Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Я - РОМАНТИКА (і хулі?) / Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок

Я - РОМАНТИКА (і хулі?)

Я – РОМАНТИКА (і хулі?)
Частина перша
* * *
Ранок. За вікно осінь. Вона гайдається на дитячому майданчику в подвір’ї монолітного будинку, в якому я живу. Вгору-вниз, вгору-вниз летить гойдалка, наче великий маятник, якщо дивитись на неї з боку. Двірники в убогій одежі підмітають мокрий асфальт, засипаний зів’ялим листям. Пасивно накрапує меланхолічний дощ. Чутно тихий шелест – це вітер грається застряглим на дереві прозорим целофановим пакетиком-смертником, поцупленим з нашого прибудинкового смітнику. Сумний ранок. Сіра димка вранішнього смогу, устелила заспане подвір’я. На вулиці пусто — лише я. І двірник, але… його немає чого рахувати.
Я стою навпроти переповненого контейнера зі сміттям – чекаю. Спонтанно, в мене виникає бажання піти додому, зняти з себе свій найреспектабельніший костюм, який я взагалі-то одягаю дуже рідко, лише для особливих зустрічей, як наприклад ця, зняти удушливу краватку, тугий пояс, зварити собі мелену каву, увімкнути телевізор, відкрити вікно та голяка викинутись з нього…
— Нехай так, — думаю, — хоча є інші доволі привабливі, конкурентні варіанти… Антидепресанти, різнокольорові Таблетки, Мамо-Кока, Ванна та Ніж, Аутоеротична асфіксія в спідній жіночій білизні та ковбойському капелюху на ручці дверей, що ведуть до кімнати з великою літерою «М»… Хіба ні?
Чекаю…
— Ще хвилина, — зарікаюсь самому собі, — і я зроблю, щось з собою із вищеперерахованого…
Зроблю?
— Не вірю… — відповідаю сам собі, пошепки, щоб ніхто не почув.
Це все неправда… За двадцять секунд до своєї обіцянки, я побачив чорний автомобіль, який заїхав у двір з іншої сторони від мого під’їзду, і на даний момент повільно суне в мій бік, долаючи на своєму шляху глибокі вибоїни наповнені стічною водою, в яких, в психоделічних бензинових плямах, можна побачити сіре небо. Я знаю це авто приїхало за мною, тому зарікаюсь з таймом в шістдесят секунд, хоча через десять секунд зможу собі з легкістю сказати: «Ну ще б п’ятдесят секунд і я б точно зробив це!».
Як же ж все ж таки легко брехати собі…

* * *
Коли ти самотній ти починаєш розмовляти з собою… Я розмовляю з собою все своє життя…

* * *
Водій зупиняється навпроти мене, відкриваючи двері до переднього пасажирського сидіння, але я ігнорую його запрошення та сідаю на заднє.
— Ви запізнилися… — говорю я йому, поправляючи однією рукою свої маленькі фейкові брендові прозорі окуляри, в яких я виглядаю доволі солідно, якщо не сказати педантично. Я їх ношу виключно для припудрення створеного мною іміджу фанатика-бюрократа до якої в комплекті йде моя прилизану зачіска, яка придає мені середньо-етичного задротсва та паперової скрупульозності. Дивлюсь у дзеркало заднього виду – читаю в його очах огиду та ненависть до мене.
Нехай… Це все, що він не може…
— Вибачте в мене захворіла дитина… — відповідає він, через якийсь час.
В нього не дуже щиро вийшло.
— Мене це не цікавить, — холодно відповідаю я йому.
Ми плавно рухаємося з місця. Я вмащуюсь всім тілом в комфортне німецьке сидіння… Тільки-но я заплющую очі і відкидаю голову назад, мій мозок починає видавати непослідовні картини мого дотеперішнього існування – шкільний театр, в якому я колись грав Ла Фонтейна; випускний, на якому я ледве не заснув від награної дешевизни псевдовідвертих побажань, за якими ніхуя… суцільна чорна пустота, а також розкішно від репетируваних, удаваних переживань твого тодішнього дебільного оточення, з нагоди валового розлучення, (яке, насправді, всі тільки-но і чекали, з нетерпінням, поки всі ці роки парились під однією стелею); аудиторію по криміналістиці, з шокуючими фотографія убитих людей чи їх сплюндрованих частин, кінцівок, решток; мій будинок, з якого, здається, я так давно втік у прірву дорослого життя; широкий степ з духмяними запахами весни, оповитий полум’яним обрієм; тісний кабінет просочений клерківським потом та многолітнім пилом нікому непотрібних мертвих, архівних справ – місце старту, а насправді місце фінішу ˗ «мене» ˗ кінець всього, що колись звали мною… останні кадри, в яких в мене ще добре лице, відверта та чиста юнацька посмішка ,і вогонь надії в очах, — тоді я вважав, що я можу все…
З двадцяти двох до тридцяти п’яти дуже багато води утекло… брудної води… Центрифуга дорослого життя, про яке я колись мріяв, зробила з мене крокодила, безжалісного вбивцю-кар’єриста, який у своєму житті нічого не прагне, але не зупиниться не перед чим…
Тепер Ви знаєте хто я!

* * *
Як я дійшов до таких висот, Вам краще не знати… Те, що я їду в дорогому автомобілі на цю зустріч… зустріч, яка стане новим щаблем в моєму житті, яка відкриє мені набачені простори і всі засекречені двері, на самому дні прірви, доводить те, що світ в руках грішників…
Я відкриваю очі… По запітнілому склу котяться сльози сірого дощу… Я роздивляюсь голі осінні дерева, поряд з якими ходять люди. На людей я люблю дивитись трохи менше чим на голі осінні дерева… Якщо чесно… Я взагалі не люблю дивитись на людей… Якщо дуже чесно – то я взагалі не люблю людей… А найбільше, я не люблю одного з них – себе…

Mike Crusher (http://vk.com/mike_crusher) приєднуйтесь!

в doc форматі — rukopis.org.ua/wp-content/uploads/2012/07/Я-–-РОМАНТИКА-і-хулі.doc — (для того, щоб завантажити файл треба скопіювати посилання (повністю!!! до .doc) в адресну строку браузера!

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.