Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Поезія / Рожевий Слоник - творчість без рамок
Рейтинг
+83.78
голосів:
86
avatar

Поезія  

Я бувало не писала

Я бувало не писала як жінки обіймають
з розбігу міцно, розганяючи кров,
цілують вуста, мовля, що кохають,
клянуться у вірності знову і знов.

Я бувало не писала як жінки наступають,
розправивши крила, неначе летять.
То хочуть тебе, то потім лають,
та знову з розбігу в обійми біжать.

Не писала як вірно на порозі чекають,
як з ревності нищать свої каблуки,
знову цілують, пестять, кохають,
мовля, що любові немає ціни.

Як свою любов у ребрах ховають,
хоч очі у них завжди мерехтять.
Сміються з того, що вони мають,
іплачуть, допоки до тла не згорять.

Ті, кого я ...

Ті, кого я так цілувала,
завжди стояли зі мною на грані.
Стрибали в обійми, немов не бачила тіла-
без жодних вагань, щоб все закипало.

Ті, кого я так обіймала-
назавжди мене покидали.
Спершу любили, назвавши війною,
а згодом безшумно лише відступали.

Дарите женщинам свои поступки

Я поняла, что не хватало моей любви,
О чем мечтала, когда любимым бросали букеты.
Что как бы меня не любили-
Мне не дарили цветы, что бы я улыбалась.

Что как бы глаза мои не цвели,
Никто из них не ждал меня целые сутки.
Что нравилось им меня просто любить,
А не дарить как женщине свои поступки.

Та, що біжить за вітром

Та, що біжить за вітром,
знана на небесах,
стала мені повітрям,
птахом в моїх руках.

Поява її нізвідки,
запах її пера,
були рятунком зрідка,
злетом у небеса.

Голос її пташиний,
як вітер на голих вустах,
став для мене єдиним,
що лине в моїх думках.

Очі її бездонні,
кольору літніх ночей,
і погляд її невгамовний
торкнувся моїх очей.

Завтра вона злетить,
неначе отримала крила,
а сьогодні до моря манять
її пурпурові вітрила.

Найкраща жінка у світі,
та, що біжить за вітром,
глянувши мені у вічі,
стала для мене світом.

коромысло

моих сомнений вялая река…
твоих удач — танцующие звезды.
к тому же я, прости, не вышел ростом,
и мимо звезд все время пробегал.

ты не перестаешь меня ругать.
признаться — перейти пустыню — просто…
ладони — на груди твоей — короста.
следы мои — под звездами курган.

сомнений нет, я полный идиот,
я разжиревший даун в этом смысле.
но два ведра весят на коромысле,

водой полны. там небыль звезды пьет.
и только утро хрустнет под ногами,
в объятьях растворюсь искусной дамы.

Ночь

Карабкалась, кажется, так неумело,
Может, впервые мерила силы.
Она – облака оттеняла мелом
И горизонт угольками чертила.

Она не хотела романсов слушать:
Какая, на фиг, телячья нежность…
Мою отыскала в печали тушку
И поделила на «до» и «между».

ви

ми не ви.
у наших руках порожнеча,
як згадка про втрачений час.
на наших плечах хрести,
на ваших — шкура овеча.
срібні монети, весла, кохані жінки
— ось що в руках у вас.

не ви.
на наших вустах зневіра,
як найдревніше з проклять, хоча
на ваших — жива, як світ тисячі років тому,
неприхована радість звіра
зі знову стиснутим у кулаці
валькнутом на руків'ї меча.

у наших очах тьмяна бліда тривога
за те, що буде і що нам судилося,
ми панічно кидаємо власні інстинкти за ґрати.
у ваших — полум'я і дорога,
і віра у те, що судилося вам самим
обирати.

у наших грудях пригнічення і приреченість
— здобиччю обертаються ті, що її не вполювали.
а з ваших лунає оглушливий крик
переможця, шлях якого натомість
пролягає у єдиному напрямку
— до Вальгалли.

нашим келихам відсихають ноги,
наші вина снують нам тунель,
укінці якого, кажуть, є світло.
ваші чаші наповнені розбурханим життям
гримають і дзвенять одна об одну,
а ваші підлоги
вмиває пролитий ель.

ми боремося з нашими пристрастями
і отримуємо ворогів. це як плями
синців від своїх пальців на своїй же шиї.
ви ж поклоняєтесь їм і вони вам
за вірних союзників, зісланих богами.

ми не ви.
наші боги — безпека і затишок,
ваші — дарують вам нагоду
випробувати себе.
знайти себе.
стати великим.
і врешті-решт
сісти за одним бенкетним столом
з ними.

ми не ви.
нам не стати вами.
ви воздаєте хвалу їм битвами,
ми воздаємо віршами.

у нашій цивілізованості
ми себе обманюємо,
у вашій здоровій дикості
ви зі собою відверті.
і близькі з природою,
в якої не боїтесь просити більшого.
яка не боїться давати більшого.
ми не ви.
ви значно кращі за нас.

ми як ви
хіба що в одному,
бачить Фрейя,
іноді відчуваємо, як воно
губами, руками, волею
у когось пускати корені,
цілувати чиєсь лице,
проклинати свою підкореність
і кохати його за це.

і все ж.
як смертні ніколи не стануть вічними,
як істина праведників ніколи не перетвориться у правду рідновірів,
так і ми ніколи не будемо вами

МиНе

Мине весна. Мине дорога.
Минуть роки. Мине усе.
Минає вічність сиво-строга –
Мине й мене. Мене й несе.
Минає запах, колір, пісня,
Думки в забутому есе.
Минають титри, щоб опісля,
Як і завжди, минуло все.
Твоя печаль, скажені ціни,
Епоха джазу, каберне
Минуть, як і китайські стіни,
Як спогади, усе мине.
Минають повені і повні
Утіхи лиця немовлят.
Минучість місяцем уповні
Мине над світом снів і свят.
Мине усе. В старий сувій
Затихли джаз і каберне.
Прощальний поцілунок мій
Тебе болить. І це мине.

/дитя/

ллл

Залишитись людьми

Тебе навчили боротися ніжно,
Тебе навчили вбивати з любовю
Оксюморон цей звучить якось смішно,
Мов милуватись в калюжі собою.

Я українка! Кричу це свідомо.
Я цим пишаюсь, і чесно скажу,
Але нікому нажаль не відомо
Як зберегти цю прозору межу.

І може в серце закрАдеться сором,
Ти навіть, може, осудиш мене…
Але коли це закінчиться? Скоро?
Коли цей слиз і гидота мине?

Мені не байдужа доля людини
З якою разом і поруч росли…
І не начхати на «завтра» країни…
От тільки б нам залишись людьми.