Яблуневе закляття

Марта Брижак, Львів

Яблуневе закляття

Розповіді про таємничу запущену хату збурювали мою уяву з дитинства, але я не зважувалася навіть наблизитися до неї, оглядаючи лише здалеку. Ця історія колись зворохобила усе Рясне біля Львова.

1

Молода дівчина з родини Мацюків була дуже вродлива, за нею бігали всі парубки на Батарівці. Але полюбився їй лише поляк Роман. І як на зло, в нього ж таки закохалася дочка старої відьми Зінкевички. Ольга перебрала у матері всіляку погань, заклинання і прокляття. От і почалася запекла боротьба між дівчатами. Молода Зінкевичка була не надто гарною, а її магічні спроби завоювати Романа щось не дуже допомагали. Вона годувала парубка заклятими грушками, поїла заговореною водою, робила все, як її вчила мати. Та все марно. Тим часом і Люба Мацюкова не пасла задніх, прекрасно розуміючи, що відпускати свого щастя не можна, і побігла до старої відьмачки, що жила біля лісу, та розказала про своє горе.
– О-ой, – застогнала відьма, – ще мені тільки бракувало попасти в немилість Зікевички. І то через таких двох дурнуватих дівок. А мені ще з нею на Лису Гору літати. Але гаразд, якщо ти прийшла до мене, то вже допоможу. Тільки не можу я захистити твою долю від вибриків Зінкевички і її доці, після того коли Роман все ж таки буде з тобою.
Після цих слів стара заходилась шукати щось по своїх шафах. Врешті стягнула з шафи стару книжку, розгорнула і почала щось ретельно переписувати на папір. Потім згорнула його, і промовила до Люби:
– У крайньому випадку використаєш цей приворот. То є яблуневе закляття. Тільки знай, Зінкевичка не простить тобі, коли здогадається. Як будеш впевнена, що тільки це закляття тобі допоможе, то прочитаєш його над якимось гарним яблуком з четверга на п’ятницю, і даси те яблуко з’їсти своєму Романові. А тепер іди, іди, і щоб я тебе більше тут не бачила, не тривож мене, стару, більше!
Не довго думаючи Люба дочекалася четверга, півночі, зірвала з дерева найкрасивіше яблуко, вийшла на вулицю і, розгорнувши заклинання, прочитала над ним:

У п'ятницю у саму рань
З дерева краще яблуко дістань
Атраментом своєї крови
Напиши на папірчику ім'я своє і своєї любови
Це яблуко розріж навпіл
Помісти той папірчик в нім
І прокажи
Сила таємна мене бережи
А ти мій коханий будеш мій
Нікому належати вже не смій
Потім як настане глупа ніч
Кинь теє яблуко в піч
Якщо секрету він не дізнається
То незабаром любов'ю до тебе запалиться.

Незабаром, після цього Роман і справді почав звертати увагу на Любу. Між ними зародилося справжнє кохання, і досить швидко вони пішли під вінець. Того щасливого для молодят дня, по дорозі до церкви, серед натовпу вискочила Ольга, обернулася до молодої, притиснула її до себе, ніби хотіла прошепотіти щось на вухо, і випалила:
– Не буде вам життя, не буде… – Далі, пильно дивлячись, почала шепотіти:– Будь проклятою, ти Люба Мацюкова, і весь рід твій до другого коліна за те, що зруйнувала моє кохання з Романом.
Люба не сприйняла всерйоз слів Ольги, і почала будувати собі тихе сімейне гніздечко разом з коханим. Згодом почали народжуватися діти. Тільки проблемою було те, що вони постійно сильно хворіли, а в молодого подружжя не було великих заощаджень. Перша їхня дитина померла, підхопивши якусь невідому інфекцію, не проживши і року. Згодом Роман почав випивати, підіймати руку на неї та дітей, в самої ж Люби виникало відчуття, ніби хтось за нею стежив…
І от одного дощового дня, коли вітер заледве не зривав дахи і згинав гілляччя до самого долу, коли калабані ставали заледве не озером, коли день перетворився на ніч, Романа швидше відпустили з роботи, і він вкотре з’явився напідпитку. Тоді і сталося дещо фатальне. Знадвору було чутно як гуркотів грім, засвітила блискавиця і влупила по дротах… Не стало світла на всій вулиці. Роман захотів налагодити, простягнув вологі, щойно помиті руки до електричного щитка. Через кілька секунд Люба почула з іншої кімнати гуркіт, побачила світло електричного розряду, потріскування оголених дротів… Чоловіка відкинуло. Вона побачила, що Роман лежить, і не ворушиться, а в розплющених очах – жах… Обличчя було перекошеним гримасою болі. Коли вона в останній надії почала його мацати, то відчула, що руки позимніли, пульсу не було, і вона з розпачем усвідомила, що чоловік помер.
Пані Мацюкова поховала Романа. Молода жінка із трьома дітьми залишилась сама, без чоловіка, однак вирішила, будь що дати своїм дітям усе найкраще. Витрачала всі гроші на книги, одяг, добре навчання…

2

…Минали роки, діти попідростали, поодружувались, згодом з’явилися внуки. В родині панувала злагода, мир, все було як на диво добре, якби не…
Одного вечора, коли вже добре стемніло, пані Люба вийшла на вулицю подихати свіжим повітрям. Вона вдивлялася в нічне небо, в зимні зорі, згадувала чоловіка… аж раптом почула якийсь шелест між кущами грушпану і смородини. Щось там так вперто шурхотіло, що Люба не стримала своєї цікавості, і пішла подивитися, що ж то там таке робиться і, стривожившись голосно крикнула: «Хто там? Ану швидко вилазь звідти!!!» А з кущів, немов ошпарена, кинулась тікати Ольга Зінкевичка. Мацюкова не стала її наздоганяти, лише підійшла ближче, щоб роздивитися, що там між кущами робила та клята Зінкевичка. Та коли підняла гілляччя грушпану, то побачила, що на землі лежить якесь гніздечко, сплетене з дротиків. Скрушно похитавши головою, стара взяла те гніздечко, і занесла в кухню. Запаливши вогонь, кинула гніздечко на пательню.
У ту ж хвилину задихана Зінкевичка добігла до хати, аж корчачись від болю, але не кинула своїх лихих намірів і замість того, щоб побігти до Мацюкової перепросити за все, вона в судомних муках потягнулася до старої Чорної книги своєї покійної матері, розгорнула на тому місці, де був зображений чорт, що повстав з повітря і диму, і прочитала:

Бігти захочеш – відмовлять ноги
Захочеш крикнути – подиху не стане
Застигне в очах жах дивний
Молитва до неба – камінь у воду неначе
Не чекай відповіді – глухі стіни
І шлях твій болотом трухлявим
Не чекай тепер спокою
І піт холодний по шкірі отрутою
В очі вливаючись змією їдкою
І повітря обрубає, і горло стисне
І груди захолонуть, зігнуться плечі
Пануватиме морок ламаючи душу.

І в той момент коли Мацюкова уже досмажувала ті Зінкевиччині вроки, з пательні повалив їдкий чорний дим, і звиваючись догори, перетворився у незрозумілу, напівпрозору постать, далі постать почала набирати чіткіших і чіткіших образів… Мацюкова зомліла. Постать стала справжнісіньким чортом… З того дня і не стало спокою в тій домівці. З того дня в оселі Мацюкової запанував чорт… Тієї ж ночі померла Ольга Зінкевичка. Одне за одним почали вмирати діти Мацюкової від страшних невідомих хворіб. Пані Люба їх поховала і лишилась однісінька, як палець. Онуки поїхали в місто жити. Таки збулося прокляття Зінкевички, загинули всі до другого коліна, крім самої Мацюкової. А вночі спати не могла, бо хтось пересував речі з місця на місце, то душив її вві сні, то бавився з вмикачем світла посеред ночі.
Але привела їй доля ще одного чоловіка. То був молодий м’ясник Олесь, що продавав м’ясо на базарі, на який вона ходила щосуботи. Він жив у Куликові, і приїжджав сюди продавати свій товар. Пані Люба, купуючи щось у нього, завжди любила поспілкуватися з цим молодим чоловіком. Згодом запросила його на горнятко кави до себе. Минуло трохи часу, Олесь переїхав до неї і вони стали жити разом. Всіх сусідів дивувала така різниця у віці, аж тридцять років, він був їй майже як син, але на думку пані Люби хлопець любив її. Та й вона нарешті змогла відпочити після тих всіх подій. Її серце вкотре наповнилося любов’ю.
Олесь був товариським хлопцем і швидко заприязнився з сусідськими чоловіками, інколи й на пиво з ними йшов. А ті, звісно, ніяк не могли повірити, що він любить стару, і одного разу, підпоївши його, вчепилися, чого він живе зі старою, нещасною Любою. Олесь, захмелівши, й бовкнув: «Та як вже так хочете знати – заради прописки». Але село є село, чутка скоро помандрувала від хати до хати, аж поки не докотилася до Мацюкової. Вона нічого не сказала Олесеві, мовчки затамувала образу в собі. Тепер вона знову відчула себе самотньою, і нестерпна туга почала її діймати. Восени вона злягла і більше не встала.
Мацюкова померла, а Олесь і далі продовжував мешкати у її хаті. Він нікому ніколи не жалівся, що його там щось тривожить, ні, йому жилося спокійно, але не довго… Рівно через сорок днів по своїй смерті покійна пані Люба забрала Олеся до себе…
Хата опустіла, але онуки не могли її продати, бо товклося там щось серед ночі, і танцювало, і гупало, і стогнало… Кілька разів онуки пробували винайняти хату квартирантам, але більше місяця там ніхто втриматися не міг.

3

Недавно якась сила підкусила мене наблизитися до тієї покинутої хати. Я підійшла до фіртки і стала вдивлятися. Вікна були темні, за шибами виднілися почорнілі порвані фіранки. Раптом вони заворушилися. Я напружилася. Мені здалося, що хтось стежить за мною крізь дірки у фіранках. Чийсь палець із довгим гострим нігтем скреготнув по шибі. Я здригнулася. Ось фіранку відгорнули, і звідти на мене зиркнула чорна густа порожнеча. В її обрисах я стала пізнавати якусь постать. Вона не була схожа на людську. Я відчула холод на спині, раптом зірвався вихор і кинув жменею пороху мені в обличчя. Я закашлялася і почула, як риплять двері. Коли я помітила, що вони відхиляються, я не стрималася й кинулася бігти. Вихор біг поруч і метляв порохами. Я почула, що хтось біжить за мною і важко дихає. Я закричала. Великий чорний пес обігнав мене і зник на закруті. Я забігла додому і припала до вікна. Вихор танцював проти моїх вікон, то піднімаючись, то опускаючись, наче мініатюрний смерч.

Коментарі (22)

RSS згорнути / розгорнути
+
0
Читається цікаво, але сама розповідь вельми банальна.
Спочатку є помилки — наприклад, відьма каже яблуко дати з*їсти хлопцеві, а дівчина в заклятті читає «кинь теє яблуко в піч...» і взагалі, хто в заклятті наказує що робити? в заклятті усіляки мовлянки-примовлянки, як-от у другому твоєму.
Ще дуже розсмішила бабина фраза «а мені ще з нею на лису гору літати». якщо ти справді хотіла розсмішити, то нічо так. варіант.
а пишеш гарно і цікаво, просто хочеться цікавішого, оригінальнішого сюжету.
avatar

tashuzh

  • 30 жовтня 2011, 19:49
+
0
Ну, і на тому спасибі. Щодо сюжету — я взяла з реальних подій, ну а з закляттями і тим всим рештою написаним — то сама додумала.
Щодо фрази, ну то мається на увазі, що не має бути все аж так печально. Кожному своє. Дякую.
avatar

Martinia-Night

  • 30 жовтня 2011, 20:59
+
0
Гарно написано. Скидається на народну манеру оповіді. Чомусь відразу згадався «Мертвецький великдень» Квітки-Основ'яненка. А ще ваша землячка Галина Пагутяк пише дуже цікаві твори про опирів. Мені про «лису гору» здалось дуже органічним. Ви пишете про ірреальне, тому тут все доречно — і лиса гора, і різні чаклунства, й неймовірні вроки. Мені зімпонувало те, що у Вас чіткий сюжет, промальовані образи персонажів. Загалом цілком завершений твір. Окремо ґратулюю за мову!
avatar

Bell

  • 31 жовтня 2011, 01:38
+
0
Думаю, що перед днем всіх Святих це доречна оповідь. Вельми дякую.
avatar

Martinia-Night

  • 31 жовтня 2011, 15:58
+
0
я їду на Євро у Львів. ти мене прихистиш?
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 00:51
+
0
пакімони і бакугани — страшна річ. особливо бакугани. кожному по покимону, значить три-два. а драга? такий з шиєю і крильцями. драгу взагалі погано, дивись мультік. коли тобі погано — ти драго: крила розтавив і в двері не проходиш…
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 01:09
+
0
своє лайно нема де запостити?
а ще на євро просиш прихистити?
розставши крила, тобі дверима притисну
ще щось ногою розчавлю, навіть не пискнеш
avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 01:14
+
0
розтав же ноги ти мені,
і я прийду, і будеш ти в лайні
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 01:24
+
0
в лайні своїм будеш лиш ти
й кульгаві римочки твої
навчись по-людськи римувати
тоді берися щось писати
avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 01:31
+
0
ти будеш срати
банальна рима — це твоя
і не получеш ні хуя
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 01:33
+
0
а то чий голос тут з«явився?
хто-хто з гівна на світ родився?
лишайчик, сонце, то все ти
і твої рими мені до пізди
avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 01:38
+
0
а я ж тебе кохав,
а ти…
не спромоглась розгледіти мої цвіти
й мою буханку хліба
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 01:40
+
0
А я? Ну, певно не прощу. Як я могла?
Не бачила такого ще козла.
Все правильно зробила.
avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 01:43
+
0
то ти сплужила
рости, дитинко,
мою квіточку ти ще побачиш,
і хоч заплачеш і пробачиш,
залізу я тобі без мила…

avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 01:49
+
0
заплачу зі щастя
коли я зірву
і у вазу поставлю квітку твою
avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 01:51
+
0
покрутиш-повертиш,
зубами гризнеш
язиком ти поплещеш,
від щастя помреш!
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 01:54
+
0
покручу-поверчу
та й таки відірву
скальпель штука корисна
як від болю не тріснеш

avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 01:58
+
0
Поплюю на твою,
Ти любитимеш довго,
Як про вовка — промовка,
Я зайду у твою…
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 02:00
+
0
чим зайдеш, як не буде?
засміють тебе люди.
avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 02:02
+
0
А як в роті застрягне,
Між щічок румяних,
МНС — не врятує
Від могутнього *уя!
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 02:08
+
0
тішся своїм уявним х"єм
як Лука Мудищев
avatar

Martinia-Night

  • 25 лютого 2012, 02:14
+
0
Він як Ленін живий
І вічно рожевий…
avatar

RozhevyjLyshajCHYK

  • 25 лютого 2012, 02:16

Лише зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.