Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+48.51
голосів:
40
avatar

Проза  

Колекції серця..

(message)
***
Вона любила торкатись чужих сердець, насправді торкатись рукою і відчувати тепло… ось це – лівий шлуночок, це, таке м’яке, тепле і ніжне – вушко правого передсердя, а це, така тверда, напружена і гаряча – аорта… Їй пощастило рівно п’ять разів. Вона переживала це відчуття і ніколи його не забуде. Адже кожне з тих сердець, як і годиться фізіологічно, реагувало на її дотики.
Вона любила бути замащеною кров’ю, а на противагу цьому любила осушувати рану для кращої видимості і для зупинки кровотечі… і чим більше на ній було крові, тим більше її захоплювало…
(Одного разу вона запхала руку по лікоть в людину, щоб пропальпувати жовчний міхур. Це було круто!)
Вона сама робила розріз, сама рвала вени, сама шила і знімала шви.
Вона мріє про хірургію…
Але нічого не робить, щоб стати хірургом. А хірургія не може бути хобі.
Вона це розуміє і скоро все зміниться настільки кардинально, що вона стане ближчою до мрії на вічність… а це не так вже й мало…
***
Ну, немає в її голові шпаків… Ну може зовсім маленький, один… і не більше… Вона мріє — це ж нормально… Але вона працює. Щоб таки відвоювати свій сантиметр землі під ногами. Бо вона не хоче висіти в повітрі, не хоче нікому бути ніким.
Вона прагне відіграти роль, свою роль в житті кожного, кого відчула зсередини. Вона не може і не хоче пояснювати звідки взялося те відчуття. Бо воно не даремне, адже дарує стільки енергії, приносить неймовірний спокій і радість її душі. Хоч і тимчасовий… І вона вдячна за це…
Ефект самонавіювання працює…
***
Вона не плаче, коли бачить смерть, просто не плаче… хоч бачила стільки жахливого… Але так хотілося плакати, ледь стримувала сльози, коли він вислизав крізь її пальці… Коли його ледь відчутний смак кориці, карамелі і ще чогось такого, що дарувало неймовірний спокій її душі, зникав у безодні…
Відчуття часу з’явилося знову… Це жахливе відчуття часу…
І, зібравши до купи всю свою силу, залишки своєї енергії, щоб встигнути…! вона почала вивчати його на дотик… щоб не забути, щоб пам’ятати… торкаючись його обличчя пальцями, цілуючи подумки кожний сантиметр, одночасно торкалась до вічності… дивне було відчуття…… паперовий дим… теплий паперовий дим…
«І нехай! Сьогодні Я тебе люблю!»
***
Вхопити частинку щастя, вкрасти у когось, взяти в оренду, у безстроковий нульовий кредит… а що тут такого?? Всі ми хочемо бути щасливими. Але забуваємо про те, що в кожного своє щастя і немає потреби його позичати в когось. Як не крути, ми – творці.
«Ти обіймаєш… міцно і тепло, механічно і напівсвідомо… підсилюєш бажання думками і отримуєш насолоду… ти граєшся з вогнем… і, щоб хоч якось зберегти собі життя, зберегти свою, і без того діряву і обпечену, совість ти починаєш говорити… багато говорити…. І, якщо є кому слухати, тоді є трохи часу…
Але ніщо не вічне. І будуть інші, якщо ти цього захочеш.
Але навіщо?? Щоб знову звикати, знову боятися за себе, за своє життя, щоб знову шукати виправдання?? Ідіотський самостворений екстрім!
Ніщо не вічне, навіть ти. І ти можеш вичерпатись. Тому не ускладнюй свого життя. Не руйнуй себе. Люби і бережи тих, хто тебе народив, люби і бережи тих, у кому ти народив будь-що… вони на це заслуговують…»
***
Вона звикла бути сама… Але вона не хоче так… вона знає, що в ній є любов… Але, мабуть, любов ще не знайшла того, кому призначена… Тому вона її віддає всім… вона її розпорошує у доброті… Бо коли перед кимось відкриває своє серце, то той хтось заходить в нього, як до себе додому, натоптує сліди по периметру і йде геть… І вона відчуває ті сліди, але перестає відчувати того, хто їх залишив. Вона не хоче так!
«Якщо ти не хочеш залишитися, то краще йди, поки ти ще стоїш на порозі!»
***
«Воля… Відчинене вікно в кімнаті, вимита підлога і холод пробирає до кісток так, що навіть тоненька підошва взуття не врятує… тебе і мене…. Тому скручуюсь тілом навколо тебе, тому цілую гарячими губами твої руки, тому і далі вивчаю тебе на дотик, тому і чекаю на зупинці свого трамваю… я їду додому…. Нарешті я віддаляю тебе від себе, тебе від ще більшої зради… в першу чергу зради собі….»
***
Вона вірить. Завжди вірить. І чітко знає, що має рацію в тому, що саме віра може змінити багато. Вона вірить в людей, навіть більше, ніж в себе. Вона знає, що немає ідеальних. І ніхто не вправі судити інших. Вона вірить в існування світу, де люди в першу чергу сприймають серцем, де люди глибоко думають, де люди мають безмежні можливості, де, ті самі, люди ніколи не опускають рук. Адже це правда – немає нічого неможливого!
Кожний з нас здатний змінити не лише порядок слів, а й порядок подій… кожний сам за себе відповідає, але всі ми пов’язані, і якщо «метелик змахне крильцями на одному кінці світу, то на другому береги затопить цунамі»…
«Виріши сам за себе, подумай про кожного, напружся, наважся змінити собою світ на краще. Бо якщо в мене застукало серце швидше, якщо я щось відчула до тебе, значить ти на таке здатний. Повір мені!»

23.12.2011р.

Я - РОМАНТИКА (і хулі?)

Я – РОМАНТИКА (і хулі?)
Частина перша
* * *
Ранок. За вікно осінь. Вона гайдається на дитячому майданчику в подвір’ї монолітного будинку, в якому я живу. Вгору-вниз, вгору-вниз летить гойдалка, наче великий маятник, якщо дивитись на неї з боку. Двірники в убогій одежі підмітають мокрий асфальт, засипаний зів’ялим листям. Пасивно накрапує меланхолічний дощ. Чутно тихий шелест – це вітер грається застряглим на дереві прозорим целофановим пакетиком-смертником, поцупленим з нашого прибудинкового смітнику. Сумний ранок. Сіра димка вранішнього смогу, устелила заспане подвір’я. На вулиці пусто — лише я. І двірник, але… його немає чого рахувати.
Я стою навпроти переповненого контейнера зі сміттям – чекаю. Спонтанно, в мене виникає бажання піти додому, зняти з себе свій найреспектабельніший костюм, який я взагалі-то одягаю дуже рідко, лише для особливих зустрічей, як наприклад ця, зняти удушливу краватку, тугий пояс, зварити собі мелену каву, увімкнути телевізор, відкрити вікно та голяка викинутись з нього…
— Нехай так, — думаю, — хоча є інші доволі привабливі, конкурентні варіанти… Антидепресанти, різнокольорові Таблетки, Мамо-Кока, Ванна та Ніж, Аутоеротична асфіксія в спідній жіночій білизні та ковбойському капелюху на ручці дверей, що ведуть до кімнати з великою літерою «М»… Хіба ні?
Чекаю…
— Ще хвилина, — зарікаюсь самому собі, — і я зроблю, щось з собою із вищеперерахованого…
Зроблю?
— Не вірю… — відповідаю сам собі, пошепки, щоб ніхто не почув.
Це все неправда… За двадцять секунд до своєї обіцянки, я побачив чорний автомобіль, який заїхав у двір з іншої сторони від мого під’їзду, і на даний момент повільно суне в мій бік, долаючи на своєму шляху глибокі вибоїни наповнені стічною водою, в яких, в психоделічних бензинових плямах, можна побачити сіре небо. Я знаю це авто приїхало за мною, тому зарікаюсь з таймом в шістдесят секунд, хоча через десять секунд зможу собі з легкістю сказати: «Ну ще б п’ятдесят секунд і я б точно зробив це!».
Як же ж все ж таки легко брехати собі…

* * *
Коли ти самотній ти починаєш розмовляти з собою… Я розмовляю з собою все своє життя…

* * *
Водій зупиняється навпроти мене, відкриваючи двері до переднього пасажирського сидіння, але я ігнорую його запрошення та сідаю на заднє.
— Ви запізнилися… — говорю я йому, поправляючи однією рукою свої маленькі фейкові брендові прозорі окуляри, в яких я виглядаю доволі солідно, якщо не сказати педантично. Я їх ношу виключно для припудрення створеного мною іміджу фанатика-бюрократа до якої в комплекті йде моя прилизану зачіска, яка придає мені середньо-етичного задротсва та паперової скрупульозності. Дивлюсь у дзеркало заднього виду – читаю в його очах огиду та ненависть до мене.
Нехай… Це все, що він не може…
— Вибачте в мене захворіла дитина… — відповідає він, через якийсь час.
В нього не дуже щиро вийшло.
— Мене це не цікавить, — холодно відповідаю я йому.
Ми плавно рухаємося з місця. Я вмащуюсь всім тілом в комфортне німецьке сидіння… Тільки-но я заплющую очі і відкидаю голову назад, мій мозок починає видавати непослідовні картини мого дотеперішнього існування – шкільний театр, в якому я колись грав Ла Фонтейна; випускний, на якому я ледве не заснув від награної дешевизни псевдовідвертих побажань, за якими ніхуя… суцільна чорна пустота, а також розкішно від репетируваних, удаваних переживань твого тодішнього дебільного оточення, з нагоди валового розлучення, (яке, насправді, всі тільки-но і чекали, з нетерпінням, поки всі ці роки парились під однією стелею); аудиторію по криміналістиці, з шокуючими фотографія убитих людей чи їх сплюндрованих частин, кінцівок, решток; мій будинок, з якого, здається, я так давно втік у прірву дорослого життя; широкий степ з духмяними запахами весни, оповитий полум’яним обрієм; тісний кабінет просочений клерківським потом та многолітнім пилом нікому непотрібних мертвих, архівних справ – місце старту, а насправді місце фінішу ˗ «мене» ˗ кінець всього, що колись звали мною… останні кадри, в яких в мене ще добре лице, відверта та чиста юнацька посмішка ,і вогонь надії в очах, — тоді я вважав, що я можу все…
З двадцяти двох до тридцяти п’яти дуже багато води утекло… брудної води… Центрифуга дорослого життя, про яке я колись мріяв, зробила з мене крокодила, безжалісного вбивцю-кар’єриста, який у своєму житті нічого не прагне, але не зупиниться не перед чим…
Тепер Ви знаєте хто я!

* * *
Як я дійшов до таких висот, Вам краще не знати… Те, що я їду в дорогому автомобілі на цю зустріч… зустріч, яка стане новим щаблем в моєму житті, яка відкриє мені набачені простори і всі засекречені двері, на самому дні прірви, доводить те, що світ в руках грішників…
Я відкриваю очі… По запітнілому склу котяться сльози сірого дощу… Я роздивляюсь голі осінні дерева, поряд з якими ходять люди. На людей я люблю дивитись трохи менше чим на голі осінні дерева… Якщо чесно… Я взагалі не люблю дивитись на людей… Якщо дуже чесно – то я взагалі не люблю людей… А найбільше, я не люблю одного з них – себе…

( Читати далі )

Потяг...

Коли мовчки гортаєш сторінки улюбленої книги і чуєш, точніше відчуваєш поштовхи землі. Це не землетрус, не повінь, це звичайний потяг. Потяг — це те місце, де саме зараз хтось бачить яскравий сон. А хтось, вдихаючи купейне повітря розмовляє з коханою. Потяг – це те місце, де в одному місці й в один час збирається купа енергетики.
Можливо, в одному з купе зараз народжується життя. Невпевненими кроками будується знайомство, або навпаки руйнується майбутнє. Потяг – це те місце, де ніколи не знаєш, що трапиться. Як пройде дорога, і що трапиться під час руху.
Відчуваючи коливання землі, і чуючи стукіт колес потяга наче відчуваєш: як важко зітхнув машиніст від цілоденної втоми, уявляєш, що там їде дівчина, і малюючи на склі ім’я коханого боляче плаче, і ти відчуваєш як від цього в тебе стислось серце.

"Думай!"

Сесть в поезд. Купить билет на последний рейс в никуда. Быстрый. Он довезет меня к цели в считанные минуты.
Сидеть. Видеть за окном белый снег, что ложиться на землю и вспомнить маму. Видеть как снежинка касаясь окна тает.
В вагоне пусто. Никого нет на моей остановке. Просто дышать. Вспомнить всё. Как я маленькой бегала через дорогу в магазин за леденцами. Как я впервые поцеловалась. Как я впервые полюбила.
Остановка. Тусклый свет вокзала. Ничего лишнего. Мимо проходят тени. В вагон заходят двое.
Мы проезжаем ещё несколько остановок. И людей становиться больше. Я не отвожу глаз от окна. Я помню, как ещё пару месяцев назад сидела на дереве и смотрела на всё совсем по-другому. Хотелось жить. Жмурить глаза от солнца, дышать.
Разные лица передо мной. Мужчины, женщины. Разные вековые категории. Я в упор смотрю на луну, которая светит очень ярко. В вагоне становиться душно. Ни одного ребёнка. Маленьких детей нет. Здесь все старше 15 лет. Хотя…я могу ошибаться. Подросток с улицы, девушка легкого поведения. В тамбуре мужчина курит, при этом постоянно кашляет. Напротив семейная пара. Муж и жена.
Я дышу на окно и рисую сердце. Я знаю, что где-то там, уже на такой далекой остановке я оставила всё. За вагоном долго бежала мама. Папа стоял, молча, и курил. У него текли слёзы. На лавке сидела она. Та, с которой я знаюсь много лет, та, которая меня знает от «а» до «я». И на полу, прижав к себе сложенные в коленях ноги, сидел он. Тот, ради которого я готова была отдать свою жизнь. Тот, ради которого я жила. И не сдавалась. Но наступило время, когда и я сломалась.
Уходя, я даже не обернулась. Я просто зажала кулаки и шла. Я очень плакала, но все, же села в последний вагон экспресса в никуда.
Кто виноват в том, что люди слабы?!
Ко мне подсела старушка, и провела рукой по лицу. Нежно улыбнулась и ушла. Что это было?! «Может мне показалось?»
Предпоследняя остановка. Я выхожу в тамбур закурить последнюю сигарету. Стоять на этой остановке и так минут десять. Я выхожу, и, закрывая дверь, смотрю в середину. Там пусто. И только на стекле где я сидела большими буквами написано: «Думай!»

Випадкові незнайомці?

Об'ємна жінка в тоненькій сорочці, що повторює кожну ямочку її недоглянутого тіла, гортає блискучі сторінки журналу про успішні гетеросексуальні стосунки.
Вічно неголений, вічно заморений студент Вроцлавської Політехніки, вкриваючись зморшками від розумового перенавантаження, обіймає малесенький столик з кросвордом, намагаючись згадати ім'я першого американського президента.
Ще одна, не менш об'ємна і не більш доглянута жінка збирає до купи різної форми кольорові геометричні фігури, голосно стукаючи масивними пальцями по клавіатурі та прицмокуючи жуйкою.
Біля дверей сидить кремезний рязанський мужик. Цілісний, його збирати не треба. Він був останнім, хто зайшов до купе, але фундаментальність статури, виваженість кожного погляду справляє враження, ніби його побудували разом із потягом. Сидить, сидів і буде сидіти, виголошуючи іноді своє лаконічне БЛЯДЬ в силу дискомфорту цілої ситуації.
Мені здається, він хоче начистити мені пику. Не знаю за що — за книжку Ґомбровіча в незвичайному виданні, мій вийнятково блюзнірський одяг, зачіску, чи, може, неправильний погляд, але хоче напевно.
Так сильно, що в оці моєму починає стріляти, а зуби от-от випадуть…
Але ж ні — сидить, як сидів — нерухомо. Йому Ґомбровіча не потрібно. Йому взагалі нічого не потрібно.
Тільки б приїхати, БЛЯДЬ, пошвидше.
Потяг хитається зі сторони в сторону, крякаючи, скрипучи та посвистуючи на зупинках. Минають села, міста, минає час.
Об'ємні жінки продовжують чавкати та зітхати, вічно заморений студент, після годинної війни з кросвордом, відключає життєві показники, а рязанський мужик продовжує сидіти, час від часу зтрушуючи простір своїм залізобетонним БЛЯДЬ.
Незнайомці, абсолютно чужі люди, котрі ще вчора обходили одне одного третьою дорогою гойдаються поміж колій, наче дружня, дисциплінована сім'я, ув'язнені необхідністю на потіху кровожерливим богам.
Божевілля.

Близько сьомої ранку потяг зупинився. Мої тимчасові співмешканці із цікавістю в очах випливли у вузький коридор, шукаючи пояснень незапланованій затримці.
Люди із сусідніх купе зробили те саме. Піднявся галас, почалась метушня. Рязанський мужик все сидів, продовжуючи вростати у крісло. Замість улюбленого БЛЯДЬ він чи то зі співчуттям, чи, скоріше, злістю, почав сипати новими, більш перченими слівцями, дізнавшись про те, що причиною зупинки було самогубство.
Пасажири, незадоволено зітхаючи, почали пакувати речі. Він, може, теж вчора був пасажиром. Цей самогубець. Може, в одному з паралельних світів зараз — це вчора, а вчора — це зараз. Може, не було ніякого рязанського мужика. Може це його голову шукають розлючені полісмени.
Так, я в цьому майже впевнений.
Я навіть знаю яким було його останнє слово.

І настане темрява



І НАСТАНЕ ТЕМРЯВА

Уривок: Глибока, ошаленіла осінь… Пізній листопад, з першим брудним снігом, апатичними дощами та задушливою похмурістю урбаністичного світу… Нудота… Вологий, пронизуючий холодом вітер, сатаніло завиває свою уродливу пісню… Смуток… Сонце вже повністю поховане за хмарами, які вже почали набувати помітного сливового відтінку. Насувалась чергова бурю… Психоз…В небі щось час від часу гриміло та тріщало. В такі моменти вітер завив сильніше, буцімто йому в горлянку заливали розпечений окріп… Депресія… Бісова осінь жбурляла брудне, мертве листя, створюючи безліч невеличких сумбурних смерчів. Жахлива нудьга, випромінювана сирістю безбарвного дня, всмоктувалась в душу, наче в якусь губку та розквітала в ній полум’яною квіткою байдужості до всього на світі; ця байдужість вилазила назовні, вітала в повітрі, що смерділо горілим керосином, стукалась в безлюдні вікна, так що шибки тріщали, а скло вкривалось білим павутинням, виплітала неймовірні віражі в лабіринті пустих вуличок, оголеною бігала по судинах напівзруйнованого, сплячого міста… Неспокій… День швидко вмирав… Марив… Молився… Затиснутий в лещатах передвчасної смерті, він був схожий на тонучий корабель, який ось-ось накриє велетенська хвиля, і якась міфічна потвора вчепиться в його слабе тіло, і щосили потягне його в морок свого мертвого провалля; а на його місце швидкоплинно, із своїх схованок в розломах земної кори, виповзуть, огидливі змії — вечірні сутінки… І настане темрява… Вічна ніч… Така ж нескінченна як космічний простір… Така ж холодна, як крига… Така ж неминуча, як смерть…

лінк на повний текс в форматі doc чи fb2 формат — www.ukrcenter.com/Література/Mike-Crusher/76645/І-настане-темрява

Время музыки

I.
Холодный ветер разгуливающий по комнате вывел Его из состояния ступора, из ожидания. Пустой взгляд сфокусировался на открытом окне, потом на луже под ним. Снова дождь. Сколько времени прошло после того, как тучи перестали извергать на землю воду в прошлый раз и Он открыл окно? Он не знал. В Его доме не было часов, Он вышвырнул их все, когда понял, что время больше ничего не значит. Небо все это время было серым, вечерним. Казалось, что с тех пор, как Он последний раз выходил на улицу прошло полвека, и все эти полвека были вечер и ночь, которые сменяли друг друга бесчисленное количество раз. Он закрыл окно и вышел на балкон из соседней комнаты. Это была ежедневная, точнее ежевечерняя процедура, потому что дня больше не существовало: выйти на балкон, подставить лицо дождю, окинуть взглядом улицу и вернуться в исступленное ожидание.
Картина вечернего города каждый раз была одинаковой. Редкие одинокие прохожие спешили по улицам, стараясь проскользнуть между капель дождя, и, тем самым, невольно принимали приглашение на танец с небом. Машины своими колесами разрезали, словно кипящую массу, дождевые океаны на дороге, и выплескивали их содержимое на тротуары. А небо… Небо, как живая палитра, — от темно-серого до нежно-голубого. Под тяжестью переполненных туч ветер опускался на землю, нагибал деревья, срывал с них листья и кружил, кружил их в воздухе, до тех пор пока они не намокали и не прибивались к земле.
Немая вспышка молнии на горизонте разрезала пространство пополам и на мгновение тени вокруг становились более четкими. Молния исчезала, а время продолжало идти так, будто его не существовало, будто Его не существовало. Секунда? Минута? Час?.. И кульминация — раскат грома оповещает о прекращении ожидания.
В соседней квартире заиграло пианино. Его глаза мгновенно стали осмысленными, тело напряглось. Он знал эту мелодию наизусть и поспешил в зал, наспех захлопнув балконную дверь, зацепив занавеску, перевернув неудачно стоявший стул. Возле стены, из-за которой звучала музыка, стояло старое фортепиано — единственная вещь в его квартире, которая не была покрыта слоем пыли. Деревянное покрытие фортепиано была тщательно отполировано, а сам инструмент был прекрасно настроен. В это время музыка за стеной становилась все настойчивее, призывая присоединится. Он осторожно сел на краешек стула и нежно коснулся клавиш. Теперь звук был вдвое громче, сильнее, красивее. Казалось, кто-то там, за стеной, обрадовался, что он не одинок, и вдохнул в пустые звуки смысл.
Много вечеров и ночей назад Он впервые услышал эту мелодию за стеной, такую одинокую и зовущую. После она повторялась каждый вечер, и сигналом к ее началу был вечерний гром.
Тем временем музыка становилась то стремительнее, то медленнее, наполняя каждую несуществующую секунду, а вместе с тем и его душу, светом. Он закрыл глаза и продолжал играть вслепую, пропуская музыку через себя, заряжаясь ею, чтобы дожить до следующего вечера.

II.
После того, как за стеной чьи-то руки перестали касаться клавиш, Его собственное пальцы замерли и онемели, потеряв свою подвижность, сердце упало. Он твердил себе, что нужно пережить всего лишь одну ночь и один вечер. Только ночь и вечер. Но Он хотел снова услышать, как Она играет. Снова почувствовать, как она материализуется перед ним через музыку, как касается его души, а может быть и не только музыкой… Сейчас же. Теперь это было элементарно — Она там, Она ждет его.
И время снова появилось. Он почувствовал, как оно стекает потом по его лбу, как бьется вместе с сердцем, как расширяется вместе со зрачками.
Впервые после бесконечных вечеров он вышел из квартиры и постучал в соседнюю дверь. Никто ответил. Дернул за ручку. Дверь оказалась открытой. Он вошел, и полумрак помещения поглотил его. Но времени оставалось так мало, Он буквально чувствовал, что оно вот-вот закончится.
Быстрыми шагами Он пересек коридор и вошел в комнату. В ту самую комнату которая была зеркальным отражением его собственной, вот и маленькое пианино возле стены. Рядом аккуратно застеленная кровать и женские туфли подле нее, а на ночном столике пустая чашка. Он медленно опустился на белый пуфик возле инструмента и нежно провел рукой по клавишам. Они были еще теплыми. Его лицо тронула легкая улыбка и он взглянул в окно — небо расцвело, и между стремительно разлетающихся в стороны туч показалось солнце на горизонте. Рассвет. И он остался ждать.

Медова війна (уривок)

Нам – по 23 роки, ми молоді, розумні і найголовніше – безмежно симпатичні. Наш шлюб був спонтанний, як і все, що ми робили до цього. Святкування реєстрації наших стосунків вирішили не робити, а заощаджені гроші потратити на весільну відпустку. Коштів виявилося не так і багато, тож ми зійшлися на тому, щоб два медові тижні провести в одній з найближчих азіатських країн, у шикарному готелі з повним сервісом. Відпочинок тут був чи не найдешевшим, бо в цій країні була напружена політична обстановка, яка в будь-яку мить могла вибухнути в прямому сенсі цього слова.
Йшов другий тиждень нашого перебування в готелі «The best». Він розміщувався у величезному океанському лайнері, списаному з американського військового флоту, де слугував шпиталем для моряків, а підприємливі азіати викупили його, припнули біля берега портового міста і зробили в ньому «The best». Наш номер був не люкс, зате з цілодобовою гарячою водою з кранів.
Уранці я прокинулася, проте Адама в каюті не було, так само, як і у ванній. Спочатку хотіла подзвонити коханому, але побачила його мобільний телефон на тумбочці – він його забув. Тоді вирішила, що чоловік дуже зголоднів і спустився перекусити в їдальні, а мене не став будити. Я одягнула купальник, пов`язала на талії прозору квітчасту хустину, взяла пляжну торбинку з рушником і вирішила поплавати в басейні на верхній палубі, щоб і собі нагуляти апетит. Мобілку прихопила з собою – повернувшись, Адам обов`язково зателефонує.
У ліфті, крім мене їхали страшне баберисько в рожевих легінсах і довгій смугастій туніці й молодий китаєць, схоже, вони були парою. Щось дуже сильно гримнуло, засмерділо горілим і ліфт зупинився. Ми з бабериськом дружно закричали, китаєць почав тиснути на кнопки панелі ліфту. Через хвилину двері розчахнулися – ми стояли на краю і з жахом спостерігали, як протилежна частина лайнера, оголивши дроти та арматуру, відходить убік. У ній розміщувалася і моя каюта.
Нам удалося спуститися на берег – допомогли рятувальники. Від шоку я залишалися спокійною, навіть дала кілька ляпасів бабериську, приводячи її до тями.

Одиночка

Он ступает аккуратно, с опаской: раз — затаил дыхание, два — опустил ногу на белый хрустящий коврик, три — поднял голову вверх. Его лицо обдавало свежим морозным воздухом, на ресницы приземлялись снежинки. Он открыл глаза — зима. Сколько лет он не чувствовал легкого покалывания на щеках! Столько лет он скрывался от посторонних глаз, спрятав свои чувства, душу и разум в «футляр».
Длинные ноги, тонкий стан, пальцы пианиста — его всегда недолюбливали. Острый нос, выдающиеся скулы, зеленые глаза, вечно избегающие встречных взглядов — Одиночка. Он был одет в черное пальто, осенние туфли и брюки со стрелками. Голова была непокрыта. Он никогда не прятал руки в карманы, но его пальцы дрожали от морозного ветра. Он откровенно стеснялся себя.
Несмелыми шагами, потупив взгляд, он шел по улице, обращая на себя взгляды прохожих. В нем было что-что притягательное, манящее. Кто-то смотрел с любопытством, кто-то с завистью. Но ему было все равно.
Одиночка последний раз шел по той узкой дороге, что соединяла парк с центральной частью города. На ее середине он остановился, достал зеленый зонт и раскрыл его. В его движениях было спокойствие, никакой суеты. Он поднял глаза — они были полны тихой меланхолии. Одиночка легко оттолкнулся от заснеженной земли, поднял зонт вверх и взлетел. Он отправился к Солнцу, оставив внизу множество недоумевающих черных точек. В тот день на одну точку стало меньше.

Жизнеописание крыски

В одном маленьком унылом городке жила-дышала пылью Крыска. Была Крыска настолько затхлой, что друзья, бывало, похлопают ее по плечу да аж закашливаются.
К слову, воспитывалась Крыска в атмосфере любви и поклонения Богу, чрезмерной чистоплотности и жажды знаний. Как и любая крыска, наш герой стремился показывать себя в обществе порядочной, доброй и воспитанной Мышкой, поэтому во всем слушался маму, ходил с ней в церковь каждое воскресенье. Крысеныш взрослел, вскоре пошел в школу, где каждый ученик лез из кожи вон только бы высказать свою точку зрения, доказать всем и, в первую очередь, себе, что он самая настоящая индивидуальность. По совету матушки, Крыска, чтобы как-то стать заметнее среди своих однокашек свиней, петухов, быков, попугаев, ящериц, обезьян и прочей живности, углубилась в чтение, изучение искусств, литературы, музыки — набора салонного интеллигента на все времена.
После долгих и мучительных лет учений Крыске удалось превратиться в Мышку. Она нашла себе друзей — живность умную и интересную: подружилась с мудрыми Слонами, осторумными Кошками, отважными Львами. И никто не подозревал о ее крысином прошлом.
Околдовала Мышка своих товарищей, стали они величать ее Юным Талантом, благочестивым и добрым созданием с чистой душей и утонченными манерами. В движениях Мышки чувствовалась грация, ее глаза были ясными, речь грамотная и спокойная. Все свои таланты Мышка называла не иначе как Даром Божьим и продолжала ходить с мамой в церковь каждое воскресенье. Но все же крысиные привычки не скрыть от проницательного ока. Мышка была удивительно скупа, подсчитывала каждую копеечку, боялась съесть чего-нибудь лишнего не потому, что данный товар был в дефиците, но потому что Тайные Крысиные Шкафчики ( а они есть у каждой крыски) должны были быть непременно набиты всяким добром. Это могла быть еда, одежда, ненужные вещи. Особенно наша Мышка любила тащить в свой ТКШ пустые флакончики из-под женских духов. В свободные минутки Мышка, бывало, забивалась в уголок и судорожно пересчитывала свои копеечки, перебирала старые вещи или грызла маленький кусочек сыра.
Время шло, а благочестивая Мышка все никак не могла создать семью. Казалось ей, что все вокруг видят ее насквозь, знают об ее истинной натуре. Бывало, шла благочестивая Мышка по улице и под прицелом взглядов прохожих начинала преображаться: ее глазки уменьшались, сужались и впадали, спина сгибалась, рот искажала гримаса недовольства и отвращения, щеки обвисали, тело становилось длиннее и худее, стопы расширялись. Мышка превращалась в Крыску.
Именно таких минут наш герой боялся больше всего на свете. Ему казалось, что каждый видит его истинное нутро.
С каждым днем Крыска хирела и слабела. Казалось, ни искусство, ни поэзия, ни музыка не могли излечить и ободрить ее. Крыска больше не могла выходить на улицу, боясь разоблачения, но оправдываясь перед своим друзьями тем, что не переносит сырости. Но все же раз в неделю ходила с мамой в церковь. Все чаще Крыску можно было застать не в творческом порыве, занятием живописью или чтением умных книг, а за стандартным крысиным времяпровождением: пересчитыванием денюжек, перебиранием барахла, которое все накапливалось и накапливалось.
Но у Крыски была Мечта.
Мечтала Крыска встретить свою вторую половинку, такую же набожную и благочестивую, а главное — нерасточительную. Каждый день Крыска представляла, как будет рассказывать своей ненаглядной шутки из утренней газеты, щеголять знанием теории литературы, водить ее в парк на прогулки.
Все кандидатки на крыскино сердце (коих было не много) были объектом тщательного анализа матушки, сестры, двоюродных тети и дяди, всех племянников и племянниц. Вскоре после семейного консилиума мама решала, подходит ли Крыске его избранница. Чаще всего, благоверные еще до объявления решения просто сбегали подальше от “этой жлобской семейки”.
Так просидела Крыска целый год взаперти, ссылаясь на то, что совершенно не переносит сырость. В ее комнате скопилось столько хлама, что порой с трудом можно было открыть дверь.Запах в крыскиной норке стоял невыносимый: от затхлости, пыли, и многочисленных ароматов женских духов создавалось ощущение, что в комнате живет безумная старуха.
Крыска не могла больше смотреть на солнечный свет, ей было не до музыки, не до литературы и даже не до своей Мечты. Вскоре она даже не могла открыть глаза – такой толстый слой пыли покрывал ее лицо. Беспокойство и постоянный страх не давали покоя Крыске – вдруг кто-то позарится на ее ТКШ. Безумие навестило и эту безгрешную душу.

Было ясное воскресное утро. Крыскина Матушка собиралась в церковь, насвистывая Лунную Сонату. Приведя себя в порядок, она подошла к комнате сына и осторожно открыла дверь.
Пропихиваясь через горы барахла, задыхаясь от пыли и невыносимого запаха, она подобралась к уголку, в который обычно забивалась Крыска. Там никого не было. Лежала только кучка затхлой некогда опрятной одежды и маленький кусочек сыра.