Він нервово курив, стоячи на порозі свого будинку, а вона тим часом плакала і кричала від болю. У дзеркалі відбивалося її відображення. Вона дивилася на свої червоні очі і мокре, щойно вимите волосся і ні про що не думала. Їй було боляче думати, боляче розуміти, боляче говорити. Лише плакати було легко, лише від сліз ставало краще. Він добре знав, що це кінець, що більше ніколи не повернеться, не поцілує її, не зателефонує. Знав, що це, мабуть, таки правильно, знав, що вона знайде кращого, бо варта цього, знав, що його забуде. Але чомусь надзвичайно тремтіли руки і калатало серце. Бо якось нестерпно дико було уявити її сльози. Він ні разу не бачив, як вона плакала, та був впевнений, що навіть зі сльозами на очах вона прекрасніша за всіх інших. Було якось важко жити без її дихання. Він любив слухати його у вечірній напівтемряві, коли вони мовчки сиділи поруч. Можливо, він злякався, а, може, просто не зрозумів її, може, не захотів бути поруч, а, може, не зумів… Проте причини навряд чи змінили щось зараз.
Він усю ніч гуляв тротуарами міста. А під ранок опинився під вікнами її будинку, хоч і не був тут жодного разу, проте якось несподівано знайшов її дім. Простояв тут декілька годин, викурив декілька цигарок, а потім пішов геть. А вона не спала до ранку, згадуючи як була щаслива, згадувала і плакала, невпинно і безболісно, стискаючи у лодонях мобільний з тепер уже пустою папкою вхідних повідомлень…
День проминув швидко. Швидко настав ранок разом із розумінням того, що вони більше не будуть поруч. Проте якось дивно було постійно чекати його дзвінка, бо їй не хотілося нічого, окрім простих слів, що він неправий був, що все-таки без неї неможливо. Але цього не сталося ні наступного вечора, ні через місяць… Просто іноді так трапляється…

Спалахи стробоскопа діяли на нерви, якась п’яна неповнолітня білявка вже півгодини намагалася розкрутити його на чергову самбуку, а він сидів мовчки на барі, пропиваючи п’яту сотню, і згадував запах її волосся. З часу їх останньої зустрічі пройшов майже рік, а він все одно шукав той аромат усюди, де б не знаходився. Хлопець глянув на малолітню дурепу і замовив ще 50 абсенту. Розплатився з барменом і підпер рукою голову. Добре те, що музика лунала так голосно, а абсент дозволяв пропускати повз вуха усе те, що говорила горе-красуня йому на вухо. Він лише кивав головою і дивився на приємно зелений колір свого напою. Точно знав, що повезе таки цю білявку до себе, що трахне її на своїй чорній шовковій постільній білизні і викличе їй таксі, бо вже рік, як не може уявити, що хтось інший, а не Вона, спатиме на його ліжку. Це все було так типово для нього, що він вже перестав звертати увагу на усі ці випадки. Хлопець випив свій зелений диво-напій і чомусь згадав, як Вона плакала, коли загубила свою сережку. Він тоді спитав скільки вона коштувала, а Леся чогось розсердилася і назвала його матеріалістом. Це було так комічно і мило. Тоді дівчина цілий день мовчала і ображалася, а вночі написала повідомлення, що дурепа і ще, що знайшла сережку у сумочці. Вона взагалі любила вибачатися смс-ками. Іноді здавалося, що вона просто боялася говорити все це вголос.
Він сидів на барі і згадував з ким сюди прийшов, але, так і не знайшовши відповідь на питання, прошепотів щось на вушко білявці, та на хвилину завагалася, а потім взяла свій клатч і вони вдвох вийшли на вулицю. Спіймали таксі і поїхали до нього на квартиру. Навіть звук мотору тепер нагадував йому про Лесю. Важко було сказати чому і як це пояснити, але він завжди думав, що не зможе нікого покохати. А от тепер після майже року від того часу, коли він востаннє поцілував єдину дівчину, що робила його щасливим, він чітко знав, що кохає… Кохає дико і невпинно, як божевільний, як приречений, бо не може інакше. Він чудово знав, що його Леся вже півроку, як зустрічається з іншим, що Вона дійсно щаслива, але це не відігравало великого значення, бо почуття, як набридливий сусід, скільки не кажи йому піти геть, все він сприймає по-своєму.
Ігор їхав на задньому сидінні старенького «Форда» з білявкою, що цілувала йому шию і думав про те, що більше за все на світі хоче бути поруч з ЙОГО Лесею. Він дуже довго вчився не називати її своєю… — не вийшло. Автівка під’їхала до будинку, хлопець розрахувався. Потім пам’ятав лише, як увійшов у блондинку, як вона стогнала і важко дихала і згадував те, як його Леся фарбувала вії… Секс швидко закінчився. Він посадив незнайомку на таксі. А сам дістав мобільний і написав щось, натиснув на червону кнопку і зберіг повідомлення у «чернетках». Воно було двадцять шостим «Кохаю тебе» у пам’яті його телефону. Зайшов у квартиру і ліг спати, прекрасно знаючи, що жодне з цих двадцяти шести повідомлень не знайде свого адресата… Мабуть, він просто був боягузом, а, може, просто занадто її кохав… свою Лесю.

Кажуть, тих людей, які щось значать у нашому житті зустрічаєш якось несподівано і безглуздо. Як часто хтось, важливий для нас, просто проходить повз, дивиться у наші очі і мовчить, а потім губиться серед вулиць рідного міста. Як часто ми навіть не запам’ятовуємо його обличчя і як рідко ми таки звертаємо увагу на ці дрібнички, які великі називали долею…
Вона йшла по вологому асфальту рідного Житомира, гублячись у безоднях своїх незліченних світів, які виринали у її пам’яті завжди під голосну музику, що лунала у навушниках. А вулиця у цей час заворожено слухала стукіт її високих підборів. Повз пролітали машини, поспішали люди, а вона, вслуховуючись у слова вже до болю знайомих пісень, мовчки йшла до університету. Складно було навіть уявити, як можна кожного дня жити від зупинки до зупинки. З самого малечку вона ходила до школи пішки і тепер, на щастя, її університет знаходився поза маршрутом того транспорту, що ходив у її районі. І ось щодня вона мала законні двадцять хвилин свого спокою. Це були миті, коли у компанії її Житомира-коханця і пісень «Океану Ельзи», дівчина з маленькими очима і високими підборами могла з впевненістю сказати, що справді вільна. Але ті хвилини швидко стікали у прірву вічності, і щоденні турботи знову забирали її у свої тенета… Починалося таке звичне і таке монотонне життя. А поки до завершення коханої свободи лишалося ще декілька миттевостей, що кличуть їх люди хвилинами, вона йшла, даруючи світові стукіт своїх високих підборів…
У повітрі пахло весною, яка нарешті заполонила місто, визволивши його з обіймів одвічної зими-суперниці. Тепер Житомир ожив. Він на повні груди задихав тією невимовною свободою, що дарує її квітень.
Вона сіла на лавку біля будівлі тепер уже майже рідного вишу і спрямувала погляд у безкінечне весняне небо. А у вухах продовжувала грати музика. У такі моменти їй здавалося, що то було не її життя, а лише сцена з якогось кінофільму. Коли усе навколо рухається під слова до болю знайомої пісні. І поки марення її далеких світів ще не минули повністю, у свідомості вирієм кружляли думки. Вона ніколи не розуміла, як можна відчувати себе безкінечно самотньою, маючи кращих у світі подруг, найліпших батьків і усе, що здавалося таким необхідним для щастя. Та попри все дівчина сиділа, полинувши у звуки своїх навушників, і мріяла про те, щоб життя після смерті таки не було. Тоді б вона померла. І все стало б на свої місця. Вона б не прокинулась десь у потойбічному світі, жалкуючи за земним життям, а просто перестала б існувати. Згадуючи, як це приємно, не відчувати навколишній світ, вона чи не вперше в житті дійсно захотіла померти. А повз неї проходили інші люди, задивляючись на безтурботне обличчя коротко стриженої красуні, і мріяли хоча б на день стати нею. У хвилини цього вранішнього неабиякого песимізму вона завжди думала над тим, як сильно хотіла б бути чиєюсь. «Так набридло належати тільки собі», — кричала своїм стомленим голосом її душа, поки інші дівчата мріяли про багатого хлопця, який би здійснив їх мрії. А їй не потрібні були гроші, не потрібні були здійснені мрії (яка з них користь, коли вони здійснились!) і багатії не важили для неї ані граму, і усілякі зануди, що вважали себе хорошими. Адже, хіба вони могли вирізати її серце і залишити у себе навіки… А хіба не в цьому і є уся суть безглуздого приреченого кохання…
Якось непомітно пролітали повз неї того дня обличчя знайомих. Звичні «привіт, як справи» надокучали її слуху, а його все не було. «Де ж він?» — говорила свідомість дівчини про, здається, того єдиного, який назавжди скував її серце. Вона навіть не знала його імені, та хіба мало це значення. Вона знала його душу, бачила її у глибоких блакитних очах, які щоразу дивилися на неї серед натовпу інших білявок у міні-спідницях, які проходили повз, віталися із ним, говорили та сміялися в той час, коли очі їх співбесідника були у глибині стомленої урбанізованої душі коротко стриженої самотньої дівчини. «Він мій», — вона знала це майже так само, як своє власне ім’я. Та цього дня він не з’являвся. До пари лишалися хвилин десять, а її найнебезпечнішого наркотику не було ні поблизу, ні, мабуть, і на відстані у декілька кілометрів. Дзвінок пролунав швидко і, як і завжди, якось несвоєчасно. Вона завжди поспішала на пари, а цього разу повільно йшла до аудиторії, роблячи вигляд, що наздоганяє подруг. Погляд був десь далеко разом з її серцем. Тіло прагнуло наркотику, а він в той час був занадто далеко звідси, щоб врятувати її від ломки…
Три нудні пари… сміх на перервах… скарги на викладачів… день пройшов швидко…
Вона вийшла на вулицю сама. Додому майже щоразу ходила наодинці із своїми роздумами: інші йшли на зупинку біля самісінького університету. Вона вийняла із сумки навушники, поцілувала подруг, вийшла з території, шукаючи потрібну пісню у пам’яті мобільного… знайшла… Кинула телефон до сумки. Підбори голосно цокали по асфальту. Вона глянула на територію її вже майже рідного університету і… погляд зустрів його очі. Він йшов навпроти алеєю університету до свого корпусу. На обличчі сяйнула посмішка. По венах побігла солодка отрута його погляду. Тіло отримувало свою порцію кайфу. Між ними лише метри зеленого газону та високий залізний паркан… Тишу прорізав звук мобільного… Вона відвела погляд та відкрила сумку, шукаючи вібруючий руйнівник свого задоволення. «Кляте повідомлення від цього клятого оператора», — пронеслося її думками. Вона на мить підняла очі і зустріла його погляд вже зовсім поруч. Він стояв на газоні біля самого паркану. Мить… ще одна… її губи обпік дотик його поцілунку. У щоки давили пруття залізного паркану… та до цього було байдуже. Від губ повільно розтікалося її тілом солодке бажання. Його язик ворушився усередині її рота… губи пахли цигарковим димом… руки стискали її обличчя… він перший, хто торкався під час поцілунку її обличчя… хвилини сплили швидко. Вона стряхнула головою – паркан, зелений газон, порожня алея, а у світі її одвічних мрій на устах ще відчувався аромат його цигарок. Ввімкнула «Океан Ельзи»… повільно пішла додому… як сотні разів вже робила… а десь там, у її світі вій й досі не припинив її цілувати… а тут вона знову була безкінечно самотня…

Я знову блюватиму десь у кущах, сп'яніла тобою до чортиків. Як же мені набрид перегар на ранок після цього перепою. Та я люблю бути одвічно п'яною від твоїх сумних очей. Колю у вени наркотик твого погляду. Отримую кайф і пірнаю у кольорові марення моєї залежності від тебе, мій найнебезпечніший блакитноокий героїне. Це ти зробив мене наркоманкою і алкоголіком. Та я не прагну допомоги. Завтра знову сп'янію від твого погляду і вколю в себе дозу свого наркотику. Я залежна від тебе… Я невиліковно тобою хвора…

Я давно не боюся дощу.
Тільки він змиває з мене сльози.
Стукіт крапель небесної води
Мов удари серця…
Тук… тук… тук…
Чую… слухаю… живу без тебе…
Та мені до того байдуже…
Я вже давно не відчуваю болю…
Лише сльози стікають
стінками мого серця.
Вони тепер ллються усередині…
Також бояться побачити твоє
Лице…

І як тобі не соромно розмальовувати моє нажахане серце смайликами?… Тіло старого тролейбуса хитається з боку в бік. Через це, а, може, стомлена твоєю байдужістю, не можу встояти на ногах. Вслухаюся у звуки міста і мрію не почути у них людського голосу. Вдихаю на повні груди вихлопні гази автівок і насолоджуюсь цим ароматом. Морське повітря не може з ним зрівнятися… Тіло старого тролейбуса, розмальоване твоїми дурнуватими смайликами, їде в депо. А я просто стою під дощем. Нарешті не чую твого погляду. А хмаринки прагнуть моєї свободи. Та я її тепер нікому вже не віддам…

Уві сні ти подарував мені свої блакитні очі. Тепер вони стоять на поличці біля ліжка поруч із моїм серцем. Вони красиво виглядають, коли лежать у скляній коробці. Мрію кохатися з тобою без очей. Тоді б у тебе не вийшло колоти ними моє тіло, мов мільярдами голок. Слухаю твій подих і замовкаю… Чекаю поки ти прокинешся. Боже, аби тільки його очі лишилися там, на поличці, біля мого стомленого серця…

На високих стінах своєї самотності читаю жорстокі написи Долі. А вона, мабуть, знову прагне спокою… як і завжди. Сонячне проміння виймає з мене вени, щоб зіграти на них мелодію своєї радості. Йому байдуже, як мені нестерпно боляче від цих звуків. Тебе знову немає поруч. Втім, як і завжди… Втомилася шукати собі порятунку і знаходити лише знівечені сонячним промінням руки. Біль скоро мине. Вона щоразу минає. А я знову помру… без тебе. Можливо, вже після моєї смерті ти помстишся сонцю за мої вени?… А, можливо, тобі буде байдуже… втім, як і завжди.

Один, два, три… рахую шпали, йдучи залізничною колією назустріч своєму майбутньому… чотири, п'ять, шість… грубий вітер що є сили ляскає мене по обличчю… сім, вісім, дев'ять… згадую пригнічений шепіт своїх думок… десять, одинадцять, дванадцять… шукаю тебе завжди між шпалами залізничної колії свого існування… тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять… ти занадто великий, щоб туди поміститися… шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять… мабуть, там буде тісно і ти втечеш… дев'ятнадцять, двадцять, двадцять один… або ж застрягнеш, як Вінні-Пух у дверях нірки Кролика… двадцять два, двадцять три, двадцять чотири… та ти любиш свободу, тому, мабуть, помреш… двадцять п'ять, двадцять шість, двадцять сім… між шпалами залізничної колії мого життя… двадцять вісім, двадцять дев'ять, тридцять…

Меридіани вулиць міста ріжуть мене своїми звуками. Мов електропилою… І, розпадаючись на шматки і гублячись у своїй приреченості, мандрую далі. А сонце лається на світ своїм промінням, яке все ж таки не гріє так, як твій погляд. Боюсь потонути у твоїх очах. Безнадійних. Рідних. Блакитних, як весняне безвольне небо. Слухаю ампутованими вухами тишу твого погляду. Безглуздо. Не спати ночами і не існувати вдень. Боятися втопитися, добровільно пірнаючи на глибину. Нерозумно. Бути твоєю, так тобі і не належачи. Збираю розкидані по тротуарах частини свого тіла, знівеченого звуками самотнього міста і твоїми очима. А Бог відпочиває на хмаринках, заплющивши очі. Він уже давно не дивиться вниз… Мабуть, також чогось боїться…