Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Рожевий Слоник - творчість без рамок

Сливи

Місяць тому я купив
на привокзальному базарчику
півтора кілограми слив і
тепер ледь не щодня
насолоджуюсь декількома
із цих невибагливих плодів…

А наприкінці серпня,
на майстер-класі із арт-терапії,
потрібно було із декількох
довільних предметів
(а справа була в паркý)
змастикувати презентацію
щодо самого себе…

Я вибрав три сливи
(випадково придбавши їх
перед цим на базарі).
Одну із'їв повністю ‒
лишивши саму кісточку.
Другу ‒ наполовину.
Третю ‒ залишив
неушкодженою.

Неушкоджена слива ‒
це наше майбутнє,
смачне й соковите…
Напівз'їджена ‒ наші
щоденні стосунки та
найрізноманітніша
буденна реальність…
Кісточка ‒ минуле,
можливо, іноді навіть
трішки кумедне.

І я сказав, що
навіть кісточку можна
посадити і з неї знову
виросте безліч
смачнющих
слив.

9.11.2016

Олені))

II

Вічний острах падінь,
Відчуття нереальної фальші,
Прилипання до стін,
Що оздобу без шуму крадуть.

Ця струна знов не та,
Морок знову темніша,
І бажання зника
Вогник ночі безтямно шукать.

Чорна ніч – ти одна
Справжня мати – колише,
Я у тобі залишусь
До наближення ранку
Чекать.

19.11.2010

Фіолет:)



Я
собі думаю
про колір
сонця…

А якби
наша зірка
раптом стала
блакитноокою
або
палкою комсомолкою –
то чи
ми б
так само
їй
раділи
ізранку?

А мо' якщо
десь під північним
сяйвом
життя і існує –
то чи
сповнюються
її істоти такої ж
байдужої недоторканності,
як у неба чи
солоної незворотності,
як у моря,
прокидаючись
зранку?

А якщо
десь згасає
пурпурний гігант, то
чи наснажує він
їх пристрастю і
жагою або
небезпечно-солодкою
млою,
як мене спопеляє яскрава білизна
моєї коханки?
Звечора або зранку!..

Радість, вона жовта тому,
що сонце жовте?
Чи життєдайне поле на
межі із осінню?
Зелений колір усіх
заколисує і
заспокоює
лише тому, що трава або
листя напоготові
усіх оновити
зі своїм киснем?
А небо
безтурботно високе,
а море
безмежно глибоке
від такої ж
волошковості або
райдужної синьоокості?

А ще я люблю
усілякі помаранчі,
мандаринки
і взагалі будь-які
ризики
кольору вибрику або –
orange!

Шелест і дзвін

Море облизує теплим язиком долоню
Наче величезний вовк якого чомусь зовсім не боїшся
У темряві ж нічого не страшно

Як легко знайти тут знайомий будинок
Як легко знайти чужий
Найкрасивіший на світі

Зі ще мокрим вовчим слідом на тілі
Почуваєшся закінченням нитки яка проходить крізь вушко міст
Зачіпає краї видобуває шелест і дзвін

Як легко знайти тут знайоме слово
Як легко вигадати нове
І кожному з них радіти

Але радість прилипає до цих місць безпорадною мухою
Лишається на деревах дорожніх знаках кріслах міського транспорту вокзалах
Без сили злетіти тільки дзижчить

І свято довкола здається таким нелогічним
Як шапка на голові чи рукавички на руках таких пустих тепер
Гірлянди стрічки чортові колеса сувеніри ятки з їжею
Усе шелестить і дзвенить

Треба тільки повернутись сюди пізніше
З холодною долонею в руці
З можливістю боятися і радіти

Вихлюп

Буду писати у стіл…
Не чути овацій,
софіти мене не полюють.

Я — божевільний,
а може
занадто вільний?

Кому воно треба:
«Нічого не треба!»?
Або
захотіти й не мати,
не мати — і лиш
віддавати, усе
віддавати, усім
віддавати…

Знаєш, за правилами
або за канонами — маємо те,
що нам дали.
А я так вважаю —
безмежжя чекає
на нас
всередині нас,
коли привідкриються двері
і вихлюпом підуть дощі —
пустелею…

Це я так вважаю.
Та доки пустелі
іще не панують,
то нíкому до душі
спішитись із вíршами-
стелями.

Опір

І янголи прийшли.
Коли їх кликати
не голосом, не звуком,
не шерхотом губ…

А голосом
із самого дна безодні
душі,
у яку ти впав,
розбившись дощенту,
що й не лишилось жодної
кісточки
цілої.

Звуком
страждання
тужливого,
відчаю й суму
гіркого,
приреченності
урочистої.

Шерхотом
судóм, коли
уявні сльози
зволожують
їх
очі,
а мертвий
усе ж думає
про живих

і лиш зрідка
лементом
за крок
від
прокляття
виривається
кудись
вверх…

І ніхто
їх
не бачить,
ніхто й
не впізнає…

Окрім
тебе.

Ти хотіла



Коли із тебе вихлюпується те,
що ти б нікому не сказала —
це мене «тóркає»…
Коли твоє співстраждання
зазирає у мене,
електричний струм наче
«тóркає» мене.
Коли приймаєш реальність усю —
з усіма її радощами і негараздами —
наче оболонка душі починає
плавитись!
А у центрі душі просинаються
древні символи і, наче
чорні аспіди, не спішачи,
розгортають свої кільця.
Коли уся біль та жорстокість
світу стає непереносимою,
тоді з'являються вони…
Коли ти зробила усе,
й усе ж страждаєш —
з'являються вони…
Ми не можемо врятувати цей
світ. Але коли ми поклали
усе своє життя, усю свою
сутність на вівтар цього
світу — з'являються вони.

Наголос



Знаєш, у чім сила любові?
Живе кохання — непереборне…
Якщо ти впустила у серце
або прийняла когось,
то ці мости вже
нездоланні…

Навіть якщо він (або вона)
цього не знають… Навіть
якщо не чекають!..

Сила кохання непереборна!

Кохання викликає кохання —
знову й знову…
Аж доки не станете
друзями — адже це
краще, аніж
одружитись або
покохатись!

Ось у чому кохання
(або любов) — вони
зцілюють душу
від самотності.

Я не проти, аби…

Аби не спинятись —
це ж, можливо, єдина
причина, яка б
могла нас
роз'єднати.

Тільки-но

Я вперто тебе чекатиму.
І надії ж немає ‒
жодної!
Що я міг, коли ти
дивилась на мене
допитливо-вивчаючи?

Можливо, й зараз
так само
я нічого
не зможу.
Можливо, й
ніколи не
захочу ‒
здобути оцю
хоча б
яку-небудь
владу.

Ти повинна мене
зрозуміти.
Щонайменше,
ніхто ще отак
оцього не робив!
І, здається, що я
не захочу іще
когось ‒
мені б вистачило
й набагато гіршої за тебе…

Я такий невибагливий,
що мені б ‒
аби уваги. Й розуміння. Кохання…
Та й по всьому!
А ти кажеш ‒
гроші, гроші, гроші…

Давай збудуємо палац
і все у ньому буде
із кредиток та
повітряних кульок…
Жодних проблем!
Суцільне щастя!..

А я… занадто інший…
я… шукаю справжнього…
і… відвертаюсь вкотре і вперто…

І справа не в тому, наскільки
я зможу виконувати усі
твої забаганки ‒
а чи витримаєш
ти мене такого?
Ладного устрягати
у найменші нещастя
й замріяного лиш
у щастя.

Тому що ти ‒
моя дружина,
а я ‒ лиш гість
у твоєму атолі.
Я виконувати хочу
твої правила,
а не нав'язувати
власні.

Мені нескладно,
тому що правила
заохочують ‒
в особливості, коли
вони твої…
Все буде так, як ти
захочеш.
Все сповниться і
збудеться.

Ти… тільки-но
дочекайся
на
мене.

Ще "ні"



Бачиш,
картинка оживає?
І вічний спокусник,
тамуючи лють,
в пітьмі
стає на коліна
і, нарешті, молиться…
Будь-яку темряву
треба зрозуміти.
А безодню ‒
вирвати із свого серця!
Бачиш?
Просто потрібно
себе перемогти,
тому що темрява і безодня ‒
у кожному з нас
нишпорить…
Емісари пітьми
чатують на помилки,
а безодня безоднею ‒
вона обезводнює,
доки ти їй не скажеш:
«Ні».
Будь-яку темряву треба
зрозуміти,
а безодня, нарешті,
стає бездоганною
зброєю
супроти лихих.
Їх зброя ‒
розпуста і
безпорадність,
а наша ‒
впевненність
у собі
і
вічності
істини
навколо, до падіння
й назавжди,
коли грішники,
нарешті,
стануть з колін.