Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+48.51
голосів:
40
avatar

Проза  

Ангели у коробках, або Те, що вона написала...

Розділ 1.
Важко, коли все набридає. Але я не відчуваю цього. Стогнуть старі колонки, вибльовуючи якісь незрозумілі слова англійських пісень. Мені гидко до тошноти .І не лише тому, що я нічого не тямлю по-англійському, а й тому, що людина, в якої так часто помирають мрії, не може вічно бути сильною. Колись вона… Даремні слова, вони ж не про мене !Єдине, що тримає ще тут, це дитинство, спогади і… Біблія, яку я не до кінця осягнула і яка, я впевнена, найбільше допомагає мені.Час від часу здійснюю подорож у своє дитинство. Як? Зовсім не “машиною часу ”, не через єгипетські гробниці, не за допомогою кібернетики… Зараз побачите.
Витягую з найдальшого кутка тумбочки (сховала, щоб не бачила мати)маленьку коробочку. Набираю в п’ятикубовий шприц своєї “мандрівної крові”—*в*-крб...—і повільно вводжу її у вену. Боляче? Страшно? Зовсім ні. Я ж дитина свого покоління.Ми безстрашні. Люди “золотого віку”, яким нічого не треба і все можна: пити, курити, колотися, займатися сексом (з презервативом і без) та хворіти живою смертю, провіленою і низькою.Таке життя. Не лякайтесь, батьки, дідусі і бабусі і “наші предки із могил “, адже ви самі дали “добро” на таке сьогодні. До того ж, нам же не страшно !!!!!!..
О, почалося… Зустрінемось ТАМ…
* * *
—Привіт. Ну й довго ж тебе треба чекати. Ми вже почали тривожитись
—Ти що, малий, забув, з якого я століття? Не вперше ж.Потрібно звикати! Ми тепер по –своєму розуміємо пунктуальність.
—Сідай. Пам’ятаєш, на котрій зупинці маєш зійти?
—Аякже.”1990”. Тут все починалось.
—Ну що ж бувай. І не затримуйся там довго, а то не зможеш повернутися у свій благословенний вік…
— Я б з радістю ...–подумала я тихо, коли важкі колеса ударами серця почали відстукувати дорогу.
* * *
“Любий Ангеле,
пишу з надією, що минулий тиждень був лише сном, жахом, поганою ілюзією, фантазією наших ворогів.Але твоє мовчання яскрить очі сонцем реальності і гірка думка б’є у стотонний дзвін правди, що резонансує у кожній годині мого життя: я зруйнувала все. Сама.Тобі, мабуть, потрібні пояснення.Чому я того січневого вечора розірвала, ніби не щирого листа, на клаптики наше по-дитячому чарівне кохання? Чому на міліонні напівп’яні “Вибач, коли щось не так. Я більше не буду” я відповідала єдино правильною у ті хвилини фразою: ”Все закінчено “? І чому ти не намагався навіть зупинити мене, коли кожен мій крок відлунював до твоїх підліткових мізків, шукаючи у лабіринтах звивин одне рішуче слово, що мало опанцеритися у крик: “Стій !”? Чому в цю морозну ніч, змішуючись із моїми ( і твоїми?) слізьми з неба плакався… дощ? Чому на міліарди зелених “чому” є лише одна відповідь —....?
Я хочу відповісти, хоч, напевно, вже занадто пізно.
Цей світ дуже складний. Ті, що кажуть ,”в коханні треба вибивати клин клином “, помиляються.Можна тільки вбити чергове почуття поруч із попереднім. Байдуже, легше чи глибше. Я не хотіла (та й зараз не хочу)закохуватись в тебе, бо ми різні ( сотень молекул різності не вистачить, щоб склеїти це слово – їх тисячі). Зрештою ,є багато, дуже багато людей, які стоять між нами, забороняють мені тебе.У тебе, Ангеле, інший погляд на любов: я хотіла бачити тебе романтиком ( майже як Ромео) з букетами троянд, присвяченими мені піснями, готовністю виконати будь-яке бажання ), а ти ніколи навіть не танцював ні зі мною, ні для мене (єдина пожертва мені --два брейк –дансівські рухи, які я і в сні тепер могла б відтворити ).Твої листи останнім часом приходили рідше, ставали коротшими, а їх суть зводилась до банального: “ Вибач, що довго не писав. У мене нічого цікавого. Пиши.” А що я отримала у останньому конверті ?!!! “Дуже чекаю на твого листа. Пиши .” Шість слів! Ти навіть не поцікавився, чи я ще жива! Мене дратує твоя сестра, що при кожній зустрічі зі мною усміхається так, ніби побачила свою нову іграшку, яка поки стоїть на вітрині магазину, але завтра обов’язково буде куплена.
І ще тисячі причин.
Я вважаю своїм обов’язком розповісти це Тобі.
Ангеле, я сумую за Тобою.Невже запізнилася і клин вже вбитий, міцно і глибоко! Думаю про тебе щодня. Хочу тебе побачити, щоб пояснити геть- геть усе.
Пам’ятати, ми домовились написати одне одному “прощай”, коли зайде зірка нашої щирої дружби? Я не підписуватиму листи. Ти й так знатимеш, хто вмів задати болю.
Прощай.”
* * *
Потяг зупинився і мене чомусь занудило. Вже пізно (!), а квитків уперед в минуле нема.
—Розгулялися! –прошамрала невдоволено стара кляча на станції .—В минуле їм, бач. Може, ти ще захочеш у Київську Русь! Або познайомитись з Петраркою!..
(“З охотою ,- подумала я.- У нас багато спільного .”)
Відьма XXĪ ст. й дальше незадоволено тарахкотіла.А все через те, що я хотіла квиток у 1984 рік.Виявляється,
не можна :”мала ще та й взагалі ,” і у 1988 рік також не можна :”І так насміхається над Союзом, дайте хоч останні роки нормально дожити .” З великими труднощами купила останній квиток у 1990 рік, та й то не обійшлось без хабаря.
З яким настроєм я їхала сюди, знаючи, вже пізно. Пізно, пізно, пізно!!!
* * *
Маленька Вероніка йшла веселою сільською вулицею до школи. Вона вже сприймала по дорослому(кажуть, дехто народжується дорослим; дівчинка належала саме до таких ).Урочиста лінійка. Багато чужих очей. Погляд, втуплений у вишивку на голубенькій спідниці, і незрозумілі, перші в житті зазубрені слова, що їх так шелесно дріботять мармеладові уста:
… Прощайте, іграшки, ляльки,
Сьогодні я іду до школи.
Можливо, це був єдиний винятковий день в історії Всесвіту, коли на сонячному небі бешкетливий Антерос* стріляв теплими зірками, одна з яких випадково впилася в серця двох малих, ще незнайомих між собою першокласників і без їхньої згоди запалила фігури, немов козаки по берегах Дніпра в дні татарської навали, від одного до іншого серця.
Ендрю пробував захиститись від Вероніки, кохання до неї, але не зумів, і не зможе ніколи –ніколи в житті. Якби у цій хлопчачій голівці тоді могла б хоч пискнути думка, що саме його поведінка, зініційована коханням, день за днем, рік за роком буде різьбити егоїста з
*бог взаємного кохання
ніжного дівочого серця! Якби Ендрю здогадувався, скільки твердих і рішучих “ні!” він почує з цих тонких червоних уст, які ще не раз кривитимуться у саркастичне “хм!”
Отож, ці дві маленькі крапочки будуть триматись постійно на певній відстані ,—точці притягання і відштовхування ,— не піддаючись потягу ,і правильно робитимуть, бо любов може спалити їх, знищити. Жертвуючи собою, вони зуміли вижити. Та чи варто було це робити?
* * *
Літо.Сонце заховало пізніх метеликів під витрішкуватими руками лопуха .І пішло спати. Місяць тільки-но з тяжкої роботи, хотів помитися, повечеряти і відпочити.”І ніяких прогулянок ,”— подумав невдоволено.Та й хто б поводився по-іншому, коли вже третій місяць не платять зарплатні, до магазину привозять черствий хліб, за яким потрібно стояти у довгій черзі ?!
Почувши галас на вулиці, Місяць, не зумівши побороти цікавість, запаливши дешеву “Приму” без фільтру, вийшов на небо .”Знову вона !”—подумав і усміхнувся лагідністю десятирічного.Вероніка ж у колі друзів –ровесників “гасала” на сусідському велосипеді взад-вперед по селі.Лише в такі хвилини вона по-справжньому почувалась дитиною. Радісно, весело, ох!.. І байдуже, що
завтра збудять у п’ятій ранку, щоб гнати череду; бо неподалік вона бачила Ендрю.Він якось дивно заряджає її до життя. Вже п’ять років сидять за однією партою, а не може звикнути до його присутності.
До гурту підійшов ще один хлопчик.Та хто це? Не можу розгледіти, дуже темно…
—Вероніко, можна з тобою поговорити?
А, та це ж Ендрю. Та що йому потрібно так пізно? Можливо, зошит з домашнім завданням.Давайте послухаємо(чи підслухаємо ?).Ось вони стоять: однакові кросівки, протерті джинси, напіврозщіплені на два розміри більші байкові сорочки… Чергові діти Шекспіра.
—Ну, що ти хотів ?– питає вона задеркувато, а очі аж світяться від радості, яку неспромога приховати.
— «Ти така гарна» ,– подумав Ендрю в голос і нарешті зважився запитати: —Будеш зустрічатися зі мною?
—Ні ,– відповіла Вероніка, ніби заздалегідь знала запитання.
—Чому ?– він здивовано закліпав очима .—Чому?
—Дивний ти ,— лише сказала дівчинка .(“ Щоб захистити нас. І не рань мене своїм поглядом, будь ласка.”).
Цієї ночі вони ходили в гості один до одного. У сни, в думки, у мрії.
* * *
“Ангеле, любий мій Ангеле!
Я вже написала тобі одного листа.Не знаю, що ти зрозумів зі сказаного мною, але відповіді я не отримала. Отже, ти ображаєшся на мене чи навіть ненавидиш мене. Не уявляю, про що говорити з тобою. Тебе вже давно нема.Я хочу бачити твої очі, доторкнутись до твоєї руки, попробувати терпкість твоїх уст. Мені боляче, коли до тебе дотуляються інші. Пробач. Цього разу не напишу “прощай”, бо, здається, таки кохаю ”.
* * *

Watch the eternity

Час. Вічність. Можливе одна з найбільших таємниць нашого життя. Ви зупиняєте годинника, але час і далі продовжує іти, крокувати вперед, неминуче вести у те, що ми звикли називати «майбутнє». Це лише умовність. Ми ніяк не можемо(чи не бажаємо?) зрозуміти себе і час. А він все одно йде далі – цей невидимий годинник все одно відбиває удари нашого серця, ритм нашого земного життя, незважаючи ні на що.
Чому ми не можемо змінити минулого? І чому нам не дано побачити хоч частиночку майбутнього? Ми всього лише можемо, що тільки жити в цьому крихітному відрізкові часу, який триває одну мить – короткому відрізкові, що люди обізвали – “теперішнє”.
Хочете дізнатися своє майбутнє? Для чого? Що ви маєте на увазі “майбутнє”? Немає ніякого минулого, теперішнього, майбутнього. Це абстрактні поняття. Є просто “час”. Він теж абстрактний. Оця “плинність”, вічність, за течією якої, якби не хотілося, але ми пливемо. Що б ми не робили, “воно” і далі продовжує рухатись вперед, і нам “воно” не підвладне…
Можливо, ще не підвладне… Можливо, нам просто “не дано”. Не це наша “місія” на землі, у цьому світі. Людина є такою ж самою великою загадкою для себе – і ще є багато нерозвіданих просторів нашої свідомості, про які ми і не здогадуємося, і зовсім інших проекцій уже свідомого. Та не в цьому істина.
Не маючи змоги керувати цим процесом, нам залишається тільки ЖИТИ. Жити в цьому плині часу, приймаючи все, що приходить, і прямуючи до того, що нам визначено, того, для чого ми прийшли в цей світ. Чекати моменту, коли те, чого ми прагнемо – відбудеться. Або ні. Або не чекати. Хоча чого ми прагнемо? Якщо матеріального, то воно саме прикладеться у тому випадку, коли дійсно потрібно. А духовного… Духовне прикладеться у будь-якому випадку, якщо тільки прагнути єднання з Богом всім серцем і смиренно приймати все, що приходить.
Ми губимося в часі, в наших умовностях. Ми часто перестаємо помічати прекрасні речі. Чистоту, справжність. Наші помисли інколи повністю захоплюють наш розум, приховуючи істину. Умовності, слова, якими ми їх називаємо не розкривають повністю усе поняття, думку. Як тільки ми прочиняємо уста, всі ці думки і сенс, який ми у них вкладаємо, тонуть у темній безодні наших слів. Якби тільки ці слова доносили той сенс, який у нього вкладає сам оповідач…
Шукайте глибину. Уповайте на Бога. Слідкуйте за вічністю…

Sempre amata

Присвячую Тані

Мені набридло виправляти твой помилки, боротися за своє життя. Ти цього не розумієш. Де ти живвеш? З ким? Хто взагалі я? Ти хоча б шукала мене коли я заблукав? Чи зупиняла мене коли я йшов? Не хочу. Не хочу тебе я бачити, чути, вдихати запах твоїх парфумів… Ти завжди пахла лавандою. Я полюбив цю квітку як тебе. Ти притягувала мене цим ароматом до себе, змушувала божеволіти. Твій запах зводив мене з розуму. Я стаю шизофреніком…

( Читати далі )
  • +1
  • 14 серпня 2011, 22:37
  • piano
  • 5+5

Somebody to love(c)

Знову ми сидимо на підлозі, слухаємо тишу, палимо свічки й розливаємо свій портвейн на килим.
Поставь тишу на паузу.

Двадцятий раз слухаємо одну й ту саму пісенку.
Ту саму, коли… ну ти розумієш?
Ту саму, під котру ти, я в далекі шістдесяті, вона ж бо грала тоді по радіо, помирали так ніколи й не зустрівшись. Ми зовсім загубились тоді. Світ, величезний прекрасний жорстокий світ заглядав нам у вічі, заглядав нам у душі, відрізав від наших душ шмаття, вселяв цинізм й безнадію.
Починалися війни й перевороти, хіпі проголошували свої позитивні гасла й кидали квіти під ноги війскових, але ми ж бо добре задивлялись в вічі цьому світові, ми знали, що нічого не вийде ні у тих, хто воює за справедливість й кращу державу, ні у тих, хто демонструє беззахисність й мир, квіти розтопчуть ті ж, хто кидав їх, держави рухнуть… Безнадія, безнадія, безнадія.
У що й кому нам було вірити?
Розчарування. Світе, нащо ти такий прекрасний, якщо ти сам же вбиваєш свою красу й нищиш своїх янголів?
І ми не вірили.
Навіть у себе. Не вірили.
Нікому.
Ми були такі самотні там. Пам’ятаю, як я йшла вулицями величезного міста одного літнього вечора, свіжий вітер віяв з ріки, грали вуличні музиканти, флейта- боги, як боляче від цих звуків, а всі навколо йдуть повз й сміються, швиряють дрібні гроші, я ховаю очі, проходжу повз, дивлюсь на світло будинків, заходжу до кав' ярні, де вже чекають якісь знайомі задивляюсь їм у вічі, щоб побачити й відчути бодай якусь спорідненість, але –нічого, я так звикла до цього розчарування, з очей котяться сльози від сигаретного диму. Знов виходити в місто, блукати його вулицями. Моя яскрава юбка- то наче флаг, мій особистий флаг, задивлятись на перехожих, так багато людей –але всі такі чужі.
Самотність, самотність, самотність.
Самотність, коли фотографуєшься з класом на фотоальбом, щьолк, нічого немає, самотність, коли їдешь до батьків на уікенд, щьолк, нічого немає, самотність коли повільно скидаєш свою яскраву юбку, свій яскравий флаг, залишаєшься собою такою вразливою, й через десять хвилин твій дебільний хлопець кінчає в тебе, потім закурює, каже що любить-хочеться сміятися йому в лице, бо в очах у нього нічого для мене немає, щьолк-нічого немає.
І ось тоді то, дівчина на ім’я Еліс швидко збіжить дерев’яними сходами будинку, на свій останній поверх, включить радіо, набере ванну, достане лезо, пісенка буде грати по радіо, дівчина буде помирати і в останню мить, на останньому подиху згадає мелодію флейти й вперше в житті у що-небудь повірить..«Світе, якщо ти такий прекрасний- то дай мені ще один шанс.» І світ дасть.
Кожному я дам по вірі його, каже християнський Бог, і щось таки в цьому є.
Кожен отримає по вірі його.
Тоді у далекі шістдесяті хлопець у кедах й футболці з гаслом й дівчина у яскравій юбці одночасно заслухалися мелодією флейти, але пройшли повз, так і не глянувши один одному в вічі.
Пройшли повз. Розумієте? Щьолк- який яскравий кадр. Прекрасний.
Хлопця того ж дня вбили, приставши до гасла написаного на футболці, прирізали, били ногами, перед тим як втратити свідомість й померти з відчиненого вікна лунали слова тої самої пісеньки. Самотність, самотність, самотність, біль, краще вже померти… Господи, яка прекрасна луна і як пахне бузок в цю весняну ніч, Господи врятуй мене."
І Світ, жорстокий світ врятував нас.
Дав нам ще одне життя, де ми таки не пройшли повз один одного. Де ми отримали шанс таки відчути рідність й бодай на якісь дні перестати відчувати цю самотність, відчути тепло й затишок чужих обіймів. Де можна не бачитися тижнями, але знати, що споріднена тобі людина десь там дихає, що така людина-існує.
Ще одне життя.
Життя, де світ такий же жорстокий, безнадійний, але -прекрасний.
Світ, прекрасний настільки, що з’являється сенс йому довіряти.

Культурологія (будь ласка, критика!!!)

Що значить для вас секс? Фізіологічна потреба? Задоволення? Спосіб якось згаяти час?
Дівчина за сусідським столиком в університетській їдальні. Хижий профіль тонкого, з горбинкою носа. Пухкі хтиві губи. Вона притягує неприхованою дикістю та сексуальністю. Дівчина їсть свій хот-дог, як колись споживали м'ясо первісні жінки. Рве великими білими зубами піддатливу плоть, язиком допомагає просунутись їй у глотку.
А я голодна. Напалм шлункового соку вбив усіх моїх в'єтнамців. Я хочу її.
Сцена авангардистського театру
1-ша дія
Інтер'єр маленької кімнатки: біля вікна одинарне ліжко, обабіч велике люстро, завішане капелюшками та стрічками, з іншого боку – письмовий стіл зі стільцем, завалений паперами та книгами, що також лежать у всій кімнаті. Над столом вісить квадратний годинник, що голосно цокає. На підрозі відсутній килим, його заміняє розкиданий одяг.
На розібраному ліжку, ледь прикрита ковдрою, лежить гола дівчина і розмовляє по мобілці. Тут же сидить по-домашньому одягнений хлопець і щось друкує на ноутбуці, позираючи в розкриті книги навколо.
Дівчина: О, привіт. Зі святом… Дякую… Справді? Давай, але пізніше… Бувай.
Хлопець: Хто це?
Дівчина (вдоволено посміхається, але нічого не відповідає. Ховається під ковдру і засинає).
Хлопець (друкує).
Завіса
Твоя сперма пахне, як пастернак. Не той, що поет, а той, що рослина. Я ніколи не тримала її в руках, але впевнена, що запах однаковий.
Сперма важкою тягучою слиззю витікає із мене. При цьому базікаю по телефону:
— Скучив? (за чим ти скучив?)
Бог – це любов. Ніцше ствердив, що Бог помер. Виходить, що кохання – теж? Що ж тоді залишилося? Примітивний інстинкт самовідтворення чи спрага насолоди у формі невиліковного сексуального алкоголізму?
Мій хлопець не сказати, щоб гарний чи дуже піклується про мене. Він узагалі не сказати що. Чому ж у хвилину близькості він здається мені неземної краси Аполоном?
Страшно, коли секс перетворюється на тілесну потребу, подібну до пиття, вживання їжі чи випорожнення. Тоді без нього ти злий, тобі погано, тобі паморочиться у голові.
Займатися цим задля того, щоб згаяти час – це процес корисний і не без моралі. Якщо, звичайно, слово «мораль» не звучить для вас як матюк.
Секс задля задоволення – це брехня самому собі, як це буває в наркоманів.
Сцена авангардистського театру
2-га дія
Та ж кімнатка. На підлозі, підклавши під гузно якісь лахи, сидить дівчина. Вона одягнена у темну довгу спідницю і благеньку кофтинку із червоним написом «LOVE».
Дівчина, низько нахилившись і затуливши вуха, читає книгу. Хлопець сидить за столом. Він продовжує щось друкувати на ноутбуці, заглядаючи в книги.
Минає хвилина. Дівчина відривається від читання і підходить до хлопця.
Дівчина: Поцілуй мене.
Хлопець садовить її до себе на коліна і цілує. Його рука торкається її грудей.
Хлопець (дивлячись на годинник): Мені скоро потрібно йти… Але перед цим, може, чимось займемося?
Дівчина (протяжливо вимовляючи слова): Ну, давай…
Дівчина встає і починає хаотично прибирати із ліжка книги та одяг. Хлопець спочатку щось кляцає на ноутбуці, знімає з себе футболку, а тоді допомагає дівчині. Вона скидає спідницю. Обоє стоять серед кімнати. Дівчина кілька разів цілує його торс і стає на коліна.
Завіса

Вона і досі любить тюльпани.

Ти знав, що вона могла більше не прийти. Застрягнути у тисячах дрібницях поза твоїми дверима.Ти знав, що одного разу її перекине на другу вулицю, де не цвітуть твої тюльпани.А вона любить тюльпани, вона і тебе любить, неначе те що колись було. А чи знав ти, що вона теж знала, що ти колись будеш чекати. Тобто завжди, вона завжди знала, що ти завжди будеш чекати. Вона була твоїм парусом, ти для неї лишень і ще одна Асоль. Цікаво чи Асоль любила тюльпани. Ти бачив, що одного разу ти станеш для неї більшим аніж Америка і закриєш її небо. Проте це було раніше. Раніше ти нічого не міг і підозрювати.
Спочатку ти взнав, що вродливий.Хизувався і зводив з розуму травневих чи березневих кішок інколи левиць, а інколи і єнотів. Але зводив. Неначе вулицю переходив і завжди був красавчєг. Всі так казали. Ти здавав екзамени до школи, документи до вузу і кров до поліклініки. І навіть там ти їх заводив, неначе був і ще одним Арні, а вони усі були твоїми червоно-білими машинками. Ололо.
Потім ти взнав, що маєш розум. У всіх істот це по-різному, або спочатку розум і потім краса, або навпаки. Ти був тим самим «або».Все було не так погано, але за розумом прийшли розуміння розумових розумінь. Ти почав думати, а отже бажати вже не єнотів а левиць. Ти хотів аби вони тебе бажали. Вечорами ти віртуально зводив з ноутів переодягнених левицями олених. Але і це було дуже мило. Ти ж бо не розумів, що ще є ті «запрєдєльные высоты».Типу кохання і сексу після якого не йдеш до вікна і в голові не ставиш галочку-і ця також.
Вона знала тебе з фото. О так ти був об*єктом її страхіть, ти бачив її щодня в вузі, але весь час думав, чого це тумбочки розмовляють. Вона знала про те все, чого не знав ти, навіть розмір трусів в горошок, що ти так давно сховав заляпані не твоєю кров*ю. Вона знала і раптом у неї почало рухатись десь не дуже вже всередині.Всюди де могло щось рухатись, рухалась згадка про нього. Проте не фізично(збоченці), а саме те «что-то», що раптом дає про себе знати.
Спочатку вона тихо була тумбочкою, що вміла говорити і йшла за ним шлангом. Ну бувають такі люди, так так. І от вона ходила-ходила,і зустрілась з ним очима, це був повний фейл, але ті очі були з нею завжди. Корені невідомої болячки дали про себе знати,і хочу вам сказати ускладнення пішли і на голову. Хоча не все так погано, деякі покращення були. Зовнішньо з тої тумбочки вимальовувалась без перебільшень няшка.
Іііііііііі…Сталось те що мало статись, ти теж взнав що це за хвороба. Ускладнення пішли в голову, серце, думки, сни… Ти взнав, що більше не міг без неї дихати.
Вона взнала, що не може без тебе жити.
Тихо. Лишень тільки потім ваші погляди зустрілись у невідомому місці у невідомий час. І незрозуміло чому, але тільки не тобі і не їй. Небо, квартири, вулиці… більше вас нічого нероз*днувало, окрім лайфу. Триклятого лайфу. Про це ти також взнав.
Тихо, лишень ваші серця під стукіт дощу по блясі, лишень ваші очі на фоні твого вікна. Зупинений фільм, стоп кадр. І все так чітко, Чьотко.
Ти знав, що вона більш могла не прийти. Ти чекав, а вона знала що ти будеш чекати. Вона принесла тюльпани, ти розстелив ліжко. Вона зняла светр, ти зробив каву. Вона впала на ліжко, ти більш не міг без неї. Вечір час для откровєнь.
Колись ти також взнаєш, що не можна так. Єдина єдиному єдина. Ти забув. І зніс дах кішці.
Тепер ти знав що таке біль, коли болить ускладнення і кожен корінець, кожен відросток у кожній клітинці з її ім*ям.Був ранок і березень вже злизав чергову кицю з твого ліжка. Ти потягнувся за сорочкою і побачив на стільчику її светр,і вперше… вперше ти заплакав. Ти ридав над її светром неначе… неначе не ти.
Вона знала ту кицю. Знала як чергову шльондру цього міста. Проте не знала від кого сьогодні киця вийшла, задоволена і вже без гандонів.
Ти вмирав кожної секунди без її дзвінка. А вона не дзвонила. І на наступний день теж.
Адже ти знав, що вона могла не прийти. Застрягнути у тисячах дрібницях поза твоїми дверима. Ти знав, що одного разу її перекине на другу вулицю, де не цвітуть твої тюльпани. А вона любить тюльпани, вона і тебе любить, неначе те що колись було. Адже ти був її найсильнішим ускладненням.
Сьогодні ти зрозумів чому небо кольору її очей і чому ти знов зламався. Тільки вона… вона ніколи не взнає, що ти досі з ускладненням і досі чекаєш…
Вона і зараз любить тюльпани…

Місто дощу

Місто дощу стояло нерухомо, немов насолоджувалося краплями, що де-не-де літали в повітрі. Здавна тут дощу поклонялися, його обожнювали, любили. Проте не відчувалося жодного страху, який є перед кожним божеством. Дощ став частиною кожного мешканця, став керувати його вчинками, його настроєм.
Дерева, будинки, навіть дороги — все випромінювало любов і спокій, щойно небо огорталося сірістю, а повітря ставало густішим.
Хоч щоб не сталося — місто оберігало всіх своєю незворушністю. В такі хвилини, а то й години люди згадували про недочитані книги, діставали їх з верхніх запилених полинь і розгортали посередині, а то й в кінці — бували й такі, хто їх дочитував.
Кажуть, що в часи сильної грози таємничі старці вимикають електричне світло і запалюють свічки на високих канделябрах. Тоді беруть грубі книги з багатьма закладками, одягають окуляри з товстими скельцями і читають про себе загадкові письмена, попередньо звіривши дати на календарях.
Невідомо, що саме старці читають, але кажуть, що роблять вони це одночасно в різних кутках міста, кожен зі своєю спеціальною свічкою і своїми окулярами. Можливо, не якийсь магічний обряд, проте жодна людина ніколи не бачила великих змін в житті міста. Всі надалі так само вдихали свіже повітря, спостерігали за сірим небом та готували каву з корицею і шоколадом.
Тільки починало сяяти сонце, осушуючи бруківку — кажуть, бруківка теж відігравала свою роль в згаданому дійстві — люди усміхалися йому, радіючи гарній погоді. Але через короткий проміжок часу їх обличчя зверталися до голубого неба, намагаючись знайти хоч одну хмаринку, а очі наповнював легкий сум. З часом сум переходив у роздратування та недоспані ночі. Здавалося, що сонце заповнює увесь простір — від неба до маленької комірчини. І хоча люди любили тепло і світло, проте щодня будинки рідного міста ставали їм схожими на одну суцільну стіну чогось невиразного і сухого.
І лише згодом, коли краплі дощу знову починали падати з неба, діти вже шукали на рівних поверхнях нові калюжі, а батьки згадували про недочитані книги на верхніх полицях. І кажуть, таємничі старці очікували грозу і перевіряли свічки на високих канделябрах. Хоча, що це за обряд та до чого він призводить, досі не скаже ніхто.

18.04.2011

Екзекуція душі

Треба змиритися з думкою, що ти ніколи не станеш моїм принцом, а я не зможу стати твоєю принцесою. Ти ніколи не заспіваєш мені серенаду під вікном літньої ночі, коли всі надокучливі бабусі мирно спатимуть у своїх квартирах, а твій голос, більше схожий на виття кота в березні, змусить навіть найслухняніших щурів (бо тих сучок собакою не назвеш) найгламурніших дівчат мого під’їзду підспівувати не в тон. Ти не писатимеш од моїй незрівняній красі та не зачитуватимеш їх з пам’ятника Шевченку на Центральній площі, саме тоді, коли сонце ще цілуватиме наші щиколотки, а перехожі якраз повертатимуться додому. Ти не співатимеш дифірамби моєму ідеальному тілу, яке дійсно заслуговує похвали, хоча я завжди від цього відрікаюся, насправді ж знаючи, що ти звернув увагу не на мої переконання та інтелектуальну спроможність (це було потім), а на мої довгі стрункі ноги тієї весни, коли мої форми набули сексуальної жіночності і я вперше одягла ліф повного першого розміру.
Я ніколи не стану твоєю дружиною і не готуватиму тобі свої помиї, які ти, нарешті, навчився вправно вихваляти. Хіба я винна, що не навилася цьому ремеслу? – Де сім господинь, там хата не метена. Я ніколи не народжу тобі сина, а потім ще одного, і ще одного, і ще дочку, — все як ти мріяв, — і не роститиму їх як справжніх українців. Я ніколи не зможу вилаяти тебе за те, що ти, негідник, прийшов додому надто пізно після чергового святкування якогось вигаданого свята з твоїми невиправними друзями, такими ж дріб’язковими, як і ти. Я ніколи більше не скажу тобі, як я сильно тебе кохаю, як ненавиджу себе, прокидаючись самотніми осінніми ранками у холодному ліжку, за те, що не можу бути з тобою.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Велика філіжанка гарячої дешевої кави з цукром та домашньою згущонкою допомагають прокинутися від цих ненависних думок. Ось руки, що в якомусь незрозумілому екстазі огинають всі випуклості та впадини наших тіл, тіл які знемагають від бажання…
Подумати тільки, цього більше ніколи не буде!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Спочатку ти танцюватимеш танець кохання з усіма довгоногими красунями мого району. Щоб помститись мені ти навіть звабиш мою близьку подругу, якусь з тих, котрі постійно підсовують мені глечик з гімном у відповідальний момент. Потім ти будеш пити з горя, ти тонутимеш в океані пива, морі горілки, річках вина, струмках коньяку… ти потрапиш в мавпятник кільканадцять разів… Твої друзі намагатимуться тебе розрадити, та все марно. Ти вважатимеш себе потворою, за те що весь тиждень закидував моє вікно яйцями та кульками з фарбою і обмалював всі стіни мого району надписам «Катя С*** – шльондра». А тоді приїдуть твої батьки і буде серйозна розмова. Потім вони поїдуть. Знову приїдуть. Знову поїдуть. Знову приїдуть і врешті решт ти опам’ятаєшся, і все, буцімто, буде як колись, як тоді, коли ти ще не знав мене. А потім ти знайдеш собі якусь флегматичку, яка смачно готуватиме борщ та не виноситиме тобі мозок, не влаштовуватиме тобі істерик посеред кінозалу через якісь дрібниці. Вона цілуватиме тебе в губи навіть тоді, коли твоя щетина стирчатиме на два сантиметри і не кривитиметься навіть, не те що б добряче вилаяти та дати підзатильника. Вона буде прагматичною домогосподаркою, з якою в тебе нарешті буде спокійне тихе сімейне життя, будиночок на околиці міста, великий собака з добрими очима та веселою вдачею і жодних котів (як же ж ти їх ненавидиш!).
А я… А що я? Я буду вдавати, ніби нічого не трапилось, вдаватиму щасливу, як завжди! І тільки щоночі о 3 годині в туалеті квартири №42 по вулиці Б.Хмельницького буде ледь чутно тихі схлипування самотньої, загубленої, приреченої душі. Я теж випиватиму, спробую якісь наркотики, закину навчання і почну жити як модні телички мого району: бігатиму по діскацєках, тягатимусь з дорослими дядьками на крутих машинах, спробую хоча б з двадцять поз Камасутри, спатиму на шовкових простирадлах дорогих готелів, питиму шампанське з кришталевих келихів, на яких, хоч і ненадовго, та все ж залишаться відбитки моїх губ з тією самою помадою, що я купила колись з тобою за 2 гривні в економі… А коли болі будуть нестерпними і я вводитиму собі обезболююче в/в, всі називатимуть мене наркоманкою. Звичайно: мішки під очима через безсонню (спробуй заснути, коли все тіло ниє), руки в синяках від уколів, одяг повис як на опудалі, колись засмагла, шовково-ніжна шкіра тепер надто блідого кольору – я сама себе лякатимусь у дзеркалі. Друзі відцураються від мене… Отак і помру на самоті, чи то від якоїсь венеричної болячки, чи то від передозування анальгетиками… І тільки тоді ти дізнаєшся, чому я тебе спровокувала, чому знищила наше танго…
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Він підійшов і поцілував мене палко в шию. Я відчула його важке дихання на собі і вловила сигнал. Він обійняв мене за талію, витягнув з-за кухонного столика і повів у шалений танець, що називається «коханням»…
— Можливо ЦЕ востаннє ми танцювали з тобою, можливо вже завтра я почну робити те, що марилось мені на кухні під гидотну каву і Моцарта. Жахливе слово «кінець» не дає моїй самотній душі спокою. Завтра, післязавтра, через тиждень, місяць, рік… а може вже сьогодні пролунає цей моторошний вирок!
А ти спиш, як маленьке кошеня, яке витягло свою крихітну лапку вперед і ніжно потягається. А який щасливий у тебе вираз обличчя! Добре, дуже добре, запам’ятаю тебе сьогодні таким, хто-зна, що буде зранку.
— Господи, я не хочу помирати! – паніка знову охоплює мене, коли я в черговий раз ледь не втрачаю свідомість, встаючи з ліжка. – А якщо я маю скоро померти, тоді дай сили відректися від найдорожчого, бо правда зробить їм боляче. Я не зможу жити з людьми, які дивитимуться на мене з жалем. Батьки плакатимуть. Він покінчить життя самогубством, одразу ж після моєї кончини… Таки правильно я вирішила. Я не завдам нікому болю, перенесу все сама. Як завжди. Мені не звикати… Головне не видати себе, не показати, що зі мною не все гаразд, що щось не так, що маленька деталь головного механізму мого ьіла вийшла з ладу і скоро зламається… навіки вічні, амінь.

Легке запаморочення, все темніє перед очима, повіки мимоволі опускаються. Розплющую очі – я на підлозі… Таки втратила свідомість. Котра година? Не знаю. Останнє, що пам’ятаю, як виходила в туалет о 2:32, відкрила двері, зробила крок, а далі… а далі напевно знепритомніла. Йду на кухню, щоб запити аспіринку (здається, я вдарилася до чогось головою… боляче). По дорозі заглядаю в спальню – він незворушно спить, як партизан в засаді. Входжу на кухню, а там на столику моя недопита гидота. Запиваю таблетку водою з-під крану… Ну, звичайно, комп’ютер ніхто не виключив і музика собі грала весь вечір та й досі грає. Сідаю за столик і роблю ковток дешевої кави, вже холодної. «Нас не повинні зривати вранці будильники…», — кричить Мертвий Півень крізь єдину робочу колонку.
Вранці… Дійсно, котра година… Індустріальний пейзаж робочої частини міста ще не набуває чітких контурів, а великий настінний годинник ще, мабуть, з часів 90х показує 3:11. «Нічого собі, повалялася в туалеті», — думаю я. Роблю ще один ковток кави і йду спати. «Ранок це найперше пора сум’яття».
Хех, а ця бурда смачніша холодню…
  • +1
  • 26 червня 2011, 11:46
  • soul
  • 2+2

not my memories

— Як мене це заїбало! їбучі пари… — , бурмоче Пєтя знизу, перевертається на бік і засинає.
Знову прогули, знов так ламає прокидаться, знову безкінечне вислухування його монологів про надзвичайно важке життя, про вічні незарахи і його виключення з універу.
Важкою рукою дістаю десь з-під ковдри телефон, на екрані вчорашня недописана смска, чортова п'яна смска, яку, на щастя, так і не відправив… Чи все-таки відправив? Чорт з ним, все повториться, нічого не зміниться, життя не зміниться тільки від того, що я в ньому хочу щось поміняти. На годиннику шоста, живіт болить, голова болить, в роті насрано котами, я розумію, що в холодильнику пусто, в гаманці пусто, а в голові важко. Живіт бурчить, вимагаючи напхати його хоч якоюсь їжою, сусіди ще сплять, не бажаючи ділитись вчорашніми картопляними тумачами, на картці приватбанку двадцятка на завтрашні цигарки, а ще треба дотягнути до степендії… На столі стоїть напівпоржня пляшка пива, тягну руку, наче немовля, пиво тепле, нагадує мочу, заливаю його в себе під сопіння Пєті, пиво розслабляє, пиво обдурює наївний шлунок, якому необхідно щось перетравити.
Закутуюсь в ковдру, прагнучи зігрітись, засинаю під капання дощу, який наче стукає не по підвіконнику, а по моїй голові, важкій і сонній. Демони минулого вриваються в мої сни, я проганяю спогади, температура підіймається, прокидаюсь з закладеними вухами. Не чути нічого, навіть важких кроків накачаного Пєті, який йде на кухню ставити чайник. З-під ковдри виймаю штани, після пива у котів, які так люблять класти копиці лайна мені в рот, розпочинається понос.
Пєтя приходить і щось говорить, я нічого не чую, задубілими пальцями розтираю вуха, очі затуманені, я сліпа мавпа, яка нічого не чує, не бачить і не говорить. Пєтя звик до моїх глухих проблем, він пише на обкладинці зошита з хімії, що є клієнт для мене. Роблювисновок, що до степендії протягну.
Ходжу, як ідіот, по дівчачому поверсі, стукаю в кожні двері, просячи щось поїсти. Бомж? Попрошайка? В мене ж не нога не функціонує, а вуха. Одним вухом я вже чую, чую як кожна щось сонно морозить, я на автоматі хожу з кімнати в кімнату, в мене вже 2 картоплини і одне яйце. Тут має бути смайлик, наче все нев'їбенно прекрасно, наче все нев’їбенно по голодно-студентськи. І якщо все вже так весело, то чого ж я мушу виходити дощового ранку, мушу мерзнути на зупинці, розуміючи, що на пари вже не встигну, чого мушу розривати собі очко по сантиметру, шукаючи хоч трохи грошей і трохи їжі?
114, 135, 115, 136 це все постає наче я один з свідків Єгови, якого змушують ходити і агітувати, лякаючи відсутністю білета до Раю, а я так хочу туди потрапити, що мушу о сьомій ранку, коли люди ще дрихнуть в тепленьких ліжечках, ходити по матінці-общазі і питати, чи знаєте ви, бува, ім'я справжнього Бога. Нащо давати Йому ім'я, чого просто не дати поїсти Мені?
Чортів автопілот, через нього, лише через нього я робив всі ці помилки. Я, глухий і сліпий, дивуюсь, чому хтось дає мені трійко сосисок, на автопілоті кажу «так», і лише вийшовши з кімнати 169 розумію, що я сказав. Чортова Каріна, маленька сучка, яка бігає за мною з другого курсу, це «так» означає ще одне безплатне пиво, ще одне їбання з Каріною, ще сотні пропущених дзвінків, цей її солодкий вишнево-екліпсний стогін біля мого вуха, ці кущі на її лобку, коротенько стрижене волосся на голові — вона це все, що я так не люблю в дівчатах. Відчуваю себе дешевою проституткою, чию сосиску купили за три сосиски, купили за принципи, я ж не можу забрати свої слова назад, невже я настільки дешево коштую?
— Ти долбойоб! — каже Пєтя, наминаючи сосиску. — Така тьолка дає, а ти як імпотєнт з вісюлькой!
— Яка тьолка? Чи не та, шо вступає в ступор на семінарах і стрижеться не там де треба, кричить «Гріх!», коли мова заходить про несанкціонований секс. А хіба використовувать бідного нерозчахльонного хлопчика, то не гріх? — питаюсь я.
Пєтя сміється, ще раз каже, що я долбойоб, піднімається, виграваючи рельєфами м'язів свого дев'яностовосьмикілограмового тіла так, що я не стримуюсь і прошу, щоб він поворушив цицьками. Пєтя ображається, ще раз каже, що я долбойоб, і шурує до щойно відкритого ларьочка за Чернігівським, я беру зубну щітку, дворічної давності, нагло краду смужку Пєтіної зубної пасти йду до умивальників, відмічаю, що гарячої води нема і терплю холод у своєму роті.
Демони минулого знаходять мене, прориваються крізь портал в дзеркалі у вивляді вицарапаного сердечка з іменами, сердечка такого наївного, такого домашнього, а я навіть не помічаю, що по давно небритій щоці біжить солоний струмочок води. Демони лютують, я на автопілоті пливу в кімнату, беру пачку з кемелом, виходжу на вулицю, демони докочуються до горла, беру в незнайомої дівчинки блакитного крікета, і димом з вогнем виганяю демонів з голови. Сьогодні мені повезло, демони не дістались до серця, я викидаю окурок, на автопілоті підіймаюсь на шостий поверх, беру канцелярського ножа, на лівій руці з'являється ще одна подряпина, плата запеченою кров'ю за викурену цигарку.
Вже третій тиждень я кидаю курити. Вже третій день я не йду на пари. Розпиваю з Пєтьою літру пива, Пєтя вирішує йти вчитись, я дістаю з-за шпалер, бридко-синіх шпалер пакетик з каннабіс-л., одягаю єдині чисті джинси, на годиннику восьма сорок, кислотно-оранжеву курточку, зелені кислотні кросівки адідас, виходжу з матінки-общаги, одягаю капюшон курточки і зливаюсь з натовпом студентів. Надворі ще майже темно, мокро, волого, слизько, хмари висять над тобою прокляттям депресії, вухо ще не попустило, дощ крапає, а ти, наче не вписуєшся в цю атмосферу вологи й похмурості, яскравий і веселий, вони кидають тобі привіти, ти посміхаєшся у відповідь, вони йдуть до корпусу, йдуть і сміються над топорилими жартами друзів, не розуміючи, що весело не буде, що я не сидітиму з ними на лекції, не буду пускати літачки і сміятись з викладача, вони не розуміють, що мене нема ніколи поруч з ними, що я фантом, який кинувши бичок, ріже собі руку, обіцяючи, що ця цигарка в нього остання.
Усміхнені дівчатка проходять поруч, вони гигочуть, а я засовую руки в кишені, стискаючи завітний пакетик, вони гигочуть, викрикуючи свої «Ну ващє», я просто чекаю 404 маршрутку, яку ніхто ніколи не знайде, чи хто згадає, чи забуде, мені то похуй, дощ мочить мене, дощ ллє, як з відра, вони ховаються від дощу під парасолі, а я просто чекаю…
Вони банальні, чорний чай, заварений вже вчетверте, півтора банана, щастя в таких дрібницях, в цьому дощі, в темному небі, вони бачать його лише в часі, якомога довше і якомога гарантійніше, не розуміють ні законів рівноваги, ні хаосу, живуть одним днем, сруть на майбутнє, прагнучи хуя подовше і гаманець потовстіше.
Дощ валить по склі оранжевої маршрутки, демони дивляться на мене з вікон, регочучи і тицяючи ніжними пальчиками на наклейку з закресленою цигаркою, я беру ножа з кишені, лезо впинається в ліву руку, покриту шрамами, я віддаю жертву минулому, намагаючись вирізати його з пам'яті, кров скапує по руці, демони із вдоволеною усмішкою відступають, кладу руку в кишеню, кров заливає пакетик, заливає мій порятунок до стипендії, а я їду один в переповненій маршрутці, самотній і зраджений зрадженим всесвітом…
Зупинка майже пустує, я сідаю на напівсуху лавочку і дубну на холоді, ховаючи руки в криваві кишені, біль в руці приносить полегшення, цигарка в зубах приносить насолоду. З маршрутки 23 виходить закохана парочка, настільки щира, що мені хочеться застрелитись, вони обіймаються, прямуючи до кав'ярні навпроти, поріз на руці запікається. Автомат з кавою дивиться на мене, мигаючи діркою для купюр, я розмінюю десятку, позичену в Пєті, заливаю сигаретний дим бридкою рідиною, даючи змогу йому якомога довше побути в мені. Маленький хлопець, низький, наче гном, з низьким баритоном питає чи я кислий, старе і дурне умовне слово для своїх, я витягаю з кишені закривавлений пакетик, непомітно витираю об єдині чисті штани, простягаю карлику, забираю свої нечесно зароблені двісті п'ятдесят гривень, прощаюсь і йду до синього ларьочка.
Я щасливий. В мене є три пачки кемела. Можна жити ще тиждень. Демони не збираються відпускати мене так просто, вона з'являється навпроти мене, з чорним волоссям і гострим носиком, з карими очима і чарівною посмішкою, пильно дивлячись мені в очі і чекаючи фрази. Я їй подобаюсь, я її цікавлю, я не розумію як жив без неї.
Секс з першого погляду, кохання з першого стояка.
Вона чекає і дивиться, я мовчу і курю, розуміючи, що навпроти стоїть кохання мого життя. Я промовчав, вона сіла в маршрутку, оранжеву маршрутку 404, маршрутку кольору моєї куртки, я усвідомлюю, що вона несправжня, що її не існує, я сідаю на мокру бордюру, знімаю капюшон, відчуваю як по небритих щоках котяться солоні кульки кислотного дощу.
Демони минулого вриваються сюди крізь шрами на моїй долоні, я клацаю запальничкою, усвідомлюючи що ця вода не може загасити полум'я. Дим виривається з моїх легень.
Демони сидять і курять зі мною

20.09.2010 18:41
присвячено вишневому харвесту

друкувалось у напівтверезому стані з мобільного телефону. Можливо, буде багато помилок і багато втрачених думок.
як і попереднє, ні про що

1.Май оун NY

Люди кажуть, що заздрість – погане почуття. Проте, вона відвідує мене постійно. Маю дибільну звичку заздрити людям, які жили в той час і в тих місцях, у яких мене ні в якому разі не могло бути. Я хотів народитися в Каліфорнії в шістдесятих і зустріти наркотичний бум, не відмовився би від Нью-Йорку міленіуму в ролі трейдера на Уол-стріт. А потім у 2007му все пішло би по піздє, і я, наче бездомний пес чи вигнаний з ліжка коханець, міг би годинами бухати віскі та смалити дешеві цигарки, а потім звалити у навколосвітню подорож, проїдаючи гроші, що не встигли згоріти. Так, я хотіла би бути мужиком. Я могла би вставляти, а не пускати, залишатися в міру дитинною та їбанутою, і жоден не казав би мені: кидай палити, тобі ще дітей народжувати.
Я придумую тисячі сценаріїв свого життя у голові із красивим обличчям. І всі вони геніальні до трему в колінках, по них усіх можна зняти тисячі гівняних фільмів, проте жоден цей сюжет я ніколи не наважуся втілити в контексті свого реального існування. Я сиджу і думаю, чому би присвятити своє буття. І кожен новий сценарій, написаний для мене особисто, стає все нуднішим і нуднішим.
Якщо реєнкарнація дійсно існує, то господь круто облажався в тому, що ми не пам’ятаємо нічогісінько, коли вкотре з’являємося на цій планеті. Якби було по-іншому, люди творили би набагато менше хуйні. Ти помираєш, очищуєшся, мало того, маєш повну заборону на свої колишні гріхи. Це до біса мило. Курт Кобейн був би досі живий, Сід би й надалі трахав свою Ненсі, я б нарешті перестала жити кількома життями і визначилась, що мені робити і куди йти.
Я би перестала палити, вживати речовини, що розширюють свідомість деяким віруючим у містику рогулям, може і не слухала би метал у свої чотирнадцять. Я могла би любити поні та вірити в діда мороза, читати пристойні книжки та вчитися на п’ятірки. Я би завела дітей, перед тим втративши цноту у першу шлюбну ніч.
Могла би. Якби знала, що це дійсно правильно. В глобальному контексті. Я завжди мислю в глобальному контексті, і від того хочеться блювати, проте ще більше від того, що інколи в мені прокидається почуття буденності та спорідненості із жалкімі людішками мого метро і мого Києва, із вирваними душами моєї країни, із френдами мого інтернету та ще великою кількістю мирських довбойобів, із якими я не маю насправді нічого спільного. Я живу у сторожовій вежі. І це не робить мене крутою. Це напряму доводить тільки те, до чого ми усі з вами спустилися. Навколо кожного з нас сторожова вежа, і це заважає нам страждати гуманізмом, а також бути визначними. Хоча би в контексті самих для себе. Якщо боженька думає, що видати людству зашифровану мануалку життя на руки і зникнути на дві з лишком тисячі років буде достатньо для функціонування людства, то він рідкісний козел. Бо недооцінювати людську тупість значить ґвалтувати самого себе.
У мене ж творцем діалог простий. Якось я була на чергових похоронах чергової близької людини, і там було сказано, що всі ми — тварі господні. І тоді я переосмислила всю бісову релігію. Вірити в когось нереального — значить бути впевненим, що саме він і створив увесь цей світ разом із тобою включно. Бляха, подумала я, це те саме, що вірити в те, наче земля стоїть на трьох слонах і черепасі. Хто зна, які ще метафори могли прийти в голову тим укуркам, що писали книгу книг. Єдине, про що я жалкую, так це про те, що метафорою не став гігантський святий пеніс та адекватна його розмірам свята вагіна. Так людство докумекало би швидше, секс перестав би бути табу, а Фройд, не маючи роботи, пішов би у філософи, вставив би Ніцше і Лу Саломе заразом. Вони взагалі могли б забацати груповуху, тоді Ніцше би не їбанувся, а його істерична сестра не трахалась би з нацистом, бо нацизм без ідеї надлюдини втратив би свою привабливість.
Тобто система світу якась неправильна, тому в такому контексті я і моє життя набуває рис праведника, а праведники займають роль ґвалтівників моїх поглядів. Але руки геть від святого.
Так, я свята, і ви всі святі. Нам надано свідомість, яка слушно задає глобальні питання, а також безпробудну тупість, за допомогою якої ці питання так і залишаються невирішеними. І від цього з’являється почуття міжнародного найобу, а також бажання зайвий раз бухнути та вірити у потойбічні сили.
Саме для того, щоби зрозуміти ці прості істини, я вирішила народитися в Україні.