Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації Irja / Рожевий Слоник - творчість без рамок

болить голова

Дрібні чоловічки постійно стукають у чиїсь двері. Їм не спиться поки не побачать, що їх хтось чує. Маленькі чоловічки шукають велике вухо. Воно буде їм другом, а може, хресним батьком.
Коли вони зустрінуться, то поглянуть в очі одне одному: маленькі чоловічки і велетенське вухо. Вони, напевне, протруть його, зігріють, і вся сірка витече з нього, як на прийомі у лора. Вони прийдуть рятувати велетенське вухо. Воно, може стане їм другом. А як не захоче, то прийдеться, бо вухо буде перед ними в боргу. Вони довго видумуватимуть, як же йому віддячити їм, маленьким чоловічкам.
Дрібні чоловічки довго дивитимуться туди, де у вуха очі, де вони могли би бути якби були. Вони придумають завдання, яке придумали вже давно, – слухати їхні розповіді вічно.
Дрібні чоловічки стукають у всі двері, їм не терпиться знайти вухо. Їм не хочеться витрачати час на готування їжі, тож купують хот-дог на вулиці Гнилій 2, і восьмеро жують його резинове тільце. А потім далі і далі, у кожні двері, силою вибивають, порпаються у волоссі, погрожують голками сонній чиїсь голові, лаються невідомою мовою. Маленькі чоловічки думають, що вухо від них ховається. Може, йому став відомим їх план? І воно причаїлося у голові когось непомітного і дуже звичайного, щоб маленькі чоловічки не змогли помітити ані його зросту, ані брудного вигляду, ані чогось іншого такого ж сірого, як і сірка у його вусі. Він вислуховуватиме сповіді інших, не розуміючи, нащо це все. Сірий не могтиме ступити кроку, не дослухавши розповіді до кінця, його усі любити будуть, крім дрібних чоловічків, що отримають за своє життя виразку шлунка та великі м”язисті ноги.
Сірому непотрібні нічиї роти і голоси, але у нього є вухо, що слухає. Дрібні чоловічки не розмовляють між собою, не люблять, не розуміють. У них є м”язисті ноги та молотки, якими вони все життя стукатимуть, шукаючи того, хто буде перед ними в боргу і нарешті вислухає.
  • 0
  • 25 квітня 2011, 16:53
  • Irja
  • 2+2

годинникове намисто

Годинникар по-справжньому ЖИВ 39 років, він творив, а світ залишався лише його підручним інструментом. Майже чотири десятки він блукав по землі і присвятив себе створенню найдосконалішого механізму управління людством, вважав себе Обраним.

525 600 хвилин, 31 536 000 секунд: тік-так, тік-так, тік-так – одна намистина.

Він збирав усе докупи, щоб потім розвернути містерію часу перед своїми очима. Невтомну коханку, яку барабан немитими зубами втримує у своєму роті, годинникар закручує, зіщулює у теплих руках, а потім вона вдячно вибухає усією спіральною пристрастю, заставляє зубці танцювати для неї весільний танець нареченої без молодого. Тільки-так, тільки-так, тільки-так…
Він володів 39-ма іменами, і першого ж року Леслі запустив свій годинниковий механізм о 10-й ранку якраз тоді, коли моїй мамі виповнилося 7 років. Він бомжував по вулицях Нью-Йорка, їв хот-доги, якими з ним ділилися бродячі собаки – сучки, як правило, бо то все-таки жінки, а їм треба про когось дбати. Спав Леслі між ними, теплими й пухнастими, і не було кращого місця на Земній кулі, де би тебе так віддано любили.
-3 години за Ґринвічем. І Луїс створив ще один годинник, кохався з аргентинками та жив у хаті з бабцьою Сесілією. Старенька поїла його кавою і вони разом переглядали серіали. Коли йому набридли серіали, Луїс забрав зерня і сказав бабці, що йде. Вона померла з горя, бо він був її першим коханням.
Час не лікує ран, особливо, коли вони смертельні.
Хронометровані хвилі занесли годинникаря в Конго. Африканець Луламба блукав по пустирних сміттєзвалищах, здирав із ніг лишайники, в ритуальних танцях викликав богів і сперечався з ними про переділ світу і танцював знову. У найбільший пік сонячного дня Луламба змагався з паркою знемогою і пінцетом складав пружини одну до другої, закручуючи у спіраль усю чорноту Африки.

Іспанський тореадор Карлос ходив у червоному плащі й майстрував свій reloj (годинник). Бики брали його на роги, роздирали все м’ясо і ламали кістки, а він мужньо називав себе «релохєро», танцював у такт до ударів годинника і не знімав червонного плаща.
Годинникар накручував годинники світу як мюнхаузенівські вуса. Він спаював їх водно гарячим золотом і вірив, що винайшов нове знаряддя управління світом. Майстер перестав їсти і спати, все ходив по світах у тому ж самому коричневому довгополому плащі, підперезаному синьою пуповиною. А на шиї у нього приховано лежало двадцятизернове годинникове намисто. Він зайшов за екватор свого безумства, коли відступати вже пізно і за спиною зникає дорога додому. Бо у тебе більше немає дому і нікуди повертатися. Попереду – Земля обітована, могутність і сила, до яких іти сорок пустельних років.
Тянь-ши їв тільки рис, зелень і пив лише воду. Він був настільки тонким, що пролазив у всі двері Китаю, навіть у найпереповненіше метро, нікого тим не обтяжуючи. Отакий він, нікому не помітний. Та найтонкіший у місті Тянь-ши, що всюди приходив вчасно, бо влазив у будь-яке метро, теж годинникар! І саме завдяки цьому годинниковому зерняті, що металевим корпусом притримував його ногами на землі, Тянь-ши не відлетів разом з вітром кудись у Росію. Час тримав його за жовту шкіру як вішак одяг у гардеробі.
Джованні працював у Флоренції «підтирачем дуп», а у вільний від праці час або творив свій годинник, або ж сидів на Понте Веккіо, звісивши ноги у низ, час від часу подумуючи стрибнути у глибінь Арно. Бо той какашний сморід всотується у його розширені пори і від них утворюються зелені прищі – через те Джованні всі бояться і він не має друзів. +1 за Ґринвічем…
Старий Ентох мав виразки рук. Вони безеперестанно гноїлися і дідусь перемотував їх бинтом, а вони все просочували кожен шар білої марлі, випрошуючи волі й свіжого повітря. Ледь скрививши уста, годинникар стоїчно перемагав біль і тремтячими руками складав крихітні деталі годинникового зерняти. Ентоху було 100 років і носив він довжелезну сиву бороду. У своєму селі, на схід від Афін, дідуся вважали святим, він знав усе і до нього часто приходили за порадою. Селяни навіть збирали загноєні марлі, вважаючи їх цілющими, і прикладали до своїх болючих місць – і одужували. А старий Ентох кожної ночі обмочував подушку слізьми, а покривала людським гноєм, благаючи Бога забрати до себе…
Годинникові зернята лежать поруч, виблискують корпусами своєї інтернаціональності, змагаються у точності й соковитості свого тікання.
І нарешті всі. Намистини стрекочуть у нетерпінні правління світом. І Земля зміститься зі своєї осі, добу не ділитимемо на 24 години. Та коли годинникове намисто тридцять дев’ятно простукотіло 1-шу секунду усіма зібраними чатинками і земля на мить перестала тріпотітись – часові механізми вибухнули магнітними бризками й розлились у свої широту і довготу. Годинникар вкотре програв бій.
Життя по-маркесівськи іде по колу…