Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+48.51
голосів:
40
avatar

Проза  

Рождественская не сказка

Я начинаю писать это в холодный зимний день, когда на улице минус 10, на мне два свитера и рядом чашка горячего чая. Я хочу рассказать историю. Всего лишь.
Сегодня ночью я уснула около трех. Мне в голову приходили мысли, о разных людях и событиях вокруг меня. Они волновали мое сердце, пока я не включила музыку в наушниках. Тогда мысли, как листья в октябре, тихонько опустились к моей душе и начали шелестеть там страницами памяти.
Я не хочу писать о ком то, я напишу о себе. Песня, которая играла тогда в моих наушниках, называлась «Ева», и она не ассоциировалась у меня с какими-либо событиями. Но в ту ночь, так уж вышло, в моей памяти был жив только один человек, любимый мною. А все остальные – как будто умерли.
Это ни была красивая сказка, и поэтому я не назову его имя. Мы познакомились в абсолютно непосредственной обстановке, как тысячи людей вокруг нас. Все началось ничем. Он показался мне грубым, как это часто бывает. А потом я влюбилась. Мы много разговаривали по телефону, он играл мне музыку, которую сам же и сочинял и рассказывал истории из своего детства. Это было мило, и не больше. Но именно эту мягкость под толстым серым слоем грубости я и полюбила в нем. Мы проводили ночи вместе, хотя не в одной комнате. И это было сказочно, о чем и напомнила мне эта песня. Все закончилось так же, как и началось – ничем. Если один любит больше – это уже дисбаланс. Поэтому рано или поздно, в нас что-то ломается, и мы понимаем, что куда-то исчезли приятные ночи и сладкие нотки в спокойных тонах наших голосов. Вот так постепенно мы становимся друг другу чужими. Были бы силы, пережили бы. Наверное, я была так измотана этими ночами, что мне просто не хватило сил. Мы отдалились на енное расстояние, я осталась наедине с собой, а он с собой. Ненадолго, правда, ведь это не сказка, здесь нет ничего идеального.
Итак, как бы мы не избегали друг друга, в один день нам таки пришлось встретится. Я помню этот момент, как сейчас, помню его глаза и всю эту «голливудскую ситуацию». Еще тогда я поняла, что крепко сама себя к нему привязала. После этой встречи еще одна, как бы с чистого листа, потом еще, еще, до бесконечности. До безумства, до крайности, до предела, как было в те ночи. Хотела подобрать эпитет к ним: возможно, желанные, как он, или тонкие, как струны, или нереальные, как наши отношения. Не подобрала, поэтому назову их просто нашими, ведь так и было. Наши ночи.
Сегодня у меня есть я, на самом деле есть. Я, которая живу собой, и прислушиваюсь к себе, к своим желаниям и ощущениям, к своему я. Иногда мне кажется, что мы все родились в так называемой «рубашке»: пузыре, наполненном воздухом. Родились, и продолжаем в ней жить, потому что каждый человек вокруг меня живет только своим, каждый, и даже он. Я много о нем говорю, я хочу выплеснуть все свои чувства наружу, что бы не держать это в себе, что бы не переживать в памяти все снова и снова, что бы в реальной жизни не возвращаться обратно к тем ошибкам, которые я делала тогда. Тем не менее, никто не желает слушать. Еще бы, зачем бросать мусор на чужую планету. Поэтому, не брошенный, незабытый, и прощенный, в моем сознании остается жить он. Он, который показал мне силу желаний, и силу ощущений. Счастье и горе, желание и отвращение, силу и слабость, уверенность и сомнение, ненависть и любовь.

День рождения

Был порыв, значит надо писать. Без порыва получаются стихотворения, похожие на рассказы, и рассказы, похожие на стихотворения. Такие дела.
Автор умер – да здравствует автор! Я посвящаю этот рассказ…
…всем иисусикам, филиппинцам, марокканцам и иудеям, немцам и славянам, всем, у кого длинные волосы и серьга в ухе, всем лабухам и болванам, всем иисусикам, которые теряет телефоны, и всем, кого телефоны теряют, всем бейлисам и дрейфусам, всем-всем иисусикам, всем, для кого «Ctrl-shift» важнее, чем «Alt-Shift», всем иисусикам, которые играют на гитаре, не умея на ней играть, всем лубочным и смешным, убогим и прекрасным иисусикам! Я люблю вас, исусики, я люблю вас так, как люблю самого себя. Я воспитал себя сам на Курте Воннегуте и Дж. С. Сэллинджере. И так далее. Такие дела.
Сперва был дождь. Он был мокрым. Он был бы похож на слезы, если бы это не звучало так банально, так глупо. «Сперва», оказывается, просторечное выражение.

( Читати далі )

Радиостанция “Мир”

Сьогодні виявилося, що твоя слина не змивається. У мене на шкірі не залишилося жодного чистого сантиметру.

Сходи сяяли битим склом. Ранкові сутінки приваблювали лише відображенням моєї фігури у темних вітринах. Усі магазини зруйнував вітер, і дуже не вистачало жінки у теплому пальто.

У розбитому тролейбусі вперше за мою історію увімкнули радіоприймач. Кожного ранку я проїжджала вісімнадцять життів, але тільки цього залунала музика. Навколо так само розпилювали асфальт, видобуваючи запах каніфолі, намагалися перекричати одне одного невиразні люди, періодично хтось вискакував через отвори, намагючись пришвидшити свій рух у нікуди. Рух задля видимості руху.

Зранку я вмиваюся пастеризованим молоком і думаю про вічне. Про те, що зрозуміють без слів і через мільйони років. У цих думках немає транспорту і новин. Є лише глобальні повідомлення раз на місяць. У вигляді музики.

Там люди втомилися від слів і навчилися відчувати через повітря. Це єдиний їх плюс, який, однак, перекриває усе інше.

Сьогодні я їхала у майбутнє. Тому, імовірно, ніхто навколо не говорив. Вперше за довгі роки.

За склом ходили тьмяним соком напівзгаслі ліхтарі, шаруділи газетними листами чиїсь капелюхи, а я крок за кроком розуміла, що люди, які співали найвеселіші мелодії в світі давно і щасливо померли. І я не знаю, чи хочеться їм співати тепер.

Другий куплет починався звуком, схожим на тебе. А на ля примостився інший, від якого пахло рок-н-ролом, щойнозрубаною ялинкою і ладаном. Він розмовляв усіма мертвими мовами, і не знав що таке принизити людину. Під музику він радив мені мастити в носі розмарином і диригувати. Хоча я і так постійно диригую.

Ми тимчасово проживаємо в різних тролейбусах. Люди, що не мають слуху і голосу, роблять акцент на словах. Вони не переймаються ритмікою або римами. Їх цікавить сенсовість та актуальність, популярність та антикварність. Ти пишеш дуже плавно, твої слова закручуються равликом, але не мають серцевини.

Музика ставала глибшою. Вона була сповнена сіллю і загубленими переживаннями. Попереду йшли двоє. Вони вели її вперед темною вулицею, куди, вона не знала, і не хотіла знати, бо це були друзі. Правда, не вистачало третього, який бажав залишитись, сам того не освідомлюючи, і не було четвертої, яка була для неї всім. Один розбився об ґанок презирства, інша загубилася у чужому сяйві.

* Стійте!

Два погляди розрізали її: блідно-зелене безнадійне світло, що мерехтіло розумінням і блакитний подивований промінь.

* Ми залишилися одні. Давайте триматися разом.

І музика залунала гучніше. Тепер слухали усі троє…

…Краааааааааааааахххх, — двері розчахнулися і музику заглушив шалений регіт вулиці.

— Я мріяла про зиму, — кричала несамовито дівчина, клацаючи компостером, — а отримала рекламу снігоочисної машини. Я хотіла сидіти одна, зовсім одна у холодному-прехолодному місті, у потрощеній будівлі радянських часів, слухати, слухати, слухати ці звуки, ходити дерев’яними коридорами, і щоб скрізь тихо. І кричати, щоб дзвеніло павутиння, а кроки втопали. А я біжу по тротуарам і відпочиваю на бордюрах. Я кидаю корзинки у автомобілі, а вони збивають їх лобовим склом і їдуть далі. І ніхто не кричить зі мною. І всі сплять. Я міняю рекламу на музику. Та що це взагалі таке? – і вона одним махом відірвала компостер з усіма ґвинтиками і викинула у вікно.

У похмуромі склі хилитаються костури старих дерев. Від мене знову пахне тобою. Я дістаю пляшки з недопитими водами і обливаюся прямо в салоні. Він підіймається, розсіюючи ладан посмішки темносинім повітрям і тихенько натискає щось згори.

Замріяно тріщить старовинний патефон і крізь роки легко ступає прохолодний впевнений голос.

— Говорит радиостанция МИР.

РРР (Риторичність розгубленого розуму)

Коли я ходжу по вулиці, маю відчуття, що насправді ходжу по чужих снах.

Вас не збуджують висотні персиково-блакитні будинки з акуратними віконницями у грозовому небі? Їх легко намалювати олівцями, бо вони створені з кольорового графіту, розбавленого фруктовим лимонадом.


( Читати далі )

Нікому не присвячується

Кажуть, коли він її зустрів, то почав писати вірші і плакати. Коли вона кинула її,остання кидалася під поїзд. Говорили навіть, що коли вона познайомилася з ними, була спланована революція…

У той день, коли ми познайомилася, у наші вікна потягло болотом. Воно заважало думати. Болотом протух весь одяг. І небо було кольору гнилої вишні…Я довго думала, що одягати, яке обрати місце зустрічі. Я не думала лише про те, що варто говорити. Знала – говорити буде вона.

Я думала:«Щось скінчилося у цьому житті. Це не початок нового, а саме кінець всього, що було до цього».

Я докурила останню цигарку в своєму житті і дуже довго дивилася на себе в дзеркало.

Хотілося знайти щось нове: інакший блиск в очах, рум«янець…якусь приреченість. Я думала, що відклала такі неважливі зустрічі, а варто було б не зустрітись з кимось безкінечно важливим.

Я вийшла за чотири години до призначеного часу. Вона – за три.

Дорогою я здирала всі знаки і умовності. На моєму одязі не лишилося жодного ярлика.

У трубку довго і безкінечно щось розповідали, поштовий ящик тріщав від незрозумілих листів.

Біля ніг моїх були бензинові калюжі, в очах все той же осінній дворик.

Люди, що їдуть, лишаючи когось, завжди повинні пам»ятати — залишені житимуть, не чекаючи їх. Вони повинні змиритися з тим, що самі робитимуть все наступне лише у відповідь.

У пам«яті ще жили мармурові колони білих фасадів у візерунчатих напівтінях…

Вона довго плакала на її плечі, розповідаючи про той ранок, що застав її саму, роздягнуту, перед простим малюнком авторучкою. Вона говорила дуже багато, захлиналася сльозами. Вона била ногою стіну, і намагалася порізати руку ножем. А я слухала її вічність… Мені не хотілося вийти в туалет, випити води, перекинути ногу на ногу.

Я ловила себе на тому, що вже як мінімум рік не казала нікому зменшено-пестливих слів.

Хотіла назвати її дощем, моєю, потім поцілувати, розповідати їй про висохлі обличчя душевнохворих, свого собаку, тужливі наспіви худих дівчаток, що вміли лише ходити з свічками по холодних будинках. Я боялася запропонувати їй серветку, у мене починали тремтіти руки, я вагітніла на очах.

Світло змінювалося мільйони разів. Я не любила обдумувати образи, вони завжди виникали спонтанно.

Вона була з тих людей, що вміють консервувати в банках кольори і з довгим скрипом відкривати їх взимку. Вона плутала терміни і поняття, вона не воліла мовчати, коли не знала. Плекала надію, що зрозуміють і так.

Метро викликало у неї тиху істерику. Вона ходила пішки кілометрами. Не пила і не курила, не нюхала, не молилась, не лякалась, а просто дуже голосно була.

Я теж люблю писати друзям промови, яких вони ніколи не прочитають. Я теж планую навчитись дечому. Але у мене немає білого. Я заповнила все.

Вона сховала обличчя у колінах і вкотре якось дивно мене обізвала. Я довго гладила її по голові, хоча ненавиділа таке волосся.

Я завжди була вдячна лише тим людям, що давали щось, зникаючи наступного ж дня. У тих, що були задіяні в процесах, я бачила лише взаємодію зі мною. Вони швидко втрачали свою індивідуальність. Я забувала, який у них колір очей, і навіщо ми познайомились.

Коли я видихаюсь, то мию посуд. Він стоїть брудний на моєму столі тижнями і в цьому немає нічого страшного.

Вона не була вічливою, милою або чорно-білою. Вона просто була. Дуже дивно і беззмістовно була. Ми грали з нею три роки тому в старому органному залі на підвіконні.

Він тоді хапав їх за руки, бо звуки викликали у нього бажання ревіти як поранена тварина, але вони тікали, блукаючи старезними коридорами зі впалими стінами, не перестаючи грати і відштовхуючи пальцями ніг бруд колишніх забобонів.

Він кричав, що вб»є їх, коли знайде, але коли знаходив, сідав поруч на камін і тихенько читав.

У неї в голові жила маленька мишка, вона це пояснювала саме так. Чомусь я ніколи не вірила їй, хоча й прагнула цього більше за все.

Вони йшли назад разом. Їм потрібно було йти у протилежні сторони, а потім повернути наліво, але вони йшли разом, а потім вона понесла її на руках, переносячи через відкриті люки.

У мені жила надія, що не вона буде тією, хто продовжить мою справу. Я нестерпно бажала хоч раз пояснити їй, чому тоді, і чому у ванній. Але вперше було соромно.

Вони доволі швидко впали і розбили по коліну.

Автобус зник, не дочекавшись єдиних пасажирів.

Я повернулась додому як завжди, о дванадцятій.

«Не шукай себе у чужих віршах і романах, бо одного дня знайдеш», — такою була її остання смс.

Я сиділа й виїдала вишневу гниль з неба, аж поки не стало дійсно гидко.

— Знаєш, — відписала я йому, — а вона була справжнім чмом.

Шмат м’яса у поліетилені

А я тут задихаюся…вино сидить дуже глибоко в горлі і прилипає до стінок. Дивні шкоринки, голі шматки у пам«яті. Де я, що роблю…лише у дуже короткі моменти розумієш, що потрібно для того, щоб забути про все інше.

Байдужість огортає поволу. На диво, у ній не завжди ти винен сам.

* Дай, будь ласка, ножиці, я підрівняю твій голос.

Ти взагалі вмієш розмовляти? Як же не вистачає матеріальних втілень візуального, як же все кисло. Якби ти вмів говорити, то я б не малювала схем. Я б не вирізила аплікації з уривків твоїх фраз, намагаючись відтворити малюнок світу з гір і зірок. Тоді б інколи хотілося втекти у буденність. А так не хочеться.

Я живу в поліетилені. Я не забруднююсь, а якщо і так, то бруд легко змити водою. На мені наче все й видно, але воно закрите, і торкаючись ви не приносите мені насолоди. Мені чхати на вірність не самій собі, мені страшно весело жити.

О, послухайте як шуршить мій полеітиленовий одяг під вітром. Що? Ні, я не це хотіла сказати.

Я знаю, що задихаюся саме через цю огидність навколо мене. Є багато питань, які просто не можна мені не задати. Певно я просто прив»язана до аналізу чужих слів, але твої слова для мене не чужі. І я навіть пробую казати правду.

Найжахливіше ж думати про те, що хтось мовчить лише тому, що йому нічого говорити. Якщо це так, я поділюся з тобою поліетиленом. Він дійсно дуже зручний і крізь нього все видно. Але коли таких людей більшає, картинка починає розпливатись.

Я вчуся мовчати про те, що звикла говорити. Бо тоді ніхто не обпікається гарячим залізом.

Бо тоді люди розгадують ребуси і сміються з того, що таке просте слово зобразили такими символами, і вони не могли здогадатись про що йшла мова, а все ж було так просто.

Шматок м«яса в поліетилені має особливість зберігатися трохи довше і не забруднювати все довкола своїми фізичними проявами. Але на сонці він швидко псується, і якщо взяти його з полеіетилену занадто пізно, ви задихнетесь від смороду його сутності, яку вчасно не приготували.

Просто поклади мене в холодне місце і забудь. Коли прийде голод духовний я нагодую тебе краще ніж уся філософія світу.

Лінк для знайомого дерева

Це дерево засохло, бо вона завжди дивилася на нього згори, але ніколи не підходила… Воно ловило гілками її дим, знало на пам«ять її пісню, бо, зрештою, і пісня лишилася у неї лише одна. Воно так само вивчило усіх собак, що вночі потай вибігали із сусіднього будинку, смак її чаю, такого ж зеленого, яким і воно було колись, і усіх дорогих для неї людей…

Воно мріяло про неї, а вона – про солодкий сон без алкоголю. Воно хотіло, щоб ця дивина колись таки впала у його обійми і залишилася там бездиханна, а вона навіть не відкидала такої можливості.

Дерево вміло слухати, але вона ніколи з ним не розмовляла…Воно ревнувало її до неба, куди вона дивилася частіше ніж на нього, і плакало коли ішов дощ, щоб вона не думала, що воно слабке.

Вона по-своєму любила ці почорнілі гілки і благородний стан, але ніколи не сказала б нічого подібного. Хоча тепер вона говорила хоч щось. Раніше, щоб почути її сміх, йому доводилося просити у неба повного місяця або вмикати вікно на третьому поверсі.

Раніше вона не була потрібна йому, а воно їй. Тепер все було як ніколи. Тепер ретроспектива, загублені кадри і розлите вино, намагання зрозуміти когось і ніжність до себе, пошуки істини і відкидання її, розкутість і розгубленість, невпевненість і революції…все це губилося і знаходилося, розвітрювалося і замикалося.

Дерево чекало щовесни дня, коли вона розклеїть балкон і потягнеться вгору своїми гілками до сонця. Воно чекало її навіжених криків і падаючих чашок, сигарет і безкоштовних психологічних консультацій, її друзів і ворогів, коханців і випадкових знайомих, її життя перед ним.

Вона дивувалася, як ніколи, тому, що люди, коли хочуть сказати про свої почуття, пишуть вірші або прозу. А потім кидають лінки друзям або пишуть листи коханим. Як кинути цей лінк дереву?

Вона не була впевнена у тому, що дерево більше не розквітне. Просто воно так само занадто довго обдумувало кожен свій вчинок. А можливо теж любило чорний колір.

Їй так тяжко було раніше говорити про свої думки, що вона навіть забори обписувала через силу. Вона ніколи не цінувала того або тих, що або кого цінують всі. Вона так хоітла бути ніжною, що била завжди мовчки. Вона так любила гарний смак, що смакувала завжди гарно. Вона так хотіла завжди бачити сни про того, з ким спить, що завжди їх бачила.

Дерево перевчилося хотіти чути правду. Бо вона б все одно її не сказала. А може б і не написала.

Коли вона не могла дібрати назви, то починала фразу словами „Про те, що...“. Вона не боялася написати зайвого, бо зайве – це завжди те, що хтось хоче прочитати.

Вона просто не любила чужих цитат. Цитат тих людей, що були їй не знайомі. Цитат людей, яких вона ніколи не побачить. Цитат, які не для неї.

Простота почуттів-ось що вона цінувала в дереві. Почуття, що хочуть слів, але їх ніколи не отримають. Просто тому, що слова не варті їх почуттів.

Бувають моменти, коли на себе хочеться блювонути. Тоді вона виходить на балкон і кидає чашкою в дерево. І воно не плаче. Можливо тому, що боїться здатися слабким, а можливо тому, що дощ просто так не починається.

"Д.Л."

Польща 20.06
Німеччина 21.06
«Д.Л.»
Цікаво,як ти кохаєшся?-Певно мовчки. Обіймаючи(трепетно) ледь торкаючись,своїми худорлявими руками, плечей.Тихо стогнеш,немов сопілка і дримба,ту ж мелодію виграють тіла.
Певно,заплющуєш очі і вливаєшся хлюпітливим спекотним дощем у рохолодну розбурхану землю.Палко і та-а-к ніжно ковзаєш по тілу,мов весняні хмари по блакиті неба. А потім губи — ці сплетіння мовчазности з гомоном рожевих пелюсток.І тиша… криклива,спокійна,неймовірна,яскрава,болюча – тиша.
Ти пронизуєш тіло блискавицею, ніби нанизуєш прозорий, але до болю в очах яскравий бісер…Своїми стрункими стегнами прикриваєш безодню в яку щосекунди входиш,так ввічливо і ніжно. Цей вузький хребет,твоєї лагідної спини, вигинається,немов билина у легке плесо враннішньої роси.
І наче бризки гірського потоку по тілу – ти увіходиш в екстазу(дику й спокійну).Наоcтанок пурхнувши губами в солодкому цілунку…
P. S.
Певно це виглядає саме так.
Чи зможу я колись у цьому переконатись..?