Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Кайло / Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Кайло

Я повільно відкриваю праве око, потім ліве і тупий біль розходиться по всьому тілу. Враження таке, ніби ти впав з десятого поверху, а подивитись на себе не дозволяє страх, що все, що нижче голови перетворилось у справжнє місиво. Такі думки зовсім не додають ентузіазму, тому я закриваю ліве, а потім праве око.
І ось переді мною стеля. Звичайна біла стеля. Точніше білою вона була років двадцять назад, але відчуття білосніжності ще не зникло. Із-за незрозумілих обставин, мені вдалося безболісно встати з ліжка і трохи дізнатись про своє місце знаходження. Але «дізнатись про своє місцезнаходження» виявляється звичайним перебільшенням. Невеличка кімната, стіни синього кольору, стіл навпроти ліжка (треба зазначити, що стільця не було), лампа, яка гойдається на «білосніжній стелі», ось і все. З іншого боку, вийшло досить інформативно. Хоча, на мій погляд, була ще одна цінна деталь – вікна у кімнаті не було. Не знаю чому, але саме відсутність вікна мені дуже занепокоїла. Можливо, все через те, що у голові промайнула думка, що сонячні промені це життя, а кімната без вікна виглядає досить дивно. Після цього вирішив оглянути те місце, де повинно було бути це саме вікно.
Розумієте, в якій би Ви пасці не опинились, якщо є вікно, то і надія завжди є. Це як зв’язуюча ланка між теперішнім і майбутнім, із блакитним небом, із зеленою травичкою. На жаль, майже завжди, користі від цього ніякої, але думка про це не абияк заспокоює.
Поки я досліджував стіну, на протилежному боці відчинились маленькі дверцята, які були прикріплені до більш масивніших, сталевих дверей, які слугували входом у кімнату. Підніс із склянкою молока і яєчня – ось заради чого вони відчинялись. Побачивши підніс, я одразу зголоднів і почав набивати свій шлунок їжею.
Після завершення трапези, вирішив ознайомитись з листом, який був у якості десерту і теж перебував на тарілочці.
«Тривала дія ультрафіолетового випромінювання може сприяти передчасному старінню».
Трохи дивний лист. Яке відношення ультрафіолетове випромінювання має, яке і так не потрапляє до мої кімнати, до молока і яєчні? Але якщо подивитись з іншого боку і поблукати по закуткам свої знань, можна знайти ту саму ниточку Аріадни, яка виведе мене з лабіринту яєчні та ультрафіолету – це вітамін D. Хтось вирішив попіклуватись про моє здоров’я і хоч якось підтримувати баланс у моєму організмі. Дякую. А тепер час відпочити.

Знову прокинувшись, замість кімнати я перебував вже у якійсь печері. Дихати було важкувато та й темно було. Загалом, місце було не із приємних, та й атмосфера гнітюча. Біля однієї із стін лежало кайло. Невже я потрапив у полон до якихось допотопних добувачей руди?
Намагаюсь згадати за яких обставин моє положення стало таким безнадійним (і тут теж вікна не було) і продумати план втечі, я тяжко стомився, хоча кайло до рук так і не брав.
Кімната без вікна, тепер ця печера, все було тяжко збагнути та ще й пам’ять, як відбило. З кожною секундою надія на гарне закінчення мене полишала. Поява двох велетенських тіней зовсім мене добила. Як і думав, зустріч з ними закінчилась, трохи, несподіваним ударом і ось, я знову у своїй кімнаті.
Молоко і яєчня вже були на столі. У столі було дві шухляди. Відкривши праву – нічого, а в лівій для мене знайшовся лист. Але не встиг я його дістати, як погасла лампа і на кімнату опустилась темрява…
Мій день регулюється лампою. Не знаю чи моя доба якось пов’язаний із обертом Землі навколо своєї осі, але підстроїли мене під цей режим просто прекрасно. Вже на третій день такого режиму я прокидався із лампою і засинав разом із нею. Раціон мій теж стабільний – три рази на день молоко та яєчня. Краще ніж вода з хлібом, нічого не скажеш.
За шість днів перебування у кімнаті виходив я з неї (точніше переміщувався за допомогою якоїсь іншої сили) лише один раз, саме в ту печеру. До речі, лист той був присвячений тій «підземній пригоді».
«Без праці важко щось отримати. Немає різниці, як ти працюєш: танцюєш, співаєш, куєш залізо, довбеш стіну кайлом».
Ось такий його зміст. Мій восьмий день знову був повністю пов’язаний з печерою. Знову темрява, сперте повітря, кайло. До свого знаряддя праці так і не доторкнувся, знову тіні, знову удар…
На цей раз їжі не було. Лампу так і не згасили. Хоча мій внутрішній годинник не дуже розвинутий, але я відчував, що з молоком та світлом вже довгенько затягують. Тепер моїм товаришем став біль. Головний та біль у шлунку. Треба було прислухатись до слів, які були написані у листі.
Можливість ними скористатись випала дуже швидко. Кайло в руки і довбати стіну. Ось так. Важкувато, але їсти хочеться. Удар, ще удар. Результати, ніби, ніякого, але я працюю. Сподіваюсь це помітять.
Помітили. Молоко та яєчня на столі. Лист. Він вже на столі, а не на шухляді. Лампа погасла. Нарешті.
Ще чотири разі я був у печері і всі ті рази, неодмінно, брав кайло у руки та довбав стіну. З неї відколювалась порода, був помітний результат.
«Добре, що ти все зрозумів. Хто працює – тому і винагорода».
На дев’ятий раз (чи день?) порода стала більш піддатлива. Шматки все відпадали і відпадали. Не знаю чому, але в перший раз мене переповнювала радість від того, що я працюю. Настав момент, коли в стіні з’явився маленький отвір. Ця обставина мене дуже зацікавила, тому вирішив уважно придивитись, що ж це воно таке. З цього отвору пробивалося маленьке проміння світла, тому не гаючи часу, знову вирішив взятись за роботу. Тепер в мене є мета, а це вже дорогого коштує.
Пройшло вже досить багато часу, але ніхто мене на забирав та й сам я вже був замурзаний і втомлений. Але отвір все збільшувався і збільшувався, тепер туди з легкістю можна було просунути голову. По той бік стіни було синє небо та зелена трава. У це зовсім не вірилось, бо таке поєднання з темною та холодною печерою здивує кого завгодно.
Після того, як через мозолі на руках, я вже не міг тримати своє знаряддя праці, вирішив якось пролізти у цей отвір, бо такого шансу втекти звідси, мабуть, вже не буде. Але не встигши встати з землі, я провалився в обійми сну…

Вісім днів майже весь персонал лікарні та родичі наглядали за ним. Після того, як він став учасником дорожньої «пригоди» його мозок відмовився функціонувати та поринув у кому. Кожний день його відвідувала родина. Цей інцидент зблизив сім’ю і єдиним бажанням кожного члена його родини, щоб він нарешті вийшов з цього жахливого стану. Лікар сказав, що при такий травмі, кома рівноцінна спасінню, але вийде він з неї чи залишиться в ній назавжди, сказати він не міг, але вони сподівались на краще…
На дев’ятий день крики медсестри підняли всю лікарню, по його тілу пройшла судома. Після того, як із лікарем у палату залетів його брат, він зустрів їх з відкритими очима та, трохи, з незрозумілою посмішкою.

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.