене зробюили значно більше, ніж я для них. Хоча можливо справа не у тому. Адже тут був і Біс із Мосею, і всі їхні друзі, і багато просто людей, котрі зустрічалися мені раніше на інших концертах. Насправді було дуже приємно їх усіх побачити і побути трішки драйвовим вампіром, адже доки вони стяли і слухали, я наповнювався енергією, що повертала мене до життя після трьох років апатії і смерті. І під кінець концерту, коли я уже збирався зіграти на біс, я побачив її в кутку, там де вона завжди стояла на наших концертах, і згадав, що її улюбленою піснею, піснею, яку я поклявся не грати, була та, котру я зіграв щойно, хвилину назад взявши останній акорд. І я зрозумів, що це свобода! Я став вільний він своєї туги, хоча не перестав її любити. Я зрозумів, що можу жити далі і… вирішив просто піти зі сцени. Піти в це життя щоб зустріти його у всій красі.

Зустріч:
Ваня вийшов на вулицю, натягнув на губи шарф і пішов до кафе, де вони так любили сидіти разом з Катею, згадувати минуле і мріяти про майбутнє. Його щось тягнуло сісти за той столик, де уже сиділа жінка років 40-ка в затемнених окулярах і дивному плащі, котрий у нього асоціювався з Францією…

«Сьогодні пора змінювати своє життя» — думав Іван…
  • 0
  • 24 вересня 2009, 11:19
  • bis
  • 3+3

Двоє на пагорбі

Як тільки ніч опустилася на місто, змусивши його спалахнути десятками тисяч маленьких вогників, дві постаті сіли на пагорб і дивилися як вмикаються та вимикаються чиїсь буденні турботи.
Сьогодні їм можна було залишитися осторонь від усієї буденності, від звичних турбот, на кшталт прийти з роботи і зготувати вечерю, чи подивитися черговий матч збірної України. Сьогодні їм не потрібно було бігти в магазин за останньою пачкою улюблених цигарок чи батоном. Можна просто спостерігати за тим, як щось схоже (а можливо точно те ж саме!) роблять тисячі інших людей, і розуміти, що навколо таких людей мільйони! Мільйони людей — зелліони проблем, маленьких чи не дуже, але все одно важливих. І ніхто з них зараз не сидить на невеличкому узвишші за містом і не дивиться на цю всю міську ідилію збоку… і не розуміє всього кайфу, коли жодна з цих проблем не стосується його.
Сьогодні ніякі проблеми не можуть стосуватися двох, котрі просто сидять і спостеігають, як Максим вчиняє злочин, витрачаючи гроші фірми на задоволення власних потреб, як Галина Федорівна перевіряє сотий зошит та виправляє тисячну помилку, як маленький Олесик грається зі своєю сестрою-близнючкою Оленкою в піжмурки… Як дідусь Микола телефонує внукам, щоб приїхали завтра, бо він уже зарізав сьогодні для них курочку, а його сусідка Валентина переживає, як складеться операція на серці у її племінника, яку робить відомий лікар Антон Михайлович. Їм сьогодні байдуже, що Антон Михайлович завжди перед операцією випиває сто грам горілки, щоб не трусилися руки, але сьогодні у нього не було часу на таку церемонію. Байдуже, що в зоопарку, котрий приїхав у місто, від смороду втратила свідомість 3-річна дівчинка, і зараз знаходиться в палаті, поруч з кабінетом Антона Михайловича. Байдуже, що лікар тримає в одній руці склянку з водою а в іншій, потрійну дозу ліків. Їх не хвилює, що в даний момент евакуатори тягнуть на стоянку порш, водій котрого насмерть збив бабусю в той самий момент, коли рахунок у матчі Україна — Андорра став 5:0. Тепер ці двоє стали вільними від усього, що зараз тривожило звичайних людей. Вони шукали довго свій шлях до свободи, і отримали за це винагороду. «Хто шукає — той завжди знайде». І тепер, сидячи на траві, відчуваючи першу осінню вечірню прохолоду і дивлячись на вогні міста, що то згасають, то знову загораються, вони могли бути справді щасливими.
Сьогодні їхній світ був більшим і змістовнішим, ніж світ, в якому живуть інші, звичайні, люди. Їхні почуття набагато глибші, за почуття хлопця, котрий вдруге в своєму житті пише щось під вікном дівчині, за почуття жінки, котра плаче над світлиною її колишнього чловіка, що уже рік як покинув цей світ, за почуття матері, котра щойно народила доньку, котру так давно хотіла. Вони зробили свій крок у свій світ, принесши в жертву нормальне життя деяких інших людей деякий час.
Через деякий час все їхнє «суспільне життя» залишиться просто файлом в архівах. Файлом, котрий не зможе ні відчувати вітерця на плечах, ніщему в серці, від погляду туди, звідки йому не вибратися ніколи. Файл залишиться просто файлом.
«Якщо ти один тікатимеш з цього світу, ти в іншому світі назавжди залишишся самотнім. Тому я піду з тобою!»…

Крига

Крига

Доброго все ще літнього вечора хтось розтопив кригу. Ні, це був не я, не ти… ми навряд чи знаємо ту людину… Але він (а може і вона? ми ж не знаємо цю людину) це зробив. І, ти віриш мені, я зрадів. Адже це не має ніякого відношення до танення льодовиків, ніякого відношення, до глобального потепління чи похолодання, і взагалі до клімату… Просто та людина зайшла в кімнату, взяла до рук свого мобільного телефна і написала смс. Одна звичайна смс розтопила кригу на серці іншої людини. Всього декілька символів, набраних пальцями на клавіатурі і відправлених в небо дійшли до людини, котра їх найбільше, в той момент, потребувала…
Я не знаю, що було далі. Життя — річ передбачувана, але я не ясновидець, щоб вміти її передбачувати. Я не знаю де вони зараз. Чи разом, а чи ні. Можливо сидять обійнявшись на безлюдному пляжі, дивляться на море з однієї сторони і скелясті гори з іншої? Можливо готуються йти на один і той самий фільм з іншими людьми? Можливо навіть не думають одне про одного. Занадто багато можливостей, щоб вибрати одну.
Але я точно знаю, що у світі стало на одне крижане серце менше. І на одне щастя більше.