Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації BlackCat / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Кантата №16

Густий запах батону з паштетом «Московський» стрибає підземними переходами. Запах бідності і тремтячого очікування незрозумілих чудес.
Заплутаною отарою проходять крізь тіло очі та пальці, примушуючи голосно розмовляти, відповідати на питання і приймати пропозиції
Покурити під дверима.
— Хлюп.
— Ваш бокал?
Смітник.
— Який фільм?
Бичок.
— На котру?
А потім спи в тих запахах, перевертаючи іншим боком подушку. Неприємно.

Просять милостиню в метро і годують голубів. Лежать у лікарні з радянськими плакатами «Нет наркомании!» на стінах. Впевненість у безвиході така ж їм мила, як сумніви у щасті.
Я иду, шагаю па шассе.

Друг її – електричний камін, мама пахне дитячим кремом і затуляє волоссям від усіх бід.
У місті запросто померти, якщо просаджуєш всі кошти на книжки. Швидкі не об’їжджають пробки, а гроші позичаються на день.
— І паштет, будь ласка.

Заплати і перейди у іншу половину замкнутого кола безкінечності. Там не те щоб краще, просто якщо малювати, одна частинка автоматично виходить більшою.
Ти завжди маєш звичку, яка все псує. І рухаєшся з її допомогою далі.
— Двері!

Однакові мішки сміття. Життя напоказ. Коли говориш про лижні курорти, відійди від нашої облізлої стіни.
Не лишай слідів у цементі і коміксів під ліжком. Без карт знаходять ті, хто дійсно захотів.
Це місце –прообраз первісного зла. Тоді давно хтось вирішив, що поодинці надто тяжко.

— Привіт. Ти знаєш, тут тисяча людей. Вони – заплутаний клубок розрізнених думок і вчинків. Живуть, щоб хтось побачив в них іскру.
Епатажність і театр одного актора, група, секта, новий вид і смак, ковтати знову, вивчити слова, виходити на кухні, щоб просто бути в купі. Обговорювати наукові дослідження і філософські теорії, хто з ким трахався з точки зору психології і волати влучні фрази на весь коридор.
Покажи те, чого в тобі нема. Будь цікавим, прагни колективу. Об’єднайся з кимось у величну субкультуру інтересу. Потім виділись, стань бунтарем і покакай на колишніх друзів. Вони тягли на дно, але ти вистояв. Будь гордим, і якщо нема з ким випити, виходь за стіни, досліджуй власне місто, а потім виїдь за кордон.

Не вживайте слово «МЕД». Він уособлює нудоту від життя. При вході у цей вулик одягайте сітку чи дзижчіть. Ми всі разом тут робимо важливу справу. Збираємо розкидану по крапелькам чужу блювоту і перероблюємо на згусле і солодке «знаю».

У наших виходах з кімнат все тоне в запаху всепоглинаючої хлорки. Вона ховається у фільтрах цигарок і душових, залізних відрах змучених невдах десятої години і швидко опускає дух бійця перед візитами занудних ревізорів.
— Купи ж і ти хоч раз мішечок цукру.
— Куди поділась вся вода?
— Давайте выпьем!
— Де сьогодні спиш?

Правило № єдине. Під час революцій підривайте у першу чергу студентські гуртожитки.

Смітник душ

За вікном пролітали хворі на лікарняних койках. Вони привітно махали пиріжками і дзвеніли вухами.
Коли нудить від власних парфумів, коли боїшся пояснювати моменти неземного щастя і дивуєшся ниткам сприйняття, все стає тоненько-протяжним і ти волієш роздавити цей соціальний устрій одним позіхом, натомість періодично вирубаєшся на холодних сидіннях тролейбусів-метро і запитуєш, чому межи твоїх ніг завжди запах ліків.
На тілі з’являються маленькі червоні крапочки, ти ллєш на них білі мазі, наївно вважаючи, що білий – саме той колір шкіри.
Ти бачиш, що свічки на каштанах – штучні, рушники пахнуть горілкою, а тобі тут не місце.
Ти закриваєш очі — і спускаються кольорові бабки з сатиновими крильцями, посипаними битим склом новорічних іграшок. Ти дивуєшся, чому тепер перед сном думаєш про зовсім інше. Запитуєш, куди поділося щеміння під лівим боком і чому рука не шукає нічого поруч.
Я не можу більше перевертати тебе іншим боком, мої сили раптом зникли і вилилися у тріснуту чашку.
Я не хочу нічого згадувати і нічого планувати, мені набридло власне тіло, і я хочу від нього піти. Мені не подобається, як я виглядаю, навіть згори. Буде правильно, якщо я скажу, що моя душа не подобається мені ще більше. Я до неї звикла, вона добра і мирна, але вона мені страшенно приїлася. Я вчасно навчилася притупляти фізичні бажання і більше не відчувати болю свого огидного тіла. Лишилося призвичаїтись не маскувати незагоєні рани на обличчі і ногах. Тоді я нарешті втрачу спинний мозок і мені видадуть нову шию.
На станції пахло старими бутербродами і продажними трояндами, і я подумала, як же чудово бог усе влаштував. Мені непотрібно абсолютно нічого робити. Я і так помру, і так нароблю помилок, і так закохаюся, захворію грипом, втрачу близьких людей і переосмислю своє життя. Усе це станеться, навіть якщо у мене не буде від народження ніг, очей, вух абощо. Мені не потрібно робити нічогісінько – боротися за ідеї, будувати теорії і когось у чомусь переконувати. У мене буде пухлина в легенях, навіть, якщо я не куритиму, у мене буде куртуазний ідеал без жодних фільмів чи книжок.
Я просто періодично прошу світ, щоб він залишив мене в спокої і розумію, що це неможливо. Мені нецікаво знати нічого ні про кого, і розповідати щось. Я б хотіла мовчати все життя, розмовляючи лише на папері. Я б не вчила мову жестів, а потім раптово б забула і як писати літери.
Того дня мені хотілося стерильності. Від тебе в районі шиї завжди пахло пігулками. Я уявляла тебе разом із такими ж милими хлопчиками на залізних лікарняних столах, всього чистого, виголеного, як хробака. Ви довго запихалися якимись мікстурами, сидячи голяка на столі, потім дрокали.
Картинка не викликала жодних емоцій і періодично виникала без мого бажання. Стерильність ніколи не була в моїй уяві лікарнею. Вона швидше скидалася на нутрощі здорової людині в яблучному компоті.
А я все крутила головою, перевіряючи нову шию, і розуміла, що нічого не змінилося.
Я ненавиджу свої думки лише тому, що вони мої. Я ненавиджу свої вчинки, бо вони мої. Я не хочу бачити у дзеркалі власні очі, бо вони мені огидні.
Я б не продала власну душу навіть дияволу, а просто викинула б її на смітник. Якщо смітник душ існує, то саме там їй місце. Її підбере хіба що занадто голодна небесна собака, і з’ївши, не відчує абсолютно ніякого задоволення.
Коли я біжу, то відчуваю гілки в очах. Кеди вибиваються з-під усіх ніг, вилітають живі віконниці, а я не виховувалась інакше. Я інакше народилася, ти ж – просто недолуге чмо, що не розрізняє кольорів. Я битиму тебе лопатою в іржі і блюватиму на твої об’ємні вени, я читатиму тобі найогидніший реп. Можливо, тобі знову буде все одно, але я заспокоюсь.
Заспокоюсь і припиню розмовляти. Твоя душа буде на тому ж смітнику лише через те, що колись ми мали нещастя зустрітися.

Радиостанция “Мир”

Сьогодні виявилося, що твоя слина не змивається. У мене на шкірі не залишилося жодного чистого сантиметру.

Сходи сяяли битим склом. Ранкові сутінки приваблювали лише відображенням моєї фігури у темних вітринах. Усі магазини зруйнував вітер, і дуже не вистачало жінки у теплому пальто.

У розбитому тролейбусі вперше за мою історію увімкнули радіоприймач. Кожного ранку я проїжджала вісімнадцять життів, але тільки цього залунала музика. Навколо так само розпилювали асфальт, видобуваючи запах каніфолі, намагалися перекричати одне одного невиразні люди, періодично хтось вискакував через отвори, намагючись пришвидшити свій рух у нікуди. Рух задля видимості руху.

Зранку я вмиваюся пастеризованим молоком і думаю про вічне. Про те, що зрозуміють без слів і через мільйони років. У цих думках немає транспорту і новин. Є лише глобальні повідомлення раз на місяць. У вигляді музики.

Там люди втомилися від слів і навчилися відчувати через повітря. Це єдиний їх плюс, який, однак, перекриває усе інше.

Сьогодні я їхала у майбутнє. Тому, імовірно, ніхто навколо не говорив. Вперше за довгі роки.

За склом ходили тьмяним соком напівзгаслі ліхтарі, шаруділи газетними листами чиїсь капелюхи, а я крок за кроком розуміла, що люди, які співали найвеселіші мелодії в світі давно і щасливо померли. І я не знаю, чи хочеться їм співати тепер.

Другий куплет починався звуком, схожим на тебе. А на ля примостився інший, від якого пахло рок-н-ролом, щойнозрубаною ялинкою і ладаном. Він розмовляв усіма мертвими мовами, і не знав що таке принизити людину. Під музику він радив мені мастити в носі розмарином і диригувати. Хоча я і так постійно диригую.

Ми тимчасово проживаємо в різних тролейбусах. Люди, що не мають слуху і голосу, роблять акцент на словах. Вони не переймаються ритмікою або римами. Їх цікавить сенсовість та актуальність, популярність та антикварність. Ти пишеш дуже плавно, твої слова закручуються равликом, але не мають серцевини.

Музика ставала глибшою. Вона була сповнена сіллю і загубленими переживаннями. Попереду йшли двоє. Вони вели її вперед темною вулицею, куди, вона не знала, і не хотіла знати, бо це були друзі. Правда, не вистачало третього, який бажав залишитись, сам того не освідомлюючи, і не було четвертої, яка була для неї всім. Один розбився об ґанок презирства, інша загубилася у чужому сяйві.

* Стійте!

Два погляди розрізали її: блідно-зелене безнадійне світло, що мерехтіло розумінням і блакитний подивований промінь.

* Ми залишилися одні. Давайте триматися разом.

І музика залунала гучніше. Тепер слухали усі троє…

…Краааааааааааааахххх, — двері розчахнулися і музику заглушив шалений регіт вулиці.

— Я мріяла про зиму, — кричала несамовито дівчина, клацаючи компостером, — а отримала рекламу снігоочисної машини. Я хотіла сидіти одна, зовсім одна у холодному-прехолодному місті, у потрощеній будівлі радянських часів, слухати, слухати, слухати ці звуки, ходити дерев’яними коридорами, і щоб скрізь тихо. І кричати, щоб дзвеніло павутиння, а кроки втопали. А я біжу по тротуарам і відпочиваю на бордюрах. Я кидаю корзинки у автомобілі, а вони збивають їх лобовим склом і їдуть далі. І ніхто не кричить зі мною. І всі сплять. Я міняю рекламу на музику. Та що це взагалі таке? – і вона одним махом відірвала компостер з усіма ґвинтиками і викинула у вікно.

У похмуромі склі хилитаються костури старих дерев. Від мене знову пахне тобою. Я дістаю пляшки з недопитими водами і обливаюся прямо в салоні. Він підіймається, розсіюючи ладан посмішки темносинім повітрям і тихенько натискає щось згори.

Замріяно тріщить старовинний патефон і крізь роки легко ступає прохолодний впевнений голос.

— Говорит радиостанция МИР.

РРР (Риторичність розгубленого розуму)

Коли я ходжу по вулиці, маю відчуття, що насправді ходжу по чужих снах.

Вас не збуджують висотні персиково-блакитні будинки з акуратними віконницями у грозовому небі? Їх легко намалювати олівцями, бо вони створені з кольорового графіту, розбавленого фруктовим лимонадом.


( Читати далі )

Нікому не присвячується

Кажуть, коли він її зустрів, то почав писати вірші і плакати. Коли вона кинула її,остання кидалася під поїзд. Говорили навіть, що коли вона познайомилася з ними, була спланована революція…

У той день, коли ми познайомилася, у наші вікна потягло болотом. Воно заважало думати. Болотом протух весь одяг. І небо було кольору гнилої вишні…Я довго думала, що одягати, яке обрати місце зустрічі. Я не думала лише про те, що варто говорити. Знала – говорити буде вона.

Я думала:«Щось скінчилося у цьому житті. Це не початок нового, а саме кінець всього, що було до цього».

Я докурила останню цигарку в своєму житті і дуже довго дивилася на себе в дзеркало.

Хотілося знайти щось нове: інакший блиск в очах, рум«янець…якусь приреченість. Я думала, що відклала такі неважливі зустрічі, а варто було б не зустрітись з кимось безкінечно важливим.

Я вийшла за чотири години до призначеного часу. Вона – за три.

Дорогою я здирала всі знаки і умовності. На моєму одязі не лишилося жодного ярлика.

У трубку довго і безкінечно щось розповідали, поштовий ящик тріщав від незрозумілих листів.

Біля ніг моїх були бензинові калюжі, в очах все той же осінній дворик.

Люди, що їдуть, лишаючи когось, завжди повинні пам»ятати — залишені житимуть, не чекаючи їх. Вони повинні змиритися з тим, що самі робитимуть все наступне лише у відповідь.

У пам«яті ще жили мармурові колони білих фасадів у візерунчатих напівтінях…

Вона довго плакала на її плечі, розповідаючи про той ранок, що застав її саму, роздягнуту, перед простим малюнком авторучкою. Вона говорила дуже багато, захлиналася сльозами. Вона била ногою стіну, і намагалася порізати руку ножем. А я слухала її вічність… Мені не хотілося вийти в туалет, випити води, перекинути ногу на ногу.

Я ловила себе на тому, що вже як мінімум рік не казала нікому зменшено-пестливих слів.

Хотіла назвати її дощем, моєю, потім поцілувати, розповідати їй про висохлі обличчя душевнохворих, свого собаку, тужливі наспіви худих дівчаток, що вміли лише ходити з свічками по холодних будинках. Я боялася запропонувати їй серветку, у мене починали тремтіти руки, я вагітніла на очах.

Світло змінювалося мільйони разів. Я не любила обдумувати образи, вони завжди виникали спонтанно.

Вона була з тих людей, що вміють консервувати в банках кольори і з довгим скрипом відкривати їх взимку. Вона плутала терміни і поняття, вона не воліла мовчати, коли не знала. Плекала надію, що зрозуміють і так.

Метро викликало у неї тиху істерику. Вона ходила пішки кілометрами. Не пила і не курила, не нюхала, не молилась, не лякалась, а просто дуже голосно була.

Я теж люблю писати друзям промови, яких вони ніколи не прочитають. Я теж планую навчитись дечому. Але у мене немає білого. Я заповнила все.

Вона сховала обличчя у колінах і вкотре якось дивно мене обізвала. Я довго гладила її по голові, хоча ненавиділа таке волосся.

Я завжди була вдячна лише тим людям, що давали щось, зникаючи наступного ж дня. У тих, що були задіяні в процесах, я бачила лише взаємодію зі мною. Вони швидко втрачали свою індивідуальність. Я забувала, який у них колір очей, і навіщо ми познайомились.

Коли я видихаюсь, то мию посуд. Він стоїть брудний на моєму столі тижнями і в цьому немає нічого страшного.

Вона не була вічливою, милою або чорно-білою. Вона просто була. Дуже дивно і беззмістовно була. Ми грали з нею три роки тому в старому органному залі на підвіконні.

Він тоді хапав їх за руки, бо звуки викликали у нього бажання ревіти як поранена тварина, але вони тікали, блукаючи старезними коридорами зі впалими стінами, не перестаючи грати і відштовхуючи пальцями ніг бруд колишніх забобонів.

Він кричав, що вб»є їх, коли знайде, але коли знаходив, сідав поруч на камін і тихенько читав.

У неї в голові жила маленька мишка, вона це пояснювала саме так. Чомусь я ніколи не вірила їй, хоча й прагнула цього більше за все.

Вони йшли назад разом. Їм потрібно було йти у протилежні сторони, а потім повернути наліво, але вони йшли разом, а потім вона понесла її на руках, переносячи через відкриті люки.

У мені жила надія, що не вона буде тією, хто продовжить мою справу. Я нестерпно бажала хоч раз пояснити їй, чому тоді, і чому у ванній. Але вперше було соромно.

Вони доволі швидко впали і розбили по коліну.

Автобус зник, не дочекавшись єдиних пасажирів.

Я повернулась додому як завжди, о дванадцятій.

«Не шукай себе у чужих віршах і романах, бо одного дня знайдеш», — такою була її остання смс.

Я сиділа й виїдала вишневу гниль з неба, аж поки не стало дійсно гидко.

— Знаєш, — відписала я йому, — а вона була справжнім чмом.

І мертвим, і живим і непотопленим землякам моїм

І мертвим, і живим і непотопленим землякам моїм і чоботарям моїм
в Украйні і не в Іспаньї
моє дружнєє посланіє
Відійди від емоцій…
все просто, все спокійно

Silencio! Silencio!

Заплутались у власності майнових процесів суспільної демократизації, квартирних питаннях, хтось ще хоче заробити мільйон, мільярд?

Їхати ескалаторами цілодобово, бути наповненим по вінця

Зупиняючись, думаєш про рух далі, читати можливо лише речитативом, хаос не має

Не має

Не може хвилювати філософа

Вона була справжнім хробаком-замученим зубною біллю, чужими сонетами і мазь.

А?А звичайна мазь, можливо в«єтнамська „Звьоздочка“.

Так от, її дуже любили комарі. Кусали скрізь, навіть туди, куди не діставав Миколай Петрович, а лампочка перегоріла.

Дуже добре уявляти себе слоном. Слон – він дарує обсяг пізнання, у нього на спині якщо хтось сидить, то можна сказати, що весь алкоголь з холодильнику ти віддала дітям Африки.

Ну і чого ти стукаєш зубами по пляшці? Вона така брудна і зовсім не стучить. Подумай про майбутнє. Твоє майбутнє на тебе насрало, бо ти просрав своє минуле (с)

Не стукай. Не СтУкАй. НЕ стукай. Стукай не.а. ти безнадійний

Головне правильно, правильно читати. Як людина. Як серйозна і перспективна людина.

Ти людина? А, Симоненко, точно. Очі твої одні. Мда, мда, адм, дам, дам, не дам, задам по задам за дам – і только. Але ж як!ММмм.

Ти цокаєш життям. У тебе гниє спинний мозок. Подумай над цим. І продай мені, нарешті, анальгін.

Шмат м’яса у поліетилені

А я тут задихаюся…вино сидить дуже глибоко в горлі і прилипає до стінок. Дивні шкоринки, голі шматки у пам«яті. Де я, що роблю…лише у дуже короткі моменти розумієш, що потрібно для того, щоб забути про все інше.

Байдужість огортає поволу. На диво, у ній не завжди ти винен сам.

* Дай, будь ласка, ножиці, я підрівняю твій голос.

Ти взагалі вмієш розмовляти? Як же не вистачає матеріальних втілень візуального, як же все кисло. Якби ти вмів говорити, то я б не малювала схем. Я б не вирізила аплікації з уривків твоїх фраз, намагаючись відтворити малюнок світу з гір і зірок. Тоді б інколи хотілося втекти у буденність. А так не хочеться.

Я живу в поліетилені. Я не забруднююсь, а якщо і так, то бруд легко змити водою. На мені наче все й видно, але воно закрите, і торкаючись ви не приносите мені насолоди. Мені чхати на вірність не самій собі, мені страшно весело жити.

О, послухайте як шуршить мій полеітиленовий одяг під вітром. Що? Ні, я не це хотіла сказати.

Я знаю, що задихаюся саме через цю огидність навколо мене. Є багато питань, які просто не можна мені не задати. Певно я просто прив»язана до аналізу чужих слів, але твої слова для мене не чужі. І я навіть пробую казати правду.

Найжахливіше ж думати про те, що хтось мовчить лише тому, що йому нічого говорити. Якщо це так, я поділюся з тобою поліетиленом. Він дійсно дуже зручний і крізь нього все видно. Але коли таких людей більшає, картинка починає розпливатись.

Я вчуся мовчати про те, що звикла говорити. Бо тоді ніхто не обпікається гарячим залізом.

Бо тоді люди розгадують ребуси і сміються з того, що таке просте слово зобразили такими символами, і вони не могли здогадатись про що йшла мова, а все ж було так просто.

Шматок м«яса в поліетилені має особливість зберігатися трохи довше і не забруднювати все довкола своїми фізичними проявами. Але на сонці він швидко псується, і якщо взяти його з полеіетилену занадто пізно, ви задихнетесь від смороду його сутності, яку вчасно не приготували.

Просто поклади мене в холодне місце і забудь. Коли прийде голод духовний я нагодую тебе краще ніж уся філософія світу.

Лінк для знайомого дерева

Це дерево засохло, бо вона завжди дивилася на нього згори, але ніколи не підходила… Воно ловило гілками її дим, знало на пам«ять її пісню, бо, зрештою, і пісня лишилася у неї лише одна. Воно так само вивчило усіх собак, що вночі потай вибігали із сусіднього будинку, смак її чаю, такого ж зеленого, яким і воно було колись, і усіх дорогих для неї людей…

Воно мріяло про неї, а вона – про солодкий сон без алкоголю. Воно хотіло, щоб ця дивина колись таки впала у його обійми і залишилася там бездиханна, а вона навіть не відкидала такої можливості.

Дерево вміло слухати, але вона ніколи з ним не розмовляла…Воно ревнувало її до неба, куди вона дивилася частіше ніж на нього, і плакало коли ішов дощ, щоб вона не думала, що воно слабке.

Вона по-своєму любила ці почорнілі гілки і благородний стан, але ніколи не сказала б нічого подібного. Хоча тепер вона говорила хоч щось. Раніше, щоб почути її сміх, йому доводилося просити у неба повного місяця або вмикати вікно на третьому поверсі.

Раніше вона не була потрібна йому, а воно їй. Тепер все було як ніколи. Тепер ретроспектива, загублені кадри і розлите вино, намагання зрозуміти когось і ніжність до себе, пошуки істини і відкидання її, розкутість і розгубленість, невпевненість і революції…все це губилося і знаходилося, розвітрювалося і замикалося.

Дерево чекало щовесни дня, коли вона розклеїть балкон і потягнеться вгору своїми гілками до сонця. Воно чекало її навіжених криків і падаючих чашок, сигарет і безкоштовних психологічних консультацій, її друзів і ворогів, коханців і випадкових знайомих, її життя перед ним.

Вона дивувалася, як ніколи, тому, що люди, коли хочуть сказати про свої почуття, пишуть вірші або прозу. А потім кидають лінки друзям або пишуть листи коханим. Як кинути цей лінк дереву?

Вона не була впевнена у тому, що дерево більше не розквітне. Просто воно так само занадто довго обдумувало кожен свій вчинок. А можливо теж любило чорний колір.

Їй так тяжко було раніше говорити про свої думки, що вона навіть забори обписувала через силу. Вона ніколи не цінувала того або тих, що або кого цінують всі. Вона так хоітла бути ніжною, що била завжди мовчки. Вона так любила гарний смак, що смакувала завжди гарно. Вона так хотіла завжди бачити сни про того, з ким спить, що завжди їх бачила.

Дерево перевчилося хотіти чути правду. Бо вона б все одно її не сказала. А може б і не написала.

Коли вона не могла дібрати назви, то починала фразу словами „Про те, що...“. Вона не боялася написати зайвого, бо зайве – це завжди те, що хтось хоче прочитати.

Вона просто не любила чужих цитат. Цитат тих людей, що були їй не знайомі. Цитат людей, яких вона ніколи не побачить. Цитат, які не для неї.

Простота почуттів-ось що вона цінувала в дереві. Почуття, що хочуть слів, але їх ніколи не отримають. Просто тому, що слова не варті їх почуттів.

Бувають моменти, коли на себе хочеться блювонути. Тоді вона виходить на балкон і кидає чашкою в дерево. І воно не плаче. Можливо тому, що боїться здатися слабким, а можливо тому, що дощ просто так не починається.

Se, sabes,sabe, sabemos, sabeis, saben

А взимку її обличчя перетворювалось на рідку порцеляну, яку не брали ні мороз,ні дріт, руки губились у намистах, а очі хололи і не рухались.

Увечері вона йшла до розбитого мосту, ставала у чорний човен, що плавав посеред огидно пахнучого лайна і довго там диригувала. ЇЇ руки спочатку здіймались вгору, потім розводилися в боки, а згодом різко падали вниз.

— Спочатку фортепіано – анданте, престо, престо, адажіо, — чулося крізь завивання вітру. Зап«ястя її плавно вигиналися і видно було, що намиста позникали, згубились у затхлому пліснявому баговинні, а лишилася тільки вишукана порцеляна, яка чомусь гнулася наче дитячий пластилін.

— Анданте, піанісімо, плавно, плавно, — шепотіла вона і скрипаль в першому ряду недобре всміхався, поблискуючи срібною пломбою…

Від учорашнього ранку вона не любила папір і яблука. Папір був її справою, а яблука кислими.

Вона не розуміла як хтось може любити її тіло – таке огидне і біле, таке непотрібне. Ці довгі ноги, що пнулись вгору, ніжну шкіру, плахкі губи – все це було неймовірно зайве, воно заважало їй диригувати, їздити в автобусі і думати про його поцілунки. Поцілунки, схожі на шерхлу соду, які ніколи не закінчувалися.

Книжка у жовтій обгортці викликала у неї злість. Її писала людина у віці, людина, що знала життя, знала якусь там філософію, наче навіть створила якусь власну, а писала всілякі дрібниці. І ці дрібниці не закінчувалися. Вони накопичувалися і наводили будь-кого на думку що щось таки за ними стоїть.

Можливо, ваш переглядач не підтримує формату цього зображення.

А насправді за дверима стояла нудота. Вона прокидалася рано а лягала після обіду, звільняючи місце сонливості. А ввечері сонливість змінював головний біль.

То були три її вірні друга, які щодня про неї піклувались та підтримували.

Від учорашнього обіду вона не любила візерунки та чорні цятки.

Найчастіше, диригуючи, вона думала про свй череп. Чи має він настільки гарну форму, щоб жити без волосся? Інколи вона забувала, що волосся у неї ще є і що вітер розвіває саме його, а не зграю комах навколо. Ну, і звісно, вона не знала, що взимку надворі комах взагалі немає. Це її хвилювало в останню чергу.

Наповнювачі тролейбуса перелякано дивились на бліду дівчину, яка видерлась на сидіння з ногами і виголошувала поважну промову.

— Звичайно ви ніколи не замислювались над важливістю свого повсякденного пересування, наявністю дітей – вундеркіндів та власним несприйняттям оточуючого світу. Насправді ж вся річ у ваших закритих каналах, тому ви маєте... — але останні її слова потонули у дикому реготі розумних та опосередкованих ротів.

— Ви ніколи не зможете... — уламки слів виринали з натовпу і тріщились намертво компостерами та чиєюсь вставною щелепою, — …відкрити канали, пустити туди повітря, — хтось голосно зачхав, але на нього нагримали і продовжили реготатись, — тоді ви зрозумієте, що сутність речей доволі проста.... — гримнули двері водійської кабінки, дівчину зняли і висадили десь коло лісу.

…Вона витягла ноги з крохмалу і зрозуміла: щось не так. Дивно – човен стояв на місці, вітер гудів, а мост був поламаний. Вона змахнула руками, але вони зажурено впали. Чому? Адже сьогодні вона, як завжди, заїдала тютюн яблуками і повторювала латинський алфавіт… Скрипаль із пломбою всміхнувся напрочуд радісно і задів смичком пеньок.

Вона озирнулась і зрозуміла – багно вкривав густий прошарок солі. Він потужно рипів і перекривав звичайний солодкий сморід.

— Орган — адажіо, повільно, повільно, — почала вона, але орган загудів і замовк.

— Флейта, — спробувала вона ще раз, — модерато – раз і, два і, — але на три і флейта гикнула і зупинилась…

— Ніііііііііііііііііі!

Вона вистрибнула з човна, а потім впала навпочіпки і почала згрібати сіль руками, аж поки порцеляна не змішалася з брунатною вогкою масою, не поєдналася остаточно, як кров тих, хто клянеться страшною таємницею на все життя. І тоді вона впала туди обличчям і плакала довго і навіжено, як матір, що втратила дитя, як зірка, що затухла назавжди, як геній, що з»їхав з ґлузду через власні твори. Вона ридала і кликала диких звірів, щоб вони розтерзали її ненависне тіло, але єдиний вовк, що відгунувся на те прохання, сів поруч з нею і намагався спробувати порцеляну довгим гламурним язиком, а хтива слина капала з його мармурових зубів.

Навколо лісу ходив виродок у червоній камізольці і плескав у долоні. Він тупцяв ніжками в такт власному мугиканню і деколи присідав. У клуночку з дешевого полотна він носив сіль, яку продавав місцевим жителям, а у лівій кишені квитки на театральні вистави.

Сьогодні він продав один мені. На зеленому папірці було золотаво виведено «Asinus Buridani inter duo prata».

Оцет

Сніг, сонце, весна, нахуй.

Що білий еркан? Скло, об яке можна битися головою… Чому люди завжди шукають себе у чужих віршах? Мене гризе.

Джинси, спідниця, колготи…яка нафіг різниця? У мене є ноги. Я вмію читати і писати. Я вмію готувати яєшню. Інколи я можу ходити. Я не не вмію лише думати.Я не не вмію лише картати себе за все накоєне. Не живіть у бруді. Мийте підлогу, вуха і дітей. Ходіть в церкву і на базар. Тільки відчепіться від мене. Я ходжу лише за насолодою.

Я не груба, не жорстока, не цинічна, я просто всіх вас не люблю. Питання про доречність алкоголю абсолютно вичерпане. Коли кумири виявляються распіздяями-це завжди весело.

Я ніколи не плуталась у житті. Воно просте як дівочий вереск вночі.

Я роздеру собі обличчя одного повністю і мене ніхто не впізнає. Але ж ні. Вони впізнають. Впізнають ці хтиві потвори, які ловлять мій запах на екскалаторах, які відривають шматки реклам, за які я бралася пальцями, які молилися мені і гострили ножі у своїх паршивих кімнатках кожного мого погляду, кожного мого руху.

Чиясь глина змішалась з грозою. Чиїсь порухи зупинившиь, зісковзують далі. Чиїсь коти вмиваються на підвіконнях. А я дивлюсь на сонце і мені добре. Життя чудове, якшо не думати про загальновизнане.

Чому мене не цікавить взаємодія двох особистостей? Бо її з часом не стане. Бо професор скаже, що її не існувало. І я засну на парті, і: «Прошу, пане, а шо то є?». Я волію читати старі журнали про навколосвітні подорожі, а не думати про майбутнє.

Найгірше, коли люди шукають одне в одному те, чого там ніколи не буде. Не визначайте нічого. Завжди болітиме. Завжди кусатиме. Завжи лайно.

Найголовніше те, що немає найголовнішого. І собі завжди можна заперечити. І себе погладити. І в себе кінчити.

Чому я задоволена життям? Бо у мене його немає. А я завжди задоволена тим, чого немає.

На фіг мені те, чого немає? А тільки щоб бути ним задоволеним. А тільки щоб взяти його

за руку, трухонути добряче і сказати: « А немає тебе!». І все. І вся колізія. І вся контрабанда. І всьооооооо!

А що вони? Їм завжди погано. Вони завжди скаржаться. У мене немає хліба, цукру і часу, але я вмію просити. А вони вміють тільки скаржитись. І від них завжди тхне оцтом. Як від тієї сонної панни, що плакала, вигинаючись на зупинках тролейбуса, по понеділкам.

Я вб«ю вас всіх колись одним-єдиним поцілунком. І ви радо підете на таку смерть, бо вже робили це не раз.

Приберіть свої гострі обличчя і суворі роти, і тоді я покажу власні ікла. Ви ніколи не дізнаєтесь, що я писала про вас. Вам по фіг на все, крім мене, але ви не бачите і не чуєте мене. Бо ви — це я, але я – це не не ви.

Захлинайтеся в свому оцті, сукі, я загубила кришечку від вашої пляшки. Pardon, pero yo no dice nada mas.