Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації bilochka / Рожевий Слоник - творчість без рамок

З альбому Латентна сихівчанка

я латентний сихОва мешкАнець
з комплексом трийчітьсЕдмой маршрутки,
галіційського бИдлівства аґнець
на шворці бабільонської проститутки.

я зацофаний край ашфальту
мармулядою шмарклів й лузги, нах.
і занедбані богом ґештальти
снять у спальних моїх районах.

підпирають над лємберґом хмари
безбарочні мої небодряпи.
перед кождим з моєї отари
лев сідає на задні лапи.

by Абель Руданський

Молочай

заросла чем попало почта

напротив — руины рынка

из точки «я» точно в почву

ведёт любая тропинка

белое приведение

летнего кинотеатра

вместо скамеек растения

кино осталось за кадром

состарились слухи

растаяли расстояния

хозяйничают мухи

глухомания

трактор, въехавший в вечность

дворцы заброшенной фермы –

после советского секса

застывшие капли спермы

церковь, где кроме Бога

ничего не осталось

зато его можно потрогать

даже не прикасаясь

пчёлы покинули соты

пасека без внимания

и никакой работы

глухомания

Nothing personal:

це і назва голландського фільму і домовленість між головними героями, яку можна вважати основною сюжетною лінією. Лише двоє на сцені: руда нахабна дівка, що їсть зі смітника і полюбляє слухати оперу та сухий вдівець, що живе в будинку осторонь від людей на узбережжі. Що їх з'єднує? Нічого. Нічого особистого. Угода проста: вона працює за їжу. Але жодних запитань, ніякого втручання у життя іншого, кожен сам за себе. Спільний побут та спільна самотність на фоні заворожуюче суворих ландшафтів Ірландії. Море і гори, ніч і день, старість і молодість, чоловік і жінка. Кожне слово, кожен жест і погляд — очки в зрозумілій лише їм двом грі, де головний приз — незалежність. Оператор бавиться у свою гру: «камерність» фільму викликає відчуття підглядання у шпарку, здається, що ти не маєш права дивитись на розкуйовджене волосся You чи зморшки на обличчі Old Man. Вони не називають один-одному навіть своїх імен. Дія фільму розгортається повільно і зосереджено і у кожній наступній частині все важче зберегти свободу, все непотрібнішою здається гра. «Я хочу бути як ти. жити самій у цьому будинку» — зізнається дівчина одного разу Мартіну (ми знайшли його паспорт поки його не було вдома). «Я люблю тебе» — здавалося б банальною фразою закінчується фільм. Хоча у цій грі так ніхто і не здався і не виграв…

Swing!


… Так звати циганську дівчинку у фільмі Тоні Гатліфа, якому ( як я тепер думаю) Кустуріца таки поступається… Бо на фоні Гатліфа його фільми власне про циган видаються якимись декоративними. Короче однозначно фільм року, чи як там кажуть. Просто неймовірно красивий відеоряд, така проста і трагічна історія кохання двох дітей, пронизлива музика (А-а-а, яка та музика!), ніякої особливої філософії, але кожен кадр насичений змістом, і навіть у сцені де горить гітара старого цигана немає нічого пафосного, бо це нормальний плин життя… Це щось що наближаєтья до мого уявлення про ідеальне кіно. І ніякого бруду, чорнухи, часом присущій європейському кіно — просто життя як воно є. Просто любов як вона є…

Власникам банків

Я хочу грабувати банки
Брати на абордаж кораблі
безжально трощити уламки
усього що є на землі
деструктивно, скажете ви
та це краще ніж працювати у банку
пити чай і їсти баранки
лягати спати і бачити в сні
Каравели, лінкори та яхти
Що належать не тобі й не мені
А пузатим багатим власникам банків
Яким ніколи не снились фрегати
А може зовсім навпаки…

Самогубці - історія кохання

Фільм для тих у кого в 20 почалася криза середнього віку.
Уявіть собі ось таке — перерізали ви собі вени, усе так пафосно, все в крові, потім Вона кидається на труну на вашому похороні…
А ви у цей час в потойбічному світі працюєте у брудній піцерії і живете в гуртожитку. Тут усі такі самі, як і ви — самогубці. Цей світ мало чим відрізняється від того, ну хіба… тут усе теж погано. Але не настільки, щоб намагатись покінчити з життям знову. Раптом на наступному рівні все ще гірше? А ще сюди можна потрапити помилково — внаслідок передозу наркотиків наприклад… Тут ті ж самі правила. Правда не можна посміхатись. Тут живуть навіть цілими сім'ями. Тут можна навіть зустріти своє кохання — те, з минулого життя, через яке ти тут і опинився. А може і якесь інше? Ще тут трапляються чудеса — наприклад коли вдається відремонтувати фари…
Актори, режисер, оператор — суцільна національна мішанина: Великобританія, Хорватія і США. А історія сама написана ізраїльським письменником...І на виході ми отримуємо чудову ні на що не схожу роботу! Так фільм можна назвати арт-хаусним, але по суті він буде цікавий усім. Я б взагалі показувала його у школах.
Бо парадоксально, але при усій наче чорнушності сюжету, фільм світлий, після нього хочеться посміхатисть, і жити…

коротко

осінь дуже гарно пахне уночі
давай загубимо ключі
від зими. мовчи…

Гітара


Емі Редфорд, дочка відомого актора Роберта Редфорда багато років пробувала себе у ролі акторки та театрального режисера, дебютувала у 2008 талановитою роботою «The Guitar», що була представлена на фестивалі «Молодість» у Києві минулого року. Сценарій до фільму був написаний Емосом По на основі реальної життєвій історії. А справжнє людське життя не можна звинуватити у банальності сюжету…

Що б ви зробили, взнавши, що жити Вам лишається місяць-два і часу вже немає? Мабуть, більшість людей повторили би дії головної героїні фільму, роль якої виконує Саффрон Берроуз – нарешті зробили те, що завжди відкладали на потім, реалізували свої найбільші мрії, сексуальні фантазії та витратили усі гроші до останньої копійки. Практично уся дія фільму розгортається у одній кімнаті, що поступово наповнюється купою одягу, великим ліжком, незліченою кількістю ваз та інших деталей інтер`єру і двома коханцями. Та найважливішим і, можливо, єдино важливим придбанням у цій ситуації стає Гітара. Гітара з великої букви – як потаємна пристрасть, як єдиний порятунок, як жива сила.

Фільм примушує задуматись: а чого люди так дивно влаштовані, що згадують для чого вони живуть, лише коли збираються померти? Працююють на роботі, яка їм не подобається, живуть з людьми яких не люблять і забувають усі мрії, як сон. Можливо, кожному з нас у якості профілактики від байдужості потрібно раз на рік видавати діагноз СНІД або рак?

Перше місце у моєму рейтингу в номінації «Фільм, що примушує задуматись».