Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Рожевий Слоник - творчість без рамок

28

Старість наздоганяє повільно,
Та все ж наздоганяє.
Тільки 28, а вже ломить кістки на погоду,
Важко переносиш смажене, жирне та гостре,
І серце вже не мириться з колишньою кількістю каволітрів на день.
Відкладаються солі,
Защемлює нерви,
Зраджує координація рухів.
Тільки зір ідеальний,
Хоча з дитинства хотів носити окуляри.
Перестають тішити галасливі компанії,
Комп'ютерні ігри, алкоголь,
Солодощі та непристойні жарти.
Але ж що може бути кращим за добрий непристойний жарт?
Натомість починаєш любити тишу,
Статичні кадри у фільмах,
Ручну роботу, повільні прогулянки
Та землю.
Землю починаєш відчувати,
Наближаєшся до неї, уподібнюєшся,
Помалу перетворюєшся на порох.
Копаєш, перевозиш, розрівнюєш.
Стрижеш траву, смикаєш бур'яни,
Чекаєш плодів.
Починаєш помічати дрібниці,
Задивляєшся в деталі та шви світобудови:
Кора дерев, краплі на листі, мох,
Сліди на мокрій землі, тріщини на стінах,
Світло на поверхнях,
Рухи та випадкові слова.
Вчишся бачити і чути.
Непомітно переростаєш своє тіло.
Ніби штани старшого брата.

повторение

I

и кто бы
что бы ни говорил,
я помню одно:
у _ _ _ _ на всех нас
одно лицо
и
имя
тоже
одно

II

и кто бы
что бы ни говорил,
я помню одно:
у _ _ _ _ имени нет
лица
тоже
нет
у
нее

III

и кто бы
что бы ни говорил,
я помню, что:
_ _ _ не объяснишь
ни
одним
из
слов

Особиста Африка

І

Прокинутися від страху
що ніхто не прийде
з олією поту на шкірі
ще живою рибою на пательні ліжка

Світлофори плавляться на сонці
наче морозиво з трьома кольоровими кульками тіла
залишаючи без правил дорожнього руху
кожен тепер порушник і самогубець

Яка раптова спека
ніхто не був готовий

Новини із заздрістю слідкують за голими жінками
що розгулюють містом наче щойно зійшли зі світлофорів
цариці яким дорогу встеляють шкурами зебр

Спека така що хочеться спати
спека така що не можна заснути

Хто ти що досі чекаєш на світло
з незламною вірою в зеленого бога
що у подобі жінки переведе тебе на інший бік

ІІ

Мерехтіння спеки наче прозора жирафа
з високою шиєю ртутного стовпчика
особиста африка

Очищені рибини босих ніг
б’ються об розпечений асфальт
з десяток лусочок вціліло
виблискують на сонці наче нігті
яка халтурна робота

Вкривайтесь новою лускою
тепер ви риба міста

Водорості тканин
печери пластику і заліза
корали скла і бетону

Блукати містом наче шаман
який не зміг викликати дощ

Вигнанець і жирафа
яка з’їдає листя усіх тіней

мет

когда ножи с завидным упрямством приходят в спину,
то ты ни с собой, ни с метателем не церемонься
а загляни по дороге домой в свой любимый винный
и не расти по осени обрезанные колосья.

а если метатель таки напросится на твое похмелье
то тут не поможет ни заговор, ни похоронка
садись, май метатель, очни меня от веселья
и запускай уже все, что есть у тебя
для меня вдогонку.

Ос

Это осень, дружок, замыкание сердца, как частный, счастливый случай
Колокольни, с которых до неба короткий, неспешный шаг
И взъерошнный город, под утро – Бёртон, а к вечеру – Бертолуччи
Выбирают тебя для жизни на пленке, в свой 25 кадр

Подсознанию уступает место поток сознанья
Подошел к концу истерический биатлон
Мазохизм — это письма из комнаты ожиданья
И ты сам – получатель, отправитель и почтальон

Истекло лет пять с тех пор, как прошли те четыре года
Седативы и нейролептики в общем- то ни к чему
Ни ключа, ни молекуллы, ни одного бигборда
Многозначительность, данная исключительно одному

Все сложилось, как пазл и спасибо за эту осень
За вагоны метро, утащивщие вглубь остаточные хвосты
И за то, что не просится под язык ни Цветаева, ни любимый Бродский
За совершенный и новый смысл избитого словаты

Это осень, в которой не хочется ни весны, ни лета
Жизнь набирает вес — не ее неспособный клон
Образ жизни – не временная, сомнительная диета
Осень — классический фильм – не очередной сезон.

Ощущение запятой, как осадок со дна бутылки
Показатель возраста – и всего
Этой осени так к лицу немолодость и морщинки
Как и то, что кругом не солнечно и наго.

из центра подлицу

Острослов, может просто рослый
Я пишу из ночного Осло
Здесь так разно, но в общем сносно
На покрышках твои обноски
Что взросло на подросшем «поздно»
Надеваю с утра – не мёрзну
Тесноват, правда, этот остров
Но мне — смех, а тебе –серьезно
Нету здесь ни дождей, ни доз, но
Этой тени – на небе гроз. До
Тебя простирает лозы
Эта осень и город… возле.

Музика під землею

І

Тонкі сухожилля на шиї скрипки досі тримаються
скрипка досі жива
і тут у переході між станціями наспівує мелодію під лезом ножа
кепкуючи над молодою студенткою музичного училища

Вбити мене не зможеш
я не помру від твоєї руки

Коли ж вона навчиться витримувати паузи
запитує жінка яка впізнала мелодію

Залиш їй на це іще кілька років
кидає хтось ґудзик відповіді
на рухому частину балюстради

ІІ

Пісня слиною витікала з його рота
привертаючи погляди пасажирів
але він тієї пісні не знав а приспів і той місцями мугикав

Я мов та ріка що стане морем

Потім кілька секунд намагався згадати як сюди потрапив
чухаючи поголене підборіддя
і знову заводив

Відпусти мене я стану морем

І так без упину неначе мантру

Але у вагон зайшли патлаті хлопці
з гітарами і не менш патлатими дівчатами
заховали чоловіка у волоссі
розчинили його пісню у своїх голосах

ІІІ

Вкрасти блискучу ноту з кишені віолончеліста
було так по-дурному

Що з нею робити
в око мішені не вцілиш
речення не закінчиш

В усьому зізнаєшся
а ніхто тобі не вірить

Кажуть що ніхто цієї ноти не грає

Кладеш її на дно капелюха
як темну монетку яку не занести в обмінник
і вибігаєш назовні

Тебе зустрічають сяючі отвори дорожніх вогнів
і тужлива музика десь позаду
після якої усе стає зрозумілим

иногда

иногда я всех люблю, иногда — всех ненавижу
иногда я всем улыбаюсь, иногда — мой взгляд смертоносен
иногда я взахлеб рыдаю, иногда — несу добрые вести
но если настоящее «я» — неизменно,
то кто же это
постоянно
мечется?

Входи...

Входи своими глазами в мои глаза,
Как будто в дом, потерянный и забытый
Мне столько хотелось бы тебе рассказать
Смотри — между нами сотни невидимых нитей

Входи, не стесняйся, садись у огня
Здесь все для тебя, хоть ты об этом не помнишь
Давай попробуем по чуть-чуть вспоминать,
Как мы когда-то с тобой были незнакомы

Но знаешь, мне ничего не приходит на ум
Как будто мы начались одновременно, вместе
И поддались вездесущему сну,
Забыв о том, что нас окружает вечность

*****

И если ты — океан, то я — ветер.

Готовься к волнам, грядет гроза.
И о твоем безграничном свете
тебе никто еще не сказал.
Я знаю, что знаю совсем немного,
и что не плавала никогда.
Но если у нас вдруг — одна дорога,
я научусь покорять моря.
И если ты океан, а я — ветер,
то отпусти меня полетать.
Ты успокоишься на рассвете,
я затаюсь у дуба в ветвях.
Настанет день, и утихнет буря
мы будем (будем!) с тобой танцевать.
Мы просто странники, из ниоткуда,
И океану ветер — под стать.