Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Рожевий Слоник - творчість без рамок

Моя


Знаєш,
це останній вірш,
напевно…
Мав би
за честь
у нас (із тобою)
повірити.

Бáйдуже
мені на себе,
чуєш?..
Таю
марою у світі
й сутінках.

І
ось тобі
доказ,
що
ти ‒ справжня,
щира,
дружня…

Це ‒
моя остання
усмішка
мужня…

Усмішка жінки



Хтось торкається наче тебе…
Хтось говорить до тебе — у твóю самісіньку суть.
Я так хочу мовчати, я так хочу сховатись на самому дні.
І не можу: це совість, мабуть.

Хоч колись, але хижі і підлі наміри
мусять вийти і стати на горло усім.
Так завжди — час приходить для слова німим,
що стає на майдані, як на базарі — гамірно.

Вільному воля. Будь-яка думка
знáйде собі чи хижу чи янгольску плоть.
Всі рівноправні. Може колись розпука
вивчить безтямних — співати, а не волати. Долати, а не стогнати. Йти уперед, а не падати…
або під ноги або на плечі тим, хто говорить голосом совісті. Власної, а не «здертої»
разом із плоттю із кóгось занадто довірливого. Все починається із немовлят,
потім з'являється час і для янгольских співів і для джазу із блюзом —
диявольськи схожих й відверто-німих
близнят.

Розум vs кохання

Що я буду говорити про кохання?
Я — не жінка…
Та й може, насправді, справжнє
кохання приходить усього лиш раз?
А все решта — це решта: усе,
окрім кохання?

Незнайомі знайомі можуть ділитись
власним досвідом,
але власний досвід власне тоді,
коли крапля вогню забігла
тобі у серце…

Тож не мені говорити про кохання —
говори ти…
А я буду слухати і… чекати —
колись же воно повинно прийти?

Я впевненний, що я його упізнаю…
Як немовля знаходить мамині груди.
Як вперше рослина іще під землею
відчуває сонячні промені посеред
глухої ночі.

Кохання в мені зашито десь
глибоко підсвідомо і так само —
нероздільно від мого дещо
наівного і по-дитячому
щасливого розуму.

28.08.2016

Дідько їм - в пеклі!..



І не кажіть мені, які
ми безхребетні…
І не тицяйте у тих, хто
при владі…
Просто мріяти також
треба вміти!..
Або
хоча б насмілитись!

Усе перевіряється власними
рішеннями.
На все дивишся крізь
власні очі.
І бáйдуже, хто там або хто
він —
Авторитети падають, навіть
горді.

Знавісніти у своїй безпомічності!
Наковтатись рабства і пристосуванства.
Колись врешті почати диктувати власні правила.
Хоча б собі — нарешті.

На усі перешкоди дивитись усміхнено.
На випрóбування — зціпивши свої зуби.
Вони, вовки, були і завжди будуть.
А хто ти — вівця чи пастух — чуєш?

Та не страшно мені — навіть вмерти.
Колись же буде — ну, зізнайтесь, нарешті!
Це також — одне із правил,
Як одна із правд — жити!

Може, я підвішений на чúїйсь ниточці?
Вже починаю розхитуватись!
Вже берусь за власне серце
І за мізки — також.

Хтось скаже — безнадійно.
Безнайдійно — це бути без надії.
А я вже краще помилятись готовий,
Аніж ховатись довічно — за кимось!

Напевно, лячно сказатись дурнем.
Як зловтішно вишкірять чорні зуби.
А я переграю навіть підлих:
Підлість — у їх же хибах!

Вони, ці правила, усюди й довкола.
Але ці правила навколо, а не
У мені — я ж бо інший.
А може, навіть, єдиний!

Тож омину усі пастки —
Хай клацають завчасно голодом.
Вони їдять когось, а ми —
З власної роботи.

Коли прúйде мій час
скидати кістки —
Мені не шкода буде
цього хламу.
Я буду жити у власних
вчинках,
А не лиш — у хоромах й
саунах.

Позасвідомість

Усе починається із новизни.
Потім йде експресія.
За ними — майстерність.
Потім розпочинається
невимовна невичерпність
усілях дрібниць та
подарункових акцій.

Потім…
Я ще не з усім розібрався.
Але…
Колись я захочу розібратись з усім,
крок за кроком —
як це було.

І невидимі деталі
мене цікавитимуть більше.
А усі слова і збіги суголосностей
стануть лише відмичкою
до причинності.

А може цього потім
ніколи не настане?
І що вхопиш зараз —
назавжди і залишиться?
Зупинись, часе,
застигни мить!

Ні! Невпинно.
Невтомно.
Майже самовбивчо.
Так пристрасно і
по-дитячому беззахисно
гра продовжується.
Не спиняючись.

У своїй екзальтації
вигинається і, займаючи
чудернацькі позиції,
заклякає поза
свідомістю.

Рай щодня

Уявимо подорож — подумки. Чи можливо відвідати мальовничі місця, як уві сні? Можна, в особливості якщо ці місцинки існують в уяві іншої людини.

Одна дівчинка, скажім, звали її Марина, любила вигадувати чудові царини. Кожна з них було унікальною: це були японські садочки із квітами сакури; могли бути загадкові і стрункі білосніжні замки; також це був задумливий парк із лебедями на потічку і пахнючими деревами. У кожної царини також існували версії — для різних пор року, а також знаних для дівчинкиі людей.

Марина дуже полюбляла бути у вигаданих собою «галявинках» — хоча межі цих царин різко обривались зразу ж після улюбленого дерева, у темряві біля лавочки або серед однієї з кімнат палацу. Та й навіщо вигадувати цілий ліс, коли можна було чудово лишатись під кущиком, з грайливими зайцями чи оленятами?

Маринка настільки поринала у видуми, що іноді зникала з очей присутніх. Це не було як танення — просто люди забували і оминали поглядом те місце, де вона сиділа. І це їй страшенно подобалось — адже завжди тоді вона сповнювалась нових сил і наснаги.

Та інакше було з тими, хто потрапляв у її вигадані мрії. Маринчина уява так сильна бачила обличчя, настрої і думки друзів, що сама ця мрія загадково переносила їх до себе і легкою хмаринкою обсідала на них. Тоді з деякими друзями ставалось так, як з нею — вони зникали з уваги оточуючих…

Так сталось і з хлопцем, Олексієм, що підсів до неї у кафе, в момент її таємничого заглиблення. Він преспокійно випив кави, не звертаючи уваги на цю дівчину, та й пішов за своїми справами.

Та, вочевидь, якась атмосфера, що сповнилась еманацій Марини, послідувала за ним. І уві сні, вже після опівночі лягши спати, він полетів високо над яскравини і мальовничими галявинами, кожна з яких була уособленням краси і втіхи…

Аж доки не долетів до височенного і витонченого замку, з чудовими загадковими вікнами, масивними і напрочуд солідними дверима, червоними, з черепицею, дахами, та в небі колихаючимися прапорцями.
Відчинивши двері, Олексій зразу ж потрапив в одну із кімнат, загадково оминувши величезну залу та звивисті сходи на поверх.

Кімната уособлювала чепурний, м'який і строгий англійський стиль. Шпалери, гардини, меблі зі столами і вишуканими стільцями — усе було витримане в лагідно-зеленавих тонах. Мірно цокав годинник із маятником, крізь вікна падало тепле світло. «Хі-хі-хі...»

Якимсь чином Альоша здогадався, що сміх належав дівчині, з якою він сидів у кафе, хоч і не знав, що її звуть Марина і жодного разу не чув її голосу. Сміх линув із сусідньої кімнати, двері до якої він відкрив…

Вочевидь, це було приміщення для вишивань, плетень та майструвань. Адже навколо колихались чудові птахи, весело посміхались вигаптовані фігурки на скатертинах, рушниках, килимках та фіранках. Височіли глобуси, декілька вітрильників, а також висіли гарні акварелі на стінах. Уся кімната була в малинових тонах.

«Хі-хі… Хі-хі-хі!» В самому смісі було стільки тепла і бажання поділитись чимось приємним, що Альошка знову підвівся і поспішив до дверей. І потрапив…

До похмурої, але тихої і втаємниченої, вочевидь, келії мислителя. Портрети епохи Просвітництва, бюсти Піфагора, Сократа та Арістотеля, білий і лискучий череп і, звичайне, величезний, пухнастий кицяра… Страшенно захотілось усістись за просторим столом, і тоді тут же вигадалась би якась історія… «Ха-ха-ха! Хі-хі...» Йому вже стало набридати. Хто це дражниться, а з'явитись не хоче?

— Ей, ти хто? — він вигукнув, усім видом показуючи зайнятість і самоповагу.
Та йому відповіла лише тиша.

— Де я? Що зі мною?

Десь далеко пробемкав годинник — із зеленавої, вочевидь, кімнати. Та в цій кімнаті було так само тихо і лише ледь помітно плавали порошинки у легкому світлі.

— Я не шучу! Хто ти? Як тебе звати?

— Іди в наступну кімнату… — цей легкий голос, здається, линув з іншої, далекої сторони замку.

Хлопець зітхнув, роздивився руки, змахнув щось з плеча, та все ж пішов до наступної кімнати.

Що це? Пустеля? Величезна кімната була зовсім голою — навіть без штор та шпалер. За винятком малесенького килимка посередині. «Хм, йогічка», — презирливо подумав Альоша.

Щось дивне коїлось із стінами. Легкі тіні перебігали, коливаючись, і змінювали розмір. Іноді виникало якесь обличчя, і тоді пронизливо дзвеніла тиша. Та обличчя зникалb — і тіні кружляли, продовжуючи ковзати кімнатою. Що за чортівня?

— Сядь на килимок, — прозвучало десь зблизька і вже трохи зверху.

— Впертись в ніс і вирішувати загадки про слонів? — він скривився — Мені до фєні маячня — що ти хочеш?

— Із цієї кімнати ти зможеш усе!

— А мені треба? Я вдосталь маю і зараз!

— Ти не хочеш могутності? Не хочеш отримати гроші, становище, знаменитість? Палаци, яхти та усе-усе-усе?..

— Та на чорта випендрьож? Скажи ще — грати долями людства і зустрічатись з інопланетянами!

— А хіба це непотрібно? Що ж такого цінного ти вже маєш? — здавалось, вона здивувалась.

— Та нічого. Вчусь, спілкуюсь, іноді читаю… І що?

— І не скучно? Це ж мізер… А подорожі, океани — безліч усього!

— Ну, їджу іноді на море, але частіше — на озера з друзями, або до лісу. Навіщо край за очі?

— Не знаю… — одна з тіней згустилась, і ледь помітно з'явились обриси. Та Альоша не звернув уваги.

— Якось дуже звично… В мріях набагато цікавіше…

— Нах* тобі ці думки — яких ти книжок начиталась? — він перебив її роздратовано — Невже мало усього навколо?

Тінь ще наблизилась та Альоша сердито дивився куди завгодно, але не у правий кут.

— Ну, це звичайні люди.

— А ти пробувала розмовляти з людьми про справжнє? Важливе для них? І для тебе?

— Та… — одяг та прикраси, одруження та хлопці… — вона ступила крок і він краєм ока побачив струнку дівчину. Та уваги не звертав.

— І достатньо. Це і є подорожі!

...

Усе закрутилось… Альоша опинився за столиком. Марина, а він звідкись це вже знав, підняла свій погляд. Вона тепер була ледь здивована, її погляд був шукаючий, але усе ще далекий.

...

Ще раз закрутилось… І він проснувся. Попереду чекав захопливий і сповнений пригод день.

У с е

16.01.2011

Десь поза спиною

Мій загадковий Янголе,
скажи: «Чи не ти
усе це влаштував?..»

Пам'ятаю,
як одного разу
я сказав своєму
лікарю, що, можливо,
це моє покликання —
іще незреалізоване —
і є причиною усіх
моїх бід…

І мені сподобалась
її реакція у відповідь,
наче я сказав щось
таки цікавеньке…

Отож, мій солодкий
Перчику, скажи —
чи боліло тобі,
як і мені?..

Бо інакше твій
винахідливий план
не такий вже досконалий…

До речі,
я спитав, а не плюнув —
тож, може ти мені
таки щось
скажеш?..

Також!

Антигравітація

Це щось… дивовижне.
Вона вгадала усе.
Навіть не торкнувшись моєї грішності —
зцілила…

Знаєте — переконала.
Можна милуватись зовнішньою привабливістю.
Можна чаруватись дивними і загадково-омріяними словами.
Але доторку до питомої справжньості —
не замінить ніхто.

За таким «відьмацтвом» можна затужавіти.
І я так втішаюсь, що вже вмію це робити.
Залишаючись самим собою — здійму крила.
Вона — це невагомість…

Ну от...

Ну от, я лóвлю тебе
Я тебе впізнаю'
Одну, єдину, невмолиму

Вистраждену, виболілу, вимолену
Напевно, і справді, треба бастіоном стояти
Й дочекатись усіх ворожих і хижих і просто
Сторонніх атак

Аби… ти… заговорила
Аби… з'явилась
Ти — невмолима сила
Закон… і правда… й вічність

І ми цей вірш рáзом
Із тобою пишем
Рáзом… з усіма іншими
Увічнюєм… засіюєм… й висвячуєм

Істину

Острах

Іноді творчість, як та любов,
схожа на божевілля…
Віриш собі, віриш голосу якомусь,
наче у диво…

Іноді соромишся від того, що написав,
до коренів самих волосся,
а іноді ти — наче король
серед тіней та стосів.

І ніхто не скаже наперед,
чи сподобається оця писанина…
І хочеться, аби сподобалось — отож
застигаєш якось нерівно.

Було, було
кілька разів так,
що написане випадково
набувало смішних ознак
дзвінкого слова.

А іноді, що кувалось вперто,
раптом виявляло нéсмак,
застрягало у горлі
і, гублячись у нетрях,
розсипалось в
прах.

Дивне оце творіння, а натхнення
таке випадкове або раптове…
Крок за кроком, у пітьмах —
наново й знову.