Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації Elle / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Сповідь динозавра

Іноді бувають моменти, коли раптом стає так сумно. Як… зараз. У всіх, здається, бувають, навіть в тих, кого я трохи по-шовіністському відношу до людей, що не розуміють. Вони тільки називають це депресією… Ні, в мене не депресія! Хай вони самі страждають на такі психо-псевдо-хвороби. Мені таке слово не підходить. Воно ототожнює мене із всіма, і з тими, що не розуміють. Воно ніби зачісує всіх під одну гребінку, і твій сум, твої почуття стають не унікальними, ти уподібнюєшся, стаєш одним з мільйона, усього на всього одним з них, з тих, що не розуміють. А мені просто сумно. Просто сумно? О, ні! Це страшенне спустошення, цілковите випотрошення тебе. Це так сумно, що край! Що, здається, — все! І більше жодних бажань, жодних почуттів, жодних емоцій. Лише порожнеча й холодне розуміння, що сенсу нема. Знаєте, про що я?
Що трапилось? Якщо тобі так погано, напевно щось трапилось, — скажете ви. А, може, й ні. Чому щось обов’язково мало статися? Знову ці стереотипи. Хіба не може просто так, з нециклічною періодичністю людині, мені, ставати погано? Так іноді буває, так, буває. Ось прийдеш додому, кинешся до ліжка, зариєшся з головою в подушки, і все плачеш, плачеш, плачеш – і не можеш зупинитися. Вже і кажеш собі: «Досить, так більше не можна. В тебе всі очі червоні, і щіплить вже від постійного тертя. А руки все мокрі, в соплях. І що ж такого сталося? Та ж і зовсім нічого не було». І вже кілька разів бігаєш до ванни вмити обличчя, але потім згадуєш – і все починається знову. Згадуєш… А що згадувати, коли нічого не було?.. А хоча – ні! Ні, ні, ви все ж таки праві. Дійсно щось сталося, якщо вже бути відвертим. Хто вже винен, що я так живу, за стереотипами, усі ми так живемо. І я так цілий вечір проплакала не просто так. А якщо розказати, то навіть смішно стане! Яка ж я дурепа! Ні, ні, не хочу про це… а то… зараз знову почнеться. Ні, вже досі, обіцяла ж – все.

Можливо, все це тільки осінь. Осіння хвороба. Стає понуро, холодно, мокро. Депресія – хай вже так, це лише слово, яка різниця? Добре, снігу ще нема, до нього ще далеко.

А якщо так подумати, в моєму житті не сталося жодної події насправді гідної уваги, не те, що вже сліз. Тому я й плачу, і страждаю все через якісь дурниці! Масштаб не той – дрібне життя, дрібні переживання. Ось в людей справжнє горе, а в мене що? Особливо несправедливо, коли воно дістається тим, що не розуміють. Краще б мені потрапило, тоді мій стан хіба що виправдовував себе. А так – що я? Купа складених кісток, обтягнутих шкірою, і набір органів – усі ніби для чогось потрібні. Тільки мозок навіщо? Краще б і зовсім без нього… Ні, мовчи! Все! Досі!!!

Все, пройшло… здається. Ось так і живемо, та нічого. І не так ще можна жити.

Пригадую… (чомусь завжди мені ця дурна історія лізе до голови в таких випадках!..) пригадую, це було так давно, ще в школі, чорт її забирай, мені було років 12 чи 13, не пам’ятаю вже. Так ось у нас в класі вчилася одна дівчинка, худенька така, маленька, слабенька, на щось хворіла завжди, та ще з бідної сім’ї, тобто і одягалась поганенько. Коротше кажучи, повний набір. Та хіба в цьому справа? Просто вона була з тих, кого не люблять. От я скільки не мучилась цим запитанням, так і не зрозуміла, в чому секрет таких людей. Чи не в кожній школі і в кожному класі такі бувають. Це не те, що некрасива або нерозумна (то в загалі не гріх) – таких також вдосталь буває усюди, але ж то був лише привід для постійних насміхань. Причина, чому обрали саме її – десь поза моїм розумінням. А то буває, що просто не помічають, а над нею саме знущалися, коли був на це настрій. (На це також він потрібен). Я сама її ніколи не любила. Не знаю, чому. Я в загалі не пам’ятаю, що вона із себе являла таке. Так тільки – до навчання не зовсім здатна була, особливо, коли на алгебрі її викликали до дошки, нічого путнього ані сказати, ані вирішити не могла, стояла і бурмотіла щось собі під ніс, а вчителька її кожного разу принижувала перед усім класом, казала, яка вона нездара і все таке, а всі сміялися, а вона мовчала і тільки очі понурювала. Просто не подобалась вона мені і все. Але я глумах також ніколи участі не брала. Жаль мені її було, інколи, коли я почувалася, що можу бути на її місті. А інколи я й сама над нею сміялося, і завжди мені від цього ставало ніяково, ніби це якесь лицемірство з мого боку, ніби я не краща за неї. Ооо! Ну навіщо все це згадувати? Так і мені тоді не весело жилося…
Аж ось одного разу прийшла ця дівчинка до школи в такій спідничці, такій гарненькій, червоній, модного тоді фасончику (якби зараз глянуть, може, щось страшне). Звичайно, це не могло пройти повз уваги наших розфарбованих красунь. Почалося все дуже невинно, з простих вигуків: «О, яка в тебе спідничка, просто клас!» Вона на все це дурнувато посміхалась та ховала обличчя. Потім і хлопчаки додали: «І де ж таку взяла? Банк пограбувала?» і все в такому дусі, та навіть хтось сказав: «Це вона родаків повбивала і на м’ясо продала!» Почали її вбивцею дражнити, спочатку вона і сама посміхалася, ніби і їй все це смішним могло здатися, але потім не витримала. Коротше, загнали її до туалету на всю велику перерву, вона вийшла звідти, тільки коли дзвоник пролунав, запізнилася на урок, за що і отримала ще й від вчительки. Тоді вона була вже близька, щоб розревтися, але було ще зарано…
Пам’ятаю, як перед наступним уроком ми сиділи в класі, чекали на дзвоник. То була англійська, тому людей було мало, тільки одна підгрупа. Я саме тоді дописувала своє домашнє завдання. Інакше я б пішла звідти. Вчителя ще не було. А там вже якось так сталося… Були в нас такі дві дівчинки, яких я особливо не любила, такі собі популярні і все таке, що всім у нас заправляли. Не знаю, як там воно в них дійшло до того, але ж вони чіпляли її, чіпляли все через ту червону спідницю, а ж потім почали казати, щоб вона знімала її, занадто вже гарною здалася їм ця клята спідниця для неї. «Знімай, знімай!» — казали та вже й смикали її за низ, ніби «Віддавай!». Смикали, смикали, все смикали, все повторювали «знімай, знімай!», аж їй довелося самій вчепитися в цю спідницю – бо інакше стягнули б, вона вже прохати почала, як то «досі, не треба», але ж їм ставало все веселіше, і вони все смикали й смикали… а я сиділа, вже в котре перечитуючи завдання і все не розуміючи жодного слова, і повторювала собі: «Я маю щось їм сказати, я маю… звичайно, все це тільки жарт, але ж потрібно це зробити». Потім вони ніби відчепилися від неї, щось їх відволікло, не знаю… а я зітхнула зі спокоєм, але серце щомусь відчутно стукало. Я вийшла скоріше із класу геть подалі, а себе сварила за…
Ой, дурепа! Ну навіщо все це згадувати? Кому воно потрібно?..
Коли я повернулася, вони поновили свої знущання, та дівчинка вже втікала від них по класу, а їм було весело! Одна все ж нагнала її з розвороту та й схопила за спідницю, нещасна рвонула було від неї, а ж тоді щось хруснуло… «Все, дівчата, це вже не смішно», — почула я свій голос. Все ж таки вилетіла, хоча і запізно, давно заготовлена мною фраза. Вони на це ще більше заіржали, а одна звернулась до мене: «Може й тобі стягнути? Це будь ласка!», але в цей самий момент до класу увійшла вчителька… Та дівчинка, притримуючи порвану спідницю, поплелася до місця.

Після цього почалося й моє веселе життя. Коротко кажучи, все мені тоді пригадали: і що обличчям не вийшла, і що дивна якась, та в загалі… що там казати! Та дівчина після цього випадку знову захворіла і десь біля тижня не з’являлася в школі. Зате я цей тиждень надовго запам’ятала, бо я ніби стала її тимчасовою зміною. Я… Я вже чекала, коли вона одужає, щоб тільки від мене відчепилися, а з іншого боку боялася, що мене почнуть порівнювати із нею. Ті дві дурепи щось про мене комусь нашіптували на кожному куті, а всі інші на мене дивилися якось вже не так, і всі чомусь сміялися, дивлячись на мене, чи це вже мені тільки здавалося? Тоді, один раз за своє життя, я пізнала на собі долю таких, як вона. Я ніколи не була такою, я була усього на всього середньостатистичною дівчинкою за всіма параметрами. Але тоді бажання існувати пропало одразу.
Все просто. Я навіть зовсім спокійна зараз.

ПрозовІк

Питання дня: чи це реальність? Я йду вузьким тротуаром, дивлячись під ноги. За звичного. Мжичить дрібненький дощик. Калюжі. Я вимушена балансувати на вузькому бордюрі, аби не засісти по коліно в бруді. Зліва – калюжа, справа – гм… теж калюжа.
Я відчуваю себе канатохідцем, бодай що без шоста. Я – канатоходець. Я – під самим куполом цирку. Я обережно ступаю по канату, та чим обережніше – тим страшніше мені стає, тим більше гублю я впевненість, а канат все розхитується і розхитується. Ось я втрачаю рівновагу, чую, як сотня глядачів відгукнулися єдиним гласом і з подивом й очікуванням дивляться на мене, відкривши роти. Я падаю, так однозначно і безнадійно, так безостережно, падаю, але в останню мить встигаю схопити щось рукою… тоненька біла ниточка розривається, і в моїй долоні залишається лише шматочок павутинки. Я падаю. Так руйнується мій світ, що тримався тими тоненькими ниточками. Ні, не хочу. Аби тільки залишилось, аби залишилось хоч щось! Щось невагоме тане в руці.
Тепер усе наново.
Я – клоун. Усі глядачі сміються. Дивно, адже я не намагалася їх розсмішити. Сміх ріже вуха. Такий гидкий, мерзенний сміх. Попереду сміються, позаду – теж сміються, зліва – підхихикують, справа – гогочуть на всю. Дехто в третьому ряду заливається немов коняка. Ні, я не хочу бути клоуном. Я біжу від цього позору, я біжу, але ноги немов закам’яніли і не можуть відірватися. Я падаю. Чую новий вибух реготу. Ні, цей сміх ріже не тільки вуха. Він ріже глибше. Він ріже плоть. У моїй руці шпага. Тонка, гостра шпага. Смертельний номер. Дивіться, зараз я простромлю її крізь себе. Гострий холодний метал легко розтинає живіт. Біль? Ні, болю нема. Але щось мучить мене, що мучить і не дає спокою. Цей жахливий брудний сміх тільки підсилюється. Ні, я не клоун. Дивіться, я справді протнула себе! Це не фокус, це по-справжньому. Ось моя кров. Це не краска, це капає кров. Кап-кап… мої ноги не тримають мене, я опускаюсь на коліна. Що ж, вам все ще смішно? Тоді дивіться, я протну себе ще раз! Другий раз… ще легше. Смієтесь? Знов? Я вже не чую. Я чую тільки, як б’ється серце. Тук-тук… тук-тук… кап-кап… Тепер я тільки бачу ваш сміх. Він став матеріальним. Він схожий на велетенське огидливе слизьке чудовисько. Смійтеся, якщо так хочете. Я повеселю вас і в третє.

вірш без назви

Там терпкий терен, тьмяная трава,
Туман танцює, теревенять тварі.
Та ти тягнеш так туго тятиву,
То так тривогою точаться тари.

Тремтів, торкаючись тонкого тіла,
Туга труїла – та тиран твердий,
Ти тлінний труп тріпотливо тримаєш,
Та трон тобі трапляється твердий.

Тепло тікає, тінь тікає також.
Та труп тепер топтали таргани,
Ти топором трощив, трощив тисів театри,
Терпів тортури та терзався ти.

Туман танцює, теревенять тварі.
Там терпкий терен, тьмяная трава,
Там, течією темною топима,
Тонула тихо тисова труна.
  • +1
  • 27 лютого 2010, 21:03
  • Elle
  • 6+6

Дерево

ДЕРЕВО
Я самотньо стою посеред широкого поля.
Я дивлюсь на океан однакових колосочків, що схиляються то вправо, то вліво за наказом вітру.
Я – дерево. Мені на роду написано стояти. Я не хочу падати.
Але якщо я хочу літати?
Моє листя зривається з гілочок, і теплий вітерець відносить його далеко від мене. Я стою. Той малесенький листочок, який щойно відірвався від мене, то здіймається догори, то оповивається плавно до землі, де і залишиться гнити. І таких сотні. Я стою. Довкола мене вони покояться тисячами, безтілесні, пусті, засохлі, віджилі, без граму життя у своїх змертвілих жилах. Прах, пил. Тисячі могил моїх діточок, чиє життя таке нетривке, таке скороминуче. Таке пусте. Ледве отримавши волю, таку жадану і таку жорстоку, вони віддають дух вітру у сирині. Лише один політ на все життя. Так мало… Але дерева не мають і того. І я не маю, бо я ж дерево.
Тому я стою. Але хочу так само літати. Хоч би раз на все життя. Але дерева не літають. А я – дерево. Я лише можу чекати, коли той останній листочок відлетить від мене, і тоді гордо розправити віти, прийняти подих повітря. Заснути.
Я все стою посеред поля, бо я дерево. Вже поділися десь усе моє листячко, а сусіди-колосочки, віддавши свої зерна землі, так само зів’яли, поки я довіку стояло, бо я – дерево.
Тепер я – самотнє дерево посеред пустиря. Я стою і уявляю, як би я злетіло у небо. Я б летіло високо, до самого сонця, поринало б у важкі дощеві хмари, розриваючи їх прямо посередині. Мої гілки були б моїми крилами. Я змахую ними повільно і плавно, але щось заважає мені. Моє коріння. Воно занадто глибоко засіло у суходіл і не дає здійснити мою мрію.
Я так і стояло, засинаючи, мої гілки вже не народжували листочків, яким все одно б покоїтися з миром у бруді й пилу, незнаними й забутими.
Я все стояло, бо всі дерева стоять. Стояло, поки не прийшли Вони. Вони приклали до мене гостре лезо сокири, порубали на шматочки і склали їх по-іншому. «Це дельтаплан», — сказали вони і пустили мене угору. Я летіло довгу мить, дивлячись з висоти на такі маленькі поля, ріки, озера, гаї із полчищ інших дерев, що залишилися стояти, бо вони ж дерева. І я дерево. Мені на роду було написано стояти, а я полетіло.
  • +1
  • 27 лютого 2010, 20:59
  • Elle
  • 5+5