Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Речі, які мене вразили / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+11.50
голосів:
5
avatar

Речі, які мене вразили  

Тарас Мельничук

МАМО!
“Ви не знали ні захисту,
ні прихистку,
і турботи на Вас – то окропом, то скопом…
Та шукали притулку у Вас
козенята і плистки:
Ви нікого не били, нікого не
копали.
Ви копали собі буряки у колгоспі
червоні,
такі схожі чимось на закопані в землю серця.
Мурахи танцювали на ваших землистих
долонях,
що з землею зріднились, до скону свого,
до кінця.
Це важке, наче камінь, чи хліб, родичання,
Доля селянки одвічно – батрацтво.
І не раз Ваші руки, від болю, як діти, кричали.
Але далі і далі Вас гнала, неначе
гестапівець, праця.
Моє серце прострелено світом навиліт:
світ, мов куля, –
крізь груди мої пройшов.
І життя мені знову – до горла приставлені вила,-
І поезія ллється, неначе із рани кров.
КАТАСТРОФА?… НЕХАЙ…
Я не стану її уникати.
Я сам себе знищу
на кривавій пласі життя.
Поезіє!
Будь мені сонцем!
Будь мені катом!
І не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття.
Йдуть колони…
колони…
колони!…
колони!!!..
Йдуть напевно на пошук нової землі.
Йдуть пробиті
серця, і долоні, і лона, і скроні, –
Йдуть мільйони… мільйони…
Мільйони!!! –
І зникають безслідно у чорній імлі,
йдуть колони…
Колони! Колони!!! – Безборонні. Беззбройні –
Ідуть, щоб іти.
Громоздаються нові Вавілони,
А услід їм – погоня… — ПОГОНЯ… –
ХРЕСТИ!!!
Йдуть колони, світ за очі гнані добою…
Хто зупинить цей чорний, приречений рейд?!
МАМО, МАМО!
Син Ваш зітканий з нервів і болю:
він, може, останній на світі брат поранених птиць
і дерев…
Він загине в неволі, – як гине роз-
чахнута ива,
і не треба тужити, – не треба
ховати його…
Син Ваш, мамо, неволею нині щасливий,
бо Вітчизна його – це гнаний етапом вагон, –
Перегон. Перегон!!!
Перегон!!!
Стереже його, Мамо, мало не цілий увзвод.
І
немає зупинки… нема перепон:
це трупарня жива! –
Новосталінський м’ясозавод?
Червень. Спека.
Зеки вкриваються милом:
зеки в дорозі –
неначе коні в борозі –
колеса вичавлюють з в’язня
за милею милю:
це конвой заробляє лички свої й трудо-
дні.”
Вихаркуй із себе Одесу, Франківськ, чи Харків,
вихаркуй легеню – обрублене куце крило…

Речі ,які мене НЕ ВРАЗИЛИ.

Нажаль твіттер може вразити тільки Ю.Тимошенко… як… як, але вона знає толк з нього. Вадим (це я) він може відчувати тільки енергетичну невдоволеність, як і ти, як і Вальт.
Бувають такі моменти коли подобається навіть і каміння… або зелений та пахучий чебрець.який допомагає знайти зв«язок з Jah ../22/10/11

Володимир Худенко - весна на вулиці космонавтів

1.
Прийди, прийди, прийди
Та моя срана молодосте
У затхлі інститути і припале пилом літо
Де тихі зорі виснуть над вістрями промислових труб
У моє маленьке село
У морду
У душу
У совість
Наплюй товаришу юності
Наплюй

А там де я колись жив
Понурі верби топлять віття
У воді осушувальной системи
І поверх водосховища пливуть мертвяки
Передчасно покійні
З нашивками і сімями
Дітьми, квартирами і центральними прохідними заводів
Святками і храмами
І ой гук-мати-гук
Туман поле покриває
Мати сина виганяє

Наплюй товаришу юності
Наплюй

Ще ж прийде весна зазеленить
Засипле завтикає затариться
Закособочиться пеніциліном
А я колись здохну і мене не буде
А діти тарабанітимуть до школи по потертих сходах
Першого вересня
На бабине літо
Під маршрутки, райвиконкоми і випускні п'янки
Горлатимуть: «Ой як стане диплом гоп-стоп дубай!»
Підуть жнива
А В'єтнам окупує Корею
І ночами стане душно і важко спати
А шолудиві пси розтягнуться на тисячі кілометрів на Захід

Весна прийде неспішно
Весна зиркне мені в очі
Попросить зашептать на кров
Попросить влікувать судини
Розірвані през ядерну зиму
Грудних дітей
Алкоголіка тата
Розхитаних лавок на трамвайних зупинках
Повороту з Воздвиженської на Космонавтів
Дитинства
Радянського Союзу
86-го року
Божої Матері
Горбачова
Коротше ти будеш живий у Чорнобилі
Будеш живий
І візьмеш весну на руки
Свою маленьку весну
Протигазну весну
Психовану весну
Чокнуту весну
Обнімеш
І задрижать РАГСи
Задрижать осінім листям
Встанеш у свій народ
Кремезний
З освітою
З курними дорогами села
Що розходяться брудом під листопад
І вогники віконець
Далекі предковічні ліси
Виконання домашок
І дідові колгоспи

Поля! Поля! Поля!
Колосяться житами
Краватками піонерії
Ідеологічними параноїками
Параноїдальної весни
Суїцидальної весни
Ненормальної весни
Ти ще встанеш
Ти вийдеш
Ти живий
Ти
Зрікся мови рідної тобі
Не дано лишитись жити
У цій маленькій задрипаній країні
Падаючих зір
І рогатого місяця
Над стріхами хат
Виглядають з кущів вурдалаки

З-за тину
З-за совісті
З-за пропаганди
З-за КПРС
НУНС
НСПУ
КДБ
Мамки
Любові
Юності
Чорнобривців
Товаришу моєї юності
Забутий товаришу
Забитий товаришу
Безглуздий товаришу
І ніц не потрібний товаришу
Замерзлий у холодній могилі
Під двома метрами рідної землі
Спи тепер мій друже
До наступної весни
До нових віників
До цивільної весни
До Спасу
До цивільної весни
До різдва
До цивільної весни
До ГРОБУ
До цивільної весни
До танків
До цивільної весни
До краю
До цивільної весни
До імперії
До цивільної весни
До турецького султана
До цивільної весни
До дошки пошани в моїй школі
До цивільної весни
До… лоні мої сука в крові!
Забий сам кляту кришку
Забий її.

А тоді прийде весна
І наплює в лице.

2.

Наш піонерський табір горів у кінці літа
В кінці школи, грипу і ріденьких Олиних кіс
Пожежа жерла підлогу
Двоповерхові ліжка
Тарілки
Котельню
Ленінські букварі
І заграву на тлі вечора
Маленькі Олині руки
Світились на її тлі
Під ногами на сухій траві
Мотався поліетилен
І журавлі збирались у Вирій

А бабця консервувала огірки
Над тихими проспектами в Конотопі
Мнувся опалий вечір
І віяв
Віяв
Віяв
Холодну целюлозу і державні прапори
Над головами гранітних Ленінів
Наш піонерський табір
Горів
В кінці літа
Над розпеченим асфальтом
Автобусних зупинок
Траси Конотоп-Ромни
Униз
Униз
Униз
Понурими серпневими зорями
До хутора Озерне
І батькових нив
Його афганських парадок
Де в тихих плавнях
Під зорями
Русальчині
Братські могили.

3.

Скоро прийде різна дурня
Закидає листівками
Заразить СНІДом
Завершаться твої інститути
Новорічні свята
Протухлі клуби в богохульній брані
Вересень поріже руки
І тебе не стане
В безпонтовій країні

Мама дасть п'ятірку
Закриються дискотеки
І тихо по під'їздах
Тихо
Допоки ти ще є
Ранком
Поїздом
Міліцією
Антистетиком давить в голову
В безпонтовій країні

А ввечері поїду в Ірак
Затупаю підборами
Помну сигарети
Поплачу на пероні
Здам макулатуру
Здамся ФСБ
І хай вішають
Розстрільні статті
Бо й так нічого втрачати
Полюбив. Постріляв. Проспався.
Пора і честь знати
Пора
Пора

Порадуємось
Вчасно
Вчора
В харю
В безпонтовій країні

А завтра
Випустять
Онопрієнка.
  • +12
  • 8 липня 2011, 13:11
  • edel
  • 7+7

НАД МІСТЕЧКОМ СУНЕ ОСІНЬ

1.
Над містечком суне осінь і в квартирі прохолодно,
Ти прокинешся, почуєш: мама кличе на сніданок.
Ти відмовишся, ти скажеш: мамо, вибач, не голодна,
А подумаєш: о Боже, ще один нестерпний ранок,
Ще одна нестерпна осінь… Ти бредеш до інституту,
Під ногами розступаються глибокії калюжі,
Ти міркуєш: любий Боже, як мені те перебути,
Написати ту контрольну, оминути купу люду
На забризканих проспектах. Сині крапки на конспектах.
Ти малюєш тії крапки у маршрутці на білетах,
Ти малюєш тую осінь на пожмаканих конвертах,
Тих, що не ‘дішлеш ніколи, хоча пошта в кількох метрах
Від твого старого дому на перетині двох вулиць.
Бачиш, вересень заплакав і об чімсь, либонь, задумавсь,
Тож згадай, давай, не парся, і сама згадай що-небудь.
Що згадати? Ті провулки чи оцю хронічну нежить?

2.
Ти згадай, давай, не парся, певне ж, маєш, що згадати,
Що згадати, знову скажеш, цей вокзал чи п’яну матір,
Чи, мо, таточка, котрого ти ніколи і не знала,
Скажеш ти, він тільки снився, але сни ті вже дістали,
І дістали ті проспекти, тії списані вагони,
Ті будинки, тая осінь, скособочені перони,
Ті знайомі однокашки, одногрупники, словечки,
Ця провінція, це кляте, в дощ закутане містечко.
І ось знову після лекцій ти в обшарпаній кімнаті,
Я б хотів, ти чуєш, мріяв щось для тебе написати,
Наскладати, наспівати, розірвати кляті грати,
У самотності твоєї ржаві крила обламати,
Я б хотів тобі сказати про твою сердечну рану,
Що попереду життя, і опускати руки рано,
Я б хотів тобі сказати, що з тобою буду вічно
У оцім чумнім містечку, в цьому клятому сторіччі,

3.
Але ти стоїш понура у віконці магазину.
Знову дощ страшний піднявся, ти сховалась на хвилину,
Ну а я напроти тебе у кафе через дорогу.
Обернися, люба, мила, озирнися, ради Бога,
Але ти не помічаєш, оглядаєш ту вітрину,
Ті будинки, тую осінь, ті пропущені машини,
Я хотів тобі сказати, що до болю ти прекрасна,
І твоє бліде обличчя, і твої русяві пасма.
І ось знову ніч спадає на роздовбаний райцентрик,
І по телику новини, і якийсь дурний концертик,
І я хочу тобі, врешті, подзвонити і не можу,
І як винести ту ношу, ту мелодію негожу,
Ненастроєну гітару, недокурену цигарку,
Недопиту юну долю, мимовільную вигнанку,
Може, все ще було б добре – дачка, діти, сім’я в нас,
Але все він перекреслив, твій діагноз, твій діагноз…

4.
І ось знову безуспішно намагаєшся заснути,
Хоч у сні іще пожити, ще хоч трошечки побути,
Щоб відчути ненароком передранішню хвилину,
Мить, коли собі здаєшся звичайнісінька людина,
Мить одну, єдину хвилю ніби все жахливий сон,
Ті підвали, проби крові, целофани та ікони,
Пам’ятаєш в храмі свічку, там усе тобі приснилось,
Ти хрестилась, ненароком, ненароком помилилась.
Боже, дорога, рідненька, я, либонь, піду з тобою,
Ні, я поможу тобі, і ми… ми вирвемось, я свою,
Я розхристану всю душу покладу тобі під ноги,
Зрозумій, мені плювати, що ти хвора, ради Бога,
Простягни до мене руку, і ми вирвемося разом,
Ми зламаємо цю осінь, це містечко, цю заразу,
Але я кричу у безвість, ніч зірками пролилася,
Спи, кохана, на добраніч, я не знаю, я зламався…
  • +5
  • 22 травня 2011, 15:52
  • edel
  • 2+2

Давид Самойлов

В этот час гений садится писать стихи.
В этот час сто талантов садятся писать стихи.
В этот час тыща профессионалов садятся писать стихи.
В этот час сто тыщ графоманов садятся писать стихи.
В этот час миллион одиноких девиц садятся писать стихи.
В этот час десять миллионов влюбленных юнцов садятся писать стихи.

В результате этого грандиозного мероприятия
Рождается одно стихотворение.
Или гений, зачеркнув написанное,
Отправляется в гости.
  • +11
  • 2 квітня 2011, 15:06
  • edel
  • 6+6

стих понравился

slonyk.com/blog/10574.html
репост
свободу не спинити, Psiheya.

Птицы падают с колоколен
Кажется, я заболел, но болен
Не болезнью, скорей – здоровьем
Я пускал себе кровь, но кровью
Орошал лишь напрасно почву,
Кровью письма писал и почту
Отправлял в голубиных клювах
Птицы, здравствуйте, я люблю вас,
В этом долбанном мире странствий
Я, как муха, увяз в пространстве
Иллюстрированных иллюзий,
Люди, здравствуйте, я люблю вас,
И, уставший от иллюстраций,
Я окно прорубил в пространство
Свежих запахов, мечт и красок.
Я люблю тебя, Небо. Здравствуй…

блюз

Гитара и струны — священный союз,
Когда кидает любовь начинается блюз…

А ВСЕ-ТАКИ ( Маяковский)

А ВСЕ-ТАКИ

Улица провалилась, как нос сифилитика.
Река — сладострастье, растекшееся в слюни.
Отбросив белье до последнего листика,
сады похабно развалились в июне.

Я вышел на площадь,
выжженный квартал
надел на голову, как рыжий парик.
Людям страшно — у меня изо рта
шевелит ногами непрожеванный крик.

Но меня не осудят, но меня не облают,
как пророку, цветами устелят мне след.
Все эти, провалившиеся носами, знают:
я — ваш поэт.

Как трактир, мне страшен ваш страшный суд!
Меня одного сквозь горящие здания
проститутки, как святыню, на руках понесут
и покажут богу в свое оправдание.

И бог заплачет над моею книжкой!
Не слова — судороги, слипшиеся комом;
и побежит по небу с моими стихами под мышкой
и будет, задыхаясь, читать их своим знакомым.
  • +5
  • 26 січня 2011, 21:13
  • edel
  • 2+2

New Trio

  • 0
  • 30 листопада 2010, 20:15
  • Bybluk
  • 2+2

Кинетическая скульптура

Это один автор.


А это уже кто-то другой.