Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації Staryuk / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Сливи

Місяць тому я купив
на привокзальному базарчику
півтора кілограми слив і
тепер ледь не щодня
насолоджуюсь декількома
із цих невибагливих плодів…

А наприкінці серпня,
на майстер-класі із арт-терапії,
потрібно було із декількох
довільних предметів
(а справа була в паркý)
змастикувати презентацію
щодо самого себе…

Я вибрав три сливи
(випадково придбавши їх
перед цим на базарі).
Одну із'їв повністю ‒
лишивши саму кісточку.
Другу ‒ наполовину.
Третю ‒ залишив
неушкодженою.

Неушкоджена слива ‒
це наше майбутнє,
смачне й соковите…
Напівз'їджена ‒ наші
щоденні стосунки та
найрізноманітніша
буденна реальність…
Кісточка ‒ минуле,
можливо, іноді навіть
трішки кумедне.

І я сказав, що
навіть кісточку можна
посадити і з неї знову
виросте безліч
смачнющих
слив.

9.11.2016

Фіолет:)



Я
собі думаю
про колір
сонця…

А якби
наша зірка
раптом стала
блакитноокою
або
палкою комсомолкою –
то чи
ми б
так само
їй
раділи
ізранку?

А мо' якщо
десь під північним
сяйвом
життя і існує –
то чи
сповнюються
її істоти такої ж
байдужої недоторканності,
як у неба чи
солоної незворотності,
як у моря,
прокидаючись
зранку?

А якщо
десь згасає
пурпурний гігант, то
чи наснажує він
їх пристрастю і
жагою або
небезпечно-солодкою
млою,
як мене спопеляє яскрава білизна
моєї коханки?
Звечора або зранку!..

Радість, вона жовта тому,
що сонце жовте?
Чи життєдайне поле на
межі із осінню?
Зелений колір усіх
заколисує і
заспокоює
лише тому, що трава або
листя напоготові
усіх оновити
зі своїм киснем?
А небо
безтурботно високе,
а море
безмежно глибоке
від такої ж
волошковості або
райдужної синьоокості?

А ще я люблю
усілякі помаранчі,
мандаринки
і взагалі будь-які
ризики
кольору вибрику або –
orange!

Вихлюп

Буду писати у стіл…
Не чути овацій,
софіти мене не полюють.

Я — божевільний,
а може
занадто вільний?

Кому воно треба:
«Нічого не треба!»?
Або
захотіти й не мати,
не мати — і лиш
віддавати, усе
віддавати, усім
віддавати…

Знаєш, за правилами
або за канонами — маємо те,
що нам дали.
А я так вважаю —
безмежжя чекає
на нас
всередині нас,
коли привідкриються двері
і вихлюпом підуть дощі —
пустелею…

Це я так вважаю.
Та доки пустелі
іще не панують,
то нíкому до душі
спішитись із вíршами-
стелями.

Наголос



Знаєш, у чім сила любові?
Живе кохання — непереборне…
Якщо ти впустила у серце
або прийняла когось,
то ці мости вже
нездоланні…

Навіть якщо він (або вона)
цього не знають… Навіть
якщо не чекають!..

Сила кохання непереборна!

Кохання викликає кохання —
знову й знову…
Аж доки не станете
друзями — адже це
краще, аніж
одружитись або
покохатись!

Ось у чому кохання
(або любов) — вони
зцілюють душу
від самотності.

Я не проти, аби…

Аби не спинятись —
це ж, можливо, єдина
причина, яка б
могла нас
роз'єднати.

Моя


Знаєш,
це останній вірш,
напевно…
Мав би
за честь
у нас (із тобою)
повірити.

Бáйдуже
мені на себе,
чуєш?..
Таю
марою у світі
й сутінках.

І
ось тобі
доказ,
що
ти ‒ справжня,
щира,
дружня…

Це ‒
моя остання
усмішка
мужня…

Усмішка жінки



Хтось торкається наче тебе…
Хтось говорить до тебе — у твóю самісіньку суть.
Я так хочу мовчати, я так хочу сховатись на самому дні.
І не можу: це совість, мабуть.

Хоч колись, але хижі і підлі наміри
мусять вийти і стати на горло усім.
Так завжди — час приходить для слова німим,
що стає на майдані, як на базарі — гамірно.

Вільному воля. Будь-яка думка
знáйде собі чи хижу чи янгольску плоть.
Всі рівноправні. Може колись розпука
вивчить безтямних — співати, а не волати. Долати, а не стогнати. Йти уперед, а не падати…
або під ноги або на плечі тим, хто говорить голосом совісті. Власної, а не «здертої»
разом із плоттю із кóгось занадто довірливого. Все починається із немовлят,
потім з'являється час і для янгольских співів і для джазу із блюзом —
диявольськи схожих й відверто-німих
близнят.

Розум vs кохання

Що я буду говорити про кохання?
Я — не жінка…
Та й може, насправді, справжнє
кохання приходить усього лиш раз?
А все решта — це решта: усе,
окрім кохання?

Незнайомі знайомі можуть ділитись
власним досвідом,
але власний досвід власне тоді,
коли крапля вогню забігла
тобі у серце…

Тож не мені говорити про кохання —
говори ти…
А я буду слухати і… чекати —
колись же воно повинно прийти?

Я впевненний, що я його упізнаю…
Як немовля знаходить мамині груди.
Як вперше рослина іще під землею
відчуває сонячні промені посеред
глухої ночі.

Кохання в мені зашито десь
глибоко підсвідомо і так само —
нероздільно від мого дещо
наівного і по-дитячому
щасливого розуму.

28.08.2016

Рай щодня

Уявимо подорож — подумки. Чи можливо відвідати мальовничі місця, як уві сні? Можна, в особливості якщо ці місцинки існують в уяві іншої людини.

Одна дівчинка, скажім, звали її Марина, любила вигадувати чудові царини. Кожна з них було унікальною: це були японські садочки із квітами сакури; могли бути загадкові і стрункі білосніжні замки; також це був задумливий парк із лебедями на потічку і пахнючими деревами. У кожної царини також існували версії — для різних пор року, а також знаних для дівчинкиі людей.

Марина дуже полюбляла бути у вигаданих собою «галявинках» — хоча межі цих царин різко обривались зразу ж після улюбленого дерева, у темряві біля лавочки або серед однієї з кімнат палацу. Та й навіщо вигадувати цілий ліс, коли можна було чудово лишатись під кущиком, з грайливими зайцями чи оленятами?

Маринка настільки поринала у видуми, що іноді зникала з очей присутніх. Це не було як танення — просто люди забували і оминали поглядом те місце, де вона сиділа. І це їй страшенно подобалось — адже завжди тоді вона сповнювалась нових сил і наснаги.

Та інакше було з тими, хто потрапляв у її вигадані мрії. Маринчина уява так сильна бачила обличчя, настрої і думки друзів, що сама ця мрія загадково переносила їх до себе і легкою хмаринкою обсідала на них. Тоді з деякими друзями ставалось так, як з нею — вони зникали з уваги оточуючих…

Так сталось і з хлопцем, Олексієм, що підсів до неї у кафе, в момент її таємничого заглиблення. Він преспокійно випив кави, не звертаючи уваги на цю дівчину, та й пішов за своїми справами.

Та, вочевидь, якась атмосфера, що сповнилась еманацій Марини, послідувала за ним. І уві сні, вже після опівночі лягши спати, він полетів високо над яскравини і мальовничими галявинами, кожна з яких була уособленням краси і втіхи…

Аж доки не долетів до височенного і витонченого замку, з чудовими загадковими вікнами, масивними і напрочуд солідними дверима, червоними, з черепицею, дахами, та в небі колихаючимися прапорцями.
Відчинивши двері, Олексій зразу ж потрапив в одну із кімнат, загадково оминувши величезну залу та звивисті сходи на поверх.

Кімната уособлювала чепурний, м'який і строгий англійський стиль. Шпалери, гардини, меблі зі столами і вишуканими стільцями — усе було витримане в лагідно-зеленавих тонах. Мірно цокав годинник із маятником, крізь вікна падало тепле світло. «Хі-хі-хі...»

Якимсь чином Альоша здогадався, що сміх належав дівчині, з якою він сидів у кафе, хоч і не знав, що її звуть Марина і жодного разу не чув її голосу. Сміх линув із сусідньої кімнати, двері до якої він відкрив…

Вочевидь, це було приміщення для вишивань, плетень та майструвань. Адже навколо колихались чудові птахи, весело посміхались вигаптовані фігурки на скатертинах, рушниках, килимках та фіранках. Височіли глобуси, декілька вітрильників, а також висіли гарні акварелі на стінах. Уся кімната була в малинових тонах.

«Хі-хі… Хі-хі-хі!» В самому смісі було стільки тепла і бажання поділитись чимось приємним, що Альошка знову підвівся і поспішив до дверей. І потрапив…

До похмурої, але тихої і втаємниченої, вочевидь, келії мислителя. Портрети епохи Просвітництва, бюсти Піфагора, Сократа та Арістотеля, білий і лискучий череп і, звичайне, величезний, пухнастий кицяра… Страшенно захотілось усістись за просторим столом, і тоді тут же вигадалась би якась історія… «Ха-ха-ха! Хі-хі...» Йому вже стало набридати. Хто це дражниться, а з'явитись не хоче?

— Ей, ти хто? — він вигукнув, усім видом показуючи зайнятість і самоповагу.
Та йому відповіла лише тиша.

— Де я? Що зі мною?

Десь далеко пробемкав годинник — із зеленавої, вочевидь, кімнати. Та в цій кімнаті було так само тихо і лише ледь помітно плавали порошинки у легкому світлі.

— Я не шучу! Хто ти? Як тебе звати?

— Іди в наступну кімнату… — цей легкий голос, здається, линув з іншої, далекої сторони замку.

Хлопець зітхнув, роздивився руки, змахнув щось з плеча, та все ж пішов до наступної кімнати.

Що це? Пустеля? Величезна кімната була зовсім голою — навіть без штор та шпалер. За винятком малесенького килимка посередині. «Хм, йогічка», — презирливо подумав Альоша.

Щось дивне коїлось із стінами. Легкі тіні перебігали, коливаючись, і змінювали розмір. Іноді виникало якесь обличчя, і тоді пронизливо дзвеніла тиша. Та обличчя зникалb — і тіні кружляли, продовжуючи ковзати кімнатою. Що за чортівня?

— Сядь на килимок, — прозвучало десь зблизька і вже трохи зверху.

— Впертись в ніс і вирішувати загадки про слонів? — він скривився — Мені до фєні маячня — що ти хочеш?

— Із цієї кімнати ти зможеш усе!

— А мені треба? Я вдосталь маю і зараз!

— Ти не хочеш могутності? Не хочеш отримати гроші, становище, знаменитість? Палаци, яхти та усе-усе-усе?..

— Та на чорта випендрьож? Скажи ще — грати долями людства і зустрічатись з інопланетянами!

— А хіба це непотрібно? Що ж такого цінного ти вже маєш? — здавалось, вона здивувалась.

— Та нічого. Вчусь, спілкуюсь, іноді читаю… І що?

— І не скучно? Це ж мізер… А подорожі, океани — безліч усього!

— Ну, їджу іноді на море, але частіше — на озера з друзями, або до лісу. Навіщо край за очі?

— Не знаю… — одна з тіней згустилась, і ледь помітно з'явились обриси. Та Альоша не звернув уваги.

— Якось дуже звично… В мріях набагато цікавіше…

— Нах* тобі ці думки — яких ти книжок начиталась? — він перебив її роздратовано — Невже мало усього навколо?

Тінь ще наблизилась та Альоша сердито дивився куди завгодно, але не у правий кут.

— Ну, це звичайні люди.

— А ти пробувала розмовляти з людьми про справжнє? Важливе для них? І для тебе?

— Та… — одяг та прикраси, одруження та хлопці… — вона ступила крок і він краєм ока побачив струнку дівчину. Та уваги не звертав.

— І достатньо. Це і є подорожі!

...

Усе закрутилось… Альоша опинився за столиком. Марина, а він звідкись це вже знав, підняла свій погляд. Вона тепер була ледь здивована, її погляд був шукаючий, але усе ще далекий.

...

Ще раз закрутилось… І він проснувся. Попереду чекав захопливий і сповнений пригод день.

У с е

16.01.2011

Десь поза спиною

Мій загадковий Янголе,
скажи: «Чи не ти
усе це влаштував?..»

Пам'ятаю,
як одного разу
я сказав своєму
лікарю, що, можливо,
це моє покликання —
іще незреалізоване —
і є причиною усіх
моїх бід…

І мені сподобалась
її реакція у відповідь,
наче я сказав щось
таки цікавеньке…

Отож, мій солодкий
Перчику, скажи —
чи боліло тобі,
як і мені?..

Бо інакше твій
винахідливий план
не такий вже досконалий…

До речі,
я спитав, а не плюнув —
тож, може ти мені
таки щось
скажеш?..

Також!

Ну от...

Ну от, я лóвлю тебе
Я тебе впізнаю'
Одну, єдину, невмолиму

Вистраждену, виболілу, вимолену
Напевно, і справді, треба бастіоном стояти
Й дочекатись усіх ворожих і хижих і просто
Сторонніх атак

Аби… ти… заговорила
Аби… з'явилась
Ти — невмолима сила
Закон… і правда… й вічність

І ми цей вірш рáзом
Із тобою пишем
Рáзом… з усіма іншими
Увічнюєм… засіюєм… й висвячуєм

Істину