Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Проза / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+48.51
голосів:
40
avatar

Проза  

Червона шапочка

Шановчий читачу ти тримаєш в руках найрідкісніше та найкраще видання відомого триллеру сучасності
де зло перемогло під кричучою назвою «Справжня історія Червоного Капелюшка»…
Жила-була в одному маленькому далекому від цивілізації селі дівчинка, і жили там так старомодно, що імена
досі давали на манеру первісних людей, як в давнину гарних мисливців називали Пильне Око чи Влучний Постріл, так і
досі в цьому селі дітям давали імена, які зрозуміло описували їх самих, так от нашу героїню називали Червоний
Капелюшок. Ім`я її пов`язане було з дивною звичкою, завжди з`являтися на людях в ядучо червоному капелюсі. Сім`я у
нашої героїні була досить таки дивна, батько який майже постійно 300 днів на рік був на полюванні, хоча дичини
майже ніколи не приносив, та мати яка постійно пекла пиріжки невідомо з чого. А ще була старенька загадкова бабуся,
яка чомусь жила далеко від села, наодинці і всі жителі навколишніх сіл часто-густо ходили до неї за порадою, але як
тільки Червоний Капелюшок хотіла краще дізнатися про свою бабусю, мати казала, що нічого хорошого про ту стару
відьму сказати не може, бо сама бачила її всього декілька разів. Однак нашій героїні завжди хотілося більше
дізнатися про свою стареньку та загадкову родичку, скільки не питала вона, скільки не просила, ніхто так їй нічого
і не сказав. І от одного разу коли Червоний Капелюшок зробила чергову пакість своїй матуся, не має значення яку,
тому що, вигадувати різноманітні пакості було її талантом, матуся вирішила відправити свою дочку, яка вже і так їй
остогидла до загадкової бабусі, дорогою через ліс де могли чекати на дівчинку багато різних небезпек та захоплюючих
пригод… Напекла, зовсім не зла, але і не зовсім добра, мати пиріжків з невідомих нікому інгрідієнтів, тому що
в домі вже давно не було зовсім ні муки на тісто, ні з чого зробити начинку, і відправила нашу героїню в небезпечну
подорож до родички через старий-престарий ліс. Ліс той був настільки давній, що якби дерева вміли розмовляти, то,
мабуть, розказали ще про те, як між ними неквапливо прогулювалися динозаври, були ті дерева чорні та покручені, як
буває в всіх дивних місцях, та зовсім без листя, без єдиного листочка. І була через той ліс одна-єдина стежина, яка
постійно петляла між деревами, зовсім не йшла по прямій, незручно було йти нею, але в селі казали, що хто зійде з
цієї стежини той залишиться в лісі навіки, тому ніхто не користувався прямою дорогою, а постійно ходили колами.
Після кількох годин ходьби, наша героїня достатньо таки стомилася, а від села відійшла зовсім недалечко. Присіла
Червоний Капелюшок на пеньок, який був порослий зеленим мохом і сидіти на ньому було дуже м`якенько, та вирішила,
що якщо вона перекусить пиріжками, то бабуся зовсім не образиться, витягнула дівчинка кілька різнокольорових
пиріжків з своєї сумки в синю клітину (спитаєте чому різнокольорових, та тому, що вони були спечені з невідомих
інгрідієнтів) і почала їсти. Поснідавши, тому що, вдома її зазвичай до захлду сонця не годували, та посідівши трохи
та такому м`якому мосі, вирішила наша героїня зійти зі стежки та піти навпростець, чого дарма час гаяти, петляти
між деревами коли і так все зрозуміло, і видно куди йти. Вирушила вона далі, після декількох годин ходьби, вийшла
Червоний Капелюшок на галявинку, гарну таку, яка дуже сильно контрастувала з навколишнім чорним лісом. Зелена
травичка, джерело біля одного з країв галявини ну і всі риси, які притаманні саме таким галявинам. Тут щось
поворхнулося на іншому краї галявини, дівчина притихла, тільки тепер їй стало моторошно, що може ховатися там,
в тих дивних і таких неприродних, ніби пластилінових, кущах… Вона навіть не встигла злякатися, коли одразу за
звуком з`явився кінь, чи то була кобила, зараз вже не відомо, дивної краси, чимось схожий на стандартного
єдинорога, тільки без рога. Червоний Капелюшок вийшла назустріч цьому дивовижному створіння, і тільки підійшовши
ближче, роздивилася що та конина жує в роті маленького пушнастого зайчика, злякавшись дівчина хотіла втекти, однак
вже було пізно, тварюка її помітила, наша героїня, в цей момент піддалася паніці і почала голосно кричати, та так
що аж дерева навколо загули. Тут нізвідки вискочив, страшенний, волохатий вовк, він був дуже великий разів у п`ять
більший за звичайних вовків, очі його горіли полум`ям, а на шерсті тут і там були великі клубки пожовклої трави та
багнюки, щей на додачу в нього страшенно смерділо з пащеки, так, що більше ніде в світі не почити такого страшного
смороду. Вже коротеньке життя нашої героїні, а було їй всьго 19 пролетіло, в неї перед очима, швидко це відбулося,
бо спогадів у Червоного Капелюшка було катма… Отже, вискочив той вовк на галявину і здавався там зовсім чужим,
ніби домальованим, пробіг між дівчинкою та конем який швидко наближався, став на задні лапи, закривши собою сонячне
проміння, передніми підхопив коня і вкинув собі у пашеку, ковтнув не жувавши. Потім повернувся до нашої героїні,
підхопив її і запхав собі під праву переднб лапу, в ліву взяв її сумку-кравчучку та діловито пішов по лісу,
колупаючись час від часу в зубав і голосно відригувати. Під час цієї прогулянки наша героїня декілька разів
втрачала свідомість і оклигала тільки тоді, коли хтось плеснув їй холодної води в обличчя. Відкривши очі дівчина
побачила перед собою древнє створіння, істоту яка мала померти ще декілька стоіть років тому, свою бабусю, вона її
одразу пізнала, бо чула як її описували односельчани, а повернувши голову вліво побачила вовка, який сидів і гриз
величезну кістку, мабуть і у слонів кістки менші, подумала героїня. А що сталося далі? Далі стало зрозуміло, що
бубуся нашої героїні досить непогано обізнана в магії, а той страшенний вовк, це її маленький песик, який одного
разу, під час досліду, відбив з каструльки чарівного зілля для відлякування тарганів. Залишилася Червоний Капелюшок
жити в бабусі, з часом перейнявши всі її вміння, тому що, повертатися додому їй не хотілося… Отак і закінчується
наша повість, а кому цього не досить, той цілком може вигадати, як жили дивні родичі глибоко в лісі і годували
зачарованого вовка чарівними конями…

Він сидів і дивися в небо

Він сидів і дивився в небо… Центр такого старого міста здавався йому аж занадто сучасним. Нічого старого
в цьому місці не лишилося, та й центром це місце можна вважати тільки відносно. Весь дух цього міста, всю його
атмосферу вивезли на сувніри всюдисющі туристи. Мабуть, так воно і було, годинник показував далеко за північ.
Незважаючи на це туди-сюди проходили закохані парочки та поодинокі групки туристів. Він сидів самотньо на лаві і
курив одну цигарку за іншою. Чому? Не міг сказати навіть сам собі, не те що пояснити комусь іншому… Де ж та
атмосфера, де її шукати? Здається таке просте питання заводило його в глухий кут, він встав та пішов, пішов просто
прямо, без певної мети та фінішної прямої якої мав досягнути. Йшов повільно, його нічого не квапило. Мабіть дивно
було бачити цієї ночі молодого хлопця який сам брів порожніми вулицями міста далеко від людних місць. З кожним
наступним кроком приходило розуміння, що серце міста для кожного своє, для кожного воно знаходиться в різному
місці, в тому, де залишилися найяскравіші спогади, найкращі…
Центральна частина залишилася далеко позаду коли він почув далекий звук такий нетиповий для спального
району великого міста. Пішов на звук, кожного наступного метру цей дивний звук все підсилювався і підсилювався,
підійшовши зовсім близько вдалося визначити що цей звук це був саксофон. На балконі четвертого поверху звичайної
девятиповерхівки стояв чоловік років 65 і спокійно, тільки для себе награвав якусь журливу мелодію. Він стояв
піднявши голову догори, насолоджувався такою дивною але прекрасною мелодією. Він присів на бордюр якраз навпроти
балкону, знову закурив та просто слухав. Саксофоніст помітив його, однак грати не перестав. Саме в цей момент він
зрозумів, ось він його серце міста, його особисте серце міста, яке знає тільки він, і яке залишиться з ним
назавжди.
Чомусь людині яка зажди була самотня та ніколи не потребувала мати когось біля себе, людина якій добре було
на самоті, зрозуміла просту істину, в нього немає тієї яка б могла просто сидіти на бордюрі біля нього і
насолоджуватися цією мулодією разом з ним, просто насолоджуватися, немає тієї яка б могла просто мовчати і вже цим
демонструвати свою любов, свою вірність, свою важливість в його житті. Чому це стало таким таким зрозумілим? Тільки
зараз він помітив на тому самому балконі жінку, вона сиділа в кріслі біля чоловіка, закутана в картату ковдру та
мовчки насолоджувалася музикою, яка була створена для неї. Чоловік закінчив грати, взяв в одну руку свій саксофон,
іншою допоміг підвестися з крісла дружині, та мовчки зайшов до квартири, залишивши по собі тихе шелестіння чогось
невідомого в грудях та тишу нічного міста.
А де подівся він? Він так і залишився сидіти на бордюрі, дивитися в небо, палити та думати про своє
самотнє існування в цьому майже мільйонному місті, цій країні та на цій планеті вцілому…

Дощ

Вона сиділа біля вікна… Надворі було вже досить холодно що б просто гуляти, та ще недостатьньо холодно щоб бігати під лабатим снігом та ловити сніжинки. Надворі була осінь, саме така осінь, про яку написано стільки книг та складено стільки пісень, жовте, сухе листя вітер носив по асфальтованому дворі багатоповерхівки, клени у її дворі були майже голі, тільки декілька поодиноких листків висіли на самому вершечку. Вона дивилася на
хаотичний політ листя в повітрі та сумувала і раділа одночасно. Вона скучила, скучила за тим, хто одним своїм доторком, одним ніжним поцілунком, одними обіймами доводив їй свою любов. Вони бачилися зовсім недавно, непойшло і тижня, однак їй здавалося що пройшли роки… Але нічого, зовсім скоро, всього за декілька годин він постукає у її
двері, і вона, обійме його і почне цілувати, почне цілувати прямо з порога, навіть не даючи роздягнутися, не даючи зняти капці, а коли він все таки вирветься і роздягнеться, то візбме її на руки і віднесе на ліжко, де зможе обіймати і цілувати скільки захоче. А зранку, вдосвіта, він одягнеться і піде геть, піде геть тільки для того, щоб потім, всього через декілька днів і ночей, після заходу сонця, як завжди, повернутися до неї, щоб знову обіймати і цілувати її, щоб дарувати їй щастя, та отримувати частинку щастя самому.
Вона сиділа біля вікна, надворі була осінь, почувся легенький стукіт в шибку, надворі йшов справжній осінній дощ, він йшов до неї, він був вже зовсім близько…

ТВОЯ АРАХНОФОБІЯ. МІЙ ДНІПРО

В один з тих якісно літніх днів, коли дратує навіть не спека, а її неприємний наслідок – піт, який по-зрадницьки випинається з-під шкіри по всьому тілу і пригнічує комфортний стан, Гордій сидів на лавці у затишному сквері. Сонце, здавалося, пручається, містично упирається, але тягнеться донизу, разом з цим далеко не з останніх сил скеровує на землю своє проміння, яке врізаються у неусміхненого Гордія, не зустрічаючи перешкод. І ні тобі хмаринки, ні великого птаха, який би хоч на мить сховав сонце, ні вільної лавки у бодай найменшому затінку. Чоловічий погляд лише інколи падає на дніпрову гладінь, яка поблискує вдалечині, й від того стає спокійніше, проте не легше.

Чому ж Гордій самотньо сидить на розпеченій лавці? Навряд чи він на когось чекає. Схоже, що він про щось розмірковує, сидячи у тихому місці, в гармонії, швидше дисгармонії з природою у цілковитій готовності терпіти цю спеку – у певному сенсі проходити «очищення». Гордію Гордієве.

Не варто занурюватися у думки цього чоловіка, намагатися розібрати їхній зміст і причини виникнення. Досить лише поглянути в його сіро-зелені червонуваті від недосипання очі, щоб уловити біль, який вони випромінюють, і ненависть, яка закралася до кожної із зіниць і, здається, покриває все, що можна охопити поглядом. Окрім Дніпра. Коли Гордій дивиться на Ревучого йому стає хоч і не легше, але спокійніше.

Гордій дивиться навкруги – любов панує сквером, а кожна лавка є її осередком і місцем подекуди довготривалої дислокації. Закохані пари, усміхнені подруги, голосні компанії хлопців – всюди любов, а де-не-де навіть кохання. Воно у павуках, котрі непомітно спускаються чи підіймаються на спинку лавочки, яких не давлять і не топчуть, бо на них не звертають уваги, і саме через, а точніше завдяки коханню павуки мирно повертаються «додому» і далі плетуть своє павутиння. Тим, хто не є закоханим складніше. Вони проганяють (це у кращому разі) найменшого жука, який проповзе біля них. Вони не можуть витримати спеки, навіть сидячи у затінку, і починають скиглити. Для них лавки тверді, а погода жахлива; кола смачна, а вода тепла; урни далеко і ноги короткі, а більшість часу вони витрачають на те, аби слідкувати, коли звільниться «краща» лавка, щоб миттю підхопити уже зібрані речі та підтюпцем переміститися туди, випередивши найближчих опонентів, яких заздалегідь вирахували поглядом, не давши їм ані шансу на «vip-місце».

Для Гордія було важливим бачити, хто відпочиває у цьому сквері. Так він орієнтувався у незнайомих людях, чим створював для себе «плацдарм упевненості», точку відліку для майбутніх змін. І коли Гордій відчував, що щось має статися або змінитися, він відвертався, дивився на годинник, потім на небо, а далі намагався слідкувати за тим, що рухається: гілки дерев від вітру, автомобілі, птахи та будь-що, аби відволіктися. І щось рано чи пізно траплялося: гавкіт собаки, плач дитини, «вибух» сміху, увімкнення музики чи щось інше, після чого він знову кидав погляд на годинник і опускав очі донизу. Проте йому ніколи не вдавалося визначити, коли настане тиша…

— Ви не будете проти, якщо я тут сяду? — несподівано прозвучав жіночий голос із зовсім близької відстані.

— Будь ласка. — Гордій швидко перевів погляд на людину, пересунувся за половину лавки і легесенько посміхнувся в думках — молода, українською, на «Ви».

Люди готові не лише сидіти на сонці, а й підсідати до когось, аби відпочити у цьому місці. Невже цей сквер настільки гарний?

— Ну і спека… Аж асфальт плавиться! — промовила молода жінка, шукаючи в сумочці віяло або пляшку води, як подумав Гордій.

Чоловік мовчав.

— Не знаєш навіть, куди від неї заховатися… Всюди дістане. Всюдисуща. — невимушено посміхається жінка, дістаючи з сумочки дзеркальце (Гордієва логіка зазнала поразки від жіночої… логіки), пильно у нього вдивляється і крутить головою, придивляючись по черзі до кожного боку обличчя, трохи підводить голову, пришвидшено кліпаючи повіками, а потім торкається свого волосся, куйовдячи і, ніби, підпушуючи його. — Мене звати Богдана.

Гордій лише обережно глянув на свою сусідку по лавочці, на що у відповідь отримав кілька змахів вій і ту ж саму невимушену посмішку.

— Я вам справді не заважаю? Ви ні на кого не чекаєте?… — продовжує нова знайома.
Чоловік хитає головою зліва направо і справа наліво, але молодицю це не заспокоює.

— Якщо чекаєте, то я можу піти. Це не проблема. Може-таки знайдеться ще хоча б одне маленьке місце на іншій лавці. Я ж худенька, ви бачите, мені багато простору не треба… Можу он піти до тієї компанії молодиків, я впевнена, що вони люб’язно посунуться… Або підсяду до тієї он парочки закоханих, навіщо їм стільки місця… хоча, бачу, воно-таки їм треба. Але то нічого, я їм не заважатиму… я взагалі схудла на 6 кіло! Уявляєте? І при цьому майже нічого не робила. Це мабуть гени, бо у мене і мама, і тато, і бабусі, і дідусі… Царство їм Небесне, хай земля їм буде пухом, ні, не подумайте, лише бабусям і дідусям, ну не лише їм, а й батькам звісно ж, але у свій час, бо ви ще подумаєте, що я бажаю смерті своїм близьким, а це не так, вони у мене хороші… і… худющі, так, саме про це ж я і казала. Так от скільки б я не їла, а все одно не гладшаю! Ну звісно я не сиджу на місці, там підбігла до маршрутки, там крутнулася, там по сходах пройшла, бо ліфт не працює, там ескалатор надто повільно рухається, то я так, гоп, і перескочила сходинку, одну, другу і вже зекономила кілька секунд, і спалила декілька калорій. Тільки от жах як незручно, коли на шпильках, але то нічого — екстрим я люблю… — не вгавала, на перший погляд, мила пані, маневрувала очима, приблизно щоп’ять секунд показувала нове і нове диво, на яке здатне міміка її обличчя, але, що найголовніше, Гордію здавалося, вона вкладає душу ледь не в кожне своє слово… — але все ж краще вдягати якісь гарненькі босоніжки, у мене були такі біленькі з гарнючими стразами, але вони порвалися, і я їх віддала своїй знайомій… А оце хотіла купити новенькі, ходила з подругами по бутіках і таки знайшла, правда досить дорого і застібки мені не дуже подобаються, але ж вони від Крістіана Лубутена! ААА! І я собі думаю, тиждень не буду їсти, але ці босоніжки будуть моїми. Ви розумієте, ось так потрібно одним рішенням убивати двох зайців: і худнеш на очах подруг, і в тих самих очах бачиш заздрість і всю шикарність свого взуття…

Гордій поглянув на годинник, потім на небо і перевів погляд на пароплав, який йшов по Дніпру. Його очі регулярно поверталися до співрозмовниці, а голова час від часу легенько кивала у такт з жіночою. Птахи змовкли. Мимохіть чоловік угледів, як ледь помітно валить розріджений спекою дим від лавки, на якій сиділа «весела компашка». З іншого боку почувся дзенькіт від удару пляшки об урну. А недалеко від їхньої лавки юні дівчата проти сонця робили фотки, позуючи, уявляли себе супермоделями, і раз-по-раз викрикували: «На авку!», «О, цю точно на авку!»…

Тиша не наставала.

Гордій думав про два слова, які якнайкраще, на його погляд, характеризують нову знайому: «вбивчо щира». Чоловік дивився на чотири невдалі спроби жінки, що сіла поряд, кинути палити, які починалися голосінням про те, що їй рано чи пізно народжувати, а закінчувалися тим, що вона ще молода і не збирається змінювати свій стильний «камуфляж» на домашній халат, оббльований і обкаканий малим вилупком чи чадом (вона сплутувала слова).

Коли Богдана здалеку помічала представників патрульної служби, то намагалася обійняти свого сусіда і прикинутися, що вони цілуються, після чого кокетливо поверталася на свій бік лавки і робила вигляд, що нічого не сталося, струшуючи попіл з цигарки, яку тримала ледь не під лавочкою.

Через мить вона вжахнулася і цією ж цигаркою, скрививши обличчя, намагалася підсмалити маленького павука, який, відчуваючи жар, почав вмикати задню і врешті опинився на землі. Страх пересилив Богдану, і вона пішла на відчайдушний крок… Якщо б шестиноге створіння вчасно не забралося з того місця, яке виявилося полем бою, то могло б зазнати зіткнення з посланим у піке безпілотником…

Згодом жінці стало аж надто спекотно і вона попросила, щоб Гордій допоміг їй зняти верхню частину купальника, який прикривала накидка, однаково схожа на вільне платтячко і екстравагантне парео. Оскільки похід на пляж не вдався, купальник їй тепер лише заважав. Причини того, що її тілом сьогодні не зможуть милуватися всі чоловіки на пляжі, Богдана озвучувала, сидячи спиною до чоловіка, тому останній не міг розібрати деякі слова, які очевидно були родзинками всієї розповіді, а без них, ймовірно, немає сенсу заглиблюватися у суть сказаного прекрасною леді. Для Гордія розв’язати такого роду вузол не було проблемою.

А коли всіх відпочиваючих стривожила гучна клубна музика, яка долинала з салону автомобіля, що увірвався до скверу, Гордію випала можливість слідкувати за кожним па Богдани, котрі вона вивчила, закінчивши курси сучасного танцю, за які відвалив немалу суму грошей якийсь солідний чолов’яга, котрому ця жіночка прийшлася до вподоби на якомусь світському рауті, призначеному для обраних сімейних пар, на який Богдана потрапила випадково чи помилково (вона сплутувала слова).

Відверто злющими ставали зіщулені жіночі очі, зішкірені ніс та губи, коли повз їхню лавку проходила парочка, дівоча половина якої мала такий вигляд, який, на думку Богдани, мають блудниці та хвойди, а чоловіча частина — мала заможний вигляд. Богдана у прямоті своїх коментарів заходила не надто далеко, очевидно, що досвід «непростого» життя давав про себе знати, і очі жінки після палкої гортанної наруги все повільніше з ледве помітною вологою, яку однак неможливо приховати, відкліпували код певного розуміння і жалю.

Пройшло чимало часу, і сонце вже смалило не так. Процес «очищення» для Гордія майже добіг кінця. Його «кивання і підтакування», якими б вони дріб’язковими не здавалися, ніколи не залишалися непоміченими. Деякі жінки не проти того, щоб їх вислухали, а деякі це обожнюють. І врешті-решт від Богдани не було чутно ні слова. Навряд чи вона виговорилася, ймовірніше щось сталося… З відчуттям солодкої втоми Гордій поглянув на годинник і, замість того, щоб спрямувати погляд в землю, чоловік подивився прямо в очі своїй сусідці. Здавалося, вона переглядає давній спогад або уявляє свою мрію, і плаче. Жіночі сльози пробивалися з-під чорної туші й повільно стікали по напудреній щоці, поблискуючи на останньому сонці малесенькими частинками косметичних складових.

— Я не хочу йти в клуб. — ствердно та багатозначно промовила Богдана і питально поглянула на людину, котра була найближче до неї.

Гордій не розумів і не контролював ситуацію. Сонце покинуло небо і пішло під землю. Процес «очищення» завершився. І чоловік врешті мовив:

— Ти дуже мила і щира, аж занадто, тому я буду відвертий. Я за життя вже достатньо натворив. Я знаю, що це прозвучить дивно, проте я поводив себе нахабно і підло з багатьма жінками… Ти навіть не уявляєш…

Чоловік блукав очима по тих предметах і місцях, яких ще торкався слід зниклого сонця. Він розповідав історії з життя, які починалися з випадкових знайомств із жінками, переростали у пристрасні ночі й закінчувалися… його зникненням. Свідомо визнавав свою непостійність, безвідповідальність, азартність і шалений потяг до пригод… А вона посміхалася як дитина. Їй було і гірко, і солодко. Вона лише мовчала і уважно слухала, заправляючи волосся за вухо. Він вимовляв слова, настільки сильно, чітко і пронизливо, що Богдані знову захотілося плакати. Але не від образи чи болю… Вона ще ніколи не чула, щоб хтось про себе говорив правду, яка веде до найтемнішого в людині та у якій би так не упізнавалась її правда…

Гордію здалося, що у повітрі забагато алкогольних випарів.

У Богдани було враження, ніби вітер дме з конопляного поля, яке горить неподалік.

Чоловік угледів павука на волоссі своєї співбесідниці і повільно, але впевнено, не промовляючи ні слова, занурив руку в її пасма та непомітно вивільнив живу істоту. Потім ще раз провів рукою по жіночому волоссю, обережно заправляючи його за вухо. Наковтався блиску її очей. І не бажаючи бачити кров на жіночій губі, яку Богдана досить сильно прикусила, Гордій пригубив запах її шиї, доторкнувся подихом до мочки її вуха, а за мить заховав її губи за своїми…

Ніч приховувала все їхнє минуле і клала зорі ледь не на повіки.

Було чутно, як Дніпро заходжується ревом.

Майдан

Сьогодні був на Майдані. Ідеш, немов на території свободи. З Європейської площі стартує автомайдан, на межигір'я їде веломайдан. На небомайдані сяє сонцемайдан, мелодійно співає пташкомайдан, ледь видніється під снігомайданом ще зелений травичкомайдан. І ось іду я по бруківкомайдану, і ступаю в калюжомайдан. Хай йому грець, промочив черевико- та шкарперткомайдан!

Читати у vk.com/wall-62552558_58

я слышала, как растет ребенок...

Я слышала, как растет ребенок…

Кроме работы остались вот такие ночные прогулки. Одиночество? Возможно. Но я это признаю, не стоя в центре толпы, чтобы создать видимость присутствия семьи, друзей, знакомых.

Вы скажете – вся жизнь впереди. Не соглашусь. А как назвать то, что уже в прошлом? Воспоминания? Нет. Это тоже жизнь. И сейчас жизнь. И я живу — просто по-своему.

Уставший город кажется мне лучшим собеседником, чем любой из окружающих меня людей. Большую часть времени он молчит. Я тоже. Это любовь – я знаю.

Он подарил мне ребенка. Вернее, окно. Вернее, звук, который лился оттуда. Я подумала – это котенок. А потом – колыбельная. Нежная, спокойная, тихая. Я поняла – мальчик.

Ночь. Еще одна. И еще. Много песен. Женский голос. Чего-то не хватало. Возможно, отец на работе, или спит, или в другом городе. Прошел год и город шепнул – его нет.

Я слышала, как растет ребенок. Его смех, его плач, его первые слова. Я не сумасшедшая. Я просто люблю слушать.

Прошло три года. Ночь. И еще, еще, еще… Город застыл, окно молчало. А потом разрыдалось одиноким силуэтом с опущенными плечами.

Теперь передо мной новое окно. Только больничное. А там ребенок. И я его вижу. Но не слышу. Это убивает. А город продолжает шептать…

Пройдет еще время. Я не услышу, как растет ребенок. Я больше его не увижу. А он будет смеяться, он полюбит этот город, вместо меня. Я знаю…

Теперь я согласна. Вся жизнь впереди. Пускай не моя. Зато новая. Я не боюсь, может чуть-чуть. Но там лежит мальчик и я отдам свое одиночество в обмен на его смех. ©
02.09.2012

Пісок

Вона сиділа на стільці, а час навколо кришився печивом у поділ її блакитного плаття. Один клубок з її рук випав і покотився в небо. І їй не було до нього діла, бо коли дозрівають дерева, клубки розмотуються і зникають.
Ніжки стільця поступово заглиблювалися в пісок від її невагомості. Сонце тихо перетворювалося на риб, які приносили в своїх губах червоні водорості. Вона в'язала з них светри, щоб взимку рятуватися від холодних екранів телебачення. Її пальці ритмічно малювали вузли, і не було нікого в цьому світі, хто б завадив цьому процесу.
Недалеко від неї маленький хлопчик будував замки, а вона в'язала светри з червоних водоростей і відпускала клубки, які колись так тісно обплітали своїми нитками.
— Тобі не шкода? — запитав хлопчик, показуючи на клубки, що зникали в полущеному небі.
— Нехай собі, — махала рукою вона.
— Але вони вже не повернуться до тебе.
— Бо навіщо їм повертатися?
— Вони ж твої. Твоє завжи повертається до тебе!
— Правильно, повертається. Але вони ніколи не належали мені. Колись весна принесла їх, щоб я зв'язала з них гарні спогади, а те, що залишилося, я відпускаю.
Хлопчик кілька хвилин дивився на неї, а потім пішов, розваливши ногою свої замки.
П'яти омивалися холодними ночами, але їй було байдуже, бо дерева дозрівали, сонце колихалося на мізинці, як маріонетка, і літо сплітало свої тонкі сіті.
На піску прочитувалися сліди танцюристів, самогубців і закоханих, і їй було цікаво… Вона цитувала солодкі голоси улюблених поетів і хотіла, щоб ці хвилини ніколи по-справжньому не скришились.
… Але…
Коли всі водорості перетворилися на светри, вона встала, потягнулася, подякувала рибам і пішла, розваливши ногою свій стілець. Як виявилося, він був з піску, як і все, що нам не належить…

Вибоїни

Вибоїни
Або
Ефект Ідеального Вакууму

(Неадаптований сценарій відеоновели)

Пролог («Shooting for Joey» Aereogramme)
Вздовж паркової огорожі по тротуару йдуть кілька людей (до 5). Їм від 20 до 30 років. Йдуть нарізно. Всі різні: один небритий у шкіряній куртці; інший ¬— високий, спортивний з короткою зачіскою у брендовому одязі; дівчина — «майже» неформалка; інша — ділова молодиця зі «зручною» зачіскою і зосередженим поглядом; і хлопець в джинсах і «простій» куртці. Всі — в навушниках: дехто лише засовує їх у вуха, дехто — витягує, щоб поговорити по телефону тощо. На все це загальний план. Вони проходять повз і камера зосереджується на одному і не випускає…

Основна частина
Осінь. Місто. Наші дні.

Цього морозного сірого ранку декому пофіг на холод. Їхні ноги топчуть дорогу вперед. Вони просто йдуть. Простують. Принаймні, так здається мені («Another brick in the wall, part 2» Pink Floyd..?).

Я в навушниках. У вакуумних. Такі навушники дозволяють нічого не чути, окрім музики. Ну і крім шморгання злегка закладеним носом. Таке дивне відчуття, коли чуєш себе зсередини: звук і неприємний, і особливий водночас.
Прокинувся я недавно, але не сплю вже ніби тиждень. Це означає, що очі у мене зовсім не сонні, вони, тупо, втомлені. І не в останню чергу через те, що постійно бачать безвиразні обличчя і порожні погляди. Порожнющі.
Я йшов вздовж парку і підіймав полегле листя ногами, уявляючи звук шарудіння, бо не хотів його чути і не міг пригадати.

Водії, що не пропускали мене через пішохідний перехід були зосереджені, заклопотані й злі. Складається враження, якщо б я ступив хоч крок уперед, то вони б не те, що не зупинилися, а навіть і не спробували б об’їхати… Я теж хочу собі авто.

Зупинка. Чому зупинку називають автобусною, якщо до неї приходять і тролейбуси? Чи все-таки існує така назва — зупинка міського транспорту? Навіть якщо й так, то люди все одно казатимуть на свій лад, наскільки б це несправедливо у ставленні до тролейбусів не було. Чи до автобусів. Чи до маршруток, які дехто називає автобусами. У будь-який автобус спокійно заходять і можуть не менш спокійно їхати 50 осіб. У маршрутці теж можуть їхати 50 осіб. Різниця у тім, що у маршрутці четвертий і п’ятий десяток людей не спокійно, а нервово і подекуди болісно, і не заходять, а заштовхуються і стоять так щільно, ніби всі у маршрутці закохані в ближнього.
Можливо через це я надаю перевагу тролейбусам. Та чекаючи на хоча б одного з них, я по-новому розумію слово «зупинка», це — зупинка часу, навіть не часу, бо це було б надто круто, а простору. Я змушений чекати, доки настане мій час, і я зможу далі рухатися. Прикро. А найприкріше — це розуміння того, що мій час може і не настати. І лиш коли відкриваються двері тролейбуса, що має потрібний мені номер, я починаю вірити в дива.

У тролейбусі тихо. Так тихо, що аж страшно. Я не з тих людей, що бояться тиші, але тут тиша інша. Вона надходить від людей, котрі пожили вже на світі. Здавалося б, кому як не їм було б що сказати, але вони не те, що мовчать, вони й кліпають кілька разів на хвилину. А люди, котрі пожили менше, заходять і сідають, майже не дивлячись по боках, не помічаючи ні тиші, ні кондуктора, ні того, що люди, котрі вже пожили на світі, кліпають лише кілька разів на хвилину.

Сидячі місця зайнято, але давній тролейбус-баян здається порожнім. Я стаю «взадку» і задовольняюсь тим, що здатен бачити всі тролейбусні «нутрощі». Віддаю стільки, скільки треба грошей кондуктору, яка прудко підскочила до того, у кого ще точно немає «посвідчення», і нескромно вкладаю лікті на поручні. Цю горизонтальну трубу розташовано значно нижче того місця, де у людей мали б бути крила.

Тролейбус рушає досить різко, що збігається за ритмом з найпотужнішим ударом барабанного сету в моїх вухах, і я вперше хитнувся під музику так, що ніхто на це не звернув уваги. Більше того, люди, що стояли поряд, зробили те ж саме. Ми хитнулися в одному ритмі: мені допомогла музика, їм — водій, який не «заморочувався» при керуванні електричним транспортом і точно знав, що на борту є люди, котрі пожили вже на світі…

Я відчув, що ми різні й однакові водночас.

І тиша зникла. Людей ніби щось штурхнуло, і вони почали перемовлятися короткими фразами. Це я розумів дивлячись на їхні губи й очі. А пісня, через яку я жваво змінив положення й повернувся у попереднє, при цьому про всяк випадок знявши лікті з поручнів, закінчувалася спокійною стишеною мелодією, завдяки чому я буквально на кілька секунд почув звуки оточуючого світу. Серед них були і кілька випадкових фраз від людей, котрі пожили вже на світі:
— …Президент зек…
— …Ну шо це за молодьож пішла…

І почалася наступна пісня. А я зрозумів, що на зміну страхові через тишу, прийшов страх через слова.
І я хоч і не чув більше ні слова, але бачив емоції на обличчі, міміку, жести, а особливо злющі брови, якими ті слова промовлялися. У моїх вухах бурхав басовитий альтернативний рок, електрогітари різали свідомість складними переборами рифів, від чого у мене брови рельєфно виділилися і нахмурилися.

Хто б міг подумати, що молода людина здатна відчути те ж саме, що й людина, яка пожила вже на світі?

Так тривало недовго — поки не скінчилася пісня — і я знову почув звуки світу. Цього разу це були двері, що голосно закрилися, перед цим впустивши людей, які заховали за собою очі й губи тих, котрі пожили вже на світі.
Мої брови навіть не збиралися розгладжуватись.

Музика змушувала забути про те, що навколо хтось є. Починався ритм, під який неможливо було стояти спокійно. Ще мить і я вибухнув би від того, що моєму тілу бракує руху, динаміки.

І тролейбус в’їхав у вибоїну. Мене хитнуло вперед і вбік, а потім ще раз і ще. Чи то вибоїни були там, де треба, чи то давала про себе знати вищезгадана «майстерність» водія, який не пропускав жодної нерівності на дорозі або ж намагався надто різко їх об’їхати… Але мені це сподобалося… Це до біса точно лягло під музику, під барабани. Я гойдався собі в кайф, разом зі мною це робили і люди, що стояли поряд, але, припускаю, що кайфу вони отримували менше.

Це був мій особистий рок-концерт у громадському транспорті.

Звичайно бракувало ефекту «наживо», шуму, свисту натовпу і самих музикантів, та я замінював це емоціями на обличчях людей, читати які було куди цікавіше, ніж слухати їхній оригінальний варіант. Тим паче, музика давала мені неймовірний ефект — ефект ідеального вакууму.

Навряд чи хтось може похвалитися тим, що по дорозі на навчання побував на рок-концерті, а не тіснився у переповненій маршрутці, страждаючи від «пекельних» умов через те, що «всім треба їхати»…

А потім почалася вона… («A meaningful Existence» Aereogramme) музика, від якої людина може збожеволіти, якщо вважати божевіллям стан катарсису, який з’явився раптово. Мої очі перестали реагувати на оточуючих, пальці рук самочинно відбивали розмірений темп, м’язи на нозі скорочувалися і розслаблялися так, як диктувала музика.
Психоделічний інді-рок не може подобатися, він просто заповнює тебе і дає змогу побачити більше та навіть по-іншому. Якщо дозволиш.

Я дозволив… і у вікна, що були зліва, почало пробиватися світло, бо сонце вже піднялося настільки високо, що низькі будинки не заважали його промінню.

Я дивився на салон тролейбуса і бачив його квадратом, а світло покривало рівно половину цього квадрату, розділяючи салон на «світлу і темну» частини по діагоналі (з верхнього лівого кута до нижнього правого).

Зліва золотом пилилося повітря.

З протилежного боку з’явився силует дівчини. Вона йшла до світла, і я з усіх сил намагався уповільнити цей процес, принаймні, у своїй голові. Спершу від темряви звільнилися її джинси, потім з-за сходинки з’явилася туфелька лівої ноги, разом з якою я побачив уже сяючу праву руку. Дівчина дуже швидко, долаючи всі мої старання, переступила другу сходинку і практично все її тіло заіскрилося. Я лише встиг вихопити з реальності мить і закарбувати одну копію у себе в пам’яті, коли дівоче, здається, темно-русяве волосся розлилося по золотистому повітрі, увійшовши в реакцію з дивом…

Пісня скінчилася.

На шляху сонячному світлу стала висока будівля великої комерційної компанії. І я зміг «побачити» ту дівчину, як писав філософ, почувши її голос, зрозумівши слова, промовлені нею в телефон, який вона щойно дістала.
То був поп-рок: у неї на дзвінку, її слова, вона сама і навіть наступна пісня в мене у вухах.

Багато-хто полюбляє поп-рок. Але не я, принаймні, не зараз.

Я не з тих, хто без причини змінює пісню, тему чи позицію, вибирає простоту або лише те, що полюбляє. Тому під цю музику я побачив на тій дівчині милу чорну шкіряну куртку по пуп і надзвичайно гарний і пружний… візерунок на задній кишені джинсів…

Мій погляд «перебив» чувак у білій товстівці під курткою та дуже вільних джинсах. Його навушники разів у 25 більші за мої. Такі пристрої в основному функціонують на великій гучності.

Чому деякі люди дозволяють іншим слухати свою музику?..

Епілог («Untitled» Aereogramme)
Моя музика не закінчується і не зупиняється. Вона може повторюватися, може бути різною аж до протилежності. І щоб я не робив, і куди б не йшов, моя музика завжди буде зі мною і залишатиметься лише моєю музикою.

Останній кадр: у хлопця у вухах навушники, у них звучить музика — камера зосереджена на них, потім камера повільно спускається нижче по шнуру і показує, що навушники не під’єднано до плеєра (або смартфона). Музика все одно лунає. Три секунди легкого коливання шнура. Екран різко стає білим. Титри.

Байдуже

Знову сиджу в натовпі байдужих до світу, життя та людини людей. Знову здавлюю тяжкими ковтками крик, що рветься горлом назовню. Мовчу… Терплю… Посміхаюся… Так, посміхаюся… Так думаєте ви. А я… А що я? Я знаю, чому вам здається, що то посмішка. Так легше. Тоді вам не треба питати, які тяжкі думки мучать мою голову. А то не голова… Не в голові річ. І усміх мій – лише скривлені від болю уста. Ви не бачите. Ви не чуєте! Вам «БАЙДУЖЕ!»………………
Легше… Стало багацько легше, як мій монстрик таки вирвався крізь слабку плоть назовню. Тепер хоч не болить, не гризе, не шкрябає кігтями зсередини. Не обдирає більше мої легені, не обпікає морозним полум’ям хворе горло. Мовчить……………
А от тепер вже голова. Вгадали… Болить, пече, наливається кров’ю і ловить десятки байдуже-здивованих поглядів. Тепер вже треба б спитати. А що питать? «Чого кричиш?», «Кому байдуже?» А що я скажу? Нічого… Не тому, що нічого сказати, а тому, що нічого почути… Не мені. Вам. Так, вам! Вам, бездушні байдужі виродки!.. Мої слова пройдуть повз ваші вуха, вдаряться об стіну багатоповерхівки і покотяться по бруківці тихо, беззвучно, мовчки……………
Мовчи… Мовчи! Не питай мене… Відвернись і йди далі. Не питай… Не скажу… Байдуже…………………………………………………………………………………………

/буває/

по вівторках немає щастя
цей день своєрідна антиутопія
топче годинами сонце в снігові гори
а може просто фальш заміняє тобою
ця сума із двадцяти чотирьох складових така довга
що варто розпочати із нового рядка
аби ж я тільки наважилась
сказати що вівторок — це не субота
не щастя обов’язок для єврея
і навіть не п’ятниця для молитви
навіть не понеділок, коли ще
більш менш якось можливо
четвер і неділю не беру до уваги
не слід таке чіпати
це просто вівторок
він позбавляє мене елементарного щастя
приносить сплячих пташок
під пороги й сміття всяке
тому я на зло
аби ж не судили
позбираю
усі вівторки до своєї скрині.

І спалю їх.