6 березня у приміщенні видавництва «Смолоскип» відбулася одна класна урочиста подія- весілля української красуні-поетеси Олени Степаненко, в замужестві Олени Пістон(жартую, тепер вона Олена Прилуцька) та білоруського мачо Сергія Прилуцького ( в міру-Пістончик).Cватами були Олесь Доній та Богдана Матіяш, ну а прекрасними боярином і дружкою- Олег Коцарев, якому судилося стати зіркою вечора та Карина Тумаєва.Всі були веселими та щасливими за Оленку та Пістона=)

кожного ранку вдивляєшся у небо крізь тріснуте шкло вікна
думаєш я не знаю твоєї таємниці.
проте щоночі я відчуваю як ти малюєш вітер у моїх снах
розкладаєш сніжинки на дахах сталінок
виливаєш фарбу на асфальт
міняєш квартиру баби валі на будинок в тайвані
щоб дух маленького повішаного хлопчика в моїй сітні більше не слухав російських новин
і передачі «двє звєзди»
ти робиш так щоб в річці цвіла черемха
земля пахла твоїми плечима
а хмари були солодшими від нашого найпершого осіннього цілунку
ти напускаєш води в потяг і наповнюєш його червоною рибою
щоб потім висисати пісок і водорості з моїх посинілих уст
у мене немає чорно-білих снів-
ти завжди додаєш в них шматочок свого ока
а на ранок одразу ж починаєш кохатися зі мною-
аби я не помітила,
що мій сон зліпив не Бог,
а ти

якби можна було купити собі нових нутрощів- я обов«язково взяла б два кілограми
зі смаком бджолиного воску
я принесла би ці нутрощі додому замотаними у фольгу
помила би їх під краном, розвісила на шворку сушитися
і дивилась би, як вони сіріють від цього пізнього зимового неба
як сірість залізає в кожну кишку
в кожну судину
як маленькі бджілки вилізають і летять збирати мед на зірки, котрих
ну зовсім зовсім
не видно крізь хмари
це не біда, що зараз аж наскільки поганий день
це не біда, що повітря маленької кімнати
пахне наїженим котом
це не біда, що менструальний цикл буває і раз на три тижні
ні, ні, ні, ні! все одно
ти поряд
просто ти ж поряд
ти тут
ніч промила всі нутрощі-
всі зміни стаються вночі
і навіть нещасливі теж обіцяють щастя
воно пахне новими нутрощами
тому що ти поряд
ти тут
удень і вночі
сьогодні, вчора, завтра і після…
це так добре, що ти поряд

Подумки нас ніколи не було тут, чуєш
Це місто надто липке і послизнутися тут так просто так легко
Що злетіти вгору майже неможливо
Подумки ми завжди були там, бачиш:
Ось бетонна лавка оздоблена кольоровими камінцями
Химерна піцерія за рогом фонтан стоянка великів хіпацькі крамнички
магазин глиняних горщиків пофарбований під веселку
ти і я завжди там
де тобі не страшно, що спаде браслет і всі дивитимуться на твої вени
і вдихаючи цей дивний аромат моря полуниці та імбирю
ми робимо фотографії на яких всі крім нас зникають
лишаючи кольорові тіні на асфальті
там ти граєш на гітарі прямо на вулиці і всі люблять нас ще більше ніж раніше
в моїй наплічній сумці зажди повно фруктових льодяників
якими годую негрів індусів та циганчат
і ми любимо всіх ще більше, ніж раніше
і ми любимо всіх більше, ніж раніше
бо подумки ми завжди там
бо нас тут немає

мужик, ну які нахуй стіхі о любві? Яка нахуй любовь? Ти ще досі не попустився на цю тему?
Б.-О.Г

Я спускаюся на дно-давно мріяла стати русалкою,
тільки так, щоб з душею
Збираю маленькі камінчики, перлинки, коралі
Які ми з тобою кидали в океан щастя
Звісивши ноги на місточку
Я заплутуюся кучерями в морських зірочках пам«яті
І мені так страшно, що я не вирвусь
Що по мені поростуть водорості зневіри
Що я покриюся густим вапном, імлою
А родинки мої зішкрябають краби
Кучері вкрадуть восьминоги
Лишивши натомість свої щупальці
І ти знайдеш мене такою
Плаваючи в своєму тісному акваланзі
І подумаєш:»Яка химерна морська царівна"
І попливеш собі далі…
А навколо тільки океан, бульбашки, риби
І стиснуті в моїй жмені камінчики, перлини, коралі

Все міняється: зима-весна-літо-осінь
Два літа, три, чотири, п«ять
Ти так само писав колись „ти“, „риба“, „змійки“
Так само колись… А тепер-мені
Не лишаючи жодних шансів на унікальність
Ти так само малюєш, випадково зачіпаючись за родимки
Ти береш це тіло
На ньому ще так мало твоїх доторків
так мало твоїх поцілунків
так мало твоїх поглядів
так мало твоїх віршів
так мало твоїх спогадів
так мало тебе
ти береш його і кладеш у домовину
ти заколочуєш мене в ящик, набитий спогадами, набитий тобою
і, зрештою, твоїм життям, серед вогників котрого мені судилося тліти
в рельєфах якого грудям моїм тісно
(почуваюсь незваною, чужою, іншою)
ти так само пишеш „ти“, „риба“, „змійки“
так само любиш пити чай, спостерігати, милуватися, любити, подорожувати
ти так само так само так само так само усе робиш
хоча все міняється: зима, весна, літо, осінь,
дві весни, одна, одна
я заблукала в рельєфах твого життя і ненароком впала в чиюсь заглибину
а ти не помічаєш
не слухаючи моїх криків з домовини
з якої от-от вийде повітря
в якій мені так тісно-бо вона не моя
та ти робитимеш усе так само…
не дивлячись на мої губи
крізь які от-от піде життя

Вірші сльозинами чорними скрапують-
Скоро наповнять усю твою ванну
Стіни заляпані фарбами, лаками-
Ми в психоделі з тобою, коханий

Сніг крижаніє в льоту на повітрі
Іній лікує сніжинками рани
Жалем твій погляд медовий налитий
Тепла вода перекрита у кранах…

Ніч у мовчанці. Слова закінчились
Тиша нанизує мрії на нитку
Разом з тобою тепер, як колись
Тільки цей холод кусає за литки

Ми в психоделі, цей вимір- не сон
Ми у кімнаті яскравій без вікон…
Серце…
mein Herz,
my heart,
corazon
Робить з моєї в твою душу викидень

Моє тіло колись вростеться в білу огорожу заводу
Я вся буду у вапні
Наді мною нависатиме колючий дріт
А влітку дикий виноград
Проростатиметься крізь мою шкіру
Приховуючи кров своїм липким соком
Я стану красивою наскрізною раною, намальованою на цій огорожі з дірками
В які ми підглядали в дитинстві і бачили
Як дрібними краплями води твориться диво
За цією високою білою огорожею
Яка своїми колючими дротами підпирає сонце
Але я
Я так і не потраплю по той бік
Натомість зіллюся зі зблідлим шматком каменю
Аби брудне око міста
Дивилося щодня на чудеса
Крізь моє живе тіло

хворіючи цілим букетом всіляких колючок, я вирішила потрешувати і увімкнути тв. і офігіла, бо почула там абалдєнний верлібр. не думала, що таке можна почути по стб.

(ВОЛКОВСЬКИЙ, ПОЧИТАЙ)

Ты хочешь, чтобы я был, как ель, зеленый,
Всегда зеленый — и зимой, и осенью.
Ты хочешь, чтобы я был гибкий как ива,
Чтобы я мог не разгибаясь гнуться.
Но я другое дерево.

Если рубанком содрать со ствола кожу,
Распилить его, высушить, а потом покрасить,
То может подняться мачта океанского корабля,
Могут родиться красная скрипка, копье, рыжая или белая палуба.
А я не хочу чтобы с меня сдирали кожу.
Я не хочу чтобы меня красили, сушили, белили.
Нет, я этого не хочу.
Не потому что я лучше других деревьев.
Нет, я этого не говорю.
Просто, я другое дерево.

Говорят, если деревья долго лежат в земле,
То они превращаются в уголь, в каменный уголь,
Они долго горят не сгорая, и это дает тепло.
А я хочу тянуться в небо.
Не потому что я лучше других деревьев, нет.
А просто, я другое дерево.
Я такое дерево