Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Блоґ / Публікації Anna-Maria / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Гра/Драма

Мене покинули сили
— вищі або нечисті?,
Коли тебе попросили
Сховатися у намисті
Вагонів перонів міст,
Залишити своє місце.
Бо що означає лист,
Коли там чекає листя.
Там сонце, там небеса,
А тут я зіграю драму,
Де кожного ранку роса
Спадає на вічну рану.
І поки ти там один,
Мене не рятують ліки.
Веду підрахунок хвилин,
Що їх минуло безліку,
У пам'ять свою убогу
Навмисно вкарбовую дати.
Відчувши смак перемоги, я
Готова тобі програвати.

ЗУТВЦ

Звідки у тобі все це
Навіть коли так важко як вчора
Навіть якщо так складно як завтра
Ти заколисуєш ніби море
Ти зігріваєш неначе ватра
В твоїх обіймах безпека печерна
У твоїх словах м'якість травнева
З ними, адаме, дожила б до червня
Навіть твоя горезвісна єва
Попри сумне і безпомічне вчора
Попри сумнівне завтра з безодні
Ти — неосяжні гірські простори
В яких найкраще кожне сьогодні
Звідки у тобі все це
Дивне тремтіння пронизує тіло
Коли ти торкаєшся мого зап'ястя
Ось в чому щастя
Скільки б не планувалось шалених змін
Ми складаємось із повторення ритмів і рим
З затерплих плечей і розбитих колін
Світ залишається тим самим
І коли ти заснеш нічого не зміниться
Хіба що ватра затріскає, а море запіниться
Хіба що знову майне — звідки у тобі все це
Тихіше заб'ється моє схвильоване серце
Щоб не сполохати твоїх снів

Відповідь

Напевно, їх було двоє.
Коли вони вперше зустрілися,
Деревам відняло мову,
А небо аж засинілося.
Трохи таки перелякано
Вони обмінялися знаками,
І зовсім зніяковіло
В теплі розчинилося тіло.
Напевно, вже й день завершився
І, мабуть, почалася злива.
Інакше чому б вона вперше
Стала така щаслива?
І він, такий ніжний по-своєму,
Покинув стояти на струнко.
Na pewno, їх було двоє.
Тих, що придумали
поцілунки.

Бадабум

Будильник, — кажУ
Починається
Гора прокидається
Сонячні промені
Горизонт — назад у межу
Ну за що мені?
А йому?
Йому не до мене.
Мені до нього — постійно
далеко так
І близько
не видно кінця
Як би не було,
нехай безнадійно,
все ж торкнуся його лиця
Бо він горою
Він до і після
Тож найбезпечніші із коханок
його коханки
А тоді він знаходить
найвдалішу пісню
для вашого спільного
ранку
Гора шепоче
Полежимо ще
Хочеш води?
Знов виникає тертя.
Колись ми будемо
НазавждИ
— всього лише на життя

(с)

Треба було легко відштовхнутися і пливти (с)
Можеш тепер розповісти, як смакує свобода.
Не прив'язуєшся, палиш спокійно листи.
Льоду не стало більше, просто материки
трохи змінили форму.
Шторму тепер не знають твої моря,
Мряки більше не чути у тебе під пальцями.
Все минає і усе залишається,
Як станції, що завжди були, але не твоїми.
Знаєш тепер ціну слів і мовчиш.
Чи ж не прекрасний цей світ, у якому
можеш торкатися води?
Не боятися вогню. Любити землю.
Дихати повітрям, щоб
перед смертю таки надихатись.
Розумієш тепер, що смерть — це таки
логічне завершення
прекрасного. Не поспішаєш жити,
Маєш усе. Пливеш.
Треба було легко відштовхнутися і пливти (с)
Тільки не було від чого відштовхуватись.

(с) — рядок з вірша Остапа Сливинського

---

Вечір лежить недоторканий.
Пульс затих недослуханий.
Світ захлинувся вівторками
З їх нервовими рухами.
Ми прокидаємось в середу
Заздалегідь забутими.
Бути нам чи попереду
Все, як завжди, заплутано?
Двері мої мовчань твоїх,
Твоїх появ мости мої.
Норма тебе в мені, як на гріх,
Не досягла допустимої.
Зникнень твоїх мої атоми,
Сил твоїх моя безпомічність.
Скільки мене рятуватимуть
Пальців твоїх мої поручні?
Скільки мине ще осеней,
Іскор, фобій і жеребів?
З ким не була б я, досі
Мої вірші про тебе.

---

У цьому спекотному місті
Мені набридає відстань
Так тісно, що коло помалу
Стає замкненим овалом
Синоптики Правобережжя
Радять відчути безмежжя
У межах. Чому про грози
замовчують кляті прогнози?
Повені тут, на броді,
Властиві моїй природі
Повня посеред бурі
Властива моїй натурі
Сколихни цю тиху засуху
Поклич — нехай стане духу
І некучеряве дівчисько
Приїде до тебе.

"У"

у мовчанні, застиглому перед бурею
у сонній одноманітності дороги
у нестерпному заповільненні
у невпинному прискоренні
у неосяжній силі, зрештою
зрештою, в опанованій слабкості
у тому, як люди приходять
у тому, як люди йдуть
у тривозі, наче просіяній через сито
у розмитих відображеннях на склі
у зайвому сказаному на тверезо
у вагомих сп'яну забутих деталях
у навмисних випадковостях
у циркуляції помилок однієї за одною
у кроках, від яких залишається тільки відлуння
у протилежностях, які чомусь не притягуються
у тягарях, яким судилося згодом спасти
у затиснутих сі-бемолях
в недоторканості припорошених губ
у недосяжності моря
і взагалі, у цьому сумному світі
а тим більше, у темряві твоїх зіниць

я бачу світло.
я бачу

Я не знала

Я ж не знала, що так буває.
Що то не лише сюжети, сценарії, фікція.
Що світ справді може змінювати колір
В залежності від найрідніших для тебе очей.
Що пісні справді часом знають про тебе більше,
ніж твої найближчі друзі.
Що боротися важко, але постійно-постійно треба.

Я ж не знала: жити у зграї
Можливо цілком затишно, навіть без імені,
можливо серед своїх також залишатись безлицею.
Я ж не знала, що все, що навколо
— таке нетривале, крихкіше від часу, тимчасове як клей,
— то про це й пишуть вірші.
Що немає світлих і темних смуг,
що життя не подібне до смуги.
Ламана, круг, ламана, круг — можу сказати про себе.

Я ж не знала, що вірити треба не кожному слову,
краще просто не вірити, не чекати.
Що справжня віра — то вміння залишатися.
Що любити можна знову і знову,
щоразу сильніше і щоразу назавжди.
Що усе може трапитись не з кимось і колись,
а з тобою і вже.
Напевно, коли до фарисея зненацька прийшов Чоловік
з якимось своїм Законом,
він розлютився, бо теж був розгублений.
Я ж не знала, що усі судять одне одного.

Я не знала, що іноді губиш себе, або взагалі не знаходиш,
або знаходиш вже когось зовсім іншого.
Що самотність — це нормально, і страх — теж.
Що біль може бути таким необхідним,
а щастя — таким безпідставним.
Я ж не знала, чесно, не знала, що так буває.
Що дихати без тебе може бути так важко,
але постійно-постійно треба.

залишусь

і тоді коли стане відомо
як забути про світло і світ
як до сну повертатись додому
як до заходу збігти зі схід
як навчитись приймати з вірою
як назавжди прощатись і йти
як стирати на мапах вирії
і палити бетонні мости
як писати листи зворушливі
— я тоді бути тут перестану
я залишусь надбитою мушлею
на дні Тихого океану