Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Рожевий Слоник - творчість без рамок

Se, sabes,sabe, sabemos, sabeis, saben

А взимку її обличчя перетворювалось на рідку порцеляну, яку не брали ні мороз,ні дріт, руки губились у намистах, а очі хололи і не рухались.

Увечері вона йшла до розбитого мосту, ставала у чорний човен, що плавав посеред огидно пахнучого лайна і довго там диригувала. ЇЇ руки спочатку здіймались вгору, потім розводилися в боки, а згодом різко падали вниз.

— Спочатку фортепіано – анданте, престо, престо, адажіо, — чулося крізь завивання вітру. Зап«ястя її плавно вигиналися і видно було, що намиста позникали, згубились у затхлому пліснявому баговинні, а лишилася тільки вишукана порцеляна, яка чомусь гнулася наче дитячий пластилін.

— Анданте, піанісімо, плавно, плавно, — шепотіла вона і скрипаль в першому ряду недобре всміхався, поблискуючи срібною пломбою…

Від учорашнього ранку вона не любила папір і яблука. Папір був її справою, а яблука кислими.

Вона не розуміла як хтось може любити її тіло – таке огидне і біле, таке непотрібне. Ці довгі ноги, що пнулись вгору, ніжну шкіру, плахкі губи – все це було неймовірно зайве, воно заважало їй диригувати, їздити в автобусі і думати про його поцілунки. Поцілунки, схожі на шерхлу соду, які ніколи не закінчувалися.

Книжка у жовтій обгортці викликала у неї злість. Її писала людина у віці, людина, що знала життя, знала якусь там філософію, наче навіть створила якусь власну, а писала всілякі дрібниці. І ці дрібниці не закінчувалися. Вони накопичувалися і наводили будь-кого на думку що щось таки за ними стоїть.

Можливо, ваш переглядач не підтримує формату цього зображення.

А насправді за дверима стояла нудота. Вона прокидалася рано а лягала після обіду, звільняючи місце сонливості. А ввечері сонливість змінював головний біль.

То були три її вірні друга, які щодня про неї піклувались та підтримували.

Від учорашнього обіду вона не любила візерунки та чорні цятки.

Найчастіше, диригуючи, вона думала про свй череп. Чи має він настільки гарну форму, щоб жити без волосся? Інколи вона забувала, що волосся у неї ще є і що вітер розвіває саме його, а не зграю комах навколо. Ну, і звісно, вона не знала, що взимку надворі комах взагалі немає. Це її хвилювало в останню чергу.

Наповнювачі тролейбуса перелякано дивились на бліду дівчину, яка видерлась на сидіння з ногами і виголошувала поважну промову.

— Звичайно ви ніколи не замислювались над важливістю свого повсякденного пересування, наявністю дітей – вундеркіндів та власним несприйняттям оточуючого світу. Насправді ж вся річ у ваших закритих каналах, тому ви маєте... — але останні її слова потонули у дикому реготі розумних та опосередкованих ротів.

— Ви ніколи не зможете... — уламки слів виринали з натовпу і тріщились намертво компостерами та чиєюсь вставною щелепою, — …відкрити канали, пустити туди повітря, — хтось голосно зачхав, але на нього нагримали і продовжили реготатись, — тоді ви зрозумієте, що сутність речей доволі проста.... — гримнули двері водійської кабінки, дівчину зняли і висадили десь коло лісу.

…Вона витягла ноги з крохмалу і зрозуміла: щось не так. Дивно – човен стояв на місці, вітер гудів, а мост був поламаний. Вона змахнула руками, але вони зажурено впали. Чому? Адже сьогодні вона, як завжди, заїдала тютюн яблуками і повторювала латинський алфавіт… Скрипаль із пломбою всміхнувся напрочуд радісно і задів смичком пеньок.

Вона озирнулась і зрозуміла – багно вкривав густий прошарок солі. Він потужно рипів і перекривав звичайний солодкий сморід.

— Орган — адажіо, повільно, повільно, — почала вона, але орган загудів і замовк.

— Флейта, — спробувала вона ще раз, — модерато – раз і, два і, — але на три і флейта гикнула і зупинилась…

— Ніііііііііііііііііі!

Вона вистрибнула з човна, а потім впала навпочіпки і почала згрібати сіль руками, аж поки порцеляна не змішалася з брунатною вогкою масою, не поєдналася остаточно, як кров тих, хто клянеться страшною таємницею на все життя. І тоді вона впала туди обличчям і плакала довго і навіжено, як матір, що втратила дитя, як зірка, що затухла назавжди, як геній, що з»їхав з ґлузду через власні твори. Вона ридала і кликала диких звірів, щоб вони розтерзали її ненависне тіло, але єдиний вовк, що відгунувся на те прохання, сів поруч з нею і намагався спробувати порцеляну довгим гламурним язиком, а хтива слина капала з його мармурових зубів.

Навколо лісу ходив виродок у червоній камізольці і плескав у долоні. Він тупцяв ніжками в такт власному мугиканню і деколи присідав. У клуночку з дешевого полотна він носив сіль, яку продавав місцевим жителям, а у лівій кишені квитки на театральні вистави.

Сьогодні він продав один мені. На зеленому папірці було золотаво виведено «Asinus Buridani inter duo prata».

Оцет

Сніг, сонце, весна, нахуй.

Що білий еркан? Скло, об яке можна битися головою… Чому люди завжди шукають себе у чужих віршах? Мене гризе.

Джинси, спідниця, колготи…яка нафіг різниця? У мене є ноги. Я вмію читати і писати. Я вмію готувати яєшню. Інколи я можу ходити. Я не не вмію лише думати.Я не не вмію лише картати себе за все накоєне. Не живіть у бруді. Мийте підлогу, вуха і дітей. Ходіть в церкву і на базар. Тільки відчепіться від мене. Я ходжу лише за насолодою.

Я не груба, не жорстока, не цинічна, я просто всіх вас не люблю. Питання про доречність алкоголю абсолютно вичерпане. Коли кумири виявляються распіздяями-це завжди весело.

Я ніколи не плуталась у житті. Воно просте як дівочий вереск вночі.

Я роздеру собі обличчя одного повністю і мене ніхто не впізнає. Але ж ні. Вони впізнають. Впізнають ці хтиві потвори, які ловлять мій запах на екскалаторах, які відривають шматки реклам, за які я бралася пальцями, які молилися мені і гострили ножі у своїх паршивих кімнатках кожного мого погляду, кожного мого руху.

Чиясь глина змішалась з грозою. Чиїсь порухи зупинившиь, зісковзують далі. Чиїсь коти вмиваються на підвіконнях. А я дивлюсь на сонце і мені добре. Життя чудове, якшо не думати про загальновизнане.

Чому мене не цікавить взаємодія двох особистостей? Бо її з часом не стане. Бо професор скаже, що її не існувало. І я засну на парті, і: «Прошу, пане, а шо то є?». Я волію читати старі журнали про навколосвітні подорожі, а не думати про майбутнє.

Найгірше, коли люди шукають одне в одному те, чого там ніколи не буде. Не визначайте нічого. Завжди болітиме. Завжди кусатиме. Завжи лайно.

Найголовніше те, що немає найголовнішого. І собі завжди можна заперечити. І себе погладити. І в себе кінчити.

Чому я задоволена життям? Бо у мене його немає. А я завжди задоволена тим, чого немає.

На фіг мені те, чого немає? А тільки щоб бути ним задоволеним. А тільки щоб взяти його

за руку, трухонути добряче і сказати: « А немає тебе!». І все. І вся колізія. І вся контрабанда. І всьооооооо!

А що вони? Їм завжди погано. Вони завжди скаржаться. У мене немає хліба, цукру і часу, але я вмію просити. А вони вміють тільки скаржитись. І від них завжди тхне оцтом. Як від тієї сонної панни, що плакала, вигинаючись на зупинках тролейбуса, по понеділкам.

Я вб«ю вас всіх колись одним-єдиним поцілунком. І ви радо підете на таку смерть, бо вже робили це не раз.

Приберіть свої гострі обличчя і суворі роти, і тоді я покажу власні ікла. Ви ніколи не дізнаєтесь, що я писала про вас. Вам по фіг на все, крім мене, але ви не бачите і не чуєте мене. Бо ви — це я, але я – це не не ви.

Захлинайтеся в свому оцті, сукі, я загубила кришечку від вашої пляшки. Pardon, pero yo no dice nada mas.