Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації IrekMoor / Рожевий Слоник - творчість без рамок

28

Старість наздоганяє повільно,
Та все ж наздоганяє.
Тільки 28, а вже ломить кістки на погоду,
Важко переносиш смажене, жирне та гостре,
І серце вже не мириться з колишньою кількістю каволітрів на день.
Відкладаються солі,
Защемлює нерви,
Зраджує координація рухів.
Тільки зір ідеальний,
Хоча з дитинства хотів носити окуляри.
Перестають тішити галасливі компанії,
Комп'ютерні ігри, алкоголь,
Солодощі та непристойні жарти.
Але ж що може бути кращим за добрий непристойний жарт?
Натомість починаєш любити тишу,
Статичні кадри у фільмах,
Ручну роботу, повільні прогулянки
Та землю.
Землю починаєш відчувати,
Наближаєшся до неї, уподібнюєшся,
Помалу перетворюєшся на порох.
Копаєш, перевозиш, розрівнюєш.
Стрижеш траву, смикаєш бур'яни,
Чекаєш плодів.
Починаєш помічати дрібниці,
Задивляєшся в деталі та шви світобудови:
Кора дерев, краплі на листі, мох,
Сліди на мокрій землі, тріщини на стінах,
Світло на поверхнях,
Рухи та випадкові слова.
Вчишся бачити і чути.
Непомітно переростаєш своє тіло.
Ніби штани старшого брата.

лісодемконцерт

як би не хотів — не заблукати
у цьому завченому напам'ять лісі.
тут дерева, як ноти етюду,
який розучував років із п'ятнадцять тому.
в'їлися в підкірку.
пальці пам'ятають, пам'ятають губи та легені.
струмінь повітря, артикуляція.
у цьому завченому напам'ять лісі
часом почуваєшся як на академконцерті,
котрий ще часом сниться:
розсіяна комісія, зосереджений викладач,
погано опалений клас.
викладач киває,
і ти прикладаєш
до здерев'янілих від нервів губ
холодний мундштук,
і думаєш:
«ще кілька хвилин,
яким би не був результат,
ще кілька хвилин,
відстріляюся, і по всьому, і додому»
і дуєш
і з корнета виповзає
(чи радше в муках вилазить) етюд
що житиме в тобі
ще, як мінімум, п'ятнадцять років.

За кого вболіваєш?

Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм
тілі, добро: бажання бо добро творити є
в мені, а добро виконати, то – ні; бо не
роблю добра, що його хочу, але чиню зло,
якого не хочу. (Рим 7:18-19)

Це постійне роздвоєння особистості. Кожного дня, кожної хвилини у мені
відбувається протистояння, боротьба двох. Тілесна людина vs духовна
людина. Як правило, з самого ранку, тільки-но я прокинуся, тілесна
людина отримує перемогу в першій битві дня – я не стаю навколішки і не
дякую Богові за ще один день, ще один шанс. Пару років тому добрий
Господь дарував мені декілька незабутніх ранків – я прокидався рано,
молився палко, читав Святе Письмо, заряджався на весь день. З точки зору
інтенсивності і наповнення це були ідеальні ранкові молитви. Та Ісус,
подарувавши ці миті романтичного захоплення ним, покликав мене до
вірності, і тут я облажався. Щойно минулася ейфорія від того, що
насправді так легко бути на зв’язку з Богом, щойно зникло відчуття
близькості – і я одразу розкис. Це правда, що Всемогутній – делікатний,
Він бажає, щоб Його шукали, за Нього боролися. Він вразив мене, захопив
своєю красою – і сховався. Показав мені, що я маю шукати, за що
боротися, чого воно варте, і відступив назад, очікуючи від мене вчинків
любові. Він, як прекрасна шляхетна дама, чекає від мене-лицаря звершень,
звитяг. Я маю завойовувати Його серце. Але тут тілесна людина
перемогла. Хвилини ранкової тиші, поки син не прокинувся, я
використовую на те, щоб у спокої напитися кави і прогулятися інтернетом.
Здебільшого (якщо до цього ніхто не вліз у мій розклад дня), друга битва
відбувається тоді, коли я відкриваю браузер: які сторінки я сьогодні
відвідаю, і яку з них – у першу чергу? Новини Католицької Церкви
чи соціальні мережі? Чи краще підняти настрій на день і прочитати/
переглянути кількадесят перчених жартів? Чорний гумор? Найсвіжіші і
найцікавіші відео? Купа варіантів. І внутрішні заворушення. Хто кого?
Звичайно, бувають дні, коли людина духовна звитяжно крокує крізь день.
Найчастіше це трапляється після доброї сповіді, реколекцій, прочитання
книжки/перегляду фільму, що пробуджує до духовного життя. Але надовго
цього не вистачає. Такі дні – це час, коли Бог підштовхує нас. Далі вже
треба докладати зусиль, самотужки. Не стануть же добродії, котрі випхали
ваше авто з болота, і надалі пхати його по рівній чистій дорозі. По тому –
своїм ходом. Інакше – це виглядає досить безглуздо.
Далі, поразки духовної людини помножуються, але й кількість перемог
росте. Наприклад, поки маля грається і нічого від мене не вимагає, я
упокорююся (що трапляється рідко) і – з Ісусовою молитвою на вустах –
перемиваю весь брудний посуд (що трапляється ще рідше). Або пройдуся
квартирою з пилососом, а потім ще й зі шваброю. Хочеш змінювати світ на
краще – починай з малого, прибери вдома.
Так триває життя, у щоденних поразках і перемогах. І одного дня Господь
покличе мене до себе і спитає: «Ти за кого вболівав, за себе тілесного чи
себе духовного?» Як у дитинстві, коли я підсідав до діда дивитися футбол
і він питав мене: «За кого вболіваєш?», а я казав: «За тих, що виграЮть» А
що ж я тоді відповім Богові? Що я був як тростина, яку колише вітер?

про історії

Історії не мають жалю. Вони використовують людей. Вони – ніби паразитуюча або ж вища форма існування. Хоча перше не виключає другого і навпаки. Може й так: Бог створив людину для дружби з Собою і співтворіння; Він, котрий є Творцем Історії, покликав нас до буття, щоб ми творили історії. Кожна історія мала би сягати корінням задуму найдосконалішого і єдиного Оповідача.
Усе колись проросте. Пустить коріння, вигоне віття, розгорне листя, заквітне. Кожна історія колись переродиться, зростеться з сотнями інших історій. Деякі історії – як плющ або виноград – обплітають собою поверхні, переплітаються з травою, гілками, лиштвою, конструкціями. Інші – як перекотиполе, ніколи не знаєш, з чиїх вуст і коли почуєш їх повтореними і перетвореними. Історії живуть, ростуть, помирають. Їх спалюють, вони гниють. Трапляється, що їх засушують колекціонери. Так, є історії, які зберігаються у приватних гербаріях і їх навряд чи вдасться почути широкому загалу. Деякі історії віднаходяться через тисячі років – закам’янілі або ж затоплені у бурштин. Є історії, що живуть і ростуть сотні років, покоління за поколінням переживають своїх оповідачів… Історія, зерно котрої якось впало до мого нутра, почала проростати. Ніжний, але безжальний росточок проходить наскрізь – діафрагма, легені – пнеться догори. Потроху дістається горлянки… Одного дня виявиться, що у мене з рота стирчить маленьке деревце тієї от історії. І всі приходитимуть подивитися на неї, послухати її.
Найправильніше би було виростити ту історію, зернятко якої знаходиться у серці. Але ростити її чомусь найважче. Бур’яни ростуть швидко, щедро, безтурботно… А от вона потребує уваги, умов.

до -1993-

з трави вишукую горіхи
тихо-тихо
бо з глибини куща шипшини
сюркотінням
коник
люляє
маля
моє

колискова

засинають паровози
засинають машиністи
засинають в хліві кози
у спортзалах дзюдоїсти

засинають музиканти
засинають диригенти
і сантехнік спить, і вантуз
і заучені студенти

сплять актори і актриси
кенгуру у зоопарку
у куті спить бісектриса
кіт на шафі звісив лапку

засинають пароплави
засинають капітани
сплять і картярі картаві
за вікном хроплять каштани

лиш Захарчику не спиться
він то какає, то їсть

Проза про ворога та рушниці, що стріляють

Лісова галявина була заповнена різношерстим людом. Чоловіки, жінки, діти, пенсіонери, довговолосі, стрижені, бородаті, голені, у костюмах, у светрах, у куртках…
Грав невеличкий струнний оркестр. Офіціанти розносили напої та закуски. Атмосфера була легкою і невимушеною. Більшість люду розслаблено походжали туди-сюди, їли-пили, спілкувалися між собою. Коли почало вечоріти і запалили підвішені на деревах ліхтарі, оркестр замовк і слово взяв елегантний пан середніх літ.
— Шановні друзі! Ми всі зібралися тут сьогодні для того, щоб кожен з вас запам’ятав цей день на все своє життя. У цей чудовий осінній вечір на цій тихій галявині відбудеться дещо незвичне. Відбудеться безкоштовна лотерея. Про виграш ви дізнаєтеся трохи згодом. А зараз офіціанти пройдуть посеред вас і вручать кожному з вас номерок. Не переймайтеся, номерків вистачить на всіх.
Отож, офіціанти зачали роздачу номерків. Гості перемовлялися трохи збуджено і дещо голосніше ніж перед тим.
— Я бачу, що вже всі отримали свій номер. Зараз я висиплю другий комплект номерків до цього мішечка і витягну звідти переможний номерок. Той, хто виграє — отримає право першого пострілу на сьогоднішньому нічному полюванні.
Натовп здивовано зашелестів. Про те, що буде полювання нікого не попереджали.
— Звісно ж, якщо виграє дитина, або ніжна пані, або пан, якому переконання не дозволяють стріляти живих істот, ви матимете можливість подарувати своє право першого пострілу кому тільки забажаєте. Ось рушниця, з якої буде здійснено перший постріл. Вона ще не заряджена. Ах! Звісно, у вас виникає питання стосовно того, що ж буде, якшо щасливець або щасливиця не підстрелять нашого звіра. Так, один постріл – це шанс, хоч і не великий. Якщо стрілець схибить, то право вистрілити отримає кожен з бажаючих дорослих. Ви можете отримати зброю, якщо підійдете до стола по ліву руку від мене – рушницю і один патрон. Не запитуйте мене про жертву. Звір, на якого ми всі сьогодні полюватимемо – це великий сюрприз. Не бійтеся, він, хоч і хижак, але жодної загрози для вас не становить. Поки-що він зачинений он у тому причепі.
Усі повернули голови аби побачити, де ж знаходиться загадковий звір.
— Так от! Право першого пострілу отримує номер… шістдесят перший!
Коротка пауза, після якої лунає голос:
— Я… Я! У мене!
Ті, що стоять попереду обертаються. Ті, що позаду – витягують шиї.
— Просимо пана переможця вийти до мене. Назвіться будь-ласка. Чудово, привітаємо усі пана Антонія. Чи ви готові пополювати?
Пан Антоній був готовий. Далі ведучий запросив усіх охочих отримати зброю, власноруч зарядив рушницю переможця і передав йому.
— Зараз усі, хто не брав зброї разом з дітьми нехай трохи розступляться. Усі мисливці – вийдіть на перед. Тепер асистенти натягнуть стрічку – це вогнева лінія. Велике прохання не заходити за неї. Панове мисливці, станьте вздовж стрічки. Пан переможець нехай стане посередині.
У цей час автомобіль викотив причеп зі звіром на перед, навпроти лінії вогню. За спинами гостей увімкнулися прожектори. Причеп і друга половина галявини освітлювалися яскравим жовтим світлом. Ведучий відійшов на бік.
— Друзі! Як тільки двері фургона відкриються і звідти випустять жертву – дайте машині виїхати з причепом з-під обстрілу. Вже тоді пан Антоній мусить вистрілити. Якщо він не влучить, або влучить, але звір не впаде, тоді всі можуть стріляти. Можна по черзі, можна одночасно. Отже! Чи всі приготувалися? Бажаю переможцеві влучити.
Настало напружене мовчання. Чутно було двигун автомобіля, і десь позаду дизель-генератор. Відчинився фургон. На траву від поштовху у спину випала людська посать. Машина дала газу і зникла за деревами. Ніхто з гостей не ворухнувся. Здавалося, ніби усі перестали дихати. Людина, яку випхнули з фургону з трудом підвелася на рівні і огледілася на всі боки.
— Та це ж президент!..
— У тому самому костюмі, що й позавчора на прямому ефірі…
— Що?
— Як?
Всі потроху розворушилися і здивовано перемовлялися між собою. Президент стояв і не ворушився, а усі погляди прикипіли до нього. Пан Антоній тримав зброю опущеною і з відстані у якусь сотню кроків дивився в очі жертви. Раптом підніс рушницю і не прицілившись вистрілив. Скрикнула якась пані. Президент лишився стояти на ногах – куля трапила у руку. Пан Антоній сплюнув, кинув ружницю на землю за стрічку і вийшов з лави жестом підкликаючи офіціанта. Ще деяку мить усі заворожено дивилися – люди на президента, президент на людей. А потім майже одночасно пролунали кількадесят пострілів. Пролунали як грім. І знову запала тиша.
— Панове, вітаю вас від імені Комітету звільнення і оновлення. Запрошую усіх випити. Кожен охочий може сфотографуватися з президентом.
Офіціанти знову забігали поміж гостей. Над лісом викотився круглий місяць…

-1993-

усі місця, що колись
давали тобі притулок
широке гілля дерев
рухливі тіні домів
не впізнають тебе
після стількох років
коли ти вертаєш до них
з мандрівок
як би не було
це місто любило тебе
а тепер — жовтозубе і зле
кидає підступно у спину
прокльони та білу цеглину

італійські стравми

був сон про італійський театр і ресторан у холі театру
і офіціянта якому відірвало по лікоть руку
при зіткненні двох навантажених тарілками візків
зараз же директор вибіг до зали
і звільнив його за порушення спокою та ідилічності
і той пошкандибав геть
втративши руку і роботу в одну хвилину
а всі незворушно лишилися на місцях
доїдаючи італійські страви
а я і далі ходив поміж столиків
ламаною англійською випрошуючи
стаканчик коли для вагітної дружини
а десь на підлозі лишилася лежати
рука безробітного офіціянта

-3-

від тамбура до тамбура суцільна драма
іржава мідь тромбона і труби
акордеон ніби прострелений у груди
з тромбона випадає напівмертва нота
відірвавшись від розбитої губи
і котиться під ноги сонним людям

а тріо йде вагоном крок за кроком
колесом поперед себе котить марш
кульгавий і старий ще трохи й розпадеться
мелодія хрустить як скло під чобітьми
і такт за тактом ніби патронташ
змією обвивається довкола серця

ночі