Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації Ceyvo / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Дійсно ж

— Що ти робиш? — почув я збоку.
— Нічого, чорт забирай, нічого!
Почув, як вона відходить. Так завжди. Нічого не розуміючи, вона запитує, не отримавши відповіді іде. Залишаючи мене знову самого. І це мені подобається. Хоча б іноді лишаюся сам, без неї. Хоча б іноді, на 5 хвилин. Потім вона вертається і починає зі мною балакати. Не задає питань, просто говорить. Я її мимоволі слухаю. Закривати вуха — руками занадто неетично. Ще й відносно неї — взагалі по жорстокому.
Вчора вона почала до мене залицятися. Ловила мій погляд своїми голубими очима. Закушувала губу. Я знав, що вона хоче цілуватися. Цього й мені хотілося, але це було б занадто дивно, хоч я й привик до неї, до її запаху захованому в моїх потних майках. Вона любить одягати мій одяг, навіть тоді, коли б цього не зробив би й я. Коли я зайнятий, щось пишу, займаюся дурницями, вона сидить поряд. Я її прошу хоча б раз приготувати їсти і ми голосно сміємося. Так, дуже голосно. Вона — гучніше, я не знаю, як це в неї виходить. Вона ловить мою руку, коли ми разом їдемо в автобусі. Прихиляється до мене, зариваться у мене, вона теж самотня, як і я. Звісно, можна сказати, що ми є один в одного. Але це важко сказати, між нами все занадто складно.
Вона часто жартує. Просить познайомити її з моїми батьками, з друзями. Я їй створив сторінку в соціальній мережі і набираю замість неї повідомлення. Вона не любить комп*ютери, але любить читати. Кожного разу з новою книгою. І каже, що я сексуально набираю текст. Всіма 10тьма пальцями, плавно, не роблячи жодного зайвого руху. Тиц, тиц, стукіт кнопок, мелодія якась. Механічна, але мелодія. Особливо, коли набираю її вірші. Вірші, вірші, захлинаючись вона мені їх надиктовує і дуже дякує за те, що я набираю швидко. Каже, що швидше, ніж вона їх говорить. Каже, що я забігаю наперед і сам пишу риму, поки вона ще її придумує. Каже, що моя швидкість друку випереджає час, тобто, що за допомогою неї я подорожую в часі. Ми знову сміємося. Ми часто сміємося, бо іншого не можемо робити. Сміятися і розмовляти, розповідати один одному секрети. У неї мало — секретів. Вона завжди поряд. У мене — багато секретів, хоч вона близько до мене, але я далеко від неї. Іноді помічаю її стурбований погляд, коли забуваю про неї. Мені її тоді дуже жаль.
Вона вернулася.
— Ти злий.
— Я просто зайнятий.
— Чим?
— Ну яка тобі різниця, ти не зможеш допомогти.
— Чому?
— Бо ти вигадана…
— Дійсно, — вона опустила очі.
В мене затремтіли плечі від ридання. Я відчув, як вона поклала на них свою руку. І від того, що це нічого не змінило, стало ще сумніше.
  • +1
  • 15 жовтня 2011, 13:08
  • Ceyvo
  • 2+2

am I dreaming? (частина друга)

Я — козел
Повільно переді мною з*являлися сантиметри її ніжної шкіри. Пупок, перші ребра, білосніжний милий ліфчик, ямочка під шиєю… Я зняв з неї футболку і припав до її тіла, немод до джерела… Лоскотав та ніжно кусав губами. Трішечки ласкав кінчиком свого язика. Поволі. Дійшов до груде. Зупинився посередині. Вона вигнула свій хребет в дугу і притиснула моє руками мою голову до себе. Ми застигли і лише мої губи невтомно працювали. І руки. Руки спочатку її просто гладили, легенько, ледь торкаючись, не не спрагло притискаючись, як раніше. Тепер руки вирішили подолати якусь базу. Вони потягнулися до застібки на ліфчику. Віка це відчула, але не зупиняла. Я й далі її цілував, а вона й далі тремтіла. Ось я натрапив на застіпки і розстебнув її ліфчик. А це виявилося легше, ніж бумав. Вона розслабила руки і підняв голову. Повільно тягнучи руку, я оголив її груди. Маленькі. Вони влазили в мої долоні, були ще меншими. З рожевими геть юними сосочками. Вони були прекрасні… Я торкнувся однієї з них, Віка затамувала подих.
— Ти божестенна, — не зміг я приховати свій запах і почав її цілувати.
Вона усміхнулася і ми знову почали палко, гаряче, пристасно цілувати. Поступово ми лягли. Тепер вона лежала переді мною. Вся, у всій своїй юній красі. Я відчував, що хочу ще. Відчував, що втрачаю контроль над собою.
Почав стягувати з неї джинси. Вона не заперечувала, навіть допомагала ногами, щоб мені було зручніше. Бажання моє росло. Добре, що мої брюки були на мені, це єдине, що його стримувало. Але, як джинси опинилися на підлозі, Віка взялася за мій ремень. Було неймовірно спекотно.
— Тільки цьомки і обнімашки, — сказала вона.
Я невпевнено кивнув, але вона цього не побачила. Через мить поряд з джинсами опинилися і мої штани. Ми продовжили. Я цілував її губи, ніс, очі, підборідок і опускався нжиче. Шию, ніжну шию, мов у куріпки, я аж задихався, відчуваючи своїми вустами її дихання. Далі груди. Я їй цілував теж. Я їх ковтав, а вони лишалися на місці. Я їх облизував, немов це була сота меду, я їх покусував, немов — це головна їжа, що взагалі існує. У відповідь отримував кігті в спину і стогони у вухо. Це було приємно. Це мене підбадьорювало, тому я опускався нижче, поки не вткнувся носом у білосніжні трусики. Неймовірно білосніжні. Я не думав. що існує такий колір. Під ними відчувалися коротенькі м*які кучерики. Я їх поцілував. Вони були дещо вогкими.
— Що ти робиш? — почув я голос Віки і видушив з себе банальне «нічого».
Я охопив її таз руками і почав знімати їх. І цілувати кожен сантиметр тіла, що з*являвся під ним. Кучерики. Ще нижче щось таке ніжне. Бажання поцілувати це опанувало моїм розумом. Але я ще не зняв трусики. Ведучи руками по гладеньких ногах, я опускався, поки не опинився коло ніг. Коло великих пальців. Я почав їх теж цілувати. Я хотів усе цілувати. І підійматися вгору лише поцілнками. Все перетворилося на атракціон, атракціон поцілунків, де вся суть зводилася до них, де не існувало нічого іншого. Бо більш нічого не було треба. Я підіймався, цілуючи литки та коліно, стегно. І ось… знову, під кучериками. Знову цілую. Чую стогін, кров вдарила в голову. Хоч я був в одних трусах, було напродчуд гаряче. Особливо знизу, в паху… Там відчувався стукід мого серця, пульс, найчіткіше, гостро аж до болю. Було дуже боляче. Я зупинився. Стогін обірвався. Я піднявся і навис над нею. Наші погляди зустрілися. Вона все зрозуміла по очах і прошепотіла:
— Може не варто?
Я не міг себе стримати. Коли вона була піді мною, прекрасна богиня, коли було так легко це зробити, коли так легко здійснити своє бажання та убити той біль. Я видихнув «вибач» та увійшов до неї. Мене кинуло відразу в холодний піт, але прийшо й полегшення. Яке принесло в свою чергу задоволення. Тремтяче і тягуче задоволення. Я закрив очі, і мене всього передьоргнуло. Долоні стискали її стан, який звивався піді мною, а я продовжував входити до неї, пізнавати її. Всі почуття окрім одного притупилися. Думок не стало. Було багато блискавок, розрядів струму, зірок навколо, тепла та вогню. Було багато води. Було багато розпеченої води та багато соків. Було багато звуків, але я їх не розбирав. Хтось тримав мої руки, стикав їх. Я когось пізнавав. Хтось був мною, я був кимось. Все затяглося у єдину довгу ноту, яка приємно тягнулася. тягнулася, настільки це було приємно, що аж не можливо було витримати це. І вона пришвидшувалася, ритм збільшувався, насолода збільшувалося, було бажання його зупинити, тому воно ще швидшало, нота дзвінкішала, витягувалася, щоб одного разу лопнути… І вона лопнула…
Не знаю. Це тривало мить, яка здавалася вічністю, пустою вічністю. Було солодко і приємно. Я спокійно дотікав… виливався і відкривав очі. Тоді до мене вернулася пам*ять. На Вікиних очах тремтіли сьози. І я зрозумів, що я зробив.

Ніхто не винен
Я сів на краю ліжка. Мені було соромно. І дуже кепсько. Вона сиділа трішки віддалік від мене. Обійнявши свої ноги. Здавалося, що це кінець мого життя. Що вже скоро воно обірветься. В голові пролітили картини суду та тюрми, але… найважче було дивитися на неї. Вона поволі схлипувала.
Я поклав руку на її коліно. Вона взяла її в свою руку. Бідна, бідна Віка. Я підсунувся до неї ближче, обійняв її. Вона заридала і чомусь обняла обома руками мою шию. Перед очима було лише її волосся. Воно пахло. І це заспокоювало. Я обійняв її місніше, вона також. Відчув, як на плече капають її сльози, і комок підкотився й до мого горла.
— Я не знав, що я робив. Ти була такою… красивою.
Вона мовчала. Я подумав, що втрачати особливо нічого, тому…
— Що буде далі?
Вона ковтнула і сказала:
— Щось.
— Це все моя вина. І я… я тебе зрозумію у будь-якому випадку. Я винен.
— Ніхто не винен. Помовчи.
Останнє слово було сказано із деякою ніжністю. І спробував заглянути їй в очі. Що робилося в її голові, я не знав. Я боявся думати. Але мені здавалося, що я в неї закохався. Вона була в моїх обіймах й мені вже нічого не було потрібно. Я чекав не знаючи що. І був налякано щасливий.
  • +10
  • 7 жовтня 2011, 10:09
  • Ceyvo
  • 9+9

am I dreaming? (частина перша)

Я — стєрвочка
Це була вона. Віка. 14 років, маленька симпатична дівчинка. Я навіть не пам*ятаю, як ми познайомилися. Знаю лишень, що їй завше подобалося, як я спілкувався, моя вимова, лексика, риторика, використовування чудернацьких слів. «Я теж так хочу» — пищала вона, а я їй казав, хай побільше читає художньої літератури, то й навчиться.
Але що ж… в одне вухо влетіло, в інше вилетіло. Читаю одного разу коментарі під її фото, аж бачу, що вона лається. Московською лайкою! І це та маленька симпатична 14річна дівчинка, яка хотіла розмовляти, як я, як інтелегентний мудак якийсь. «Стєрвочка» пише. Я ж тобі дам, стєрвочка. Ще тоді написав я: «Леді не личать такі слова». Після того виявляється, вона почала й на мене лаятися. Дурне й мале. Я тут її Леді назвав, а вона ще й лається. Стєрвочка ж… Перевіримо, яка ти стєрвочка.
— Привіт, Віка.
— Еееееммм… О, привіт, — видко було, що вона мене не рада бачити.
Коло неї було троє її подруг. На ній ванілька футболка. Прапор великобританії з блискітками. Але вона була мило… Такою.
Я привітався з її подругами теж, хоч не всіх знав і потягнув її за руку. «Йдем, я тобі щось скажу», — прошепотів я їй на вушко і вона чомусь спокійно пішла зі мною. Хоч в очах з*явилася чи то дивина, чи то тривога. «Що ти хочеш?» — «Я… мм… тебе» — «Що? *сміється* Що ти собі придумав» — «Ну ти ж писала, що стєрвочка, то чого ж мені не можна шматочок тебе?» — «Шматочок?» — «Ну… кілька кілограм хоча б *вона, нічого не розуміючи, тривожно засміялася, а ми в цей момент вже були сховані від поглядів інших пожовклими деревами та списаними графіті гаражами* ааа?» — «беее» — «то як? дасиш? *я поклав їй руки на талію, відчувши, як вона миттєво напружилася*» — «чуєш, що ти такий пошлий? *сказала вона, але руки не скинула. це було, мов зелене світло і я її притис до воріт якогось гаража й занурився у її волосся. ніюхав його, ммм… ніжне й молоде, темне молочне, потім відірвався і глянув їй в очі… голубі очі, якісь, прісні, прозорі, але… чаруючі… і зовсім не стервозні*» — «ти мила стервочка *сказав я і поцілував її, спершу повільно, розслаблено, перебираючи її вуста своїми губами, м*яко їх кусаючи, а відчувши, що вона теж відповідає, відкрив їх і ми переплелися язиками… її маленький, але спритненький, чомусь трохи боязкий, але водночас гарячий і апетитний, голодний, як і мій. я її цілував, все більше притискаючи до себе та воріт гаража. вона була такою маленькою та піддатливою в руках, такою лялечкою, яку, здавалося, можна було зламати… чи з*їсти. я її їв. куштував, пив її гарячий сік, який стікав із рота, поїв її застояним хмелем мого серця. вона відірвалася*» — «що ми робимо?» — «цілуємося *невдоволено усміхнувся я* щось не так?» — «ну… *вона почервоніла* це все якось… зненацька… і тут..» — «ти цього хочеш? *нетерпливо запитав я*» — «хочу» — «то які проблеми?» — «я це не так уявляла» — «не зі мною?» — «не з тобою… та й узагалі. ми ж не знайомі. ти старший. а я… » — «ти стервочка… » — "*вона засміялася* так" — «це все? я не наївся *сказав я та одну руку опустив їй на сідниці, притис до себе*» — «ой… *вона опустила очі, але потім підняла і глянула в мої* Андрій...» — «ти цього хочеш чи ні? *сказав я, і мені здавалося, що скоро мій прутень вирветься з мене*» — «цього хочу… але… ти старший, можливо, ти хочеш чогось більшого» — «я тебе хочу повністю, але це ж не означає, що… окей *я зітхнув*, тільки цьомки і обнімашки» — «хах *тепер поцілувала вона мене… якось солодше* вибач, я попрощаюся з подружками. і… в мене мама на роботі. може… *не знаючи, казати далі, вона замовчала*» — «може *сказав я і відпустив її*».
Вона пішла до подруг, а я перевів дух. Глянув донизу, був здоровезний стояк. Байдуже. Правда тепер я не знав, що робити. Все так сталося швидко. Здається, кілька хвилин тому вона могла обливати мене лайном перед своїми подругами, а зараз йде їх відсилати, щоб привести мене додому. 14 років! Вона дійсно стервочка. Але ж мила… Мені стало млосно. Серце билося шалено. Не знав, що й думати і що буде далі. Звісно, якщо ми й продовжимо цілуватися, то все буде гаразд. Але… я не хочу серйозних стосунків, лише… лише цьомки та обнімашки. А говорити… ай, про що з нею можна говорити. 14 років! Обговорювати останні 3д-мультфільми?
Вона знову підійшла до мене, зупинилася, стала, коло мене. Я взяв її за руку і усміхнувся:
— Розслабся.
— Не можу.
— Чому.
— Це все дивно, так не буває.
— Блін… це молодість, юність. В ній так і буває. Розслабся.
Вона лише застогнала і повела мене кудись. Мені потрібно було знати, про що вона думає:
— Що тебе турбує?
— Те, що буде далі.
— А що ти хочеш?
— Не знаю.
— Я теж.
— От…
— Але ж я не напрягаюся. То чому це ти робиш? Забий. Це ж діло молоде. В тебе ще таких, як я буде багато. А я… захочеш, ми можемо спробувати щось… спробувати бути разом. А ні, то це буде приємний спогад для нас обох.
— Ну…
— Будемо згадувати холодними сумними самотніми ночами.
Вона усміхнулася. Я лишився задоволеним.

Ми — бажані
Ми увійшли в її двір, лишалося кілька кроків до дверей, у моєму животі був ураган, все переверталося. Було лоскотно. Дуже лоскотно, передчуття насолоди, лоскотало усюди, у вухах, під пахвами, між ребрами, за колінами, над бровами, попід мошонкою, усуюди. Немов купа розрядів. Вона тремтіла. І це мене ще більше заводило. Я притулив її до себе і вона стрепенулася.
— Ти тремтиш.
— Ти — теж.
І дійсно. Я теж тремтів, але не відчував сього.
— Це добре, — все що, я зміг видавити з себе.
Вона відпустила мою руку, щоб знайти у своїй сумочці ключ від будинку. А я обійняв її з-заду, і почав гладити носом її шию, яку вона відразу ж відкинула. Мої руки дозволили в той час її вивчати. Вони то опускалися, то підніймалися, гладили стегна, пощипували животик, м*яли її маленькі груди, легенько торкалися шиї вгорі. Здавалося, ніби це все водночас. І аромат. Аромат її волосся. Пряний і ніжний, ласкавий та брутальний водночас. Очі були закриті, але здавалося, що всі мою почуття якраз зараз працюють на всі сто процентів, що я вбирваю все середовище в себе. Що я поглинаю її. Я почав цілувати її шию. У рот разом з щастям попадало й волосся. По-приємному гірке.
— Чекай, — не втрималася вонаі я послухався, чмокнув її в плече і потягнувся за нею в середину. В темряву коридору. Не відпускаючи обіймів.
Ми роззулися. Настав не зручний момент.
— Мені трашно.
— Не бійся, я — поруч.
— Ну… вотімінна.
— Та ладно… як не проситимеш, я не кусатиму.
— Ахаха… Може… Може тобі чаю?
— Я сюди не за цим прийшов. Віка, я шаленію.
— Я теж…
— То ходи сюди.
Я спробував її піддягнути за ремінь до себе, але вона опустила свої руки на мої і, взявши їх, потягнула за собою. Ми увійшли до її кімнати. Все, що я зрозумів, це було те, що ми опинилися на ліжку.
І почали відразу цілуватися.
Я опинився немов в раю. Чи на Олімпі. Кімната пахнула дівчиною, все було дівчачим. Все було нереальним, запаморечення серця, і амброзія думок. Насолода, насолода, насолода. Я стягнув із себе свого светра і розстебнув кілька верхніх гудзиків.
— Жарко.
Вона кивнула і сказала:
— В тебе волохаті груди.
— Емм… так…
Якось стало. Ні, не незручно, а… ми були в обіймах один одного і пристрасть перелосла в цікавість. Ми не поспішали, а насолоджувалися моментом. Дивилися в очі один одного і в мене, принаймні, не було бажання їх відвести. Я тонув і мене кудись відносило. Хоча ні, я був на місці… Розстебаючи її ремінь. Він був твердий, з якоїсь шкіри. Єдине, що було твердим у ній. Все інше було м*ягким і податливим. Особливо, ці маленькі груди. Маленькі маленькі, але милі аж до сліз. Все було милим до сліз. Вона запхнула свою руку мені під сорочку, гладила мій живіт, захопуючи між пальцями купки волосся. Я навіть не напружував прес, як робив для того, коли дівчата торкалися мого торсу. Було й так приємно.
— Можна?
Вона запитала, тримаючи гудзик. Хотіла розстебнути сорочку. А може й зняти її повністю.
Я кивув і усміхнувся. Вона розстебнула мої гудзики, починаючи з низу, гладячи час від часу моє тіло. Я її тримав на колінах. І просто дивився, як вона це робить. У неї тремтіли руки. Я поцілував її в плече. Вона усміхнулася і знову заглянула мені в очі, що я аж майже розтанув. Далі вона почала зтягувати сорочку. Тягла із-за спини. Звісно, вона забула розстебнути ще й рукави, тому я не встиг й зрозуміти, як був запутаний у своїй же сорочці. Нічого не бачив. А Віка лишень сміялася. Я розгубився. Вона мене обняла і повалила на ліжко. Я розслабився, відчуваючи, як вона мене гладить і… так, вона мене цілувала. Цілувала моє тіло… А я був в той час нікчемний і запутаний в своїй сорочці. Міг би спокійно зняти її, але ж вона була зверху. А зганяти її не хотілося. Тому я змирився і чекав.
— Тобі приємно? — почув я.
— Дуже.
— Я теж так хочу, — сказала вона і допомогла мені зняти з голови сорочку.
Поки я розстебав гудзики, вона запустила одну з рук мені в волосся. Перебирала його. Це було в кайф. Коли я закінчив із своїм одягом, я почав повільно піднімати її футболку. Вона застогнала від нетерпіння: «нууу… чо ж так помало?»… Я її поцілував у ніс і сказав: «Дай носолоджуся тобою сповна».

радикальна чесність

Андрій
просто я б зараз приставав, бо мене такий грайливий настрій… спершу я бросто гладив твоє волося, а потім би спробував поцілувати в шию (якраз під вушком, поступово опускаючися вниз, до ямочки) і притиснути тебе більше до себе. ну і далі… ніби в ідеалі, в казці, ми б просто торкалися лобами і я відчував би твоє дихання, ти б зітхнула і я б тебе поцілував… ніжно. і так…
Видалити сьогодні о 1:07
Анжеліка
О_О Андрій!!!
сьогодні о 1:08
Андрій
слухаю, міс Анжеліка)
сьогодні о 1:12
Анжеліка
що це булоо?????
сьогодні о 1:12
Андрій
це було те, що я хочу зараз зробити з тобою
сьогодні о 1:13
Анжеліка
в мене не ма слів
сьогодні о 1:15
Андрій Паламар
байдуже… ні… ну може я б цього не зробив, окрім першого… хз, бо я боягуз. але… ну… я спробував себе пересилити… але звісно, якби ти мене відпихнула, то я б зупинився… це тут просто казка… де ніхто нікого не їсть, і ніхто він нікого не тікає.
дадада. а ще я б з тобою танцював би)
сьогодні о 1:17
Анжеліка
ми багато речей хочемо зробити але не можемо
сьогодні о 1:19
Андрій Паламар
так. але спробувати почати завжди варто…
інакше «більшого» ніколи так і не буде… а буде лише те, що ми маємо зараз
пс. не бійся, то я зараз не в адекваті… згодом це зміниться, хоча надіюся, що ні
сьогодні о 1:20
Анжеліка
добре що в адекватіііі
сьогодні о 1:21
Андрій
це буде перевірка мені)
сьогодні о 1:22
Анжеліка
спочатку в мене була думка видалити цю пісню
алле ти просто зараз не в адекваті
сьогодні о 1:24
Андрій
так, неадекватний я, але щасливий. неадекватний тому, що чесний на всі сто. набридло брехати і чути брехню. тому кажу правду, чисту та щиру. хай… хай це буде неадекватність, хай це буде божевіллля… але… це в кайф)
сьогодні о 1:25
Андрій
а зараз я спати. завтра марш. завтра надії на обійм від незнайомої дівчини. завтра надії на нові надії.
сьогодні о 1:26
Андрій
надобраніч, кусаю губами вушко))
сьогодні о 1:26
Анжеліка
О_О
сьогодні о 1:27
Анжеліка
шо ти курив чи пив Андрій??
сьогодні о 1:27
Анжеліка
дещо потрібно тримати у собі а не так!
сьогодні о 2:08
Андрій
ні, не курив….я пишу, що я зараз, в даний період життя обрав радикальну чесність. тримати в собі?
ні… тоді не цікаво, тоді все по звичайному.
я ліпше буду кричати, ніж мовчати, тоді хтось побачить моє існування.
я ліпше буду абсолютно відкритий, тоді хтось зможе увійти до мене і я перестану самотнім
я ліпше відкину від себе всю брехню, занадто багато зла вона робить
я ліпше усміхатимуся і буду говорити, ніж мовчати і тих склиглити у подушку.
не курив я нічого? бо навіщо? це смертні нормальні курять, щоб відчути божественний спокій та розслабитися, я ж спокійний і так, це смерті нормальні п*ють, щоб уникнути проблема чи тому, що нема чим зайнятися, я ж зустрічаю проблеми своїми грудьми і зайнятися тим, щоб розібратися з собою, мені завжди достатньо, це нормальні смертні вживають ЛСД, бо їм не вистачає уяви, щоб побачити велич життя, я ж бачу так, я відрив двоє очей та привідкрив третє, це не достатньо, але… це вже більше ніж нічого…
то як же я маю це все тримати у собі, як я маю тримати мою любов у собі, якщо неї багато, неї вистачить на нас двох, ні не втримаю… я занадто слабкий для цього

Бонус-питання: «То що я їбанутий і балакаю, як мудак?»

9 гуртожиток. Частина 4.

Головним перед походом на форс — було зібратися. Вдягнутися нормально, бо там є фейсконтроль і дрескод. І набухатися, бо на тверезу голову рідко хто там танцює.
Отож о дев*ятій годині у кімнаті Жори почався хаос. Хтось побіг на 8 поверх позичити сорочку та краватку, хтось — до старости секції по праску, хтось пішов бритися. Жора якраз вернувся з душу.
В нього було коротке волосся, але воно все одно курчавилося. Під носом був жиденький пух.
— Не забудь побритися, — сказав Толік, — А то на пизду похоже… Ахахаха…
— Та ти прям астряк, прям Пєтрасян, — відгризнувся Жора, але все ж пішов бритися.
В цей час Данила вже гладив свої сірі штани та рожеву сорочку. Вдягався він на форс, як то в селі одягаються в клюб або на весілля. Так ше школота святкує свій випускний. Суто все це лишилося в нього з випускного, тому паритися йому не було.
Толік же одягався по хіпстерськи. Коротке волосся стирчало вгору, льотчики на носі, штани картаті вузькі та полосате поло фред пері з краваткою. А от з взуттям він якось парився. Думав чи то конверси вдягати чи то найки оріджинал.
В цей час Петро повернувся від одного із одногрупників із сорочкою. Він теж не дуже парився, як і Данило, вдягнув звичайні чорні брюки і туфлі.
— А ти, Жора, що вдягати будеш? — спитав Петро.
— Та во футболку, джинси, — відповів той…
— Ти шо? з хуя впав? — почувши це, спитав Толік.
— А шо тут такого?
— Аххаха… Зараз ми тебе навчимо жизні.
Толік почав ритися в своїх речах.
— Джинси блеать… А брюки маєш чорні?
— Нє… вроді. нема
— А туфлі?
— Туфлі є…
— Приводь їх до порядку, а я поки пошукаю тобі рубашку й штани.
Жора пішов до туалету чистити їх… І думав: «Ну нахуя? Нахуя воно мені треба? Курво… Ай похуй, все-одно скоро додому»…
Увійшовши в кімнату він побачив свій одяг. Брюки і сорочку з короткими рукавами.
Вдягай, берем всі студентські, приглоси і йдем бухати.
  • 0
  • 16 вересня 2011, 15:30
  • Ceyvo
  • 2+2

Спостереження (релоудінг)

Цицьок нема й сідниці — мандаринка,
Йде в п*ятий клас моя Маринка.

Кому шо…

just a moment ago

Пророки живуть і досі. Вони в кожному із нас, вони проявляються себе рідко, але все ж проявляються.
Пророки люблять вислуховувати та люблять розповідати. Пророки розуміють, іноді вони говорять фрази, в яких проявляється вся істина Всесвіту, життя, але зазделегіть фраза дуже проста і сіра, що ніхто не бачить барв захованих, у них.
Пророки засуджують людей, які роблять ним добро, їм не зручно перед ними, і вони страждають, якщо не можуть віддячити.
Пророки виправдовують своїх ворогів, які чинять їм зло. Вони кажуть в кожному злі є частка добра. Вони кажуть, що нема ні чорного, ні білого, є лише відтінки сірого. Кажуть, що на зло заслужили, шукаючи гріхи в минулому житті. Кажуть, що зло — це спосіб навчитися добра, це причина більше цінувати Світло та дарувати більше любові.
Пророки не знають себе. І згають, як до себе відноситися. Вони пригають в екстазі кохання до себе та рвуть волосся на голові у пориві злості на себе.
Пророки бояться жити. Вони беруть всю вагу відповідальності за своє життя на себе. Вони відчувають себе водночас вільними перед іншими (богами, людьми та натовпами), а також замкненими у в*язниці (себе, себе та своїх вигаданих друзів).
Пророки бояться померти, бо вони люблять життя. Вони насолоджуються поглядами на листя дерев, насолоджуються зоряними ночами, що викликають сльози щастя, вони насолоджуються запахом чужого волосся, насолоджуються мріями та реальністю.
Пророки дуже чутливі. Вони дуже емоційні. Але іноді холодні та байдужі. Вони багато думають, а іноді думки їх зникають повністю.
Пророки не люблять сварок. Пророки люблять обійми.
  • 0
  • 14 вересня 2011, 20:30
  • Ceyvo
  • 2+2

To touch something real

Люди люблять таємниці. Тому їх приваблюють таємничі лююди.

Якщо у них буде вибір між яскравою доброю теплою відкритою людиночю чи сутінковою гнітучою байдужою людиною, яку ніхто не знає, яка часто гуляє сама, чи поводиться, ніби увесь час сама, яка не відкривається звичайним людям. Так, останніх вибирає натовп, останніх.

Їм подобається судити. І пободається будувати ілюзорні ідеали. Відкрита людина — щира, відкрита повністю, про неї всім відомо все. Натовпу відомо її доброчесності та вади. А закрита, таємнича людина, — це вже якась романтика. Доброчесності переростають в таємне піднесене бажання комусь допомогти (поки що бажання, але натовпу зійде), а вади переростають у скелети у шафі, іноді ці скелети настільки великі, що у них ховається шафа (але натовбу байдуже, вони поки на це закривають очі).

Натовп випитує. Хто це? Ти його знаєш? Познайом нас! Чому він сам? Звідки він? Що йому потрібно? Що його мучить? Він такий цікавий. Глянь, як він одягнутий. Глянь, він такий інший, він не схожий на нас. Він — прекрасний…

Відкрита людина бачить це і душа його кричить у пориві ревності. Що ви у ньому найшли? Що він вам такого зробив, що ви бігаєте за ним і прагнете повзати на колінах? Чи не я той, хто вам допомагав, у скрутну хвилину? Чи не я той, хто вислуховуючи ваші трагедії, ділився своїм болем, щоб притупити ваш? Чи не я той, хто давав вам поради, які, ви здійснивши, забуває, як і їх автора? Чи не я подавав вам руку, коли ви падали? Чи не я робив вам добро? Чи не я кохав вас? Чи не я кохаю вас? То чому ж ви мене не бачити? Чому вам не потрібна моя турбота?

Закрита людина шепоче. Ви за мною ходите, ви мене хочете і я вдаю, ніби цього не бачу. Ніби я сліпець, засліплений своїми мріями про сліпуче сонце. Ніби я романтик, закоханий у мимолітний погляд дівчини, котру ніколи не побачу. Ніби я не ви, а ви — не я. Але це не так… Це все гра на натовп, я — актор і я граю. Я приховую себе і тому здаюся вам таким пікантним та бажаним. Але насправді я такий же як ви. Я — сметрний, і я — живий. Я умію боятися, і боюся бути самотнім. Я самотній, але я роблю це в ім*я мого майбутнього. Адже перша людина, що зблизиться зі мною, зробить із мене звичайного. Вона розповість іншим, що я — звичайний. У мене є скрутні хвилини, з якими я сам не справляюся. У мене є трагедії, які повні болю. Мені потрібні поради мудріших та рука, щоб піднятися. Я бажаю, щоб мені робили добро та кохали мене. Але зараз я маю бути вищим цього, я маю бути вищим, ніж я.

Натовп реве від задоволення, бачучи його, закриту таємничу людину. Він бачить у ньому щось інше, можливо — надлюдину. Забуваючи в цей час, дивитися поміж себе. Хоча б у тих місцях. де палають внітрішнім вогнем відкриті люди.
  • 0
  • 12 вересня 2011, 08:53
  • Ceyvo
  • 2+2