Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+48.51
голосів:
40
avatar

Проза  

Весна в сріблі

Кого ти сьогодні впустиш у свою кімнату? Де ховав своїх привидів, знаходив нових чудовиськ. Де сам ховався від світу.

Темно. Дихання натикається на старий попіл, який ти трусиш на протязі вже скількох років. Світло єдиної лампочки натикається на дим твоєї голови. Вона така самотня, а диму твого так багато, що її життєдайне світло губиться серед твоєї пустоти.
Ти заходиш до кімнати. Ти вже давно тут не був, бо помітив би що вже багато чого змінилось. За вікном вперше з*явились привиди сонця, а біля вікна чужий силует. Хоча ти не помітив ще одного. Ти й сам став тут чужим силуетом. З за твоєї спини в кімнату силоміць ввірвався весняний вітер, проте твоя цигарка і не подумала звертати на це увагу. Тільки в кімнаті стало легше думати, хоча твоє горло давно вже намагалось просто кричати.
Темно.»… її волосся нагадує вітер», якась попсова пісенька дала свої корені в твій запалений мозок. Проте вона і сама нагадувала вітер, адже хто зна, якщо ти відкриєш вікно чи залишиться на твоїх руках принаймні згадка про те, що вона була в твоєму житті .Інколи тебе лякатимуть її скляні очі, проте ти ж знаєш вона могла б бути чудовою акторкою, адже там, поза часом вона живе і навіть когось кохає або принаймні показує це. Там поза часом немає вашого спільного світанку, немає ваших ночей сповнених тремтіння в голосі в різних куточках міста. Та і взагалі весь маленький всесвіт навколо вас і є маленьким кіно. І ця самотня лампочка на самотньому дротику,і цей круглий стіл з іще доісторичною скатертиною, на якій тільки попільничка і алюмінієве горнятко… Це таке знайоме і таке далеке, неначе якесь з твоїх минулих життів дало про себе знати, проте в доволі таки збочений спосіб. Але тобі вже зара байдуже, ти спостерігаєш оголену весну за вікном… Роздягнені дерева тягнуть голодні руки до неба, а воно байдуже дивиться, нічого не розуміючи. Можливо ми теж такі самі дерева… хто ж тоді наше небо?..
Світає. Підходиш до вікна і закладаєш руки. Ну звичайно ж, що ще ти міг би зара зробити в цей німий момент. Поклавши свою сумку на один(не знати звідки взявшийся стілець) ти навіть не зняв свого пальта, не зняв шалика і не навіть душу не збираєшся оголювати. Дійсно… вона ж бо не мерзне. Адже вона завжди холодна,і руки у неї з льоду і серце зі срібла. Вона і сама начеб то була зі срібла, навіть сльози були з цього (як на тебе саме зараз) благородного металу. А сліз ти її ще не бачив, це ж бо все не зараз, не тут, не з тобою. І ця клята лампочка і це й клятий стіл. Ти навіть хотів вже закричати, та де там… Це ж ваше німе кіно, кричи очима. Подивись як в неї виходить. Як виходить кричати всім нутром і без жалю палити в тобі тисячі чорних дір, в які її так само без жалю затягує.

Світає. ЇЇ серце палає, руки в сріблі. Ти чуєш як втомлено б*ється твоє серце. Повертаєшся до столу і не відводячи майже погляду від вікна, сідаєш на іще один стілець. Нарешті(подумав ти) є час розгледіти все навколо. Кімнатка була досить таки мала, проте в ній було так пусто і тихо, що ти чув як кричить твоя цигарка. Мабуть саме кричить, тут усе навколо кричало.
Вона стояла і шукала твої очі. Не прямо отут, не прямо зараз. Взагалі. Осінній вітер обіймав за весняні плечі… вони були з білих кісток. У неї були дивні кістки. Складалось враження, що шкіра всього лиш непотрібна річ на її тілі. І де ховалась ота так звана душа? Але ж ти знав, що десь там вона є. Сидить і голодними очиськами дивиться на світ. Але не крізь її очі, ні, крізь усе її тіло диха її душа. Очі. Про них написати б листа, проте ти ніколи не знайдеш тих слів про її очі.
Cвітає. Вона так довго шукала, там багато перебрала різних частин тіла, різних моральних кексів і травм, що знайшла щось до того, що так давно хотіла. Але вже не тут, не сьогодні. Сьогодні вона хотіла роздерти тобі груди своїм власним болем, роздерти аби ти відчув солодкий присмак її рук на своєму тілі. Ці руки роздеруть не тільки тебе, але лишень ти побачиш при цьому рубці на її власному тілі.
Кого вона сьогодні гратиме? Вдячну милу «падругу» чи психовану одиначку, котра… ось вона бачиш кидається до твоїх ніг. Плаче. А ти просто дай їй цигарки і побачиш, що Бродвей кривавими сльозами плакав би, якби побачив, як за мить перед тобою, встане до тебе спиною, втомлений звір. Скавулить усім тілом, дихає усім нутром… Здирає непотрібний одяг з оголених нервів. Моральна грішниця, повія власних ідеалів… та чого вона лишень гідна? Всього. Всього чого ти їй надаш.
А чого до речі ти можеш їй надати? Давай дій! Візьми її за плечі, розверни до себе і подивись у очі кольору тертого шоколаду. Подивись і ти побачиш те, що навіть може тебе колись вбити або ж те, що надасть тобі нового життя… Але, що ти зробиш якщо побачиш у її очах біль, котрий нещадно вбиває її саму, якщо побачиш, що лишень твої очі, ця клята кімната… це все небо, до якого вона намагалась доторкнутись своїми змерзлими руками. В цій кімнаті було до біса багато людей, проте дуже мало душ. Багато криків, речень… проте так мало слів, котрі були їй життєво необхідні. І ти їй зара життєво необхідний, лишень просто будь тут і зараз, в цю секунду, хвилину, мить. Отак і стій біля вікна… або розтрощи до біса це вікно, що б діра була. Вибий лампочку… пофарбуй стіни. Проте роби це обережно, бо злякаєш поламану птаху, як нищиш її клітку. Роби настільки ніжно, що б одного ранку не побачити як волосся розсиплеться попелом на твоїх руках…

Вечірні/спалені листи

мій час невпинно добігав до крапки. Я бачила у очах тугу перемішану з занадто благородним коханням.
Ти ж знаєш як це, тобі з відчаєм у голосі кричать про не кохання, а ти начебто вже й не маєш сил комусь щось доводити. Хоча в твоєму серці і жевріє, в очах й у думках все частіше прокрадаються думки про… про що? Доброго дня пані Самотність. І що вона скаже-і тобі привіт, ти знов нікому не потрібен? не потрібен. чи не потрібна, мені принаймні так частіш казала. Вона граційно кине свої кості на мої коліна і буде нахабно шепотіти у вухо непристойності. Про те, що я не така вже й не потрібна, адже є тисячі самотніх про яких ти і не знаєш, які мріють про помах твоєї ручки в їхню сторону. Про те, що його очі горіли найдовше, проте всі вони з часом гаснуть… в кого за місяць, в когось трішки довше. Його уста були найсолодшими, а серце найчистішим..і ні це не чергові соплі на тему, обоже він був найпрекраснішим янголом серед них всіх… ні. Просто своєї серце я вкотре вкладала в руки крилатої істоти, вкотре чиїсь крила огортали мене вночі і заспокоювали… проте їхня найбільша вада. Я кохала його тим вогнем, який би знищив його душу вмить, якби він тільки зміг так само. Якби тільки… якби. Вона сиділа на моїх колінах і ще щось шепотіла, проте я вже була в нашому спільному світі… на нашому пагорбі, точніш я була на його пагорбі, на який він мене впустив. Адже мені більш не було куди піти, усі мої світи були знищені, усі кімнати перетворились в одне поле… з волошками і ромашками. Такими які він подарував на один з наших чергових маленьких річниць, це був наш черговий місяць і його волошки заповнили мої чорні діри… Ми дивними з ним були, кожен з нас не вірив почуттям іншого, кожен з нас мабуть спалював себе найсильнішим коханням, не в змозі дати його іншому… я боялась що швидко набридну йому, а він… я так і не змогла дізнатись з чого він.Я так і не знайшла тих слів, від яких би тріпотіло його серце і очі сяяли безцінним щастям… я не віднайшла до нього ключів, які б розтопили його, до мене… Яким було його нутро, моє ж було у його долонях… у його очах. На нашому пагорбі певно зара вітри і холодно,і мені холодно… я замерзаю в твоїх обіймах, бо твоє кохання сильніш пече тебе самого аніж зігріває мене. Моє ж нищить… мене саму, до останніх цеглин. Моя Самотність хворобливо виглядала, адже я давно не годувала її самолюбства істериками і сльозами відчаю. Але ж, що зараз не так… він каже що кохає, чому я ж з кожним днем все більше замерзаю. Я так втомилась очікувати від кожного його слова лишень підтвердження власних страхів.Я хочу залишитись в його житті тінню. Привидом одвічним на гектарах його пагорбів.
Хмари згущувались надто різко й часто, мого сонця майже не було видно і його зірка вмирала надто швидко, так вмирають мрії і сподівання, надії і віра у щось одвічне. Так вмирала і вона його одвічною мрією і найсолодшою вірою у вічне… з нею.

Ув'язнення

Ув’язнення

Вступ в поводження влаштувань з більшою фортецею опинився щасливим. Як ми покладали, вони та почали коштами дозволу приведених непов’язаностей. Це розташовує нас рахувати їх створіння дуже червоним заснуванням для почала розгорнення.

Трактат про житомирських мудаків

Хоча Іздрик достатньо сказав про мудаків у своєму «Трактаті», проте ця тема настільки благодатна, що не можу стриматися. Все-таки вони злять, викликають посмішку і надихають водночас, як би там не було! Особливо – житомирські мудаки.
Найбільше мене дратує мудак-хазяїн, який масово водиться на околицях області і її центру. Він відрізняється від інших дивовижною працездатністю в будь-яку пору року та погоду і залученням до святої роботи заради власного світлого ситого майбутнього всіх, хто згоден осягати тонкощі городництва і тваринництва лише за їжу: дітей, внуків, близьких і далеких родичів, алкашів і дебілів.
Мудак-хазяїн мислить широко і згоден загарбати в свої жадібні лапи навіть те, що не здатен стравити: зайвий гектар поля, ще одну корову (сто кроликів, тисячу курок-несучок), магазин, хату самотньої бабці-сусідки, кількох дітей із сирітського будинку та, звичайно, крісло депутата.
Для нього особливо пріоритетними є ті справи, які приносять прибуток. Якщо в певний момент часу люди потребуватимуть марлеві пов’язки – він організує підпільний швейний цех, якщо всі раптом захочуть харчуватися лише грибами – мудак-хазяїн перетворить половину своєї господи на вогку галявину і засипле її спорами.
Мудак-хазяїн – це стовп сільськогосподарської галузі Житомирщини. Він це прекрасно усвідомлює і бореться за свої права. Проте не на державному рівні, а примітивному – якщо хтось посягне на яблуко з його саду, отримає купу матюків і кулю із сіллю у сраку.
Мій улюблений вид – це мудак справедливий. Його можна вирізнити з натовпу на вулиці Михайлівській за сумним виразом обличчя і кутиками губ, які вічно опущені вниз. Мудак справедливий – запеклий песиміст, тому що десь глибоко в підсвідомості він розуміє, що справедливості насправді в світі немає. Проте зовні він усіма силами намагається довести, що це не так. Найчастіше – на своєму прикладі. Так, одного разу вам допомігши, мудак справедливий згадуватиме це ще десять років поспіль і чекатиме від вас довічну васальську прихильність і різнопланові послуги.
Мудак справедливий прагне довершеного порядку у всьому – від кухні до вашого особистого життя. Він не посоромиться заглянути у ваш холодильник і вказати на те, що в ньому щось запліснявіло, а також по-батьківськи повиховувати вас при свідках, навіть якщо ви давно виросли з дитячих штанців.
Мудак справедливий впевнений, що він – знавець у багатьох галузях. Якщо вас звільнили з посади кореспондента в Житомирі, може порадити написати гнівний лист в круте московське видання і, поки вам відпишуть відповідь і допоможуть, влаштуватися на перший час працювати прибиральником. Мудак справедливий впевнений у своїй правоті, хоча іноді справедливо погоджується, що він також, як і ви, дурень.
У повсякденному житті житомирян часто зустрічається і мудак-дон жуан. Це романтичне мудило любить хвалитися перед чоловіками та жінками своїми сексуальними пригодами з детальними подробицями. Мудак-дон жуан певний час намагався обговорювати свої колишні любовні звершення і з власною шлюбною дружиною, але отримавши по морді, перемкнувся на об’єктивніших слухачів.
Він – зрадник. Мудак-дон жуан не соромиться цього, а вважає чеснотою справжнього самця. Він дбайливо піклується про власний товарний вигляд – вчасно підстригає скрізь волосся, правильно добирає одяг і обов’язково жує орбіт, щоб часом яка краля не запідозрила його в несвіжому подиху.
Мудак-дон жуан уже на першому побаченні з потенційною коханкою може продемонструвати їй свою чоловічу гідність і запропонувати потриматися за неї. І це зовсім не ексгібіціонізм. Романтичне мудило вірить, що одного разу побачивши його «господарство», жінка запалиться шаленим бажанням злягатися.
Найчастіше він правий, бо зустрічається мудило-дон жуан лише з мудачками, які, власне, і самі страждають на щось подібне.
В четвертому гуртожитку державного університету міста Же можна надибати рідкісний вид – мудак із Олевська. Він поділяється на два підвиди – мудаки з Олевська-бодібілдери та ті, які не качаються.
Їхнє існування зводиться до одного – обидва підвиди шалено бухають, а потім мудаки з Олевська-бодібілдери лупцюють і знущаються над мудаками з Олевська, які не качаються.
Найкрасивіший – це мудак-Шварценеггер. Його ідол, як ви вже здогадалися, старий-добрий Шварц у свої молоді роки. Заради того, щоб бути схожим на нього, мудак-Шварценеггер ладен днювати і ночувати в спортзалі, жерти різне лайно і пожертвувати статевими зносинами. Обережно – серед цього виду зустрічаються і мудаки з Олевська-бодібілдери.
Мудак-Шварценеггер може довго із захопленням розглядати себе в дзеркалі: мацати надуті біцепси, горбики на пресі і ляскати себе по пружному задку. Коли він не відвідує кілька днів спортзал, то почувається кепсько, відчуває ломку і не може без відрази поглянути на своє відображення.
Мудак-Шварценеггер знає про свою зовнішню красу і в пляжний сезон дозволяє про це дізнатися й іншим, гордо затискаючи сідницями ниточку стрінгів і прогулюючись Гідропарком. Коли мудаки з Олевська-бодібілдери не витримують такої наруги над своїми естетичними вподобаннями, вони охоче лупцюють і мудака-Шварценеггера.
Мудаки можуть бути невігласами та інтелектуалами, цнотливими і розпусними, не везучими і пестунчиками долі, проте їх поєднує одне — вони невинні діти радіоактивної природи Полісся. Бережімо навколишнє середовище!

Іду я якось вулицею

Іду я якось вулицею. Хмари лоскочуть мені ноги, волосся падає догори. Йду і думаю, що дивно якось, але не дуже. Та все ж дивно, бо волосся догори падати не повинно, а в мене падає. І щоб побачити інших людей потрібно над собою подивитись. А люди такі злі, дивляться з докором, щось шиплять вслід. І стає якось незручно. То що це мені, не ходити? Але ж вони от ходять і не думають про те, як я на них дивитимусь, думатиму що волосся в них однакове і догори не падає. Дивно. Та мені це подобається.

Вітер не винен

Холодно… Сумно… Осінь…
Оскаженілий вітер лютує… Мчить вулицею, здираючи з дерев останні лахи… Розкидає їх, жене за собою… Змарніле сонце хворобливо освітлює спустошену землю…
І знову вітер… Безжальний… Розганяє спантеличені хмари… Скуйовджує їх, шматує, роздирає… І все жене, жене… Швидко, швидко, швидко…
Парк… Сірий, бездиханній, мертвий… Його холодне тіло раз за разом пронизує вітер… Він хоч і безжальний, та не треба його карати… Пожалійте його… Він не винен… Він просто самотній…

Maestum Una

Ранок. Крізь заплакані шибки видно лише туман. За туманом, на жаль, не видно нічого. В кімнаті холодно, аж волосся на руках стає дибки. Але вікно все ж відчинити треба, бо за ніч все свіже повітря збилося до купи і десь ховається. Крижана воді аж руки зводить, але все ж додає різкості й світ навколо стає більш чітким. Запах свіжозвареної кави лоскоче носа й бадьорить думки. Треба збиратись. Гардероб не може похвалитись різноманіттям кольорів. Та й взагалі не може похвалитись різноманіттям. Сині джинси, чорна кофтина, чорні балетки, сумка, туш, тоналка. Ключі знову заховались на найвиднішому місці.
На зупинці чоловік п’ятеро чекають автобуса. На наступних двох зупинках людей напхалося стільки, що й дихнути важко (та й радий був би вже не дихати, а треба…). Вікна так запітніли від важкого вранішнього дихання, що навіть можна побачити своє відображення. Та ось різкий поворот наліво, значить треба вже виходити.
Черга, білет, перон. «Прибуває електропоїзд». Перон. Черга жетон, перон (якийсь французький присмак у цьому «жетон, перон»).
І почалось: «Оператор Уна, слухаю вас». В дев’яти з десяти випадків перепитують ім’я, у п’яти з десяти випадків починають цікавитись «а що це за ім’я?», «хмм…дивне ім’я…», «а хто вас так назвав, мама чи тато?». Та доля так назвала! Бувають й такі, що взагалі забувають чого дзвонили і починають розводити теревені про імена, походження імен, про зодіаки й гороскопи, а то, бувало, і до карми доходило. І скинути дзвінок не можна, бо накладуть штраф, а з такою зарплатнею штраф це як вирок – і так живеш на хлібі й воді, а зі штрафом з однією водою залишишся. Буває просто знімеш навушники і нехай собі белькоче, або просто абстрагуєшся. Або ще подзвонить якесь, нагрубить, обматюкає, а ти у відповідь і не скажеш нічого (бо знову ж таки штраф!). але це спочатку. Зараз вже якось все одно, з часом прийшла навіть апатична байдужість.
Спочатку апатична байдужість прийшла у ставлення до клієнтів. Далі до колег, до начальства, до перехожих, до сонця, до весни. А зараз замість усіх людських почуттів у внутрішньому світі панує лише одна безпросвітна апатична байдужість. Але ж почуття просто так не зникають, вони не вироджуються і не закінчуються. Просто зі свідомості вони перейшли у підсвідомість, а підсвідомість просинається тоді, коли засинає свідомість.
Найтяжчі хвилини дня – це проміжки між сном і реальністю. Коли ти лягаєш спати, то думаєш про щось, про що завгодно від смужки світла на стіні, до філософських теорій Сковороди. І ці переломи проходять найгірше, коли апатична байдужість поступово переходить у байдужість, і байдужість – у якісь забуті душею й тілом почуття й емоції, викликані феєрверком безграничної та химерної нічної підсвідомості.
Сон – це наче зовсім якась інша реальність, це якийсь другий світ в якому живе твоє друге «я». Тут вже не Una maestum, тут Una vita. У цьому світі сонце яскраве, і квіти пахнуть медом, і вітер пестить обличчя. У цьому світі Una сміється, плаче, у цьому світі Una живе.
Будильник спрацьовує як вимикач – підсвідомість вимикається, а вмикається свідомість. Почуття переходять у байдужість, а байдужість в апатичну байдужість. Коло замикається. Кінець кінчається там, де починається початок.
Ранок. Для когось він починається о 8 годині з чашкою зеленого чаю і з контрастним душем. А для когось о пів на п’яту, коли за вікном ще ніч, ти намагаєшся асимілюватись з реальністю, забуваєш останні уривки з того, що тобі наснилося, очі болять, а в голові крутиться якась дибільна мелодія з реклами невідомо чого (причому де ти її почув і чому саме зараз згадав невідомо). Одне майже розплющене око і в’ялі руки шукають у чому можна зварити каву.
Зупинка. Чоловік п’ятеро. Запітнілі вікна. Поворот наліво. Черга, білет, перон. Перон, черга, жетон. «Оператор Una, слухаю вас». Черга, жетон, перон. «Прибуває електропоїзд». Перон. Поворот наліво. Зупинка.
Одяг лежить на підлозі в кутку. Гарячі краплі сповзають вниз по блідій шкірі, наче кодло маленьких змійок. Чомусь крутиться в голові слово «друзі». Що взагалі таке «друзі»?.. А ні, щось згадується, були колись такі люди. З ними можна було поспілкуватись, та й взагалі непогано провести час. А потім вони якось поступово почали зникати, забували, не дзвонили, все рідше й рідше запрошували на посиденьки. З часом ці люди абсолютно зникли з життя і більше ніколи не з’являлись. Та й навіщо вони треба? Для спілкування? Дивне якесь це слово «спілкування», «спіл-» «-кування», якесь спільне кування виходить. І навіщо воно оте спільне кування, можна і самому кувати, або ще краще взагалі не кувати (бо навіщо воно треба).
Вимикається світло. Тіло нарешті звільняється від цієї рабської повинності – рухів. Прокидається підсвідомість. Десь з глибини починають вибиратися назовні радість, біль, хвилювання, кохання до якогось чорнявого хлопця (ім’я вже не згадати), спогад про те, як вигнали з університету, бо викладач захотів за оцінку грошей, яких не було, спогад про те, як вночі подзвонили з міліції і повідомили, що «ваш дім пограбовано, а всю сім’ю вбито». Цілу ніч з уст зриваються стогони, з очей ллються сльози, а тіло здригається, наче в судомах. Нарешті спрацьовує вимикач. Байдужість, апатична байдужість. Коло замикається.
Кава. Зупинка. Чоловік п’ятеро. Запітнілі вікна. Поворот наліво. Черга, білет, перон. «Прибуває електропоїзд». Перон, черга, жетон. «Оператор Una, слухаю вас». Черга, жетон, перон. М І С Т…
Вперед. Ноги рухаються самі, наче маятник, якось навіть не відчуваєш їх. Навколо тіні, вищі, нижчі, товщі, тонші. У голові пустота і тиша. Чути лише як шурхотить довга спідниця. Треба почекати нехай розійдуться тіні. Але стояти не можна, треба йти далі, далі, далі. Понад водою. Пливти разом з хвилями, летіти разом з вітром, розчинитися в ньому, розкластись на молекули і розлетітись по світу. Бути у ньому, але всюди, не бути окремою частиною, а бути складовою кожної частини.
Машин все менше, тіней все менше, треба повертатись…
Ніч. Міст. У вухах шумить. Сам вітер піднімає і несе все вище і вище, сходинка за сходинкою, метр за метром. Нарешті. Найвища точка Пішохідного мосту. Заплющивши очі вже відчуваєш себе частиною всього. Летиш разом з вітром, б’єшся об пірс разом з хвилями, сяєш разом з зірками, розбиваєшся об асфальт разом з дощем. Вдихаєш на повні груди. Ще хвилина і молекули тіла розділяться, молекули внутрішнього тіла. Тлінне тіло назавжди буде покинуте, воно заважає. Руки розведені. Ще кілька секунд…
І тут…
— Можна взяти тебе за руку?
— Що?, – відкривши очі, ледь не падаючи хватаєшся за залізячку
— Я хочу взяти тебе за руку. Якщо ми зараз тут разом, то може й десь там опинимось разом.
— Я не хочу ніде опинитись, я хочу лишитись тут, але без цього тіла, хочу бути вільною.
— Шкода…, — сказав він, ховаючи руку в карман.
— Зажди!, — спинила вона його руку схопивши за палець, — а куди хочеш ти?
— Я хочу туди, де будеш ти…
— Ти теж хочеш розчинитись у Всесвіті?
— Так, якщо буду поруч з тобою.
— Навіщо?
— Навіщо що?
— Навіщо бути поруч зі мною?
— Не знаю…
Відпустила його палець і міцно стисла його долоню своєю
— Я підійшов до мосту і побачив тебе, ти стояла тут, зверху. Обличчя я не бачив, але знав, що очі в тебе заплющені. Ти була така могутня, така вільна…
— Вільна?
— Так, могутня й вільна. Вітер куйовдив твоє волосся, воно тремтіло як стигле колосся в полі. Мені захотілося піднятися до тебе, взяти за руку і бути поруч завжди.
— То я вільна?
— Так
— Тоді я залишусь тут. А ти триматимеш мене за руку і завжди будеш поруч.
Небо почало губити свою темноту. Зірки блідли. Вітрини, ліхтарі, будинки втрачали своє світло. Воно піднімалось вище й вище, кружляло над містом і всмоктувалось небом.
Спрацював вимикач. Ніч вимикається, а вмикається день. Ніч переходить у ранок, а ранок у день. Коло замикається. Кінець кінчається там, де починається початок.

Уривки з життя сучасної інтелігенції

В салоні нової блискучої тойоти вишукано сиділа чистокровна пафосна блонда. Вона, як і належить, вишукано надувала губки і достойно несла свою життєву ношу, яка час від часу вивалювалась з декольте прямісінько на руль. І, звичайно ж, дістала запальничку (обов’язкові щоденні інгаляції). Їй треба поспішати – вже й вечір скоро, а вона сьогодні ще й нових суконь не купила, що вже й про зачіску говорити. Та без «колеги» не можна, треба дочекатись, вона все-таки важкий час долає, поки до машини дістанеться: то в гардеробі заблукає, то по дорозі до вхідних дверей каблук зламає. Ета же піпец, а не жизнь! Так і живем.
А от нещасна жіночка, яка іде на півметрових каблуках бруківкою хрещатика. Це ж нещасна людина, як її не пожаліти?! Не «наработала», бідненька, ще на лєксус. Стоїш і дивишся, ну камеді клаб, що ще скажеш.
***
«Арена сіті» — місце туси майбутнього нашої країни, маленьких інтелігентів. Там за склянкою деніелза можна обговорити такі філософські питання, як хто й куди накачав силікону чи скільки разів на рік треба купувати нову тачку. Цим і живуть.
***
Готель. Біля готелю припаркований убогенький Aston Martin. Його хазяїн підіймається ліфтом. Натомився. У нього не найлегша робота – він же заступник секретаря головного замісника помічника генерального менеджера по роботі з чимось. Та такий же трудоголік! Як своєї роботи нема, то він халтури шукає. Ось, наприклад, сьогодні взявся допомогати другові проводити кастинг в модельне агентство. Там ще наче пару штук на естраду рвуться, та яка різниця, вимоги ж до всіх однакові. Зараз приїдуть дівчата, пару ящиків шампанського і почнеться кадрова робота.
***
— А де ви цього місяця відпочивали? В Криму???!!! А…ви що збанкрутіли? А-а, хотіли купити Крим? От гади, таки не продали, зовсім про людей не думають. Це ж вам весь бізнес-план на рік доведеться переробляти!
***
Кожна сучасна інтелігентна жінка має виділяти час на вивчення літературно-інтелектуальних видань, як «Космополітен», «Пінк», «Вог». Адже там публікуються дуже актуальні статті, які охоплюють моральні, політичні, суспільні, філософські, та взагалі всі проблеми, що хвилюють жіноцтво на даному етапі («Як вийти заміж за мультиміліардера», «Як правильно підібрати домашнього улюбленця під інтер’єр» і т д). Как страшна жить!
***
Повз Бессарабку шкандибає бабуся, якась ну зовсім не інтелігентна. Проходить повз магазин, на неї дивляться, як на прокажену, мовляв, чого це вона тут вештається, «ета портит имидж нашева бутіка!». Та вона цього не помічає, очі пусті-пусті, наче й дивиться кудись, а куди? В минуле напевно… заходить до «Пузатої хати» і дістає з хустинка пожмакані кольорові папірці. Який несмак! Яка неповага! Інтелігентні люди відносяться до них шанобливіше, складають в пачки, вони в них новенькі, гладенькі. Та й виховання їм не дозволяє носити папірці у такій мізерній кількості. Важко видихаючи, з таким же «внікуди» поглядом вона бере склянку компоту і…чотири варенички… Сідає біля вікна, обідає. Наївшись досхочу (чотири вареники це вам не якийсь там бізнес-ланч!), знову дістає папірці. Руки трусяться (точно – переїла). Перерахувала (ти ба яка жадна – там всього то 2+2=4, а вона їх все рахує!)
Проходячи повз парковку, бабця випадково наштовхується на якогось інтелігента в Dolce & Gabbana (напевно вчителем працює). Той дістає хустинку, витирає рукав, який вона зачепила, і чемно відповідає: «Куда прьош, старая дура!». Від такої поваги і теплих слів у свою адресу, бабуся навіть просльозилася. Так і живе…
***
Мода це не для кожного, це як хокей – «трус не играет в хоккей». Не кожна людина наважиться при температурі -10 вийти на вулицю в коротесенькому пальто, яке майже прикриває попу, але в довшому за спідницю, з рожевим ірокезом, але лише на півголови. Та й чого б їм морозу боятись – силіконові сідниці бояться хіба що спеки; якщо взимку з-під спідниці вивалюються «прєлєсті», то це нічого, але якщо влітку звідти почне витікати силікон, то це вже якось не дуже… Тим більше вони вже настільки відморожені, що давно втратили здатність нормально ходити в туалет і мати дітей. Але не слід у всьому звинувачувати моду. Мода сама по собі у первинному значенні це елегантність, краса, стиль, вона має робити світ яскравішим і прекраснішим. Якщо говорити про таких відомих кутюр’є як Шанель, Валентино, Хілфігер, Джейкобс, то до них ніяких претензій. Ну так, звичайно, вони теж іноді перегинають палку, бо на даний момент вже стільки всього придумано, що для того щоб виділитись треба шокувати. Але ж треба мати голову на плечах, фільтрувати. Треба розуміти в чому взимку можна вийти на вулицю, а що приберегти до літа. Та є ще одна мода, назвемо її так дещо зверхньо «мода середнього класу». До цієї моди відносяться джинси з матнею по п’яти, або трикотажні спортивки, теж з матнею і на якій є написи (більшість із тих, хто таке носить навіть не знають що там написано), ажурні валянки, які чомусь носять влітку і т д. І найжахливіше те, що ніхто навіть не задумується як це виглядає! Якщо це модно, значить це гарно. Якщо завтра хто-небудь придумає, що колготи поверх штанів це круто, то через пару днів так ходитиме все місто, через пару місяців вся країна, а через рік навіть у якому забутому богом і людьми селі усі дівки натягуватимуть старі капронки на засаляні спортивни «абібас».
***
Кожен сучасний інтелігент знає, що зараз модно допомагати знедоленим людям. Благодійність це круто! Адже як приємно після покупки п’ятого «ленд крузера» завітати до дитячого будинку і просто так, від щирого серця віддати їм 100 гривень. Ну прям альтруїзм!

Кайло

Я повільно відкриваю праве око, потім ліве і тупий біль розходиться по всьому тілу. Враження таке, ніби ти впав з десятого поверху, а подивитись на себе не дозволяє страх, що все, що нижче голови перетворилось у справжнє місиво. Такі думки зовсім не додають ентузіазму, тому я закриваю ліве, а потім праве око.
І ось переді мною стеля. Звичайна біла стеля. Точніше білою вона була років двадцять назад, але відчуття білосніжності ще не зникло. Із-за незрозумілих обставин, мені вдалося безболісно встати з ліжка і трохи дізнатись про своє місце знаходження. Але «дізнатись про своє місцезнаходження» виявляється звичайним перебільшенням. Невеличка кімната, стіни синього кольору, стіл навпроти ліжка (треба зазначити, що стільця не було), лампа, яка гойдається на «білосніжній стелі», ось і все. З іншого боку, вийшло досить інформативно. Хоча, на мій погляд, була ще одна цінна деталь – вікна у кімнаті не було. Не знаю чому, але саме відсутність вікна мені дуже занепокоїла. Можливо, все через те, що у голові промайнула думка, що сонячні промені це життя, а кімната без вікна виглядає досить дивно. Після цього вирішив оглянути те місце, де повинно було бути це саме вікно.
Розумієте, в якій би Ви пасці не опинились, якщо є вікно, то і надія завжди є. Це як зв’язуюча ланка між теперішнім і майбутнім, із блакитним небом, із зеленою травичкою. На жаль, майже завжди, користі від цього ніякої, але думка про це не абияк заспокоює.
Поки я досліджував стіну, на протилежному боці відчинились маленькі дверцята, які були прикріплені до більш масивніших, сталевих дверей, які слугували входом у кімнату. Підніс із склянкою молока і яєчня – ось заради чого вони відчинялись. Побачивши підніс, я одразу зголоднів і почав набивати свій шлунок їжею.
Після завершення трапези, вирішив ознайомитись з листом, який був у якості десерту і теж перебував на тарілочці.
«Тривала дія ультрафіолетового випромінювання може сприяти передчасному старінню».
Трохи дивний лист. Яке відношення ультрафіолетове випромінювання має, яке і так не потрапляє до мої кімнати, до молока і яєчні? Але якщо подивитись з іншого боку і поблукати по закуткам свої знань, можна знайти ту саму ниточку Аріадни, яка виведе мене з лабіринту яєчні та ультрафіолету – це вітамін D. Хтось вирішив попіклуватись про моє здоров’я і хоч якось підтримувати баланс у моєму організмі. Дякую. А тепер час відпочити.

Знову прокинувшись, замість кімнати я перебував вже у якійсь печері. Дихати було важкувато та й темно було. Загалом, місце було не із приємних, та й атмосфера гнітюча. Біля однієї із стін лежало кайло. Невже я потрапив у полон до якихось допотопних добувачей руди?
Намагаюсь згадати за яких обставин моє положення стало таким безнадійним (і тут теж вікна не було) і продумати план втечі, я тяжко стомився, хоча кайло до рук так і не брав.
Кімната без вікна, тепер ця печера, все було тяжко збагнути та ще й пам’ять, як відбило. З кожною секундою надія на гарне закінчення мене полишала. Поява двох велетенських тіней зовсім мене добила. Як і думав, зустріч з ними закінчилась, трохи, несподіваним ударом і ось, я знову у своїй кімнаті.
Молоко і яєчня вже були на столі. У столі було дві шухляди. Відкривши праву – нічого, а в лівій для мене знайшовся лист. Але не встиг я його дістати, як погасла лампа і на кімнату опустилась темрява…
Мій день регулюється лампою. Не знаю чи моя доба якось пов’язаний із обертом Землі навколо своєї осі, але підстроїли мене під цей режим просто прекрасно. Вже на третій день такого режиму я прокидався із лампою і засинав разом із нею. Раціон мій теж стабільний – три рази на день молоко та яєчня. Краще ніж вода з хлібом, нічого не скажеш.
За шість днів перебування у кімнаті виходив я з неї (точніше переміщувався за допомогою якоїсь іншої сили) лише один раз, саме в ту печеру. До речі, лист той був присвячений тій «підземній пригоді».
«Без праці важко щось отримати. Немає різниці, як ти працюєш: танцюєш, співаєш, куєш залізо, довбеш стіну кайлом».
Ось такий його зміст. Мій восьмий день знову був повністю пов’язаний з печерою. Знову темрява, сперте повітря, кайло. До свого знаряддя праці так і не доторкнувся, знову тіні, знову удар…
На цей раз їжі не було. Лампу так і не згасили. Хоча мій внутрішній годинник не дуже розвинутий, але я відчував, що з молоком та світлом вже довгенько затягують. Тепер моїм товаришем став біль. Головний та біль у шлунку. Треба було прислухатись до слів, які були написані у листі.
Можливість ними скористатись випала дуже швидко. Кайло в руки і довбати стіну. Ось так. Важкувато, але їсти хочеться. Удар, ще удар. Результати, ніби, ніякого, але я працюю. Сподіваюсь це помітять.
Помітили. Молоко та яєчня на столі. Лист. Він вже на столі, а не на шухляді. Лампа погасла. Нарешті.
Ще чотири разі я був у печері і всі ті рази, неодмінно, брав кайло у руки та довбав стіну. З неї відколювалась порода, був помітний результат.
«Добре, що ти все зрозумів. Хто працює – тому і винагорода».
На дев’ятий раз (чи день?) порода стала більш піддатлива. Шматки все відпадали і відпадали. Не знаю чому, але в перший раз мене переповнювала радість від того, що я працюю. Настав момент, коли в стіні з’явився маленький отвір. Ця обставина мене дуже зацікавила, тому вирішив уважно придивитись, що ж це воно таке. З цього отвору пробивалося маленьке проміння світла, тому не гаючи часу, знову вирішив взятись за роботу. Тепер в мене є мета, а це вже дорогого коштує.
Пройшло вже досить багато часу, але ніхто мене на забирав та й сам я вже був замурзаний і втомлений. Але отвір все збільшувався і збільшувався, тепер туди з легкістю можна було просунути голову. По той бік стіни було синє небо та зелена трава. У це зовсім не вірилось, бо таке поєднання з темною та холодною печерою здивує кого завгодно.
Після того, як через мозолі на руках, я вже не міг тримати своє знаряддя праці, вирішив якось пролізти у цей отвір, бо такого шансу втекти звідси, мабуть, вже не буде. Але не встигши встати з землі, я провалився в обійми сну…

Вісім днів майже весь персонал лікарні та родичі наглядали за ним. Після того, як він став учасником дорожньої «пригоди» його мозок відмовився функціонувати та поринув у кому. Кожний день його відвідувала родина. Цей інцидент зблизив сім’ю і єдиним бажанням кожного члена його родини, щоб він нарешті вийшов з цього жахливого стану. Лікар сказав, що при такий травмі, кома рівноцінна спасінню, але вийде він з неї чи залишиться в ній назавжди, сказати він не міг, але вони сподівались на краще…
На дев’ятий день крики медсестри підняли всю лікарню, по його тілу пройшла судома. Після того, як із лікарем у палату залетів його брат, він зустрів їх з відкритими очима та, трохи, з незрозумілою посмішкою.

*** (уривок)

Годинник на моїй руці гучно тікав. Інколи здавалось, що він був гучнішим за шум морського прибою, і от — от переб’є тебе.
Мені подобалось слухати тебе, тому я поклала його в кишеню куртки.
Ми пили біле вино на березі моря і говорили про зірки. Мені подобалось тебе пізнавати.
Тієї ночі осінь доживала останні дні, і я чекала на прихід зими.
Ми лежали на холодних лежаках, курили ванільні сигари.
Ти читав мені Ремарка, а потім Бродського.
Нам подобалось цілуватись п’яними.
Ця середа назавжди буде особливою!
На ранок ти заплетеш мені косу і вплетеш в волосся жовту хризантему.
Ми підемо пити шоколадну каву з бубликами в місцевий ресторан на березі, де окрім нас нікого.
Остання сигара на двох. А каву принесуть холодною.
— Одного разу ми зустрінемось на березі моря. Ми будемо вільні. Ми будемо цілуватись п’яними, слухати «The wall» Pink Floyd і йти на вільне падіння. Тільки дочекайся!
Ми докурили останню цигарку. У мене дуже болять легені, нікотин своє зробив, а новий день не віщуватиме нічого нового.
За кілька годин настане зима. Ми мали б зустріти її разом…
На морі – штиль. Воно майже замерзло.