Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+48.51
голосів:
40
avatar

Проза  

Медитація

Десята ранку. Сонце тонкими, вісім хвилин тому випеченими пальцями манить мене все далі на схід. Дорога широка й запилена. Всі кудись поспішають на авто, а тепло поспішає руйнувати останні дні зими. Температура плюс-мінус нуль.
Навколо одна блакить — я вже на мості. Подарувавши кілька усмішок швидким водам, спускаюся нижче. Ось вже й земля. Вона тане від ніжності та енергії, яку відчуває кожним своїм вигином та вгином. І так приємно йти вперед. І бачити кригу, що скресає.
На крутих схилах помітні тріщини. Кудись далеко біжить собака. За білою завірюхою, напевне. Йду під паралельними лініями шляхів, що тягнуть людей до змін. Нечасте, але помітне опале листя покриває дерева. Я ковзаю по ньому, покритому радістю, а воно шурхотить задоволено.
Усі стіни навколо давно вже не сірі — барвисто блимають поміж білих вод. Вони замкнули байдужих людей і відмежували їх від своєї краси.
Я вирвався і любуюся. Уся ця неймовірність поглинає, і я наче сам перетворився у невелику, але вагому, її часточку.
А недисоційовані миші й далі бігають у своїй клітці.

****

(В. К)
Твої очі…
Твій подих…
Стук твого серця…
Ти — пам’ять моя, коли тебе нема
(«здаюся» жити так)
Чи, може, я втомилася від того, що тебе нема
Твої очі
− небо, холодне море, сніг, зима, а потім осінь
Чи, може, я не люблю Бродського без тебе
(Чи може так здається)
Я п’ю сухе вино – привиклось так без тебе,
вдихаю дим дешевих цигарок пересічних, які стоять, чекаючи зелене…
Падав дощ – вони ховалися від нього
(Наївні, чи не так?)
Трамвай проїхав на червоне, вони обурились – і їм не привикати до порушення законів:
давання хабарів, переходів на червоне, невиплата кредитів, і в решті решт – вони здаються, не дочекаючись до «завтра».
Я пишу тобі листи, не відправляю їх
− я часто забуваю.
(блукаю вулицями міста)
Я слухаю думки, цих «божевільних» подорожніх
(Я зовсім не видатна)
І я чекаю на зелене…

не в тому щастя...

Ти знаєш, я думала, що немає в житті більшого щастя,
ніж досягнути всього того, чого тобі так хочеться:
хороша освіта, відмінні знання, червоний диплом,
високооплачувана робота, величезний будинок під містом,
дорога машина, море шмоток, туфлів, сумок…
Все є… усі мрії здійснилися… крім однієї,
яку я все відкладала на потім. Це ти.
Так… ти моя мрія, мрія яка так і залишиться лише мрією…
Бо поки я гаялася зі своїми бажаннями —
ти став чужою реальністю…

Тобі...

Протягни мені руку і я візьму тебе з собою… спочатку буде важко, але… сподіваюсь, ти втримаєшся…сподіваюсь ти не зупинишся тільки почав…сподіваюсь ти не зійдеш з маршруту… не потягнеш мене вниз…не змусиш проходити все знову…я покажу тобі все в інших кольорах… я покажу тобі, як Я живу… ми дійдемо до Всесвіту… до МОГО Всесвіту….Я обіцяю!.. а там вже можна й перепочити… можливо я покажу СВОЮ зірку… адже до тебе нікому не вдавалось її побачити… та ніхто і не намагався… якщо захочеш ми покатаємось на астероїдах думок, а схочеш сходимо в гості до Великої Медведиці… сьогодні вона частує молоком… я знаю, ти любиш молоко… я покажу тобі світ з іншого боку… можливо з більш жорстокого… можливо тобі і не сподобається, але дороги назад вже нема… це моє життя і я хочу показати тобі його сповна… мабуть ти змерзнеш і ми вирушим до сонця… Я буду гріти тобі долоні, обпалювати їх подихом… злегка торкнуся сухими вустами твого зап*ястя… ми полетим на Сатурн?.. кататись на його кільцях… Можливо я побачу посмішку на твоєму обличчі..? я покажу тобі ще більше… ти тільки розповідай мені казки на ніч… по більше, по довше… я хочу слухати тебе… я хочу уявляти те, що і ти… я хочу бути головною героїнею… я хочу переживати кожен поштовх, кожну радість …
Будь ласка, розповідай мені казки…

і так живемо...

Вікно і три стіни…
комфортне ліжко, журнальний столик, лампа,
самота…
Мене питають чи живу я сама…
і я всім відповідаю: «так».
Але це брехня, я всіх обманюю.
Ми живемо вдвох із нею… я і моя гордість…
Вона мені не друг, але й не ворог.
Вона мені не порадник, але все вирішує за мене.
Я б давно її виписала зі свого будинку,
Але справа в тому, що вона там не приписана…
Вона — це я.

Червона сукня

Якщо ви вирішили поїхати з Токіо на кілька днів, то найкраще це зробити саме сьогодні, тому що і в цю суботу, і в наступні кілька днів жителі цього міста не відчують тепла сонця, так як безсердечні метеорологи обіцяли дощі і хмари.
Суботній весняний ранок був дійсно холодним. Небо було вкрите срібними кучерявими хмарами, від чого на пероні було трохи темно. Гуляв сильний північний вітер.
Так безглуздо з боку Еми було вдягтися в такий день в тонесеньке червоне плаття, ще й з величезним вирізом на спині. Після цієї суботи вона точно приляже з грипом мінімум на кілька тижнів. Крім того, кожен, хто проходив повз неї, просто змушений був обернутися, про себе пожаліти дівчину і усміхнутися до себе, в думках радіючи, що йому в голову сьогодні вранці прийшла ідея подивитись прогноз погоди. Але брюнетка в червоній сукні вдягнулась так не тому, що сподівалась на гарну погоду і не для того, щоб звернути на себе увагу перехожих, які постійно кудись поспішали. Ні, в цієї дівчини була зовсім інша мета.
Вже кілька годин вона стирчала на цьому злощасному пероні, встигнувши за цей час здивувати своїм виглядом не одну сотню пасажирів. Такими стражданнями вона зобов’язана забудькуватому юнакові, який навіть не здогадався повідомити їй час свого від’їзду.
Один за одним зникали потяги, а з ними й надія побачити коханого перед від’їздом.
Цей юнак і був причиною такого вигляду дівчини. Вже п’ять років пройшло з їх знайомства, а вона й досі зберігає те червоне плаття, яке так подобалось йому колись. Як добре, що вона досить струнка, щоб влізти в нього сьогодні! Ще вчора, коли Сергій повідомив, що повинен поїхати у справах, дівчина, ні секунди не задумуючись, вирішила, що одягне саме цю сукню. І навіть холодний вітер, страх захворіти і пильні погляди незнайомців не змогли стати їй не заваді.
І тепер вона, така горда і красива, рахує секунди до його приходу. Якою ж буде його реакція?
— З глузду з’їхала? – Почувся розлючений голос позаду. Не так вона уявляла собі цю зустріч.
Хлопець поклав важкі сумки на землю, швидко зняв з себе чорну шкіряну куртку і накинув на дівчину, залишаючись у тоненькій футболці.
— Це такий прояв турботи? – Усміхнулась брюнетка.
— Моя совість не дозволяє мені залишатись в куртці, коли ти світиш тут перед всіма своєю спиною.
— То це звичайні ревнощі? – В голосі чулись нотки розчарування, яке швидко зникло, коли хлопець, взявши Ему за підборіддя, доторкнувся губами до ї губ. Щоки швидко пофарбувались в колір сукні і дівчина усміхнулась наймилішою усмішкою на Землі. Це все — і посмішка, і сукня, і взагалі все її життя – тільки для нього.
Вона досі вірила в диво. В те, що він передумає, що потяг не вирушить, що він обов’язково залишиться з нею і вони проживуть довге і щасливе життя разом. Вона вийде заміж тільки за нього і тільки йому народить дітей. Серцем вірила, а розумом знала, що він поїде.
І навіщо було ризикувати своїм здоров’ям, одягаючи цю сукню? Вона все одно прекрасна для нього в будь-якому одязі.
— Одягнеш її, коли я повернусь? – Саркастично спитав хлопець, дивлячись як Ема трясеться від холоду.
— Тільки не приїжджай взимку. – Засміялась Ема.
Прощальний поцілунок. Найніжніший і найкоротший. Дівчина без вагань віддала би життя, щоб тільки цій момент тривав вічно. Щоб тільки він завжди був поруч.
Потяг їхав занадто швидко. Червона жіноча постать, яка усміхалась, витираючи сльози, віддалялась і згодом зникла з поля зору.
Їм не варто знати, що ця зустріч остання. Що насправді він ніколи не повернеться і вона дарма чекатиме його. Що вона ніколи не вийде за нього.
Надія – занадто оманлива річ. Ти бачиш тільки те, що хочеш бачити. Ти сподіваєшся на краще, коли доля вже давно все вирішила за тебе.
Але, що ще залишається Емі? Тільки крихітна надія, що має право на життя в її серці. Надія, що зовсім скоро стане сенсом її життя…

І Т И

І ти стоїш. Дивишся навкруги, вдивляєшся в повітря і нічого не бачиш. Повторно роздивляєшся, що перед тобою, що позаду і по боках. Може там навіть люди, але ти їх не бачиш. Чому? Може вони себе не показують? Може вони не хочуть, щоб їх бачили такими, якими вони є? Ти не знаєш. Ти лише стоїш на мосту, а перед тобою хвилі, які розчиняються у інших хвилях, а ті розбиваються об беріг чи бетонні плити дамби. Ти лише стоїш у центрі міста перед пішохідним переходом, а перед тобою не працює світлофор, і жодний автомобіль не хоче тебе пропустити на інший, той бік. Знаєш чому? Бо ти стоїш.

Невже ти вирішуєш іти? Звідки в тобі стільки сміливості? Не варто так високо тримати підборіддя, витягни руки з кишень, дихати справді потрібно носом, але ж не так, щоб аж ніздрі почали власне життя. Чому в тебе з’явилася напруженість? Тобі тяжко? Ні? А чому ж тоді у тебе такий вигляд, ніби ти ніколи не думаєш про те, який матимеш вигляд? Ти не знаєш?! Якби це не була б твоя найуживаніша фраза, то можна було б тобі й повірити. Насправді ж ти і не хочеш знати. Ти навіть і йти не хочеш. То чому ж ідеш? Бо треба? Гм. Ти нічого не забуваєш? А відкрити очі не хочеш?! Відкрий їх і подивись, що перед тобою. Ти зараз на мосту за крок до прірви. Тобою уже зроблено кілька кроків уперед. Може досить? Невже тобі треба йти далі? Ти не розумієш, чому зараз стоїш тут? Думаєш, що ще мить тому перед тобою був пішохідний? І думалося, що тобі треба на інший, той бік? Ти майже володієш упевненістю, що навколо люди, але ти, чомусь, їх не можеш побачити…

І ти стоїш, не бажаючи вірити у те, що перебуваєш на мосту. Очі відкрито, розум отримує непевний сигнал, серце б’ється настільки сильно, що частоту його биття відчуваєш шкірою, не прикладаючи до грудей руки. Тобі чогось бракує? Чого саме? Холоду? Правди? Тобі недостатньо холодно, щоб повірити у те, що ти на мосту? Може ти просто вже не відчуваєш холоду? Що робитимеш? Спробуй перевірити себе. Запитай у добродіїв, що йдуть повз, чи вони відчувають холод? Хто ж так звертається? Де твоя ввічливість? Чому понурий голос? Годі бубоніти собі під ніс! Дарма ти дивуєшся, що ніхто не відповідає. Ти певно на неї не заслуговуєш. А що тут не зрозуміло? На відповідь. Ти все ж хочеш, щоб до тебе озвалися?! То перепроси. Не за що! А чому, а то й навіщо! Бо ж ти поважаєш цих людей, бодай за те, що вони не кидають на тебе лихі погляди, cповнені двома-трьома гріхами зараз і добутком, який би дали ці гріхи перемножившись з кількома секундами, які ти витрачаєш на те, щоб своїми очима упіймати ці їхні погляди… Бо ж ти прислухаєшся до кожного їхнього мимохідь кинутого слова зараз, оскільки до цього, доки ти стоїш на мосту, вони тобі не дали жодної поганої чи злої поради, поки ти стоятимеш на мосту, з чого ти робиш висновок, що перед тобою добрі люди, оскільки знаєш, що добра людина – це не та, яка творить добро, а та – яка не чинить зла. І ти постійно розмірковуєш, не зупиняючи потік своїх чітких і лаконічних думок, які тобі все одно не допомагають, про все, що бачиш, як людина з народу далекої арктичної півночі, при цьому використовуєш те, що знаєш і логіку. Аналітичність, як така, тобі в поміч… А ще перепроси хоча б з причини духовної та культурної належності до свого народу. Адже ж ти особистість, котра вважає себе культурною, чи не так? Представник інтелектуально-творчої спадщини своїх славетних пращурів… Коли вже тобі набридне твоя невпевненість?! Від того, що ти три хвилини послуговуватимешся чемністю, ніхто не помре, окрім купки твоїх примітивних і неотесаних уявлень про непереборну асоціальність більшості місцевих.

І ти стоїш, але вже не мовчки і при цьому чемно звертаєшся до небайдужих громадян. Вони кричать на тебе? Ні, вони кричать тобі… «зійди з дороги!» Культурна особа не дозволила б собі кричати на незнайому і навіть незнайомій людині, чи не так? А байдужа б людина навіть не напружувалася, аби хоча б щось сказати чужій… А й справді, куди ж поділася пішохідна алея на мосту і сам міст? Куди зникли люди? А ти зараз їх бачиш? Маєш впевненість, що бачиш людей? Ти не знаєш?!… Розмірковуй швидше, ну ж бо, якщо не в змозі зрозуміти, що коїться, то саме час увімкнути логіку. Тільки стій. Доки не зрозумієш. Ти ж добре думаєш перед тим, як щось зробити, чи не так? Гм. Маєш рацію, стояти – це теж дія…

Тож, ти маєш дорогу і міст. Міст має проїжджу частину, дорога – це і є проїжджа частина. І дорога, і міст мають пішохідну зону, на якій, ймовірніше за все, ти зараз і стоїш, лишень би знати на якій саме. Далі. Люди. Ти не знаєш, чи є вони навколо, але якби були, то могли ходити повз тебе і ззаду, і попереду, коли б ти стояв на дорозі та позаду тебе, коли б ти стояв на мосту, а перед тобою була би прірва. Якщо ти не оглядаєшся назад, то можна було б із впевненістю сказати, що ти стоїш на дорозі, оскільки люди, як би деякі цього не хотіли, не здатні ходити по повітрю. Можна було б, якби не твої сумніви щодо того, чи ти взагалі їх бачиш і чи ти бачиш людей… Ще щось? Нічого більше… То чому ти тут? Ну звісно ж, твоя найуживаніша фраза…

Невже ти збираєшся опустити голову? Внизу навряд чи є щось корисне. Спробуй глянути убік. Спробуй повернутися на 90 градусів ліворуч або праворуч і піти прямо. Не бійся. Жвавіше. У тебе виходить. Хоча й необдумано, але ти робиш дії, не стоїш на місці. Що ти кажеш? Тебе майже не чути! Якщо ти підеш далі, то цим усе закінчиться! Ти сховаєшся! І не дізнаєшся, де ти. Не з’ясуєш питання з людьми! Не зможеш відкрити правду! Ти ж майже нічого не бачиш, а в те, що бачиш не можеш повірити. Не можеш анічогісінько зрозуміти. Невже ти змиришся з тим, що, ймовірно, нічого не чутимеш?…

І ти стоїш. Знову на тому ж місці. Хоча ти не повертаєшся. І не йдеш уперед. Ти починаєш розуміти, що інколи немає сенсу іти вбік, оскільки можеш збитися з власного шляху, якщо він для тебе є життєво необхідним. Ти починаєш розуміти, що стояти на місці, це краще, ніж сидіти на місці. Ти розумієш, що результат від кроку вперед, як і від кроку назад, залежить від того, де ти зараз стоїш і наскільки це місце тобі подобається. Але ж ти не знаєш, де ти зараз! Ти розумієш, що, зробивши раніше кілька кроків уперед, можеш стояти або посеред дороги, і, оскільки ти ще є, машини тебе не збили, але і крок назад, і крок уперед може бути останнім у твоєму житті. Або можеш стояти вже на тому, іншому боці, при цьому не маючи можливості йти назад, але маючи надію на те, що крок уперед буде безпечним. Якщо тільки ти не стоїш на мосту перед прірвою, тоді крок уперед буде кроком на той світ, але у цьому разі крок назад стане саме тим, що тебе врятує від цієї, назвемо її, складної ситуації.

І рано чи пізно ти, як людина, що не вживає шампанського, все ж зрозумієш, що варто хоча б спробувати піти на голос, який так тобі нагадує людський.

Люди як кава.

Люди, вони як кава. Одні гіркі та насичені, з перцем чилі та зірочкою бадьяну, інші м’які й солодкі, ніби до них додали крапельку молочка. А є й святкові люди. У них, начебто, дрібочка цинамону. Хтось схожий на каву в зернах, хтось – на каву з пакетика. Є й, навіть, ті, що не п’ють кави взагалі, але все одно вони на неї схожі. Існують люди-лате, люди-еспрессо і, навіть, люди- глясе. Такі з морозивом і дрібкою цукору, смачні та по-дитячому гарні, хоча й дещо прохолодні. Є, навіть люди-арабіки і люди-робусти. Робуст, звісно, менше, але вони є. Вони як щось дуже дорогоцінне. Коштують вони, звичайно набагато дорожче, але й смакувати їх приємніше.
Люди, вони як кава. Їх дуже багато. Усі вони різні і кожен смакує по-своєму. І ми робимо вибір як кави, так і друзів. Особисто моя подруга як коретта: незнайома людина ніколи не вгадає що там у ній. Але, за першим ковтком, з першою спробою сказати щось, відчуваєш у ній п’янку граппу. Людина, що один раз скуштувала таку, більше ніколи не змінить свого вподобання, вона ніколи не зможе полюбити щось інше.
А яка кава ви?

Муза

І чому в канікули не вдається виспатись? І приходиш знову до універу вже виснаженим, мабуть навіть більше, ніж під час навчання. Але ж до біса щасливим. Адже тими безсонними вечорами до тебе приходить муза. Це як особливий вид мантри. Бо, як пишеш, зникають усі зайві емоції. В цю особливу мить я добре розумію Лесю Українку, яка пережила смерть такої коханої нею людини, «написавши з того всього роман». «Одержима»… блискучий твір. Це відчуття, коли ось тільки-но ці думки були у твоїй голові і от вони вже на папірці, чекають вдячного читача, що обов’язково вчитається в кожне слово. Це відчуття неможливо якось передати. Момент, коли ти відчуваєш себе щасливо спустошеним, бо ти, увесь ти: мізки, душа, усі старання залишилися на тому, переповненому словами папірці. Мабуть, найбільше щастя в житті – бути автором, творцем слова.

2 тіні одного сонця

Колись вони вміли мовчати. Так тихо, що чули як хрускають кості померлих. Померлі сьогодні особливо галасливі. Вона мовчала. Але надто голосно, за це її усі не любили..її тиша била по вухам і різала очі світлом. Вона й сама була світлом, неначе проковтнула маленьке сонечко, коли під крики і лайку батьків потрапила у масні і смердючі руки акушерки. ЇЇ тоненьке в золотисті кучері волосся, виблискувало маленьким скарбом на вулиці..їй заздрили, тому не любили, бо в неї була найсолодша тиша і найзолотіші кучері.
Він не вмів мовчати. Його голос був гордовитим криком гір, в які він обожнював тікати. Але йому дуже рідко це вдавалось і залишалось тільки бажати. Бажати свободи. А потім ці бажання почали його отруювати, він не міг дивитись ні на що за вікном. Вечорами він проклинав за те що в ньому кричали тисячі душ які мали мрії. Він не мав нічого, окрім як зелених очей, які виблискували оливковою олією якщо дивитись у профіль. В нього був гарний ніс, таких мало зараз. Хотілось проводити пальчиком по кожному горбику кожній випираючій і чаруючій кісточці. Він ненавидів того кого бачив у дзеркалах ненавидів сміх, свої сльози були для нього найпершою отрутою. Бо сльози це вода для серця і мило для душі, а коли твоє серце подібне на кістку, а душа масна і темна, твої сльози стають отрутою. І він палив свої руки і проклинав усе.Не вмів мовчати, а якби навчився… то почув би… що наприклад. Почув як йому до передсмертних хрипів волає мрія, волає совість і те що він називав непотрібним життям. Колись замість душі у нього буде дірка, вона є у всіх… Вже хочеш заповнити її сміттям, адже це лишень брудний папір, наявність якого тільки покращує очі і робить спину менш гордовитою при появі.Цього хоче? хоче відчути себе людиною.
Вони б ніколи просто так не зустрілись. Вона вміла мовчати, але її безкінечні монологи різали слух. А він говорив, його б записати і продавати кожне слово за тарілку борщу. Його б вуста затуляти замальованими вустами, які вже не раз говорили до нього якісь слова. Він вмів чути, вона вміла мовчати. Час був проти них.
Того вечора вона замовчала, раптом для себе зрозуміла, що пора послухати тишу всередині. В ній весь час луною проносились чужі думки і слова, чужі історії і найчастіше – чуже життя. В неї не було ані душі, ані серця. В неї в середині, поміж сотень судин і шкіри було маленьке сонечко. Інколи воно ставало криваво — чорним і тоді очі її темніли від люті. Але ніхто не знав, що це за дивні напади люті, ніхто не знав, що від переживань за чужі життя, від ПЕРЕЖИВАНЬ чужих життів, її судини ставали тонкішими і прозорішими, неначе по них текла вода. Ніхто не знав, що коли її очі світлішали, у неї всередині сяяло. Сьогодні вона вирішила послухати сонце… але воно мовчало. В неї ніколи не вистачало мужності зрозуміти свою слабкість.