Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+48.51
голосів:
40
avatar

Проза  

Мимольотний аналіз марева

Кохання, феї, листочки… веселки, хмаринки, квіточки, природа…
все таке зелене-зелене…

тільки з мого серця іскриться червоний промінь, пробитий стрілою, випущеною з твого модернізованого арбалету з палаючими стрілами.
З твоїх смертоносних очей, модернізованих чорним олівцем… зелених як трава, на яку я падаю від солодкої рани у своїх снах…

Зовсім не боляче :) лиш тепло… тепло…
І точно знаю що нирки не простужу, тому що лежу на крилі і тому трішки вищий від рівня холодної землі.

Травичка наче килим… Дунеш і все таке яскраве…
І трава теж як килим… Пухнаста.
Треба буде сфотографуватися на фоні такої краси…

Тільки як фотік протащити через секюріті…

І ти тут… завжди мріяв, щоб нас хоч раз відправили в один світ…
Я можу зробити з тобою все що хочу…

Я ХОЧУ ЗРОБИТИ З ТОБОЮ ВСЕ ЩО МОЖУ!!!

Адже так мало часу…
Тут це можливо…
Просто обніму тебе і поцілую…
Це краще ніж 1000 годин спроб різних варіантів щось зробити…

смутна посмішка… Що таке??
Голова болить? чи просто сумно? дістали правда?
Зовсім життя не дають…
сумніви.
сумнівні мрії.
==========================
Якись сон снився… не памятаю про що…

Время для безумия.

== Время для безумия. ==
Это говорит мне каждая снежинка-самоубийца, которая падает на обжигающий покров земли:
для нас — ледяным ножом,
для них — стеной жара.
Так сказать: «Всё не как у людей». Иногда они, как люди, жертвуя собою, подставляясь и заслоняя своим телом других от губительного изничтожения, стараясь дать им шанс на более долгую и беззаботную жизнь…
А потом они умрают… Когда безпощадное светило-демон (для кого иначе) выпускает на волю своих приспешников, целеустремлённых бесов-огнеследов, смертельных лучей-берсерков. Тают…
Время для безумия.
Завораживающая структура маленьких кристаликов… До наименьших нано-деталек. Их тела так прекрасны:
одни большие, плотные, стемительные,
другие хрупкие и нежные, чистые красавицы.
Время для безумия.
Неправильно говорят глупые людишки? «Неземная красота». Да разве она неземная? Родилась тут. Жила тут. Тут и погибнет… Растает…
И всё же, всё гибнет. Ничто не вечно.
Маленькие ледяные (но не значит — холодные) души летят назад к небесам.
это же не смерть… Они покидают землю. Отчитываються за свои деяния, а потом их
отпускают снова на землю, дают шанс прожить лучше. В последующем цикле они опять побежат летать… Жить… умирать… А вы наверно и не верите в реинкарнацию…
Так мало времени у несчастной снежинки. Время для безумия!

Может сказать ей, пока я не растаял… ==== ====

Такі собі роздуми - шматочки

Так чарівно коли частини складаються у ціле. У ідеальну коробочку під назвою щастя, у міцне, важке ядро, що неможливо зруйнувати ззовні. Та чи не дивно те, як відбувається піврозпад цілого ядра? Так-так, саме піврозпад, а не розпад. Зазвичай, одна частинка з часом все далі відходить від другої і зберігає камінь у серці, відриваючись від неї, не зважаючи на відчайдушні спроби пробитися через шипасті терни байдужості, роздираючи тіло свого духу до костей. А можливо і глибше сіються зерна ненависті. Тихо чекаючи свого моменту, вони пускають корені у саму основу сутності істоти. Вони дарують задоволення — помсту. Помста переростає з часом у наркотик, що вплітається в ланцюг енергетичного живлення істоти, що неначе чума вражає кожного, кого хоч раз торкнулася несправедливість. І тільки неймовірно титанічна душа витримає біль і вилікує його своїм розумом, а не кулаком.
Чому, коли намагаєшся жити для іншої людини, коли віддаєш себе у її руки, вона починає сприймати цю турботу як звичайне явище, її власність? Чому та щира, невинна вдячність, що доводила до сліз радості, і змушувала давати собі клятву будь-що захищати і оберігати, перетворюється на зухвалу зверхність? Чому ці космічні почуття знецінюються? Чому відданість, що тінню переслідувала у будь-якій ситуації стає зневажливою жалістю, а повні тепла, розгублені очі стають безжалісними лазерами, які пропалюють шкіру і вени холодними голками, згортають кров, пронизують найболючіші точки опори і виколюють серце?
Для того, щоб бути щасливим потрібен баланс. Балансувати у почуттях так само вакжо як встояти на нитці павутиння над безоднею.
Складається таке враження, що я один. Ідучи по вулиці я бачу істот, але не бачу людей. А пошуки істини і відповідей на питання вінчаються нічим. Раніше ці питання заводили у глухий ліс. Тут панує суцільна темрява, але я зміг намацати ті ниточки, що вивели мене до багатьох висновків. Я продирався до істини густими кущами довгі роки. Назад дороги не було і коли, здавалося, вихід був так близько… Я лиш повернувся туди звідки починав. На аркуш паперу, на якому я творю свою історію і впливаю на долі мільйонів людей.
Хоча, котушки, які я знайшов на кінці ниток розгорнули мені мистецтво бути щасливим. Робити мінімум і отримувати максимум. Я зрозумів, що це моя межа. Мені більшого і непотрібно. Завжди ідіть далі безстрашно і непохитно. Не зходьте із своєї дороги. Одної хвилини ви відчуєте, що ви — володар світу.

Секлети у шафах

Банальність – у наших шафах завжди живуть скелети…
У когось вони набувають форми маніакально-депресивного стану, у когось хронічного психозу прихованої форми. Найскладніше прийняти чиїсь скелети, ті, які тобі самому не належать.
Я звик вгамовувати свою жагу до пригод чужими шафами. Проте цієї весни все змінилось.
Я жив біля кладовища (прямо тобі фільм жахів), хоча чесно кажучи не все так сумно. Влітку там прохолодно і можна на лавочці, біля чиєїсь могилки, випити пива. Люди ходять рідко, тому спокій гарантований, ніхто не заважає. Вночі можна вийти покурити. Інколи, коли пощастить, можна навіть поганяти готів, що час-від-часу влаштовують якісь свої дебільні ритуали чи то оргії (їм видніше чим в такий час можна займатися, може вони теж приходять покурити?).
Та головним місцем цієї розповіді буде зовсім не кладовище.
В низ по вулиці тече річка. Хоча і назвати її так соромно. Таке щось… В народі називають Тарапунька. Я кожного дня з дому в справах і навпаки ходжу по невеличкому, проте, міцному містку. Він зроблений з залізничних балок. Знаєте такі? (вони ще смердять якоюсь їдучою речовиною, проти різних шкідників-короїдів).
Одного разу, повертаючись з нічної зміни, від річки як завжди повіяло холодом, ось тільки цього разу по особливому. Звично поглянувши вправо від містка я побачив знайому сукню. Лише забарвлення її на цей раз не приваблювало як завжди. Річ була вся закривавлена…одягнена на свою власницю.
Її звали Даніела (для нашої місцевості це досить незвичне ім’я). В цьому році мене як сусіда було запрошено на її 17-чча, Максом, старшим братом дівчини. Пам’ятаю ми тоді добре випили…чесно кажучи це і все що я пам’ятаю…Макса знаю років з 30, ми ще разом навчалися, були навіть найкращими друзями. Менше вже почали спілкуватись після мого одруження з Ліною. Так інколи теж буває, часи змінюються, люди – теж.
Далі пам’ятаю все як у страшному сні: швидка допомога, допитування сусідів…я навіть думав самому взятися за цю справу, але рідні дівчинки були проти. Дружина теж, сказала, що мені і так вистачає роботи, тим паче, колеги оголосили значні здвиги і ймовірне завершення.
Через 3 роки справу оголосили «глухарем».
Я не знаю чи зміг би щось змінити, зробити правильний вибір, якби все-таки мене поставили головним…дійсно, не знаю…
Батьки складно пережили смерть дочки. Моя матір теж знала малу. Говорила, що гарна господиня буде, а можливо колись і жінка її онукові.
Минулось 3 роки. Життя стабільно йшло вперед. Всі намагалися забути про той страшний день і про саму Даніелу.
Та лише мені залишилось відомим що тоді, на березі річки над тілом 17річної дівчинки стояв її брат, людина, що одного разу врятувала життя моєму сину.
У кожного схований власний скелет у його власній шафі.
  • 0
  • 14 червня 2011, 16:50
  • Ameli
  • 2+2

Америку накрило

— …Ей, кто там?! О ты уже здесь?! Громче сделай радио, а то слышно плохо, Кричат здесь постоянно!» Горланила сусідка, я мовчки добавила гучності.- Костик, бля, заткнись, достал своим хоккеем!!!
…У моєму домі, як запевнила сусідка Лара, вже три дні немає світла, тож старий «колгоспник» був єдиним приладом який зєднував нас зі світом. Із ЖЕКу повідомили, що буде дні через три- чотири, виною цьому є «стихійне лихо» — опади у вигляді «снігоподібної» рідини, на які ніхто не очікував.За тиждень моєї відстуності, навіть за 6 днів, снігоподібна рідина заполонила країну так, що тільки тітка Лариса (їй більше подобалось коли її називали Ларіса) могла врятувати нашу округу.
Лара, перепрошую, Ларіса – цікава людина, в минулому –вона була музикантом. Хоча ніхто так і незнає де вона виступала. За її розповідями родом вона із Криму, але там жила лише до смерті своєї тещі – баби Зіни.
Баба Зіна померла ще в далекому 1999 на весні, коли ми з батьками повертались з прогулянки із лісу (в дитинстві ми часто вирушали у неділю в «турпохід» до місцевого лісу) про це нам повідомив її син – дядя Коля – чоловік нашої сусідки Лари. Тож вже одинадцять років Ларіса і дядя Коля живуть із нами по – сусідству ( «на сельськой улице что в центре», за словами Лари) виховуючи двох онуків і сина – наркомана – батька їхніх онуків, хоча сина вони лише пильнують, щоби знову не вдався до старого.
Костік (так називали його бабуля з дідом) – це молодший онук. Хлопчик десятирічного віку, любить грати у хокей (щоправда бачила лише як грає він із дідом на одному квадратному метрі свого подвір'я ) та в футбол. Коли виросте Костик буде дуже красивим. Йому і зараз нічого не бракує, хіба що клепки в голові, але це турбота Коліного пасочка і Костикової задниці, з якої клепки мають повернутись в голову.
Про старшого онука –Дмитрика, давно нічого не відомо. Зараз йому мало б виповнитись п'ятнадцять – шістнадцять років. Колись займався плаванням. Що з ним тепер?! Лариса не охоче розповідає. Але Дмитрик і Костик – похожі як дві краплі води, хоча двох ідентично однакових крапель не буває, ці двоє були більш ніж схожі зовнішньо, так ще й характери зійшлись. Паскудні діти. Щоправда коли поруч із ними баба чи дідо – то над голівками світиться німб, і виростають крила. Та ще й світло від них таке лине, що сонцезахисні окуляри тут не в поміч, хіба що маску для зварювання потрібно.
Із потеплінням на вулиці, у Лари «топиться» її крижане серце якого у неї нема (а це вже слова дяді Колі), і вона знімає із стіни свою стару гітару, виробництва «Трембіта», і на всю округу горланить пісень.
Інколи гітару їй настроював мій рідний дядько Тарас – двоюрідний брат моєї мами, також музикант, скрипаль, той що колись співпрацював із зірками української естради, або як тепер принято називати — шоу – бізу, проте зараз дядько Тарас вже не гастролює.
Якось на Паску він показав нашій сусідці як грати «Пастой паравоз, нє стучітє кальоса…», Ларіса так захопилася, що пропустила службу в місцевому храмі, через що довго лаяла дядька Тараса, але найбільше вона лаяла свого чоловіка – дядю Колю. Там вже і лаяти не було за що. А так просто, як вияв уваги чи то любові. А скоріше це вже звичка якої вона ніяк немогла позбутись, так само як і курити по дві пачки «прими» на день: червоної та синьої, а інколи лише синьої, хоча я не раз бачила як вона купувала «золоту» але завжди говорила – що це «синя».
Ларіса не любила несподіванок, а ще біше вона не любила ЖЕК, тому того разу коли нас залиши без світла (щоправда не на три дні як вона говорила, а лише на кілька годин) вона попрямувала до ЖЕКу і лишила там свою енну скаргу, а ехо її голосних лайок після візиту, ще довго блукало порожніми коридорами житлово-комунального управління.
Якось, я зустрічала із хлопцем чотири місяці. Звати його було Ігор і він працював моделлю. Фотографувався, для різних журналів, газет, постерів, реклам і т.д. Так от, тітонька Лариса, перша людина яка наважилась застерегти мене і бути з ним обережньою…Чому?!
— «…Да потому что он мутный какой то!».
На її слова я не зважала, бо це було не переше зауваження щодо мого хлопця. Тодішнього. Спочатку він видався їй – «голубым», потім «недоразвитым» а тоді й і «мутным». Перші дві позиції зрозуміти можна. Я й сама так колись думала, через тонну макіяжу на обличчі, своєрідну ходьбу, зачіску, а тим паче стиль одягу. До Ігора привикла доволі швидко, для цього знадобилося майже рік знайомства а потім і чотири місяці зустрічань.

Ігор невмів грати на гітарі. Та й не хотів, пояснюючи це тим, що в нього надто делікатні пальці. Ларіса ж завжди говорила: « Мужчина должен уметь играть на гитаре, если не умеет, гони его в шею ...!»…(чому ж тоді дядько Микола ще досі з нею проживає. Він же теж не вміє грати на гітара!)
А я люблю, хлопців які любять гітару!
…З Ігором ми розійшлись за день до його дня народження, щоправда телепатично. Він тоді відпочивав у Ялті, а я…я теж була біля моря, і надіслала йому свою думку. Я надіслала думку, тому що мій тодішній хлопець на три тижні вимкнув свій мобільний, тож нічого іншого не залишалось як надіслати йому свої слова телепатично, бо саме він умів читати думки, навіть на відстані. Як звучала та думка, я вже і не пригадаю. Проте не подумайте, подарунок у мене був. Але цього разу, так і не вдалось його вручити.
Батьки звичайно ж цього приводу не дуже сумували, а навпаки вони були доволі щасливими, так як не подобався їм Ігор, хоча цього ніколи і не говорили. Єдиний хто надто ж веселився в цій всій ситуації це мій брат, який постійно повторяв одну і ту ж фразу «Від нього завжди тхнуло старою, облізлою собакою» (оце вже не правда, від Ігора завжди пахло не дешевими парфумами) і тітонька Лариса, яка мене попереджала що «Он какой-та мутний как ЖЕК»…Жек не Жек, та вона все таки мала рацію.Ігор і справді був какой-та мутний.

— За попередніми даними, сніг накрив усю Європу та Америку. Хуртовина яка спіткала автомобілістів на дорозі, призвела до численних корків на шляху, та поламок авто. Рекордна кількість снігу випала цього року (авжеш, сантиметрів 15 – думаю) – майже пів метра, снігоочисні машини працюють над ліквідацією снігу, мешканці Американських міст змужені залишитись у домівках через стихійне лихо. Еменес, працює на місці. Про детальні подробиці дізнаєтесь із уст нашого кориспондента о 16:30.

«От і лихо вам стихійне, сніг накрив із головою майже всю Європу, Америку та половину Африки, а до нас навіть сніжинка ні одна не добралась. А не жаль їм кориспондента відряджати було в епіцентр стихійного лиха?!»

Ларису я зустріла по дорозі у супермаркет. Вона розповідала про зиму свого дитинства…Про зиму, яка була в Росії, десь поблизу Уралу. Так що родом вона з Уралу, а у молодості перебралась до Криму (що мене й нездивувало, всі вони бажають Крим наш!).
Дивно, та зими свого дитинства я просто не памятаю. Жодного нового року, жодного різдва…Пригадується лиш частково свято Миколая, але і то окремими моментами себто тільки – подарунки. Інколи здається що зими тоді не було.
— Что слышно по радио? Спитала Лариса, викурюючи вже другу цигарку.
— Та що, ви ж знаєте, Ларисо — Сніг накрив Америку: еменес рятує американців.
— М-да они чуть что так сразу их спасай, снег только по щиколотку выпал, так они пообсирались все. Наверное дома все сидят и тихо молятся возле камина. Идиоты, мать их на лево. (Лара любила мовити «гостре» слівце. Завжди і усюди.Вона вважала що без цього слова не можуть окремо існувати.)Да если бы нам пол метра снега — все только бы рады были. Вот Коля бы с Костиком, сразу же пошли играть в этот хоккей сраный. Ну понимаешь, это, курва, лучше поиграть чем снег со двора убирать, засранцы такие …». –.Лариса подивилась на мене так, наче зараз я мала б з нею погодитись і сказати щось мерзотне у знак згоди… Можливо щось на зразок «Пздц» чи…
— Та, пздц, і не говоріть».
Вона похвально кивнула головою.
— Так что я, блядь, не понимаю этих тупых американцев…Совсем! Лариса затягнулсь — И тебя, иногда не понимаю. Тяжело тебе понять Юля. Тя-же-ло! – мовила на видиху.

— Да ты не обижайся. Лучше пойдем дальше…
Лариса кинула на асвальд свій недопалок, витягнула із пачки ще одну цигарку і обняла мене, притуливши до свого плеча.
— Я — всегда права. Ведь так?
Я лише кивнула головою у знак згоди. Тому що вона мала рацію. Вона завжди була права. Завжди!

Ключник та вишня

Живе бог. І живе богиня. Він — бог ключів. Вона — вишнева богиня. У неї червоні губи і густе темно-русе волосся. Бог пише їх хокку. Вона усміхається і вдає, ніби не помічає. В ній немає жодного замка, жодної щілини, вона — цілісна. Тому бог ключів тут безсилий. Але він на неї дивиться і не здається. «Який же я бог тоді, врешті решт?» — думає він. Він знає, що прийшов сюди зіграти. Виконати якийсь урок.
— Це лише гра, — прошепотів одного разу він богині вишень.
Вона знову лишень усміхнулася, гойднула гіллям і темно-русим волоссям. Із листя посипалися роси на обличчя бога ключів. Тоді здавалося, що він плаче. Навіть він сам у це повірив. Хоч і усміхався в ту мить і знав, що це всього лише гра.
Загалом бог ключів безтурботний. Він лише й те робить, що гуляє по світу, заглядає туди, куди не те, що не можуть заглянути прості смертні, а й більша частина богів. Він бачить кожну шпаринку, він помічає кожен таємний хід, він передивився всі скрині із скарбами. Але в серці його все-одно туга. Туга у вигляді усмішки богині вишень. У вигляді її червоних губ та кісточок її зубів. Очі палахкотять добром і ніжністю. Туга бога ключів палає. Вона випалює його із середини. Але найдивніше те, що йому це подобається. Він теж усміхається у відповідь на її усмішку. Хоч і знає, що йому варто плакати.
Вишнева богиня завжди була заклопотана. Іноді вона була зайнята вишиванням білих квіток на власному платті. Але тоді прилітали бджоли і зривали квітки. Тоді богиня додавала зелених кольорів. Багато-багато зелених. І десь, під середину її життя, коли їй самій подобалося її вбрання, вона, від щастя, починала його цілувати своїми губами. Червоними-червоними. Від цього на серед зелені починало рясніти червоним. І це було ще прекрасніше.
Вишня була задоволена. Тоді вона могла відпочити і ретельніше роздивитися навкруги. Так вона вперше побачила очі ключника. Ці палаючі тугою очі. Туга була знайома. Ніби це її туга. Вона була дуже розгубленою і лише й могла що усміхатися.
Ключник теж усміхався. Йому здавалося, що так усе й має бути. Хіба може бути щось чарівніше?

Лист


Весна зустрічається з літом. Якийсь такий вітер заколисує літнє волосся. Гарні очі і відданість, або віддача весни – літу. Якесь таке кохання. Але то не в прямому сенсі.Букети квітів, де маки змішуються з пролісками, а ромашки купаються у цвіті вишні. На небі і зорі, і сонце. Так заколисує у ніжних тонах охри і чудового запаху ночі. Кольори зливаються і грає танок, танок кольорів. Холодні і теплі. Всюди маски., маски людей.Але вони їх скинуть пізніше. Шаблону нема.Все справжнє, все прекрасно.
Карі очі шукатимуть бажання у блакитних очах. Щось ніжне пробіжить по тіло, відштовхуючи весну і літо на зеленувату траву, яка з радістю їх прийме у свої обійми. Вони стоятимуть на краю прірви, вдивляючись на вітрила кораблів, які давно уже скучають за домівками Балтійського моря.Весь світ впаде на дно моря.Яскраве світло проб’ється через яскраві штори хвиль. Це буде їхній танець.
Море надихало їх на щось таке.Щось таке.Вони зняли маски.Вся їхня пристрасть виливалася з них і давала морю. Море заколисувало їх. Все здавалося непоміченим, марним, лиш не марні вони, танець. Вони танцювали немов в останній і перший раз. Це було прекрасно. Волосся заколисувалося, він чув запах її тіла ,і дотики його рук до неї були божественними. Танець — пристрасний як танго, шалений як джайв, швидкий як квікстеп. Небо. Світле зелене небо почало темніти. Дощ обмив їх з голови до ніг, вона стала ще прекраснішою. Вони гралися каплями дощу, були маленькими дітьми, які грали у пісочок, але ця гра була вже дорослою.Небо падало. Для них це була ейфорія.
Її тіло із запахом диму, цвіту, трави, маків, соковитих дерев.Така лісова, як ягода. Шкіра — кров з молоком. Вибігла на край світу. Він її штовхнув в обійми океану. Вона на чорному дні, а він приніс свічу своїх почуттів. Чорне дно. Вона на дні.Він ось-ось подумає, що її більше не побачить.Це кохання — воно прекрасне. Він зрозумів, що більше ніколи її не побачить, і вирішив виправити це. Він поринув думками, тілом, своїм мозком у цей океан.Шукав її. Кольори моря малювали його шкіру, солоний присмак океану давав йому енергію, енергія дала йому сили, сили знайти її, сили знайти тебе.Він знайшов її.Таке волосся і відкриті очі в безмежно-глибокому океані. Вони такі — такі великі, і такі прекрасні, її одяг прилип до неї, і було видно силует її фігури, силует дівчини яка була для нього прекрасною.Взяв її за руку. І тепер вони не були на глибині океану. Вони були у раю. Рай був, рай є. Вони жили після смерті.

"Скільки часу залишилось?"


Іноді мені здається, що я тримаюся за білу і товсту нитку, яка тримає мене над відкритим навстіж вікном.
Сніг не припинить торкатися мого волосся. Вікриючи навстіж очі, я закричу, що люблю це нічне зимове небо.
Зроблю крок назад і посміхнусь тобі кутиками своїх вуст востаннє.
Торкнуся блідих вуст і піду, як зазвичай.
— Пам'ятай мене завжди, згадуючи мелодію дощу, -промовлю пошепки, як у кінці кожної нашої телефонної розмови.
Стримуючи страх, зімкну зуби, перерву нитку і полечу на край розпеченого сонця.
Обпалю собі шоколадне волосся, ховаючись за золотими вогнями.

Жаль, що я повертатимусь, але не до тебе. Триматиму твоє фото у кишені в пальті.Мороз вдарить мене по обличчі, даючи мені знати, що ти чекаєш на мене.Вітер здійме моє волосся, нагадуючи, що це мій шанс з сотні інших.Я не повірю.Витягнувши руки з кишень, я намагатимусь зігріти своє обличчя.З плавним рухом руки, непомічено, вилетить твоє фото.Я обернусь в ту сторону, де воно взлетить і помічу тебе зі зброєю, яка націлена саме на мене.
-Скільки мені залишилось до вистрілу? Можеш сказати мені тепер!
— Час іде…
Заховавши обпалене волосся, я зроблю крок вперед за межу, де кохатиму його. Коли б він знав, що лише хвилину тому я витратила свій шанс, розуміючи, що хочу повернутись. Коли б він знав… Надто пізно.(с)

Где спрятано счастье

Возможно я не столь умён
И мог побольше увидать
Возможно глуп и оддалён
Но кое что успел понять

Дружба крепкая! Навеки!
На волне друзей полно
Не нашёл я счастья в этом
Ведь на дне они никто

Любовь — безумие и страсть
Эйфория тленная секунды
Боль и дьявольская сласть
Нету счастья в образе Джоконды

Сигарета в руке, бутылка Мартини
Сижу на балконе смотря на луну
За дверью огни и пьянные тени
Несчасетен.Смотрю и дальше курю

Первый в спорте и науке
Море грамот и призов
Но несчастен, одинокий
Без поддержки тёплых слов

Эгоистом быть не сложно
Думать только о себе
Куклой вдруг проснуться можно
Из театра подлой лжи

Деньги! Деньги! Сила власти
Хоть купи ты всё и всех
Но не купишь себе счастья
Там где деньги, там и грех

Я искал, искал, искал
Убиваясь ежедневно
Счастье где нашло причал
И пришло ко мне везение

Да, не мало я дорог спилил
Как призрак сам вночи блуждал
Дверей миллион открыл-закрыл
В конце-концов как пёс устал

Иссяк.Скосились ноги, я упал
Мгновенно сном был покорён
Наверное дней пять проспал
Очнулся светом озарён

Нашёл! Или оно нашло меня!
Этого так и не пойму
Неважно! Главное, что счачтлив я!!!
И щас от радости кричу!!!

Мое счастье в каждом взгляде
В каждом чувстве и дыхании
В наказании, в награде
Даже в трудном испытании

Тёплый дождик с чёрных туч
Шелест трав и пенье птиц
Ясно небо, солнца луч
Сотни улыбающихся лиц

Первый шаг ребёнка
Воплощённая мечта
Мурчание котёнка
Гордый стан орла

НЕ ИЩИ! САМО НАЙДЁТ
ВЕДЬ ОНО НЕ ЗА ГОРОЙ
ЕСЛИ ТЫ НЕ ИДИОТ
СЧАСТЬЕ ТУТ, С ТОБОЙ