1
1993 рік. Індія
— Почєму ти єхать? Ета важнає? Пачєму так неажиданасть?
— Ехх, Латіко, аби ти знала, як це. Розумієш, моя країна вже два роки як незалежна, а я про це дізнався лише сьогодні. У тебе прекрасна країна, і ти прекрасна, Латіко, але я змушений повернутися, там моя сім’я: мама, ще бабуся, певно… Я ж стільки років нічого не знав, лише сподівався, а зараз! О Боже, я такий щасливий!
— Да, но тебе там бить плоха, раз ти єхать?
— Так, не добре. Я письменник, а письменників у СРСР не любили.
— Там нє чітать?
— Ну, можна і так сказати. Принаймні мої твори, точно не читали.
— Пускай везьот, тєбє, Халім.
— Бувай, Латіко.
2
Авжеж, Халім – моє не справжнє ім’я. В паспорті, в справжньому паспорті, я – Любко, Панібудьласка Любомир Кирилович. Так, я маю дивне прізвище.
Повернення додому завжди тривожить. Будь-то день розлуки, тиждень, а особливо 13 років. Я втік з СРСР у 19, тобто у 1980 році, звідси слідує рік мого народження 1961. (Невже мені 32? Ого я такий старий)
Чому втік? Десь у шістнадцятилітньому віці я зрозумів, що та країна, вірніше той союз у якому я живу – це бездонне провалля. Ти або такий як і всі, або тебе вб’ють. Мого брата вбили у мене на очах, він написав під прізвищем Сталін – підар. Брату було 8, мені — 2, він і не розумів того слова.
Аналізуючи цю подію все життя і будучи із сім’ї ворогів народу, я все прекрасно розумів. Я, можна сказати, пішов по стопах брата, але свідомо. Одним написом «Сталін – підар», не обійшлося. Я входив у таємні літературні гуртки, які і двох днів не існували, засновував свої, влаштовував побої, демонстрації, мітинги. Мене кожного тижня вбивали – морально. На той час, вже існувала певна «свобода».
Одного разу, я потрапив у руки до не міліції, я думаю то було КГБ, величенькі хлопці з хвацькими руками пояснили мені, що краще мені тікати, якщо ні – то мені світить ув’язнення за просто так. «Ти нє пєрєживай історію ми прідумаєм», — інтелігентно вони роз’яснили.
Іншого вибору я не мав. Індія. Я завжди мріяв там побувати. У тому місті, де я був немає назви. Було стільки війн, стільки разів його перейменовували, що місто перестало мати потребу у назві. Казали на нього просто – Невідоме. Ім’я Халім я сам собі взяв, це було перше, що я почув, виходячи з вокзалу. З Латікою я познайомився на третій день перебування у Невідомому. Хоча Латіка теж не Латіка. Її ім’я Чау Джень, вона із Сінгапуру, була змушена працювати проституткою, тому і російську трохи знає. Також втекла, полишила дитину в Сінгапурі напризволяще. Кожного дня за неї молиться, просить пробачення. Латіка не хотіла, щоб я їхав – я був її єдиним другом. Я пообіцяв писати їй, але куди?
3
В літаку я збагнув, що нічого не знаю про Україну, про перебудову, як там після Радянського Союзу. Згадую совкові будівлі, майданчики для ігор, заводи, фабрики, магазини. Соціальний реалізм… все, як треба, як на упаковці і не краплі по-іншому.
Я забув, як виглядає моя мама, як пахне її волосся, які тендітні її руки. Як смачно вона готує, яка лагідна усмішка. Мама….
Коли я їхав, моя бабуся була ще жива. Зараз напевно ні… еххх… люба бабуня. Твої поради, пісні, мудрі слова.
* перехрестився. *
4
Літак сів у Борисполі. Аеропорт трохи змінився з дня останнього мого польоту. Багато людей. Такі ж сумні, і так само швидко бігають. Я вже і забув, як у мене тут буває холодно… Бачу лозунги «Кравчук – президент», хто такий Кравчук? І чому він президент?
Як змінилася мода. Дівчата на підборах. Великі, смішні шапки… А пальта стали коротшими.
Я прямую до залізниці, щоб доїхати у київ. Я маю лише рублі… цікаво, чи вистачить?
Мені сказали дати якісь купони, я обміняв рублі. Купонів не вистачило на квиток, поїхав зайцем.
В Києві пересів на електричку до Прип’яті.
Зі мною їхало дуже мало людей. Я здивувався, чому б це?
Їхавши, я бачив багато різних вказівників, табличок, я не встигав їх прочитати. Складав до купи слова і виходило «Зона відчуження».
Це викликало тривогу у моєму серці. На мить я перестав дихати і моє серце зупинилось. ЩО ТРАПИЛОСЬ? ЩО НЕ ТАК? ЯКОГО ВІДЧУЖЕННЯ?
Мамо… щось обірвалось всередині.
Я вийшов на кінцевій. Мій дім. Пустота…
Я йшов пішки додому. Вокзал пустий. Назад поїхало лише три людини з сумками, навряд вони б повернулися. Я відчуваю запах пустоти диму та сліз.
Мої очі… Вони в мить мокрі.
Де все? Де чорт забирай все??? Люди, парки, будівлі?
О боже мій! Я бачу зруйновану атомну станцію… невже? Невже вибух….
Я підійшов до якогось чоловіка, який прямував у сторону вокзалу:
— Що тут трапилось? Агов, дивись сюди! Що трапилось?
Він мовчав. Показав пальцем на станцію і тихо йшов далі…
Ні… моє місто, моє місто, моя мама…. Ніі…
Сльози котилися по обличчю, і був чутний руйнуючий стогін, крик, плач.
Все було зруйновано.
Я біг, біг додому, сподівався побачити маму, когось….Я не вірив, ні, цього не було, не могло бути, мамо! Я падав і біг, не було сил.
Я забіг у п‘ятиповерхівку, де ми жили. Вона була пуста, опалена без вікон, страшна і самотня…
Я впав на коління і не вірив. Я бився головою об опалений бетон. Кричав від смутку жалю та болі…. Ні!!!
Я визирнув у вікно. Все місто мертве. Пустота. Місто – привид.
5
Я ходив по пустій кімнаті години три, намагався вловити, щось знайоме, якийсь запах, якусь деталь. Я знайшов поплавлену модельку машинки, яку зібрав у 14 років. Згадав, як цілувала мене Світланка на День Народження. Вловив запах маминого торту, який вона спекла на мої 16, запах фіалок, які ми з мамою пересаджували навесні.
Я ліг на холодний бетон – тут було моє ліжко. Я заснув.
6
Мене випроводили з дому якісь люди. Сказали, що мені не треба тут знаходитись.
Я покірно слухав їх і йшов. Йшов у майбутнє, залишивши своє серце з мамою у Прип’яті.
