Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації ValeriaSam / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Вечорами по п'ятницях

Як я люблю… вечорами по п’ятницях
Валятися з тобою в кріслі
П’ючи сухе вино… і ні про що
З тобою говорити

Або про щось. Скоріше цитувати
Вірші Костенко, Симоненка і Сосюри
Як я люблю отак розповідати
Валяючись у тебе на колінах

Вдивлятись у твоє обличча щире
І твої думки вгадувать очами

Як я люблю цю мить чарівну
Коли мені не треба поспішати
Коли рахуємо зірки з тобою
Коли вся ніч попереду і наша.

Роздуми на буденні теми

Дім, робота, діти… за буденним коловоротом наших обов’язків і справ не залишається часу на нас. А душа вимагає турботи… і часу…
Бо що залишиться по закінченню життя? Незавершені справи й обов’язки… А інколи просто життєво необхідно прочитати якусь книгу, намалювати, написати щось, сходити до церкви.
Душа черствіє швидко, а що потім з черствою душею робити?
Незалежно від важкості роботи, кількості дітей і обмеженості часу, треба хоча б годинку на день присвятити собі.
«Бо ти на Землі – людина
І хочеш того, чи ні
Усмішка твоя – єдина
Мука твоя – єдина
Очі твої – одні»
В. А. Симоненко

...

Як добре мати чоловіка-ремонтника. Одразу уявляється картина як ти робиш йому його омлет та ранкову каву з перцем чилі, доки він лагодить пральну машинку, яку ти «випадково зламала, і взагалі вона сама і я тут ні до чого!».
Як було б добре прокидатися ранками в обіймах цього сильного, статного чоловіка, цілувати його тонкі губи і насолоджуватися його ранковими сонними «мгм».
Поряд з таким ніщо і ніхто не страшний, йому можна довіряти і покладатися на нього в усьому.
Такі, зазвичай, люблять діточок і тиху ідилію сімейної рутини.
Як добре жінкам чоловіків-ремонтників.

Олексію

Ти мій далекий привид минулого
Люблю тебе чи зовсім не люблю
Що поміж нами було неминучого?
Та і було чи не було?

Клявся мені у коханні у пристрасті
Що я єдина мене запевняв
А і навіщо були оці пристрасті
Коли ти і сам нічого не знав?

Коли ти і зовсім не був готовий
Коли ти шукав де повигідніш є
Навіщо були оті спроби, знайомий?

Чи звершилося все? Чи досяг ти мети?
Ти лиш душу мою потривожить осміливсь
І супокій душі на алтар ти поклав

На алтар самолюбства твого. І навіщо
Я шматок свого серця тобі віддала?

Не одна зараз я, та і ти не один
Але щось тебе знову приводить
Що забув ти в оселі
Давно вже чужій?

Залиши, залиши мене знову
Я не хочу і чути і бачить тебе
Я давно вже належу другому

Не хапай моє серце, на друзки не рви
Ізкалічену душеньку мою

Вірші

Моя мама не любить вірші
я питаю: «чому ж, моя рідна?»
А вона мені: «сенсу не бачу я в них
мені проза трішечки ближча»

Мамо, як можна вірші не любить?
В них душа й почуття
всього народу.
Це як кисень мені, як в пустелі вода
Я без них і години не можу

Рими, строфи, куплети, сонети
Ніби в хмарах себе почуваю
Мамо, як ти не любиш куплети,
Що серце моє підкоряють?

Та чи ж можна до сенсу рівнять
почуття такії високі?
Як це можна не вподобать
крик душі людини й народу?

Я ніколи не згоджусь з тобою у цьому
Я кохаю вірші, навіть ті, що без рим
У них форма і зміст… та і стать в них чудова
Як то можна вірші не любить?

Муза

Муза – це проза
Проза і вірші
І оті полотна,
Що висять на стіні

Муза – ночі швидкії
Проведені без сну
Недосип і голод –
Усе на жертву ту

Муза – гарне явище
Інколи, ясне
Інколи сумне й печальне
Шле в печаль мене

Інколи і радісне
Радість свою ту
Шлю безперепонливо
Читачу свому

Не кажи мені про кохання

Не кажи мені про кохання
Про кохання казали всі
Ти скажи мені про єднання
Бач, про це ніхто не говорив

Не кажи, що не можеш без мене
Адже це теж казали вже всі
Ти скажи, що я – зірка в небі
І буду я йняти віру тобі

Ти зігрій мене, коли холодно
Не залиш на самоті
Заміни мені небо холоднеє
Щоб сміялися з нас зірки

І візьми мою руку в свою
І я відчую тебе
І я побачу очі безмежнії
Ласкавії і голубі

І скажи, коли треба: «Дурнесенька,
Буду з тобою завжди».
Або скажи мені: «Малесенька
Тебе послали зірки».

Не проміняю ніколи я
Ночі такі швидкі
І брови твої чорнії
І очі твої ясні

Люди як кава.

Люди, вони як кава. Одні гіркі та насичені, з перцем чилі та зірочкою бадьяну, інші м’які й солодкі, ніби до них додали крапельку молочка. А є й святкові люди. У них, начебто, дрібочка цинамону. Хтось схожий на каву в зернах, хтось – на каву з пакетика. Є й, навіть, ті, що не п’ють кави взагалі, але все одно вони на неї схожі. Існують люди-лате, люди-еспрессо і, навіть, люди- глясе. Такі з морозивом і дрібкою цукору, смачні та по-дитячому гарні, хоча й дещо прохолодні. Є, навіть люди-арабіки і люди-робусти. Робуст, звісно, менше, але вони є. Вони як щось дуже дорогоцінне. Коштують вони, звичайно набагато дорожче, але й смакувати їх приємніше.
Люди, вони як кава. Їх дуже багато. Усі вони різні і кожен смакує по-своєму. І ми робимо вибір як кави, так і друзів. Особисто моя подруга як коретта: незнайома людина ніколи не вгадає що там у ній. Але, за першим ковтком, з першою спробою сказати щось, відчуваєш у ній п’янку граппу. Людина, що один раз скуштувала таку, більше ніколи не змінить свого вподобання, вона ніколи не зможе полюбити щось інше.
А яка кава ви?

Муза

І чому в канікули не вдається виспатись? І приходиш знову до універу вже виснаженим, мабуть навіть більше, ніж під час навчання. Але ж до біса щасливим. Адже тими безсонними вечорами до тебе приходить муза. Це як особливий вид мантри. Бо, як пишеш, зникають усі зайві емоції. В цю особливу мить я добре розумію Лесю Українку, яка пережила смерть такої коханої нею людини, «написавши з того всього роман». «Одержима»… блискучий твір. Це відчуття, коли ось тільки-но ці думки були у твоїй голові і от вони вже на папірці, чекають вдячного читача, що обов’язково вчитається в кожне слово. Це відчуття неможливо якось передати. Момент, коли ти відчуваєш себе щасливо спустошеним, бо ти, увесь ти: мізки, душа, усі старання залишилися на тому, переповненому словами папірці. Мабуть, найбільше щастя в житті – бути автором, творцем слова.

Мій янгол - мама


У кожної людини є янгол- охоронець. У мене також. Кажуть, що в особливо небезпечні моменти він ніби шепоче на вушко. А мій, мій кричить у все горло. І чомусь, мамо, твоїм голосом. Якось я заслухалася музикою і заледве не потрапила під машину. Заледве… бо почула твоє «Лєра!» так, що забракло слуху навіть почути звук музики. Адже тоді усе могло закінчитися не тільки переляком…
А іноді, у заплутаних ситуаціях, у відносинах з людьми мені вбачаються твої карі, широко розплющені і сповнені розуміння очі. Мабуть, тільки вони не дають мені зробити якусь дурість, через яку я б все життя страждала.
Певно, мене оберігає не янгол, а твоє щире і вірне кохання…