Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації aziza / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Я докурю тебя на брудершафт...

Я докурю тебя на брудершафт
не оставляя ничего на завтра.
Вдохну последний воздух за тебя
и стану кислородным ядом в организме.
Я всем раздам тебя…
И по частям скупать начну из магазинов
последний вдох, сигару и куря, последний поцелуй оставлю на ветрине.
  • +1
  • 17 березня 2012, 00:31
  • aziza
  • 5+5

Дивлюся в очі і бачу в них чортяку

Дивлюся в очі і бачу в них чортяку,
Змальовану у тебе на руці.
Одна лиш мить і він покличе в далеч,
Де душі вмиті кров’ю від душі.
Одна лиш мить і все загубить простір,
Що будували сотні поколінь.
Одна лиш мить і я піду до Бога,
Що кличе в рай — спасіння для душі.

Протиріччя

Ранок. Чи то пак ні, вже близько 12, знову проспала. Швидко одягаюся, п’ю каву, обпікаю вуста, сумка, картка, квиток. Все. Нічого не забула. Біжу на зупинку, маршрутне таксі, грубіян-водій, злі люди навколо. Центр міста, стою на перехресті, бачу по той бік дороги просить милостиню бабуся стоячи навколішки. А під ногами лише якась ганчірка, а може якась дорога для неї хустинка.
Вмикається зелене світло, йду. Проходжу повз і ще й так думаю собі: «Та чи важко ось цим людям кинути їй хоч копійчину?!» Проте сама проходжу повз неї і в думках чогось себе запевняю, намагаюсь виправдати, що хіба та моя копійчина їй чимось допоможе… Йду далі… Відразу пригадую своїх стареньких бабусь та дідусів. Адже вони такі ж безпомічні, хворіють, одним словом старість.
Куди йду? Вже не знаю та чи й важливо це тепер. Всі мої думки біля тієї бабусі. І вже так розривають мене навпіл муки совісті, що ладна провалитись крізь землю. Та що це таке, хіба я черства людина, хіба так вчили мене жити мої рідні та близькі? Для чого я в дитинстві ходила з бабусею до церкви? Для чого давала оту копійчину нужденним? А тепер проходжу повз, навіть роблю вигляд що байдужа. Пробачте мене мої рідні, дорогі серцю люди! Я черства людина, в мене немає нічого людського, чистого та доброчесного від того маленького білявого дівчиська! Йду далі… Задивляюся на вітрини, там якісь прикраси, з камінчиками які так яскраво переливаються під промінням світла і в них відбиваються очі тієї бабусі. Та що ж це зі мною?! Чому так крається моє серце, адже вона зовсім чужа мені людина. Але…чого вона в такий холод вийшла просити милостиню ось так в люди? Що трапилось в її тяжкому житті? Постають картини старості моєї матері, хоча їй ще дуже далеко до цієї самої старості. І вже бачу себе старою та безпомічною і такою ж непотрібною нікому в цілому світі. Ні! Геть! Геть від мене! Жену думки. Скуповуюсь в магазині чітко за списком.
Вмикається зелене світло. Бабуся навпроти. В кишені залишилась десятка. Скоріш за все це остання десятка моя на найближчі три дні, але ж їй вона потрібна більше ніж мені. Я проживу якось, зароблю, а вона…сидітиме на холоді, проситиме, а вони все йтимуть мимо. Злі, черстві люди, грубі та затуркані! Підходжу ближче до неї! Бачу, а на хустинці лежить ікона, не бачу чий то образ, скоріш за все Спасителя. Кладу до коробочки оті свої десять гривень і чую собі у слід: «Дякую, дитино! Хай Бог береже тебе!»
Йду додому пішки і плачу, проте сліз моїх ніхто не бачить, бо плаче душа. Не жалкую що дала милостиню їй, хоч це було останнє в моєму кармані. Картаю себе за те, що не в змозі допомогти їй чимось більшим, ніж тим пофарбованим папірцем. І все одно тяжко на душі, бо вважаю, що лише відкупилась, а не зробила щось добре для людини. А так не можна! Так не повинно бути!
Майже дійшла свого дому. Наче заспокоїлась, проте в уяві виринули сумні картини буття людського і вже бачу замість тієї бабусі себе. І ту пусту коробочку, і образ Спасителя. І так хочеться повернутися до неї, попросити пробачення за те що я така черства, що пройшла мимо.
Люди, не заплющуйте очі на нужденність інших! Уявіть себе на тому самому місці, адже ніхто не переконаний в тому, що його старість буде безхмарною та щасливою.
  • +2
  • 24 лютого 2012, 15:13
  • aziza
  • 4+4

Останнє прощання

А замість даху у тебе щебет,
Пісочком стежка веде до Бога.
Лиш нам тепер не можна до тебе,
Бо маєш хрест ти замість порогу.

Зітру сльозу, шепне хтось: не треба.
Ще теплі сліди твої взули шпориш.
Чим швидше біжим – тим далі від тебе,
А ти вже не йдеш, а ти – вже стоїш…
(Яна Яковенко)

Важко зрозуміти якесь почуття чи стан не переживши його. Можна лише спостерігати за тими, хто щось відчуває або вже не відчуває і описувати їх стан.

— Чи боїтеся ви смерті? – якось спитали у мене.
— А чому ж я маю її боятися? Смерть, на мою думку, це своєрідне продовження життя. Адже душі померлих проходять етап реінкарнації. Фактично вмирає лише тіло, а душа залишається жити в тій чи іншій подобі.
— А як щодо твердження, що душі померлих потрапляють в інший світ: рай чи пекло?
— Дивлячись за якою релігією розглядати цей життєвий етап. Хоча… Десь читала про те, що душа блукає в нашому вимірі доти, доки не виправить свої помилки і не почне спокутувати гріхи.

Їдучи додому пригадала похорон бабусі. Як це безглуздо. Та й взагалі смерть людини – це безглуздя! Дехто стверджує, якщо людина прожила вже свій вік, виснажилась, настраждалась, то час їй і спочити. Можливо, десь дуже глибоко, в казна яких скарбницях своєї свідомості можу погодитися, проте, коли з життя йде дорога тобі людина, то смерть безглузда і ненависна.
Осінній ранковий дзвінок телефону сповістив про смерть. То що ж тепер буде далі? Похапцем зібрались, побігли на станцію. Вчасно, потяг прибуває за п’ять хвилин. Півтори години якихось розмірковувань, спогадів з дитинства, потаємних колишніх дитячих образ, прощення, прощання. Все ж не можу у це повірити, відмовляюсь. Мама плаче, а у мене навіть сліз немає, для мне вона ще жива. Кілометри три до будинку пішки. День був теплий, похмурий і все таке тихе навколо. Ніколи не помічала краси природи, не прислухалась до шелесту трав, не відчувала подиху вітру. А зараз… а зараз все інакше. Підходжу до будинку і боюсь. Боюсь зайти і побачити ці сумні обличчя, червоні та опухлі від сліз очі. Страх переборено. Заходжу до будинку, проходжу повз її кімнату і боюся поглянути туди. Відчуваю, начебто за мною хтось спостерігає, але крім мене та небіжчиці нікого немає. Виходжу назад і так моторошно стало, в уяві спливають картини з дурнуватих фільмів жахів.
Повітря, люди. Люди… Чого вони такі? Чому так себе поводять? Ось ці, хто вони? Прийшли, розповідають як повинно все бути, що робити. А мені дали ганчірку та наказали витерти пил. Що за безглуздя! Померла людина, а вони хвилюються про те, що не прибрано, пилюка, двір не підметений. Стою з тією ганчіркою мов вкопана і дивлюсь на все це. І наче я не я. Наче я не тут ось стою, а спостерігаю за всім з висоти. Як дратують ці баби, які нібито все знають.
Ніч. Полягали спати. Але я знаю, що всім моторошно, ніхто не спить, пригадують померлу за життя. Годинник показує пів на третю. Заплющую очі. Знову це дивне відчуття, ніби хтось за мною спостерігає і чим більше намагаюся не думати, тим дужче воно. Відчуваю чиюсь присутність біля себе, збираюся силами, розплющую очі – нікого. Чую, як хтось бурмоче собі щось. Знову згадую померлу, вловлюю себе на думці, що я розмовляю з нею і наче чую відповіді на всі запитання.
Батюшка викликає в мене недовіру точно так, як вчорашні всезнайки. Кладовище. Тепло, сяє лагідно сонечко. Останнє прощання. Прошу вибачення за те, що не змогла приїхати, коли потребували від мене допомоги, заспокоєння та розмов. По щоці повільно потекла сльоза, потім інша і вже зовсім скоро затопило все моє обличчя цією солоною зливою. Все таке тихе. Не чую ні батюшку, ні родичів, ні плачу. Відчуваю, як за всім цим хтось спостерігає, повертаю голову – нікого. Тепер відчуваю цей погляд прямо на собі. Чомусь почала хвилюватись. Всередині щось тріпоче, наче пташка в клітці, яка не може вирватись на волю. Відчуваю дотик і тихий шепіт вітру на вухо: «Тепер все». Думаю: «Ну от і все! Тепер все добре!»
Пройшов час. Всі заспокоїлись, змирились з втратою і навіть я. Вночі сниться сон. Бачу її таку світлу, привітну, навіть трішки веселу. Як завжди у своєму блакитному платтячку з ситцю, біла хустинка. Щось розповідає мені. Про щось хоче попередити, турбується за всіх, як завжди. І хочу її обійняти, пригорнутись до плеча як колись, але трохи боюся, тому лише дивлюся на щасливі очі, усміхнені вуста.
Проживши важке життя, голод, виховання дітей в самотності, а потім внуків, правнуків. Потерпаючи від несправедливості людської та образ, важливо завжди залишатись вірним собі, своїй сім’ї, своїй ідеї. І тоді, доживши до глибокої старості можна спокійно померти, знаючи, що найкраще в житті вже було.