Березневий ранок тихо крався до порогу, його ледь-чутні рухи видавав лише свіжий ранковий вітерець. Він так довго спав у полах пальта весни, що просто не міг стримати свого норову та все рвався й рвався на свободу. Йому так кортіло ринути щодуху у цей безмовний простір, розбудити сонний світ своїм дужим подихом, змусити все стрепенутися та нарешті ожити.

З двох мандрівників, здається, саме вітру найбільше кортіло пустувати. Весь шлях Березень йшов поруч та просто посміхався. Ні, це не була ані поблажлива, ані насмішкувата посмішка стосовно вітру. Здавалося, Березень зовсім його не помічав. Він посміхався всьому, що бачив на своєму шляху. По-дружньому тепло, він, неначе розлите молоко, огортав собою все, та ширився далі й далі.
На порозі Березень зупинився. Він справді вагався, адже з людьми усе було не так, як з природою. Легше розбудити вербу чи смереку. Набагато простіше вдихнути життя в замерзле каламутне озерце, ніж подарувати людям можливість лише відчути, що щось змінилося поза їхнім створеним власноруч «світом клопотів та проблем». Поки Березень міркував, вітер жартуючи, шмигнув у щілину та з зник у хаті. Березень важко зітхнув і подався слідом за ним.

У домі стояв важкий дух. Він назбирався не лише за останню ніч, а й за усю зиму. Березень мовчки снував кімнатами, йому так хотілося зазирнути в людські обличчя. Адже колись дуже давно йому розповіли, що по лицях сплячих людей можна прочитати їхні мрії. Проте скільки років він не вдивлявся би в ці обличчя – ніколи нічого не міг розгледіти.

Вітер гасав між меблями, гортав сторінки книжок та журналів, перекидав одяг та загравав до фіранок, але і він не був задоволений – занадто мало місця йому було для забав. Він вже хотів вилетіти надвір та Березень чогось барився. Вітер нетерпляче позирав у вікно на лінії електропередач – ох, як він за ними заскучився…

— Та ходімо, вже! Скільки можна тут стирчати?
— Не поспішай, ти знаєш, як для мене це важливо. Це лише перший будинок, в який ми зайшли.
— Як ти вибираєш кому давати це… ну…це відчуття?
— Не знаю. Просто, навмання.
— Але це несправедливо. І зазвичай ти завжди помиляєшся, його знаходять зовсім інші, не ті, кому ти даруєш його під подушку.
— Чому? Не завжди.
— Завжди! Воно у шелесті листя, у легенькому дощі, у теплому промінні, навіть у радісній посмішці, якщо на те пішло. Але ніяк, не у ліжку!
— Добре…здається я придумав. А ну ж я заховаю його у капці? Може людські ноги краще відчувають, ніж самі люди?