Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Рожевий Слоник - творчість без рамок

Не рюмсай, дівчинко, усе не так погано

Не рюмсай, дівчинко, не так усе й погано,
Он твій автобус без запізнення прийшов.
А те, що в тебе замість серця шов —
Зовсім не видно, затягнулась рана.

Вмикай на плеєрі свій антидепресант —
Вмикай і слухай, зараз стане легше.
Тобі ніхто ніколи вже не збреше,
Бо до обману в тебе теж талант.

Ну все, не плач… У місті й так волого.
Дощі ідуть, у них свої проблеми.
Змивай косметику і не забудь нікого,
Хто має шви на серці через тебе.

Вікна багатоповерхівок

За вікнами багатоповерхівок
Живуть такі ж засмучені і дивні.
Вони чекають вечорів осінніх,
А навесні сміються з кіноплівок.

Вони своїх не зраджують коханих,
Не б«ють дітей, не сваряться у ліфті
І в один одного не випускають кігті,
Ніхто не сипле сіль на свіжі рани.

Чоловіки на фронті не вмирають —
Немає війн… ні ворожнеч, ні стрільбищ.
І сходить сонце лагідно й спокійніше
Над вулицями сонного ще краю.

… Не знайдеш вікна ці у світовім заметі
Ні в цьому місті, ні на цій планеті.
13.04.2016

Солона вода загоює швидше рани

Солона вода загоює швидше рани —
Ті, що хронічні і ті, що з«являться потім.
Проблеми й образи іще непромовлені нами
Стають невагомі, як тільки сідаєш у потяг.

Як тільки відчуєш, що зараз тобі на Південь,
Бо інших бажань немає. Таксі. Валізи.
І як не крути — інакше уже не вийде,
Бо ти врешті-решт не з кремнію, не з заліза.

Бо ти загубила себе у дорозі до себе,
Не співпадають пазли — немає деталі.
Подихати вічним морем — не просто потреба,
Бо з ним ти тамуєш подих, щоб дихати далі.

Сливи

Місяць тому я купив
на привокзальному базарчику
півтора кілограми слив і
тепер ледь не щодня
насолоджуюсь декількома
із цих невибагливих плодів…

А наприкінці серпня,
на майстер-класі із арт-терапії,
потрібно було із декількох
довільних предметів
(а справа була в паркý)
змастикувати презентацію
щодо самого себе…

Я вибрав три сливи
(випадково придбавши їх
перед цим на базарі).
Одну із'їв повністю ‒
лишивши саму кісточку.
Другу ‒ наполовину.
Третю ‒ залишив
неушкодженою.

Неушкоджена слива ‒
це наше майбутнє,
смачне й соковите…
Напівз'їджена ‒ наші
щоденні стосунки та
найрізноманітніша
буденна реальність…
Кісточка ‒ минуле,
можливо, іноді навіть
трішки кумедне.

І я сказав, що
навіть кісточку можна
посадити і з неї знову
виросте безліч
смачнющих
слив.

9.11.2016

Олені))

II

Вічний острах падінь,
Відчуття нереальної фальші,
Прилипання до стін,
Що оздобу без шуму крадуть.

Ця струна знов не та,
Морок знову темніша,
І бажання зника
Вогник ночі безтямно шукать.

Чорна ніч – ти одна
Справжня мати – колише,
Я у тобі залишусь
До наближення ранку
Чекать.

19.11.2010

Фіолет:)



Я
собі думаю
про колір
сонця…

А якби
наша зірка
раптом стала
блакитноокою
або
палкою комсомолкою –
то чи
ми б
так само
їй
раділи
ізранку?

А мо' якщо
десь під північним
сяйвом
життя і існує –
то чи
сповнюються
її істоти такої ж
байдужої недоторканності,
як у неба чи
солоної незворотності,
як у моря,
прокидаючись
зранку?

А якщо
десь згасає
пурпурний гігант, то
чи наснажує він
їх пристрастю і
жагою або
небезпечно-солодкою
млою,
як мене спопеляє яскрава білизна
моєї коханки?
Звечора або зранку!..

Радість, вона жовта тому,
що сонце жовте?
Чи життєдайне поле на
межі із осінню?
Зелений колір усіх
заколисує і
заспокоює
лише тому, що трава або
листя напоготові
усіх оновити
зі своїм киснем?
А небо
безтурботно високе,
а море
безмежно глибоке
від такої ж
волошковості або
райдужної синьоокості?

А ще я люблю
усілякі помаранчі,
мандаринки
і взагалі будь-які
ризики
кольору вибрику або –
orange!

Шелест і дзвін

Море облизує теплим язиком долоню
Наче величезний вовк якого чомусь зовсім не боїшся
У темряві ж нічого не страшно

Як легко знайти тут знайомий будинок
Як легко знайти чужий
Найкрасивіший на світі

Зі ще мокрим вовчим слідом на тілі
Почуваєшся закінченням нитки яка проходить крізь вушко міст
Зачіпає краї видобуває шелест і дзвін

Як легко знайти тут знайоме слово
Як легко вигадати нове
І кожному з них радіти

Але радість прилипає до цих місць безпорадною мухою
Лишається на деревах дорожніх знаках кріслах міського транспорту вокзалах
Без сили злетіти тільки дзижчить

І свято довкола здається таким нелогічним
Як шапка на голові чи рукавички на руках таких пустих тепер
Гірлянди стрічки чортові колеса сувеніри ятки з їжею
Усе шелестить і дзвенить

Треба тільки повернутись сюди пізніше
З холодною долонею в руці
З можливістю боятися і радіти

Вихлюп

Буду писати у стіл…
Не чути овацій,
софіти мене не полюють.

Я — божевільний,
а може
занадто вільний?

Кому воно треба:
«Нічого не треба!»?
Або
захотіти й не мати,
не мати — і лиш
віддавати, усе
віддавати, усім
віддавати…

Знаєш, за правилами
або за канонами — маємо те,
що нам дали.
А я так вважаю —
безмежжя чекає
на нас
всередині нас,
коли привідкриються двері
і вихлюпом підуть дощі —
пустелею…

Це я так вважаю.
Та доки пустелі
іще не панують,
то нíкому до душі
спішитись із вíршами-
стелями.

Опір

І янголи прийшли.
Коли їх кликати
не голосом, не звуком,
не шерхотом губ…

А голосом
із самого дна безодні
душі,
у яку ти впав,
розбившись дощенту,
що й не лишилось жодної
кісточки
цілої.

Звуком
страждання
тужливого,
відчаю й суму
гіркого,
приреченності
урочистої.

Шерхотом
судóм, коли
уявні сльози
зволожують
їх
очі,
а мертвий
усе ж думає
про живих

і лиш зрідка
лементом
за крок
від
прокляття
виривається
кудись
вверх…

І ніхто
їх
не бачить,
ніхто й
не впізнає…

Окрім
тебе.

Ти хотіла



Коли із тебе вихлюпується те,
що ти б нікому не сказала —
це мене «тóркає»…
Коли твоє співстраждання
зазирає у мене,
електричний струм наче
«тóркає» мене.
Коли приймаєш реальність усю —
з усіма її радощами і негараздами —
наче оболонка душі починає
плавитись!
А у центрі душі просинаються
древні символи і, наче
чорні аспіди, не спішачи,
розгортають свої кільця.
Коли уся біль та жорстокість
світу стає непереносимою,
тоді з'являються вони…
Коли ти зробила усе,
й усе ж страждаєш —
з'являються вони…
Ми не можемо врятувати цей
світ. Але коли ми поклали
усе своє життя, усю свою
сутність на вівтар цього
світу — з'являються вони.